РОЗПОДІЛЬНІ (ДИЗ'ЮНКТИВНІ) СУДЖЕННЯ

Тут склад злочину виражений у формі єднально-розподільного судження (S є Р1, або Р2, або Р3). Отже, у діях особи буде склад крадіжки як у тому випадку, коли в її діях будуть наявні усі названі ознаки (Р1, Р2 і Р3), так і в тому, коли в діях обвинувачуваного наявна лише одна, причому будь-яка із перелічених ознак.

Інакше розв'язується питання про наявність чи відсутність у діях обвинувачуваного складу злочину, коли стаття кодексу, що передбачає той чи інший склад злочину, виражена у формі кон'юнктивного (єднального) судження.

Так, стаття кримінального кодексу, яка передбачає відповідальність за спекуляцію, визначає останню так: "Спекуляція, тобто скуповування і перепродаж із метою наживи товарів чи інших предметів". Перша частина цієї статті виражена у формі єднального (кон'юнктивного) судження: "Спекуляцією називається скуповування і перепродаж і т. д (S є Р1 і Р2)". Отже, склад спекуляції буде мати місце лише у тому випадку, коли у діях особи наявні обидві ознаки, зазначені в предикаті: і скуповування (Р1), і перепродаж (Р2). Якщо ж предмет думки (дії особи) має одну ознаку, а саме, мало місце тільки скуповування товарів з метою перепродажу, але перепродаж з якоїсь причини не відбувся, то така дія не є спекуляцією (вона буде кваліфікуватися як спроба спекуляції).

Другий приклад. Стаття кодексу, яка перелічує ознаки юридичної особи, виражена у формі кон'юнктивного судження: юридичні особи, які "...мають відособлене майно, можуть від свого імені придбавати майнові і особисті немайнові права і нести обов'язки, бути позивачами і відповідачами в суді, арбітражі або у третійськім суді" (S є Р1, і Р2, і Р3). Отже, перелічені ознаки належать юридичній особі одночасно.

Логічна характеристика суджень.

Пізнаючи предмети і явища навколишнього світу, виді­ляючи в них певні ознаки, ми висловлюємо судження. На­приклад: "Право є надбудова"; "Злочин є діяння суспільно небезпечне"; "Крадіжка здійснюється тільки навмисне" і т. д.

^ Судженням називається думка, в якій утверджується або заперечується що-небудь про предмети та явища об'єк­тивної дійсності.

Судження відображає наявність або відсутність у пред­метів певних властивостей, ознак, зв'язків і відношень. У су­дженні виражається наше знання про саме існування пред­метів і явищ та про всі різноманітні зв'язки й відношення між предметами, явищами та їхніми властивостями. За до­помогою суджень ми охоплюємо предмет у найрізноманітні­ших його проявах. Так, висловлюючи судження: "Право є воля панівного класу"; "Право є надбудова"; "Право є су­купність правил поведінки"; "Право не існує без держави"; "Право є засіб проведення політики" і т. д., ми виявляємо найрізноманітніші сторони права і його зв'язок із іншими явищами.

Таким чином, судження — це не просто зв'язок понять чи уявлень, за котрими немає ніякої реальності, як твердить ідеалістична логіка, а відображення дійсно існуючих суттє­вих зв'язків і відношень між предметами.

^ Судження може бути або Істинним, або хибним.

Істинним називається таке судження, котре правильно відображає дійсність, відповідає тому, що є насправді.

Хибним є судження, яке неправильно відображає дійсність, не відповідає тому, що є насправді.

Так, судження: "Народ — творець історії"; "Суд — орган правосуддя"; "Вирок суду має бути законним і обґрунтова­ним" — є істинними, вони відповідають дійсності, правильно відображають її. А таке судження, як "Харків більший від Києва", "Мистецтво не відображає дійсності", "Крадіжка не є злочин" — хибні, оскільки те, що висловлюється у кожному з них, не відповідає дійсності.

Питання про те, яким є кожне конкретне судження — істинним чи хибним, розв'язується практикою.

^ 2. Структура простого категоричного судження.

Судження складається із суб'єкта, предиката і зв'язки. Суб'єкт — це те, про що йдеться у судженні. Суб'єкт — не сам предмет дійсності, а поняття про нього. Суб'єкт по­значається літерою S (перша літера латинського слова subject).

Предикат — це те, що мовиться у судженні про предмет думки. Предикат є поняттям про те, що стверджується або заперечується про предмет, виражений суб'єктом. Позначаєть­ся предикат літерою Р (від латинського слова praedicatum). Суб'єкт і предикат судження називаються термінами судження.

Зв'язка в судженні є відображенням зв'язку, існуючого між предметом думки і певною властивістю; зв'язка уста­новлює, належить чи не належить предметові судження вла­стивість, мислима в предикаті. Зв'язка виражається такими словами, як "є", "не є" тощо.

Наприклад, у судженні "Правові відносини є вольові відно­сини" суб'єктом є поняття "правові відносини", предикатом — поняття "вольові відносини", зв'язка виражена словом "є". Судження як форма мислення є єдине ціле. Кожна з час­тин судження (суб'єкт, предикат і зв'язка) окремо не може скласти судження. Одну частину судження не можна відри­вати від другої та абсолютизувати. Суб'єкт у судженні не може бути суб'єктом без предиката, а предикат — без суб'єк­та. Обидва вони немислимі без зв'язки між ними, унаслідок якої вони і стають суб'єктом і предикатом судження. Тому неправильна думка про те, ніби існують судження безсуб'єктні або безпредикатні. Судження без суб'єкта, або без зв'язки, або без предиката бути не може. Якщо є предикат, то має бути і суб'єкт; якщо є суб'єкт, то має бути й предикат. Якщо у судженні говориться щось, то має бути названий і той пред­мет думки, котрому належить чи не належить це "щось". Якщо в судженні наявний суб'єкт, то необхідно виявити і його предикат, тобто те, що стверджується чи заперечується про предмет, виражений суб'єктом.

Так, судження, виражене безособовими реченнями, як, на­приклад, "Вечоріє", "Світає", "Сутеніє", "Дощить" іт..д., які, на думку деяких логіків, є безсуб'єктними, насправді мають і суб'єкт і предикат. Речення "Вечоріє" виражає судження "Вечір (суб'єкт) надходить (предикат)". Речення "Дощить" має судження "Дощ (суб'єкт) іде (предикат)".

Такі судження, виражені називними реченнями, в яких дається відповідь на будь-яке запитання, наприклад, "Кафед­ра" (при відповіді на запитання "Що це?"), "Зима" (на запи­тання "Що тепер?") тощо, мають не тільки предикат, а й суб'єкт, хоч останній словесно й не виражений. Так, у ре­ченні "Кафедра", що є відповіддю на запитання "Що це?", суб'єкт — поняття "це", а предикат — "кафедра" ("Це — кафедра"), а у судженні "Зима", що є відповіддю на запитання "Що тепер?", суб'єктом є поняття "тепер", а предикатом "зима" ("Тепер зима").

Суб'єкт і предикат судження містять знання не однако­вого характеру. Суб'єкт виражає знання про предмет думки, а предикат — про ознаку, відношення, властивість, що нале­жить або не належить предмету. Суб'єкт містить знання відо­ме, а предикат — нове, раніше не відоме знання. Предикат є характеристикою предмета думки, через нього ми з'ясовуємо те, що властиве (або не властиве) даному предмету. Предикат завжди несе нове знання про вже відомий предмет. Тому кож­не нове судження про якийсь предмет розкриває нам ще не­відому, нову його сторону. І чим більше суджень ми вислов­люємо про предмет, тим повніше охоплюємо цей предмет.

Судження може складатися з одного суб'єкта і одного предиката або з кількох суб'єктів і предикатів.

Тому структура суджень неоднакова, вона різна у різних видів суджень.

За складом суб'єкта й предиката судження поділяються на прості та складні.

^ Простим судженням називається судження, яке скла­дається з одного суб'єкта і одного предиката.

Складним судженням називається таке судження, в яко­му наявні кілька предикатів чи суб'єктів. Складні судження складаються з кількох простих суджень.

^ 3. Про роль запитання в судовому пізнанні.

У процесі пізнання людиною дійсності постановка запи­тань має велике значення. Запитання є осмисленим виразом нашого прагнення до знання, розв'язання тієї чи іншої про­блеми. У формі запитання формулюється пізнавальне зав­дання, намічається напрямок процесу пізнання. Без запитан­ня неможливі здобуття нових знань, розвиток науки.

До питань категорії "істинно" і "хибно", якими характе­ризуються судження, не застосовні. Не можна сказати "Це запитання є істинним" або "Це запитання є хибним". Запи­тання може бути або правильним, або неправильним. Тому, коли ми маємо справу із запитанням, нас цікавить перш за все те, правильно чи неправильно воно поставлене, оскільки правильна, послідовна і своєчасна постановка запитання є істотною умовою успіху у процесі пізнання.

Правильній постановці запитання надається велике зна­чення у будь-якій науці, у будь-якій галузі пізнання.

Значна увага правильній постановці запитань надається в юридичній науці і судовій практиці, особливо під час роз­слідування та розгляду кримінальних справ і, зокрема, під час планування розслідування, побудови версій, збирання і перевірки доказів, під час допиту свідків, потерпілих і обви­нувачуваних, у судовій експертизі та інших слідчих діях.

Так, теорія кримінального процесу і криміналістика ви­ходять із того, що під час допиту свідків, потерпілих і обвину­вачуваних, запитання мають бути сформульовані стисло, чітко і виразно, у зрозумілих для допитуваного виразах, на які він міг би дати чітку і недвозначну відповідь. Під час допиту немає нічого шкідливішого, ніж постановка розпливчатих запитань, невиразних або не зовсім ясних тому, кому вони задаються, оскільки на такі запитання, як правило, будуть здобуті відповіді, що мають характер загальних суджень. Не можна ставити громіздких запитань, поєднуючи в одному кілька запитань, що охоплюють різні факти або обставини, оскільки у разі складного запитання допитуваний безпереч­но опустить у відповіді якусь обставину, котра може мати істотне значення для справи.

Недбале формування запитань, зневага до їх деталізації, непослідовність призводять до того, що чимало доказових фактів, відомих свідку, можуть випасти з поля зору слідчого і суду, оскільки свідок або не згадає про них, або передасть їх із викривленням.

Під час допиту свідка не допускаються навідні запитан­ня, тобто такі, у формулюванні яких є очікувана, бажана відповідь. Наприклад, запитання "Чи не був обвинувачува­ний у костюмі чорного кольору?" є неправильним. Запитан­ня ж у такій формі: "Як був одягнутий обвинувачуваний?" — буде правильне, не навідне. Навідні запитання неприпустимі тому, що вони підказують, навіюють свідку відповідь, і свідок у цих випадках говорить не про те, що він сам бачив, знає чи пам'ятає, а повторює те, що йому було підказане навідними запитаннями.

Важливе значення під час допиту свідків має правильна постановка запитань додаткових, уточнюючих, тих, що нага­дують, та інших запитань.

^ 4. Просте судження, види і структура

Прості судження, залежно від того, що вони відобража­ють — властивість чи відношення, поділяються на атрибу­тивні судження та судження із відношенням.

Атрибутивним судженням називається таке судження, у якому стверджується або заперечується належність пред­мету визначеної властивості чи ознаки.

Приклади атрибутивних суджень: "Цукор солодкий"; "Норми права мають примусовий характер"; "Суд не утворює нового права" тощо.

Структура атрибутивних суджень, у яких стверджується належність предмету певної властивості, виражається фор­мулою S є Р. Атрибутивні судження, у яких заперечується на­лежність предмету певної властивості, мають формулу S не є Р.

Атрибутивні судження можна тлумачити і як судження належності предмету властивості, і як судження належності предмета до класів предметів. Так, судження "Дарування є угода" можна розглядати і як судження, включаючи "дарування" до класу "угод", і як судження належності, підходити до дарування як до такого правовідношення, котре має влас­тивість "бути угодою".

Судження із відношенням — це судження, що відображає відношення між окремими предметами або їхніми ознаками. Прикладами таких суджень є: "Київ західніше від Хар­кова"; "Київ більший за Львів".

Судження відношення виражають найрізноманітніші відношення між предметами і явищами: часові, просторові, відношення за якістю, кількістю, формою, тотожності, проти­лежності тощо. Тому у практиці мислення ми стикаємося із найрізноманітнішими судженнями відношення.

Структура суджень із відношеннями може бути вираже­на формулою aRb. Тут а і Ь позначають поняття про предме­ти, &R — відношення між ними. Читається ця формула так: "Між предметами а і Ь існують відношення R". Якщо відно­шення існують не між двома, а між трьома предметами, то структуру судження записують так: "(a, b, c)R". Приклади таких суджень: "Полтава знаходиться між Києвом і Харко­вом"; "Микола і Петро — брати обвинувачуваного у справі К." і т. д. Судження про відношення, як і будь-яке судження, має суб'єктно-предикативну структуру. Предмети а і Ь, про які йдеться у судженні,— це суб'єкт судження, а відношення R, що їх пов'язує,— предикат. Отже, предикат є відношення. Але оскільки властивість притаманна окремим предметам, а відношення мають місце між двома, трьома і більше предме­тами, то предикати бувають одномісними і багатомісними. Предикат, який відображає властивість, називається одно­місним, а ті, що виражають відношення — багатомісними предикатами. Останні можуть бути двомісними — у суджен­нях, які мають структуру (a, b)R; тримісними, коли судження мають структуру (a, b, c)R і т. д.

Особливий клас простих суджень утворюють судження існування. Судження існування (екзистенціальні судження — від латинського слова existentia — існування) — це такі суд­ження, в яких утверджується чи заперечується сам факт існу­вання або не існування предмета. Наприклад: "Матерія існує", "Світ існує", "Безпричинних явищ не буває", "Право окремо від держави не існує", "Існує незакінчений замах" тощо. Суб'єктом цих суджень є те, про що йдеться у судженні: ("матерія", "світ", "право"), предикат виражений словом "існує". Зв'язка чітко не виражена словами ("є", "не є"), але це не означає, що вона відсутня. Структура цих суджень може бути виражена формулою: "S є Р", "S не є Р".

Особливість судження існування полягає в тому, що воно відбиває не зв'язок предмета з його ознакою і не відношення між предметами, а сам факт буття чи небуття якогось пред­мета або явища, інформує про те, що щось існує чи не існує. Так, у судженні "Бог не існує" висловлена думка не про те, що таке Бог, а те, що такого явища, як Бог, немає, що він не існує в дійсності. У судженні ж "Існує симуляція розкрадання" виражено знання про те, що в дійсності існує таке явище, як симуляція розкрадання.

Виражаючи знання про буття або небуття того чи іншого явища, судження, існування відіграє важливу роль у процесі пізнання.

^ 5. Категоричні судження, їх види

Категоричним судженням є судження, в якому щось ствер­джується чи заперечується у безумовній формі. Наприклад: "Петренко — студент", "Злочин є діяння суспільно небезпеч­не", "Купівля-продаж є договір" тощо.

Категоричне судження є судження атрибутивне, в ньому стверджується чи заперечується належність предмету пев­ної властивості або ознаки. Категоричні судження поділя­ються на види за якістю та кількістю.

За якістю судження бувають ствердні і заперечні.

Ствердним називається судження, яке відбиває наявність у предмета якоїсь ознаки. Наприклад: "Злочин є діяння су­спільно небезпечне", "Норми права мають примусовий ха­рактер" і т. д. Ствердне судження має таку формулу: S є Р.

Заперечним називається судження, в якому йдеться про відсутність у предмета якоїсь ознаки. Наприклад:

"Студент Іваненко не відмінник", "Жодна держава не має права втручатися у внутрішнє життя іншого народу" тощо. Формула заперечного судження: S не є Р.

У заперечних судженнях заперечення "не" може стояти як перед зв'язкою, так і перед предикатом (Р). Наприклад, у судженні "Ця дошка не є чорна", частка "не" стоїть перед зв'язкою, а в судженні "Ця дошка є не чорна" — перед преди­катом. Такі заперечні судження мають формулу: S є не Р.

Заперечними є також судження, в яких заперечення "не" стоїть безпосередньо перед суб'єктом, тобто судження, що має структуру "не S є Р" 2.

Прикладом таких заперечних суджень є: "Не злочин це", "Не Іваненко був у Петренка", "Не підпал є причиною пожежі" тощо. Ці судження слід відрізняти від ствердних, суб'єктами яких є заперечні поняття.

У правовій науці й судовій практиці такого типу ствердні судження трапляються досить часто. Наприклад: "Незакон­не позбавлення волі є злочин", "Недонесення про державний злочин є державний злочин" і т. д.

За кількістю судження бувають одиничні, часткові та загальні.

Одиничним судженням називається судження, в якому щось стверджується чи заперечується про один предмет. Наприклад: "Київ — столиця України". Одиничне суджен­ня має формулу

SєP, S не є Р.

Частковим судженням називається судження, в якому щось стверджується або заперечується про частину предметів класу.

Наприклад: "Деякі студенти — відмінники". У цьому су­дженні йдеться не про всіх, а про деяких студентів. Суб'єкт часткового судження виражається словами "деякі", "біль­шість", "частина", "кілька", "іноді" тощо.

Формула часткового судження: Деякі S є P. Деякі S не є ^ Р.

Часткові судження бувають означені та неозначені.

Означені часткові судження ми висловлюємо у тих ви­падках, коли наше пізнання якихось предметів завершене і нам відомо, що тільки деякі предмети класу наділені (або не наділені) певною ознакою, а інші предмети даного класу цими ознаками не володіють (або володіють).

Наприклад: "Тільки деякі договори є безплатні", "Деякі злочини здійснюються з необережності". У цих судженнях слово "деякі" має зміст "тільки деякі", а не всі.

^ Неозначене часткове судження — це таке судження, в якому виражене знання про те, що в крайньому разі деякі предмети даного класу володіють (не володіють) певною оз­накою. Чи належить ця ознака останнім предметам класу, ми ще не знаємо, оскільки наше пізнання предметів не завер­шене. Слово "деякі" тут має зміст "у крайньому разі деякі" або "у всякому випадку деякі, а можливо й усі".

Приклади неозначеного часткового судження: "Деякі співучасники у справі визнали свою вину"; "Частину викра­дених злочинцями речей уже знайдено" і т. д. Неозначене часткове судження під час подальшого пізнан­ня стає або означеним частковим судженням, або перехо­дить до загального судження.

^ Загальним судженням називається судження, в якому щось стверджується або заперечується про всі предмети кла­су. Наприклад: "Усі громадяни зобов'язані дотримуватися законів"; "Ніхто зі свідків не має права відмовлятися від да­вання показань у суді" тощо. У загальних судженнях перед суб'єктом постає логічна стала, яка виражається такими сло­вами, як "усі", "кожен", "усякий", "будь-який", "ніхто", "нія­кий" і т. д. Але часто слово "всі" не висловлюється, а тільки мається на увазі. Формула загального судження

Всі S є P. Жодне S не є Р.

Із загальних суджень логіка виділяє в окрему групу не­означені судження, тобто такі, які не мають показника кількості (квантора). До них належать такі судження, як "Юристи доб­ре знають закони"; "Пілоти — сміливі люди" і т. д.

Суб'єктом цих суджень є не кожен предмет класу, а клас предметів у цілому. Тому ознака, виражена предикатом, не обов'язково належить кожному предметові класу; предикат характеризує клас у цілому, клас як такий, а не кожен пред­мет класу окремо. Отже, те, про що йдеться у предикаті су­дження, не можна приписувати будь-якому предметові кла­су; той чи інший окремий предмет класу цією ознакою може й не володіти. Наприклад, судження "Юристи добре знають закони" не можна розуміти так, що кожен юрист добре знає закони; судження це характеризує клас юристів у цілому, а не кожного юриста окремо.

У класі загальних суджень розрізняються також суджен­ня такі, що виділяють і виключають.

Судження, що виділяє,— це судження з осібно визначе­ним суб'єктом або предикатом. Існує два види тих суджень, що виділяють: із суб'єктом і предикатом.

^ Судження з виділяючим суб'єктом — це таке судження, в якому йдеться про те, що ознака, виражена предикатом, належить тільки даному предмету, ніякому іншому предмету ця ознака не належить.

Наприклад: у судженні "Тільки посадова особа може бути суб'єктом халатності" стверджується, що властивість "бути суб'єктом халатності" належить тільки і тільки посадовій особі, ніхто інший цією ознакою не володіє.

Формула судження з суб'єктом, що виділяє: тільки SєP.

Судження з виділяючим предикатом, — це судження, в якому йдеться про те, що предмету думки властивий тільки й тільки даний предикат і ніякий інший.

Приклади суджень із предикатом, що виділяє: "Кримі­нальне покарання застосовується тільки за вироком суду"; "Розбій може бути здійснений тільки з прямим наміром"; "Шантаж здійснюється тільки зумисно" і т. д.

Судження з предикатом, що виділяє, має таку формулу: S є тільки Р.

Судження, яке виділяє, дає змогу висловити думку настільки виразно, що інше розуміння її стає неможливим. Не можна, наприклад, тлумачити судження "Розбій здійснюється тільки з прямим наміром" якось інакше, ніж сказано в самому цьо­му судженні. Слово "тільки" виключає належність предмету думки якоїсь іншої ознаки, наприклад необережності, і навіть евентуального (побічного) умислу. Тому виділяючі суджен­ня дуже часто використовуються в юридичному законодавстві та правовій теорії. Особливо важлива роль належить їм при характеристиці суб'єктивної сторони складу злочину, оскі­льки форма вини для кожного складу злочину має бути вка­зана абсолютно точно. Виділяючі судження застосовуються у науці взагалі завжди, коли є необхідність чітко, однозначно висловити думку.

Судження, які виключають,— це судження, котрі вира­жають загальне правило, що має виняток, на які і вказується в судженні.

Виключаючими є такі судження: "Допит обвинувачува­ного не може проводитися у нічний час, окрім випадків, коли справа не терпить зволікання"; "Усі види перевезень, окрім морських, регулюються імперативними нормами" тощо. Вка­зівка в судженні на те, що воно є винятковим, досягається за допомогою таких слів: "окрім", "за винятком", "якщо не бра­ти до уваги" і т. д

Оскільки кожне судження володіє певною якістю і кількістю одночасно, то в практиці мислення користуються об'єднаною класифікацією суджень за кількістю та якістю. За цією класифікацією існують такі чотири основні види суджень:

1. ^ Загальноствердні судження — це судження за кількістю загальні, а за якістю ствердні. Наприклад: "Усі студенти скла­дають екзамени"; "Всі договори є угоди". Формула загально-ствердного судження: Всі S є Р.

Загальноствердні судження прийнято позначати літерою А (перша літера латинського слова affizmo — стверджую).

2. ^ Загально заперечні судження — це судження за

кількістю загальні, а за якістю заперечні. Наприклад:

"Жодне явище не існує ізольовано від інших явищ". Фор­мула загальнозаперечного судження: Жодне S не є ^ Р.

Загальнозаперечні судження позначають літерою Е (пер­ший голосний латинського слова nego — заперечую).

3. Частковоствердні судження — це судження за кількістю

часткові, а за якістю ствердні. Наприклад: "Деякі студенти — відмінники"; "Деякі злочини здійснюються з необережності".

Формула частковоствердного судження: Деякі S є Р.

Позначаються ці судження літерою А (другий голосний латинського слова affizmo).

4. Частковозаперечні судження — це судження за

кількістю часткові, а за якістю заперечні. Наприклад:

"Деякі майнові відношення не регулюються цивільним правом". Формула частковозаперечного судження: Деякі S неєР.

Позначаються ці судження літерою О (другий голосний латинського слова nego).

Одиничні судження при використанні їх в умовиводах прирівнюються за кількістю до загальних суджень, оскільки в одиничному судженні, як і в загальному, говориться про увесь клас, виражений суб'єктом. Одиничні ствердні суджен­ня у дедуктивних умовиводах розглядаються як судження загальноствердні типу А, а одиничні заперечні судження — як загальнозаперечні судження типу Е.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: