Кобзар Т.Г.Шевченка 1840р.Загальна характеристика, композиції, основні тематичні напрямки.

На початку 1840 р. збірник творів Шевченка під назвою «Кобзар» був зданий до друку. Як свідчить дата на звороті титульної сторінки, цензурний дозвіл на видання «Кобзаря» був одержаний 12 лютого 1840 р. В березні книга побачила світ. Вона була видана у міцній картонній оправі. На окремому аркуші вміщена гравюра В. Штернберга: старий кобзар грає на кобзі, а біля нього стоїть хлопчик-поводир.

Перше оголошення про те, що надійшов у продаж «Кобзар», зустрічаємо в петербурзькій газеті «Северная пчела» від 4 травня 1840 р. в розділі «Библиографические и разные известия(Кобзар Т. Шевченка, СПб., 1840 р., 1 крб. Срібл)

В «Кобзарі» надруковано вісім поезій Шевченка: «Думи мої, думи мої», «Перебендя» з присвятою Є. П. Гребінці, «Катерина» з присвятою В. А. Жуковському, «Тополя» з присвятою сестрі художника П. С Петровського — П. Петровській, «Думка» («Нащо мені чорні брови»), «До Основ’яненка», «Іван Підкова» з присвятою В. Штернбергу, «Тарасова ніч» з присвятою П. Мартосу.

Поява «Кобзаря» — явище епохальне. «Ця маленька книжечка, — як образно висловився І. Франко, — відразу відкрила немов новий світ поезії, вибухла, мов джерело чистої, холодної води, заясніла невідомою досі в українськім письменстві ясністю, простою і поетичною грацією вислову».

Сучасники, природно, не могли одразу збагнути всієї сили і величі «Кобзаря». Одні з них взагалі скептично, а то й просто ЕОроже ставились до української літератури, інші, хоч і захоплено зустріли першу збірку Шевченка, все ж не зрозуміли тієї виняткової ролі, яку вона була покликана відіграти в історії не лише української, а й світової літератури. Але в тому і в другому випадку одне було спільне в оцінці: «Кобзар» не був звичайною подією, він змусив широкі кола громадськості заговорити про себе. В усіх опублікованих тоді п’яти журнальних і двох газетних рецензіях одностайно визнано за Шевченком високий поетичний хист.

В оцінці «Кобзаря» виявилися передусім дві протилежні тенденції у ставленні до української літератури взагалі.

Навіть у творах Шевченка українська мова кваліфікувалась лише як спотворення російської, як підробка під «хахлацький» лад. На цій підставі «Библиотека для чтения» оголосила, що «Кобзар» не може бути прийнятий російською літературою. «Малоросійські поети., як нам здається, — читаємо в цьому журналі, — недостатньо звертають увагу на те, що вони часто пишуть таким наріччям, якого навіть не існує в Росії: вони без церемонії переробляють великоросійські слова і фрази на малоросійський лад, створюють собі мову небувалу, якої жодна з усіх можливих Росій — ні велика, ні середня, ні мала, ні біла, ні чорна, ні червона, — ні нова, ні стара — не може визнати за свою».

Такої ж думки дотримувалась і газета «Северная пчела», на сторінках якої була вміщена рецензія на «Кобзар» (7 травня 1840 р., № 101). Рецензент, що підписався ініціалами «Л. Л», цілком приєднувався до думки тих, хто вважав українську мову відмираючим наріччям. Тому, говорив він, українська література також мусить рано чи пізно вмерти — така вже доля її. А творів Шевченка шкода, — вони чарують глибокою задушевністю, простотою і поетичною грацією, вони могли б прикрасити собою і російську літературу. Звідси порада поетові: «...Радили би йому передавати свої чудові відчуття по-російськи, тоді б квіточки його, як називає він свої вірші, були б розкішні, запашніші, а головне — тривкіші».

«Литературная газета», що своїм напрямом була близька до прогресивного журналу «Отечественные записки», вмістила цілком позитивну рецензію на «Кобзар»: «Ми прочитали цю збірку з величезним задоволенням і рекомендуємо її всім аматорам малоросійської поезії. У віршах Шевченка багато вогню, багато почуття глибокого, скрізь дихає в них гаряча любов до вітчизни, його картини згідні з натурою і виблискують яскравими, живими барвами»

Окремо слід спинитися на позиції реакційного журналу «Маяк». В його рецензії також підтримується думка про існування української мови, про закономірність розвитку української літератури. Тут навіть робиться спроба полемізувати з скептиками, всупереч їм твердити, що українська література вже має свою історію, своїх видатних творців в особі І. Котляревського, П. Гулака-Артемовського, Г. Квітки-Основ’яненка, Є. Гребінки.На сторінках «Маяка» вміщувались і твори прогресивних українських письменників — Гулака-Артемовського, Квітки-Основ’яненка, Гребінки. Пересилаючи свої твори Шевченкові для надрукування в альманасі «Ластівка», Квітка-Основ’яненко просив, коли для «Ластівки» буде вже пізно, віддати їх для опублікування в «Литературной газете» або в «Маяку». «Там наше приймається» ¹, — додавав він. Це певною мірою дезорієнтувало молодого поета. Складалося враження, що «Маяк» щиро прагнув підтримати розвиток української літератури, бажав їй процвітання. З надрукуванням позитивної рецензії на «Кобзар» таке враження могло посилитися. В тих умовах Шевченкові особливо дорого було почути не стільки добре слово про свої твори, скільки виступ на захист рідного письменства взагалі.

Якщо не зважати на загальні міркування про українську мову, які, зрештою, висловлені не стільки про «Кобзар», скільки з приводу його виходу, то всі рецензії дають позитивну оцінку поезії Шевченка. Їх об’єднує спільна думка про те, що в літературу прийшов талановитий поет, поет особливої задушевності і простоти. Навіть «Сын отечества», який найбільш зневажливо відзивається про українську літературу, зауважує про Шевченка: «У нього є душа, є почуття, і його російські вірші, очевидно, могли б додати хорошого в нашу сучасну російську поезію».

«Кобзар» Шевченка швидко привернув увагу громадськості столиці, викликав не тільки ряд друкованих відзивів, а й усні сперечання. Він став предметом обговорення на літературних вечорах, у приватних розмовах. Матеріали про це не збереглися.

Петербург, природно, першим заговорив про твори Шевченка. До України звістка про вихід «Кобзаря» і сам «Кобзар» дійшли пізніше. Проста й мудра, як життя, поезія Шевченка полонила серця народу, пробуджувала в ньому національну і соціальну самосвідомість. Народ зрозумів душу Шевченкових творів, в його пісні вчув свою пісню.

Не всім, зрозуміло, прийшовся до смаку «Кобзар» і на Україні. Кріпосників та їх вірних прислужників, як і Н. Кукольника, обурила поезія Шевченка. Показовим щодо цього є свідчення Квітки-Основ’яненка про клопотання В. Н. Каразіна заборонити «Кобзар»: «Здесь напал на меня известный Каразин и подал на меня доносы, разумеется, мною опроверженные, но все же потрясшие мое спокойствие. Теперь отыскал Кобзаря, где есть малороссийские стихи ко мне, разбирает их и хочет доказать, что они вредные, силится подвергнуть их запрещению»

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: