Функціональне призначення фікцій у цивільному процесі.

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

УЖГОРОДСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ЮРИДИЧНИЙ ФАКУЛЬТЕТ

РЕФЕРАТ НА ТЕМУ:

«ДОКАЗОВІ ФІКЦІЇ В ЦИВІЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ»

СТУДЕНТА 5-ГО КУРСУ

Глуся Дмитра Ярославовича

УЖГОРОД - 2016

Правові фікції (лат. - вимисел, вигадка) - загальновизнані і зафіксовані в нормах права припущення про існування певних явищ і процесів, тоді як насправді вони відсутні. Фікції можуть міститись у гіпотезі чи диспозиції правової норми, а також набувати зовнішнього вираження у нормі-фікції, інституті права. Фікції застосовуються в праві (їх широко використовували ще давні римляни), якщо відсутні реальні підстави для: 1) доказу правомірності якої-небудь дії або бездіяльності; 2) визнання суб'єктивного права (суб'єктивних правомочностей); 3) констатації юридичного факту. У таких випадках використовуються штучні, нереальні (конвенціальні) підстави, щоб мати відносно завершену картину правової реальності, тобто правова реальність підводиться під деяку формулу, їй не відповідну, щоб потім з цієї формули зробити необхідні фактичні висновки.

Характерними ознаками юридичної фікції в цивільному процесуальному праві є:

1) юридична фікція є формальним прийомом юридичної техніки. Використання правових фікцій сприяє спрощенню провадження у справі і забезпечує процесуальну економію. При використанні правової фікції не має ніякого значення встановлення об’єктивної істини; 2) юридична фікція неспростовна, тобто положення не можуть бути спростовані в силу їх імперативності, до того ж в цьому немає ніякого юридичного значення. Щодо фікцій заздалегідь відомо, що вони не відповідають реальній дійсності, тому їх спростування втрачає будь-який сенс; 3) в основі юридичної фікції лежить свідомо неправдиве положення, що визнається істиною, тобто припущення заздалегідь неістинне, закріплене законодавцем з метою внесення визначеності в суспільні відносини. Крім того, цьому неправдивому положенню властива очевидність (завідомість); 4) юридична фікція характеризується винятковістю, оскільки ця категорія застосовується в таких ситуаціях, коли іншими способами і засобами неможливо або дуже складно досягти законодавчої мети; 5) за допомогою юридичної фікції встановлюються лише ті обставини, що мають юридичне значення. Однак їх не можна вважати юридичними фактами, оскільки вони не існують в об’єктивній дійсності; 6) юридична фікція закріплена в нормі права, а отже, має загальнообов’язковий характер.

Залежно від джерела та мети утворення фікції можна поділяти на фактичні фікції, правові фікції та фікції-правопорушення. Фактична фікція – це логічний прийом, який дає змогу умовно приймати неіснуючий факт за існуючий, існуючий факт за неіснуючий та наділяти одну річ чи явище ознаками та властивостями іншої. Даний прийом властивий людському розуму, коли якесь невідоме явище наділяється властивостями відомого, подібного до нього. Фактична фікція, як і фактична презумпція, сама по собі не має юридичного значення та не має жодного впливу на цивільні процесуальні правовідносини. Даний вид фікції з часом може перетворитися на правову шляхом її закріплення у нормах закону. Правові фікції – це такі фікції, які визнані державою шляхом закріплення у нормах закону. Закріплення фікції в нормах закону не перетворює фіктивне положення на об’єктивну дійсність, однак вимагає його врахування в процесі правозастосовної практики суду та інших органів. Дане положення вимагає від учасників правовідносин діяти в певних умовах так, ніби фіктивна обставина мала місце на справді. Фікції- правопорушення мають місце у випадку використання певної правової форми всупереч її змісту та закладеній законодавцем меті.

Функціональне призначення фікцій у цивільному процесі.

Функції правових презумпцій відрізняються залежно від того, чи є це презумпція матеріального або процесуального права. Матеріально-правові презумпції безпосередньо впливають на формування предмету доказування у справі. Так, до предмета доказування у справі включаються факти-підстави дії презумпції, факти, за допомогою яких спростовуються факти-підстави дії презумпції та презюмовані факти, а також в деяких випадках до предмета доказування можуть входити й самі презюмовані факти. Процесуальні презумпції в процесі судового правозастосування вирішують головним чином службові (забезпечувальні) завдання з дотримання прав і гарантій учасників судочинства. Вони є певним правовим інструментом, завдяки якому досягаються цілі правового регулювання цивільних процесуальних відносин. Значення правових фікцій як специфічних засобів юридичної техніки у цивільному процесі досить велике. Історично вони були покликані здолати формалізм права, забезпечити його відповідність суспільним відносинам, що змінюються, замаскувати той факт, що правило закону піддалося зміні, тобто що його буква залишилася колишньою, а застосування змінилося. Як і матеріально-правові презумпції, матеріально-правові фікції впливають на формування предмету доказування у справі, оскільки для застосування фікції суд повинен встановити наявність юридичного факту – підстави дії фікції. При цьому сама фіктивна обставина (настання чи ненастання відшукуваної обставини), не дивлячись на те, що вона має для сторін безпосереднє юридичне значення, не входить до предмета доказування, оскільки не існує в дійсності, а тому не може бути ані доведена, ані спростована. Крім того, закон не пов’язує жодних правових наслідків із доведенням чи спростуванням фіктивної обставини.

Поряд із доказовими презумпціями чільне місце у сучасному цивільному судочинстві, особливо в окремому провадженні, займають процесуальні фікції. Останні отримали своє закріплення в цілому ряді процесуальних нормах. Д. Д. Луспеник у цій частині зазначає, що під процесуальною фікцією розуміють використання в певних цілях положення, які не відповідають дійсності. У процесуальному праві за доведеності певного фактичного складу свідомо недостовірний факт вважається існуючим і породжує юридичні наслідки. У той самий час ми говоримо не лише про процесуальні фікції, як окремі процесуальні дії, а і про цілі цивільні справи, які за своїм змістом є процесуальною фікцією. Разом з тим, вони породжують за собою конкретні правові наслідки. Так, цивільні справи, про усиновлення відповідно до п. 4 ч. 2 ст. 237 ЦПК України стосуються справ окремого провадження. Заявник, який бажає усиновити дитину або повнолітню особу, яка не має матері, батька або була позбавлена їхнього піклування, подає до суду заяву (ст. 251 ЦПК України). За результатами розгляду такої заяви суд ухвалює рішення. В резолютивній частині такого рішення зазначається про усиновлення дитини заявником (ч. 1 ст. 255 ЦПК України).

Таким чином, суд установлює той юридичний факт, із яким закон пов'язує виникнення між усиновлювачем і установлюваним таких правовідносин, які є рівнозначними природно-правовим, які існують між кровними батьками і дітьми. Отже, заявник, звертаючись до суду із заявою про усиновлення дитини, заздалегідь розуміє, що він просить суд узаконити від імені держави правову фікцію, за наслідками якої така особа набуває статусу батька чи матері дитини, і така зміна правового статусу тягне за собою виникнення цілого комплексу прав і обов'язків, які стають обов'язковими для таких осіб. Особливістю процесуальних фікцій є наявність диспозитивної волі як заявника, так і держави, оскільки остання, узаконюючи такі правовідносини, зі своєї сторони також бере на себе певне коло зобов'язань. У зв'язку з цим обов'язок щодо збирання необхідних документів у справах окремого провадження, які пов'язані з процесуальними фікціями, повинен лежати не лише на заявникові, який відповідно до ч. 2 ст. 252 ЦПК України, зобов'язаний надати документи згідно з їх переліком, чи органі опіки і піклування відповідно до ч. 3 ст. 253 ЦПК України, а і суці як державному органі, який узаконює таке звернення. Ось тому суд в даній категорії справ самостійно повинен перевірити питання щодо судимості заявника, можливого притягнення його до адміністративної відповідальності чи неодноразового вступу до шлюбу тощо.

Це ж стосується і справ про визнання фізичної особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою, надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності, обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, визнання фізичної особи недієздатною та поновлення прав на втрачені цінні папери на пред'явника та векселі.

Процесуальні фікції розкривають суть фікцій у матеріальному праві, вони є їх прикладним легалізованим провадженням, оскільки саме нормативне закріплення певних правових позицій ще не ^значущим для особи. Саме використовуючи процесуальні фікції, через нашу вольову спрямованість, з використанням фактичних даних ми можемо відтворити можливу натуральну реальність, яка буде мати правові наслідки. Така реальність виникає не за рахунок посвідчення чи наявності права, засвідченого у встановленому матеріальним законом порядку, вона відтворюється судом в установленому процесуальними законом порядку. У справах окремого провадження на державу в особі суду повинен бути покладений обов'язок не лише належним чином перевірити надані докази, а й допомогти витребувати їх за клопотанням заявника чи заінтересованої особи, а можливо, і за своєю ініціативою, для створення того чи іншого юридичного факту, який відтворюється письмово у судовому рішенні, оскільки лише в такому випадку процесуальні фікції стають юридичними фактами, які утворюють певні правові наслідки.

Фікція і презумпція є різними за своїм змістом. Закріплюючи презумпцію, законодавець виходить з імовірності існування тієї чи іншої обставини. При створенні ж фікцій законодавець виходить з того, що обставини, яка визнається існуючою, у дійсності немає (або навпаки). Тому у фікціях не йдеться про імовірність існування певних фактів.

Список використаної літератури:

1. Черемнов Д.В. Правові та фактичні презумпції в цивільному процесі України / Д.В. Черемнов // Науковий вісник Ужгородського національного університету. Серія: Право. – 2013. – Ч. 2. – Вип. 22. – С. 298-301.

2. Черемнов Д.В. Неспростовні презумпції в цивільно-процесуальному праві / Д.В. Черемнов // Науковий вісник Херсонського державного університету. Серія: «Юридичні науки». – 2013. – Вип. 6. – С. 54-57.

3. Черемнов Д.В. Співвідношення категорій «презумпція» і «фікція» в цивільному процесуальному праві України / Д.В. Черемнов // Південноукраїнський правничий часопис. – 2013. – Вип. 3. – С. 109-112.

4. Черемнов Д.В. Классификация презумпций в гражданском процессуальном праве / Д.В. Черемнов // Международный научно-практический правовой журнал «Legea si viata». – 2014. – Вип. 5. – С. 143-156.

5. Черемнов Д.В. Презумпція добросовісності учасників цивільного процесу / Д.В. Черемнов // Науковий вісник Херсонського державного університету. Серія: «Юридичні науки». – 2014. – Т. 1. – Вип. 4. – С. 174‑179.

6. Черемнов Д.В. Дисциплінарна відповідальність суддів відповідно до змін в українському законодавстві та їх відповідність міжнародним джерелам права / Д.В. Черемнов // Міжнародне право: DE Lege Praeterita, Instant, Future: матер. першої міжнар. наук.-практ. конф. (Одеса, 24‑25 листопада 2011 р.). – О.: Фенікс, 2011. – С. 14-16.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: