Образна система в поемі «Енеїда»Котляревського в аспекті ідейно-проблематичного спектра.

Усі образи поеми можна поділити на три великі групи. Перша - це Еней і троянці. У цих образах І. Котляревський змалював українських козаків-запорожців з їх хоробрістю, веселими звичаями, завзяттям.

Другу групу дійових осіб складаютЬ боги. В образах Зевса, Юнони, Венери, Нептуна, Еола, Плутона та інших змальовано феодально-поміщицьку верхівку з усіма її негативними рисами - хабарництвом, інтриганством, зневажливим ставленням до простих людей. Боги втручаються в Енеєву мандрівку: одні - допомагають йому, інші - перешкоджають.

Третя група - це всі земні герої, царі. У цих образах письменник зобразив українських поміщиків-феодалів, їх взаємини і побут.

Головним героєм поеми є Еней, іменем якого і названо твір. Але Еней не сам, з ним усюди і завжди його вірні побратими-троянці.

Еней - відважний, хоробрий ватажок, який повів своє військо до Латинської землі. Автор із любов'ю змальовує його:

Еней здатний і на бійку, і на розваги, і на дипломатичні стосунки з Латином, Aцecтом, Евандром та іншими царями; вміє майстерно танцювати, любить випити і погуляти.

Портретний образ Енея зустрічаємо на сторінках поеми багато разів. Автор то милується ним:

А то змальовує у досить-таки непривабливому вигляді:

Однак мужність Енея захоплює автора протягом усієї поеми. На полі бою Еней - мудрий, завзятий полководець:

Дотепність Енея, цього козака-веселуна особливо імпонує письменникові, бо що то за козак, коли він не жартує и не може вчасно кинути влучне слово?

Але коли ситуація складна, Еней звертається за порадою до своїх вояків - значить, поважає Їх. Він тепер уже не чваниться і визнає, що перемоги над ворогом - це заслуга насамперед хороброї дружини.

У бою Еней одчайдушний і великодушний: «лежачих не займає», але честь козака захищає. Він – «правдивий чоловік», зразок витримки і взагалі «К добру з натури склонний», щедрий: «як бува у нас, хотів останнім поділиться». Користується любов'ю та повагою троянців.

Розкриттю теми патріотизму українського козацтва, його волелюбності служать також образи інших троянців. Правда, спочатку їхні вчинки викликають у нас рішучий протест і осуд:

Проте в останніх частинах поеми троянців наче підмінили. Ці бурлаки-побратими, раніше «моторні... швидкі, проворні» тільки для власної вигоди, стають хоробрими, великодушними і навіть дисциплінованими воїнами, незламними в присязі, вірними й волелюбними синами вітчизни, що готові до останньої краплі крові «свою свободу боронити». Вони перемагають і в найбезвихідніших ситуаціях. Їхні одчайдушність і лицарство тепер проявляються не в гулянках, а на полі бою. На заклик Енея: «Козацтво! Рицарі! Храбруйте! - вони відповіли ділом, а в навчанні вони були зразком ретельності й тямущості. Відчувається, що автор сам милується своїми троянцями-козарлюгами, жартує з них, але глуму в тому сміху нема.

Отже, троянці - це життєрадісні, сміливі люди, які люблять добре поїсти, попити, погуляти, розважитись, але вміють і міцно стиснути в руках зброю, постояти за свою честь і мужньо захищати вітчизну, а якщо потрібно, то і віддати життя за неї. Загартовані в походах і боях, троянці над усе ставлять військову доблесть, бойове товариство, побратимство, вірність обов'язку і дружбі. Серед троянців найяскравіше виділяються два друга, Низ і Евріал.

Одна з найхвилюючих подій поеми, героїчний вчинок Низа і Евріала, вилазка в стан ворога - свідчення глибокого усвідомлення ними свого патріотичного обов'язку, вірності присязі. Низ і Евріал - не троянці за походженням, але були на службі, вони завербувалися до Енейового війська і сумлінно несуть службу. У Евріала є вдома старенька мати, а у Низа немає нікого:

Низ вмовляв товариша, щоб той залишився на варті, а у стан ворога, де можна загинути, Низ піде сам. Низ нагадує Евріалові, що він повинен жити заради матері. Але бойова дружба між героями-патріотами така міцна, що нічого не може стати їм на заваді. Евріал відповідає товаришеві:

Як клятва вірності своєму побратимові звучать слова Евріала:

Друзі пішли у ворожий табір вночі, щоб вирізати ворогів і цим допомогти троянцям здобути перемогу. Але Евріал потрапив до рук ворогів, і смерть товариша викликала смертельну ненависть у Низа до його вбивць, і він один кинувся проти озброєних ворогів. Автор підкреслює:

Таким чином, в образах Низа і Евріала І. П. Котляревський зма- лював мужніх патріотів, вірних козацькій присязі і бойовій дружбі.

На високому Олімпі живуть боги, які оглядають земний світ і вер- шать долі простих людей. Це наймогутнiший з богів - 3евс, Венера, Юнона, бог моря Нептун, бог вітрів Еол, бог вогню і ковальської справи Вулкан. Життя богів проходить у постійних бенкетуваннях, інтригах, сварках. Ворогування між Юноною і Венерою відбивається на долі Енея: Юнона - намагається заподіяти йому смерть, у всьому перешкоджає, а Венера допомагає де тільки можна.

В образах богів автор змальовує чиновне панство, вельмож-феодалів ХVІІІ ст. з їхнім світоглядом і манерами. Численні сцени переконують нас, що боги - продажні чиновники, хабарники, мова їх переповнена лайливими словами, вульгаризмами. Ось мова Зевса, що гримає на богів:

Саме такого зображення від Котляревського вимагав бурлескний стиль. Доброзичливий гумор у зображенні богів часто переходить у сатиру - висміюються такі риси їх характеру, як грубість, заздрощі, самодурство, сварливість.

Автор за допомогою мовної характеристики створює характери персонажів, розкриває їх внутрішній світ, звички, манери поведінки.

Юнона «суча дочка», Венера «плюгава, невірна, пакосна, халява», Еол - хабарник, Нептун - «іздавна був дряпічка» (хабарник) - таким постає перед читачами «високий Олімп» у зображенні у Котляревського. Енеєві розтлумачують:

Такою, на думку автора, була верхівка тогочасного суспільства. А в образах царів втілюються риси українських поміщиків феодалів; їхнє життя теж проходить в нескінченних бенкетах, розвагах, сварках, інтригах. Ось який бенкет влаштувала Дідона на честь Енея:

І страви на бенкеті українські, і напої, і одяг на царях і троянцях, тож і герої - теж українці. Згадаймо ж і дари, якими цар Латин передав через послів Енею: Лубенського шмат караваю,

Не з берегів Тібру, а з українських міст і сіл були дари. Все українське! Тож це ще раз підтверджує, що незважаючи на назву «Енеїда» твір про Україну часів І. П. Котляревського, тому й герої їі - українці.

6.Роль «Енеїди» Котляревського у становленні НУЛ,її оцінка тогочасними і сучасними літературознавцями. Котляревський і «котляревщина».

Вихід у світ "Енеїди" став епохальним явищем в історії укра­їнської культури, визначною подією в духовному житті народу. З'явилася книга, що ставила ряд важливих суспільних та есте­тичних проблем.

Значення Котляревського як зачинателя української літерату­ри винятково важливе: своїм поетичним словом, утвердженням засад демократичної естетики він відкривав, новий напрям у роз­витку національної культури, спрямований на дедалі глибше про­никнення в життя народу, на осмислення його історичної долі. Оригінальність і суспільне значення таланту автора "Енеїди" прекрасно розуміли прогресивні діячі вітчизняної культури І. Я. Франко. Творчість І. П. Котляревського увійшла дорогоцінним вкладом в українську літературу і стала живим джерелом духовного роз­витку народу.
Значення "Енеїди" й у тому, що цим безсмертним твором Котляревський поєднав українське художнє слово зі світовою культурою. Цим твором автор довів, що і й у рамках бурлескного жанру можна правдиво показати життя народу і висміяти його ворогів. "Енеїда" – чи не єдиний твір у Європі, що став народним, бо ця перша високохудожня поема нової української літератури.

Творчість Котляревського високо цінував Т. ШЕВЧЕНКО. Поет в 1838 написав вірш «На вічну пам'ять Котляревському», в якому підносив Котляревського, як національного співця та прославляв як творця безсмертної «Енеїди», порівнюючи його з соловейком.

Свого часу ІВАН ФРАНКО, маючи на увазі стан української культури XVIII століття, з Енеєм порівняв самого Івана Котляревського, котрий "з великого пожару України найбільшу спас народну святість — слово".

Увесь творчий доробок І. Котляревського вміщується в одній невеликій за обсягом книзі, проте він справив величезний вплив на сучасників, зокрема М. Гоголя.

Драматург та актор І. Карпенко-Карий назвав п’єсу "Наталка Полтавка" "праматір’ю українського народного театру".

У виданнях “Енеїди” уже радянської доби певний час не зустрічаємо такого, яке б просунуло вперед справу з коментуванням, хоч потреба в ньому ставала все більш відчутною. Проте кількість видань “Енеїди” зростала, в примітках та передмовах до них, окремих статтях та монографіях літературознавців хоч і в малій кількості, але спорадично нагромаджується матеріал для коментаря.

ЗЕРОВ М. «З перших же рядків поеми Котляревського виясняється, — зазначає М. Зеров, — що це твір не цілком оригінальний, що його замисел, композиція і навіть художні засоби запозичено з чужомовного зразка (…). Досить поверхового розгляду, щоб установити велику залежність української «Енеїди» Котляревського од російської — Осіпова та Котельницького (…) Всі головні епізоди Верґілієвої поеми [Котляревський] переказує за Осіповською поемою: нема ні одної Верґілієвої риси, яку б він вніс у своє оповідання незалежно од російської «Енеїди». (…) І не тільки характеристики, не тільки гумористичні коментарі з приводу тих чи інших епізодів, але й окремі вирази, порівняння, влучні афоризми, кмітливі спостереження, веселі «словоизвития», макаронічні промови — багато дечого, що ставиться на кошт стилістичного хисту Котляревського, часто- густо показується звичайним собі перекладом iз Осіпова», твір якого, на думку того ж таки Зерова, хоча й «не першорядної ваги літературної, але популярний і жвавий, широко закроєний і не зле, як на свій час, виконаний».

Коли з нагоди сотої роковини смерті класика МАКСИМ РИЛЬСЬКИЙ радив: «Не слід перебільшувати ваги автора «Енеїди»(…), не слід наліплювати йому невластивий ярличок сміливого радикала, мало навіть не революціонера», хочеться вірити, що в такий спосіб український радянський поет прагнув уберегти Котляревського для майбутнього української літератури, «яка в наші сонячні дні так прекрасно розквітає (нагадаю, мовиться про 1938 рік. — Є.З.) серед інших літератур». Тому сьогодні не слід применшувати ваги автора «Енеїди» — тим, хто нині «зважує» складові процесу творення української національної ідеї.

За два століття свого існування «Енеїда» пережила весь спектр критичного до себе ставлення: від ШЕВЧЕНКОВОГО «На вічну пам’ять Котляревському» до Шевченкового ж «сміховина на московський кшталт»; від КОСТОМАРОВСЬКОГО «язык его, правильный, блестящий, народный в величайшей степени, останется самым лучшим памятником» до КУЛІШІВСЬКИХ звинувачень у ренегатстві («українське слово він перековерзує (…); самая мысль написать пародию на языке своего народа показывает отсутствие уважения к этому языку»); від ЗЕРОВСЬКИХ закидів у підрядковому перекладі чужомовного зразка до Шевчуківського «структура «Енеїди» І. Котляревського грандіозна, вельми вишукана і складна, а система підтекстів і понадтекстів вражаюча».

«Його мета (…) полягає у відродженні колишньої слави слов’янської Трої — Києва, зруйнованої духовно-релігійної столиці християнства, у відновленні втраченої батьківщини» (М. ЖУЛИНСЬКИЙ).

Гідність та достоїнство, патріотизм і націоналізм — ось що перш за все вирiзняє твори Вергілія та Котляревського й споріднює їх та їхніх авторів. Чинники моральні, духовні, нетлінні. Чи не тому «живими» до сьогоднішнього дня залишились тільки два Енея — класичний Вергіліїв та український Котляревського? ЄВГЕН ЗАРУДНИЙ

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: