Особистість як об'єкт і суб'єкт самотворення

Перелічені вище дані свідчать про складний харак­тер процесу розвитку особистості. Хоча йому і притаманний «саморух», але напрямок цього руху є соціальне визначе­ним, детермінованим. Суспільство організовує процес роз­витку особистості за допомогою історично створених со­ціального інституту освіти, системи виховання і навчання молоді, народних традицій, чого немає в тваринному світі. Наявність цього ще раз підкреслює унікальність людської особистості та її розвитку.

У психології існують різні погляди на зв'язок між пси­хічним розвитком і вихованням, навчанням. Деякі дослід­ники, зокрема Ж. П'яже, розглядають психічний розвиток як процес дозрівання, а навчання й виховання — як про­цеси, що використовують і тренують ті здібності, що ви­никають у період дозрівання. На думку Л. С. Виготського, таке навчання йде позаду процесу розвитку і мало що дає психічному становленню дитини.

У вітчизняній психології була розроблена інша система наукових поглядів, за якою психічний розвиток з самого по­чатку опосередкований, організований і спрямований вихован­ням і навчанням. Починаючи з 20-х років нашого століття значний внесок у розробку цієї теорії зробили такі вчені, як П. П. Блонський, Л. С. Виготський, П. Я. Гальперін, В. В. Давидов, О. В. Запорожець, Г. С. Костюк, О. М. Ле-онтьєв, О. Р. Лурія, О. І. Мещеряков, H. О. Менчинська, П. Р. Чамата, Д. Б. Ельконін та ін.

Так, Л. С. Виготський стверджував, що педагогіка по­винна орієнтуватися не на вчорашній, а на завтрашній день дитячого розвитку. Тільки тоді вона зможе в процесі на­вчання здійснювати психічний розвиток. Він запропонував

спеціальне поняття — «зона найближчого розвитку», в яко­му відображено внутрішній зв'язок між навчанням та пси­хічним розвитком індивіда. Смисл цього поняття полягає в тому, що на кожному етапі свого розвитку дитина може розв'язувати певне коло проблем лише під керівництвом дорослих або спільно з більш розвинутими дітьми. Потім ці завдання і дії вона буде виконувати самостійно, але здат­ність до цього виникає внаслідок спільних дій у процесі навчання, актуальний зміст, форми і методи якого зібрані саме у «зоні найближчого розвитку».

Л. С. Виготський висунув також положення про те, що для психічного розвитку дитини характерний перехід від інтерпсихічних до інтрапсихічних процесів. Спочатку ди­тина включена безпосередню у соціальну діяльність, роз­поділену між членами певного колективу. Вона має зов­нішню, розгорнуту форму й реалізується різноманітними матеріальними і знаковими засобами. Засвоєння засобів спільної діяльності формує в дитини на цьому етапі інтер-психічні процеси. Потім засоби соціальної діяльності, що засвоєні у зовнішній формі, перетворюються на внутрішні, розумові, або інтрапсихічні, процеси. Психічний розвиток людини здійснюється внаслідок переходу від зовнішніх, розгорнутих, колективних форм діяльності до внутрішніх, згорнутих, індивідуальних форм її виконання. Цей перехід називається інтеріоризацією.

О. М. Леонтьев конкретизував ряд положень Л. С. Ви­готського. Зокрема він довів, що індивід у психічному роз­витку привласнює досягнення попередніх поколінь і у своїй власній діяльності відтворює історично сформовані людські здібності. Суттєвою характеристикою привласнення здібнос­тей є те, що воно здійснюється дитиною тільки у спільній діяльності з дорослими, у спілкуванні з ними та під їхнім керівництвом, а також у спільній діяльності з іншими дітьми.

Виходячи із зазначених теоретичних положень виховання і навчання можна вважати формою психічного розвитку лю­дини. В межах цієї форми розвитку здійснюються процеси привласнення, відтворювання людиною суспільне та істо­рично заданих здібностей. Виховання і навчання співвідно­сяться з психічним розвитком як форма і зміст, тобто вони не тотожні одне одному, але створюють єдність. Виховання і навчання організовують, спрямовують психічний розвиток людини.

Так само треба розуміти і думку С. Л. Рубінштейна про те ню виховання і навчання впливають на психічний роз­виток тільки за умови вмілого спрямування дорослими діяльності цигани. Педагогічна праця досягає успіху в фор­муванні особистості дитини, якщо керує її діяльністю, а не підміняє її. Спроба наділити дитину психічними якостями поза її діяльністю тільки підриває основи здорового пси­хічного розвитку.

Отже, виховна і навчальна діяльність за своєю суттю мають скеровувати, спрямовувати, організовувати індиві­дуальне становлення людської особистості, формувати її риси та якості згідно з вимогами суспільства.

Конкретизуючи зв'язок психічного розвитку дитини з вихованням і навчанням, Г. С. Костюк показав складні від­ношення між ними — залежно від того, як виховується особистість взагалі, які взаємини складаються в процесі ви­ховання та навчання між учителем і учнем, між учнями в колективі, як виховання і навчання пов'язуються із життям тощо. Складність аналізу процесу психічного розвитку по­лягає і в тому, що психічні якості особистості, які форму­ються під час виховання і навчання, самі по собі є дуже складними утвореннями, що поступово виробляються в про­цесі індивідуального розвитку. Кожна така якість має сис­темну побудову і включає структурні компоненти — пот­реби й мотиви, знання, цілі, засоби дій, емоції. Так, допит­ливість передбачає наявність знань, стосовно яких новий об'єкт викликає емоцію здивування, прагнення пізнати його, та способи дій, за допомогою яких людина реалізує це прагнення. Кожна психічна якість пов'язана з іншими якостями, угворює з ними єдність, виступає як елемент цілісної «системи систем», якою є особистість.

Нелінійною, на думку Г. С. Костюка, є і динаміка роз­витку психічних якостей у процесі виховання і навчання. Побудований на науковій основі, цей процес активно сприяє психічному розвиткові школярів. Причина та наслідок пси­хічного розвитку постійно міняються місцями.

Педагоги, батьки мають керувати всебічігам розвитком особистості учнів. Ця мета досягається завдяки організації різноманітних взаємовідносин дітей з навколишнім сере­довищем та систематичному і послідовному підвищенню ви­мог до них.

Потреби, мотиви, знання, цілі, засоби дій, емоції осо­бистості формуються в системі доступних для дітей

суспільних відносин, які вони реалізують притаманними їм засобами поведінки, спілкування, навчальної діяльності і які при цьому самі розвиваються.

У ході спілкування з оточуючими розвивається і сама здатність до спілкування. На перших етапах життєвого шля­ху вона має форму емоційного контакту між новонародже­ною дитиною і дорослими, потім, з оволодінням словом формується здатність до усної комунікації, а в молодшому шкільному віці — до письмової її форми. Потреба у спіл­куванні з навколишнім світом є провідною для ряду етапів психічного розвитку людини, вона слугує інтеграції індивіда з суспільством. Дитина завдяки спілкуванню розуміє інших людей, а через них і себе. У такій формі спілкування, як взаємодія, інтеракція, вона засвоює і шліфує різні види рольової поведінки, знаходить своє місце в колективі.

Успішність виховання і навчання залежить від того міс­ця, яке посідає особистість у колективі, від виконуваних нею функцій та ставлення до них, від внутрішньої позиції вихован­ця, рівня його прагнень і домагань. Залежно від цього дитина по-різному переживає успіхи й невдачі у своїй діяльності та поведінці, внаслідок чого у неї можуть закріплюватися не лише позитивні, а й негативні переживання, знижуватися зацікавленість змістом самої діяльності. Переживання, по­чуття, які виникають у дитини як члена колективу, опосе­редковують вплив на її поведінку та діяльність, а через них і на моральний досвід, що формується. Позитивна мотивація поведінки й діяльності зумовлює закріплення засвоюваних особистістю ідеалів, норм, сприяє їх перетворенню у внут­рішні засоби регуляції. Складається така важлива підструк-тура особистості, як її спрямованість, що є складною систе­мою стійких життєвих потреб, мотивів, інтересів, схильнос­тей, прагнень, стимулюючих переживань, морального світо­гляду тощо. Утворення підструктури спрямованості особис­тості є обов'язковою умовою моральної поведінки, яка регу­люється узагальненими і стійкими моральними якостями характеру людини, що формується в процесі виховання і навчання.

Видатний вітчизняний педагог А. С. Макаренко вважав добір і виховання людських потреб найважливішим завдан­ням виховної роботи.

Крім розвитку потреб, властивих людині як споживачеві матеріальних благ, у вихованців слід розвивати вищі людські потреби, що характеризують особистість як творця матері-

альних і духовних цінностей. Це потреби у духовному спіл­куванні з іншими людьми, у співпраці з ними, в моральній поведінці, знаннях, творчості тощо. Розвиток цих потреб і пов'язаних з ними почуттів зумовлює успіхи у формуванні світогляду, рис характеру моральної людини, здатності до саморегуляції поведінки й діяльності, у набутті знань, умінь, навичок як компонентів досвіду, інтелектуальних здібнос­тей тощо.

На думку Г. С. Костюка, виховання успішно керує цим процесом, якщо передбачає перетворення позитивних ситуа­ційних спонук на стійкі мотиви поведінки. Формування моти­ваційної основи поведінки особистості, її спрямованості не завжди проходить безконфліктно. Особистість виховується внаслідок не лише механічного засвоєння впливів навко­лишнього середовища, а й здатності чинити їм опір. Мис­тецтво виховання полягає в тому, щоб розвивати в особис­тості готовність до розв'язання внутрішніх мотиваційних конфліктів, стійкість до навіювання, до зовнішніх негатив­них чинників.

Моральні риси характеру особистості виховуються в конкретних актах поведінки, діях, учинках. Наприклад, така риса характеру, як почуття обов'язку, спочатку виявляється щодо близьких людей. У подальшому вона поступово уза­гальнюється, переноситься в нові життєві ситуації, стає стій­кою рисою характеру, яка спрямовує поведінку.

Відомий український психолог П. Р. Чамата надавав ве­ликого значення такому засобу розвитку характеру, як на­слідування. Про це мають завжди пам'ятати дорослі — бать­ки, вихователі, вчителі, які, хочуть вони цього чи ні, але виступають для молоді взірцями поведінки. Важливо ви­користовувати виховний вплив на молодь через літератур­них героїв, персонажів кіно- та телефільмів, постаті ви­датних діячів науки, техніки, культури.

Велику роль у вихованні особистості відіграє праця. У процесі трудової діяльності учні краще засвоюють те, що не суперечить їхнім переконанням, має особистісне і суспільне значення. Найбільший виховний вплив справляє праця, яка викликає інтерес, відповідає особистісним цілям, пов'язана з пошуками творчих методів і рішень, викликає позитивні емоції. І навпаки, якщо праця виконується формально, не має особистісного значення, то її виховний вплив змен­шується.

Як підкреслював Г. С. Костюк, зв'язок виховання і на­вчання з працею, з життям є одним із основних джерел фор-

мування в учнів повноцінної особистості. Там, де навчання і праця реально поєднуються в житті школярів, де праця на­повнюється інтелектуальним змістом, включає елементи твор­чості, створюються найсприятливіші умови для розвитку пізнавальних інтересів, духовних запитів учнів і високого морального ставлення до праці.

Правильне виховання сприяє інтелектуальному, творчо­му розвитку особистості. Мисленнєві здібності краще роз­виваються там, де вчитель правильно організовує навчальну діяльність, залучаючи до процесу навчання проблемні ситу­ації, сприяючи самостійному вирішенню творчих задач, спо-Ігукаючи учнів до постановки гострих питань. Вчитель має бути інтелектуально і творчо розвинутою особистістю. Інте­лектуально-творчий розвиток особистості учнів є одним із найважливіших завдань навчальне-виховної роботи школи.

Результати виховання залежать не лише від суспільних умов, а й від вікових та індивідуальних особливостей дітей: типу нервової системи, темпераменту тощо.

Особистість дитини виступає не тільки як об'єкт, але насамперед як суб'єкт навчально-виховного процесу. Роз­виток особистості відбувається успішно, якщо учень є ак­тивним учасником цього процесу, коли враховуються його власні мотиви, цілі, прагнення, переживання, якщо вихова­тель спрямовує його життя до сучасних знань, високих іс­тин і при цьому уважно стежить, як сприймає вихованець, про що він думає, що переживає, які тенденції, цілі та прагнення виникають і закріплюються в нього.

У дитини як суб'єкта виховного процесу формуються свідомість і самосвідомість, власне «Я», що опосередковує всі виховні впливи. У підлітковому віці дитина активізує самопізнання з метою самовиховання, самотворення. Само­виховання похідне з виховання і включається в процес роз­витку особистості як важливий фактор. Воно виявляється у діях особистості, спрямованих на саму себе, на вироблення якостей, що відповідають її ідеалам, життєвій меті, вимогам до себе. Індивід починає працювати над собою, вдоскона­лювати себе завдяки власній діяльності, формуючи свій ха­рактер і волю, інші позитивні якості. Змінюючи себе, особистість змінює умови й обставини свого життя і роз­витку. Самовиховання є вищою формою розвитку особистості, її духовного «саморуху».

Завдяки добре організованому процесу самовиховання учні можуть досягти значних успіхів у становленні соціаль-

них духовних, інтелектуальних та інших якостей власної особистості, зокрема здатності до саморегуляції, самодис­ципліни. Ефективне самовиховання має спиратися на пов­ноцінні ідеали, на знання специфічних засобів і дій впливу на самого себе. У психології та педагогіці існує система засобів самопізнання, самоінформування, самопрограмуван-ня, самопереконання, самозобов'язання, самонаказу, само­впливу, самооцінки, самоконтролю та самозвіту, яка сприяє самовихованню особистості.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: