Саме тоді бурхливо розвивається галузева періодика, створюються перші україномовні підручники, укладаються спеціалізовані словники, друкуються правила змагань.

Зважаючи на політичні обставини така праця краще розгор­талася у західній частині України. Впродовж кількох десятків років тут виходило друком понад ЗО найменувань спеціалізова­них періодичних видань, які були активними пропагандистами спортивної термінології. Чималий внесок у розвиток вітчизня­ної терміносистеми спорту внесли видатні галицькі діячі — проф. Ярослав Рудницький, проф. Зенон Кузеля, проф. Іван Боберський, Тарас та Петро Франки, Степан Гайдучок та інші. Саме І. Боберським, якого ще за життя називали батьком укра­їнського тіловиховання, було введено в обіг такі терміни як «відбиванка» (волейбол), «гаківка» (гокей), «ситківка» (теніс), «столівка» (настільний теніс), «наколесництво» (велоспорт), «ле-щетарство» (лижний спорт), «санкарство» (санний спорт), «бій навкулачки», «навкулачництво» (бокс), «біжня» (бігова доріж­ка), «скічня» (трамплін), «вихідна постава» (вихідне положен­ня) та багато інших.

З моменту включення західних областей України до складу СРСР в 1939 році, українські спортивні організації були розпу­щені, спортивні діячі у переважній більшості репресовані, роз­виток національного спорту в Україні в цілому загальмовано. Природно, що припинився і процес творення і засвоєння укра­їнської спортивної термінології, на заміну якій дуже швидко прийшли відповідні запозичення з російської мови. Розвиток питомої національної термінології продовжувався хіба що в се­редовищі української діаспори, де створилася доволі розгалу­жена мережа українських спортових організацій.

Саме з практики спорту в середовищі зарубіжного українст­ва ми черпали прагнення зупинити навалу чужомовності, яка нехтуючи особливостями української мови, наповнювала укра­їнське спортивне середовище.

Із відновленням Україною державної незалежності, термі­нологічні проблеми в галузі фізичної культури не зникли. На­впаки, гострота їх, як і мовних проблем взагалі, зросла. Сього­дні немає компетентної інституції, яка б фахово займалася ви­рішенням проблем української спортивної термінології.

У Львові заходами Української спортивної асоціації (УСА) у 1991 році було проведено представницьку міжнародну кон­ференцію «Українська спортивна і військово-похідна терміно­логія», яка викликала неабияку зацікавленість серед фахівців. Згодом, у вересні 1994 року, в рамках проведення III-ї міжна­родної конференції «Українська науково-технічна терміноло­гія», вперше працювала секція «Український спортивний і вій­ськово-похідний стиль». На цьому велелюдному науковому форумі було, зокрема, прийнято звернення до Олімпійської Академії України про створення мовно-термінологічної комісії та ухвалено рішення про створення подібної комісії при Комі­теті стандартизації й метрології. Подібні конференції проводи­лися ще в Києві, Одесі та інших містах, проте мовні проблеми спорту радше були окреслені, а не вирішені.

А тим часом спорт, який динамічно розвивається, створює все нові термінологічні проблеми. Зароджуються і здобувають широке визнання чимало нових видів спорту. Навіть їх механі­чний перелік представляє для українця певні труднощі. Склад­но навіть вимовити назви нових, але популярних видів спорту: армрестлінг, снобордінґ, сьорфінґ, кьорлінґ, віндсерфінг, фрістайл, боулінґ, таеквондо, картінґ, стретчінґ, шортрек, бодібілдінґ тощо. Знаходження їх відповідників в українській мові, або хоча б відповідна їх «натуралізація» згідно правил українського слово­творення і правопису, є нагальною необхідністю.

Попри те, фізична культура, як і будь-яка специфічна галузь діяльності має свою нині усталену систему термінів, якими по­значаються ті чи інші поняття і явища. Без чіткого окреслення основних термінологічних понять можуть виникати труднощі при сприйманні теоретичного матеріалу та в практичній діяльності. Тому до фундаментального їх засвоєння на лекціях зі спеціаль­них предметів (теорія і методика фізичного виховання, теорія і методика підготовки спортсменів, теорія і методика обраного виду спорту тощо) потрібно провести попереднє ознайомлення з ними. Таке визначення деяких з основних термінологічних понять сприятиме однозначності їх трактування. Тож познайо­мимося з найуживанішими у спортивній теорії та практиці тер­мінами й поняттями, а також коротко охарактеризуємо позна-чувані ними явища.

Фізична культура — складова частина загальної культури су­спільства, спрямована на зміцнення здоров'я, розвиток фізичних, морально-вольових та інтелектуальних здібностей людини з метою гармонійного формування її особистості.

Фізична культура є важливим засобом підвищення соціаль­ної і трудової активності людей, задоволення їх моральних, ес­тетичних та творчих запитів, життєво важливої потреби взаєм­ного спілкування, розвитку дружніх стосунків між особами та спільнотами.

У широкому розумінні фізична культура як галузь діяльнос­ті включає в себе всю сукупність теоретичних знань, практич­них навичок, матеріальну і виробничу сфери, організаційну структуру, кадровий потенціал тощо.

Основними показниками стану фізичної культури є рівень здоров'я і фізичного розвитку різних верств населення, ступінь використання фізичної культури у різних сферах діяльності, рівень розвитку системи фізичного виховання і самодіяльного спорту, досягнення спортсменів України в окремих видах спо­рту, рівень забезпеченості кваліфікованими кадрами, спортив­ними спорудами тощо.

Основним засобом фізичної культури є виконання фізич­них вправ.

Фізичні вправи — спеціальні рухи і складні види рухової ді­яльності, які застосовуються як засоби фізичного виховання і спортивної підготовки.

Фізичні вправи умовно поділяються на загальнорозвиваючі і спеціальні.

Загальнорозвиваючі вправи використовуються з метою зага­льного гармонійного фізичного розвитку особи, вдосконален­ня її рухових і функціональних можливостей, підвищення пра­цездатності, розвитку основних фізичних якостей.

Загальнорозвиваючі вправи використовуються фізкультурни­ками і спортсменами різних рівнів підготовки. У процесі багато­річної підготовки спортсменів зростає і роль спеціальних вправ.

Спеціальні вправи застосовуються переважно для розвитку фізичних якостей, потрібних у обраному виді спорту, а також з метою засвоєння технічних і тактичних прийомів. Спеціаль­ними вправами розвивають не лише силу окремих, визначаль­них у даному виді змагань, груп м'язів, але й такі недостатньо піддатливі для розвитку якості, як швидкість рухових реакцій і швидкість рухів.

Спеціальні вправи представляють собою здебільшого еле­мент або зв'язку кількох рухів властивих даному виду спорту.

До спеціальних вправ відносяться дуже поширені в тренува­льному процесі імітаційні вправи. Для дієвості імітацій необ­хідним є поєднання зовнішньої подібності рухів і дій спорт­смена з рухово-просторово-емоційною уявою спортсмена про виконувані ним елементи вправ (наприклад, момент ковзання в лижника) або змагальний епізод («бій з тінню» у боксерів).

Вплив спеціальних вправ на спортсмена цілком залежить від умов їх виконання (тотожність змагальним потребам, інте­нсивність, тривалість, емоційне тло).

Фізичне виховання — спеціально організований процес все­бічного розвитку фізичних і морально вольових здібностей, формування і розвитку життєво важливих рухових навичок і умінь людини.

Фізичне виховання здійснюється насамперед у навчально-виховній сфері: дошкільних виховних закладах, середніх зага­льноосвітніх, професійних, навчально-виховних та вищих на­вчальних закладах.

Характерною ознакою фізичного виховання є здійснення його за затвердженими програмами і забезпеченість відповід­ним фінансуванням, матеріальними засобами, спеціально під­готованими фахівцями.

Фізична підготовка — процес спрямований на розвиток ге­нетичних і набутих фізичних та морально-вольових якостей, вид фізичного виховання, що має безпосередньо прикладну спрямованість (солдат, пожежник, космонавт) і передбачає до­сягнення рівня фізичного розвитку, який забезпечує передумо­ви для спеціалізації в певному виді діяльності.

Фізична підготовленість — результат фізичної підготовки, ви­ражений в певному рівні розвитку фізичних якостей, придба­них рухових навичок та умінь, необхідних для здійснення пев­ної діяльності.

Фізичний розвиток — процес морфологічного і функціона­льного розвитку організму людини, її фізичних якостей і здіб­ностей, обумовлений внутрішніми фактами і умовами життя.

Фізичні якості — якості, що характеризують фізичний роз­виток людини, її здатність до рухової діяльності.

Вирізняються такі основні фізичні якості: сила, швидкість, витривалість, спритність, гнучкість, координація.

Спорт — багатогранне суспільне явище, складовий елемент культури суспільства, один із засобів і методів всебічного роз­витку людини, зміцнення його здоров'я і підготовки до трудо­вої і творчої діяльності, основою якого є фізичні вправи і деякі інші види діяльності, що мають характер змагань. За визначен­ням ст. 2 Закону України «Про фізичну культуру і спорт», спорт є органічною частиною фізичної культури, особливою сферою виявлення та уніфікованого порівняння досягнень людей у пе­вних видах фізичних вправ, технічної, інтелектуальної та іншої підготовки шляхом змагальної діяльності.

Соціальна значимість спорту визначається його стимулюю­чим впливом на поширення фізичної культури серед різних верств населення. Основною формою функціонування та вияву спорту (системно-утворюючим фактором) є спортивні змаган­ня як вид регламентованого неантагоністичного суперництва, що відбувається за відповідними правилами з метою виявлення та уніфікованого порівняння досягнень людей в різних видах спорту.

Умовно спорт розділіть на три рівні: масовий (спорт для всіх), спорт вищих досягнень, професійний, інвалідний, дитя­чий тощо.

Самодіяльний масовий спорт, що є складовою частиною фі­зичної культури і включає змагальну діяльність та підготовку до неї з врахуванням віку, стану здоров'я та рівня фізичного розвитку особи. Його організаційну основу становлять різно­манітні фізкультурно-спортивні секції, оздоровчо-спортивні клуби, школи здоров'я, індивідуальні та групові форми занять.

До спорту вищих досягнень відноситься спортивна діяльність, пов'язана з певним видом спорту, яка має на меті шляхом по­глибленої спеціалізації навчально-тренувального процесу до­сягти максимальних спортивних результатів.

Досягнення найвищих спортивних результатів в міжнарод­них змаганнях не лише вдосконалює і возвеличують особу спорт­смена, але й сприяють підвищенню міжнародного авторитету України. Саме тому законом України «Про фізичну культуру і спорт» передбачено, що для спортсменів вищих категорій ство­рюються умови для тренувань. Зокрема передбачені звільнення від роботи або навчання на час підготовки та участі в змаган­нях. Передбачені також гарантії продовження строку навчання. Особи, що здобули звання чемпіона або призера Олімпійських ігор, чемпіони світу і Європи, заслужені майстри спорту кори­стуються суспільно-побутовими пільгами.

Професійний спорт є комерціалізованою різновидністю спо­рту, яка основним своїм завданням ставить отримання матері­альної вигоди від демонстрації високих спортивних досягнень. В Україні професійний спорт перебуває на початковій стадії розвитку.

Спортивне тренування — планований процес, який склада­ється з навчання та вдосконалення спортивної техніки і такти­ки, розвитку фізичних, психічних і морально-вольових якостей.

Тренування може бути спрямоване як на досягнення спор­тивних успіхів, так і на оздоровчі, освітньо-пізнавальні та інші цілі. В усіх випадках правильно побудоване тренування приво­дить до зміцнення здоров'я, всебічного гармонійного розвитку, розширення арсеналу рухових навичок і життєво важливих фі­зичних якостей, набуття теоретичних знань в галузях теорії спо­рту, анатомо-біологічних знань, громадської та особистої гігієни.

Тренованість — стан організму, що характеризується певни­ми морфологічними і функціональними змінами, що сталися в результаті тренувальної діяльності.

Тренованість залежить від стану здоров'я, фізичного розви­тку, функціональних властивостей організму. Проте визнача­льним фактором є застосована тренувальна система (зміст тре­нувальних програм, їх тривалість, спрямованість, методична досконалість).

Рівень тренованості піддається прогнозуванню, педагогічному та лікарському контролю. Основним критерієм тренованості є пристосованість організму спортсмена до тренувальних і зма­гальних навантажень, коли функціональні можливості організ­му розкриваються найповніше. Вищою фазою тренованості спортсмена є його перебування в так званій «спортивній формі».

Спортивна форма — стан найвищого рівня тренованості спортсмена і його готовності досягти максимального для себе рівня спортивного результату.

Для спортсмена в стані «спортивної форми» характерним є високий рівень розвитку фізіологічних функцій і узгоджена діяльність всіх основних систем організму, яка відповідає підвищеним вимогам, змагальної діяльності.

Належні самопочуття, сон, апетит, невисока, але стабільна вага, бажання тренуватися і змагатися є суб'єктивними ознака­ми «спортивної форми». В стані «спортивної форми» організм добре переносить фізичні навантаження, швидко відновлюєть­ся після них, що легко визначити шляхом застосування відпо­відних функціональних проб.

Пік «спортивної форми» є станом доволі нетривким. Його вда­ється утримувати від кількох тижнів (навіть днів) до декількох місяців. В останньому випадку неминучими є деякі заплановані (контрольовані) спади. Тому уміння досягти в певний час і утри­мувати до вирішальних стартів «спортивну форму» є основним показником методичної майстерності тренера і його учня, міри­лом досконалості тренувального процесу.

Основним важелем управління «спортивною формою» є об­сяг та інтенсивність тренувальних і змагальних навантажень і до­сконала система відновлення.

Втома — стан організму, що виникає внаслідок функціональ­ної активності і проявляється в тимчасовому зниженні праце­здатності. При втомі знижується м'язова сила, погіршуються точність і координація рухів, може погіршуватися загальне са­мопочуття. Втома є невід'ємним елементом фізичної культури і спорту. Саме завдяки мобілізації сили організму на відновлен­ня притаманних організмові функцій і властивостей, які тимча­сово погіршуються внаслідок дії тренувальних навантажень, до­сягається тренувальний ефект, який приводить системи організ­му до фази надкомпенсації і поступового росту тренованості. Відновлення працездатності при втомі залежить від ступеня вто­ми і наступає переважно протягом декількох годин (рідко діб). Ефективними засобами пониження рівня втоми і приско­рення відновлювальних процесів є правильне чергування тре­нувань і відпочинку, різноманітність тренувальних засобів, ме­тодів і форм занять.

Перенапруга — нестійкі, переважно разові, порушення в орга­нізмі, викликані невідповідністю між фізичним навантаженням і рівнем підготовки організму. На відміну від втоми перенапру­га веде до нетривалого зниження працездатності спортсмена.

Перевтома — природне короткочасне зниження працездат­ності, викликане значними тренувальними або змагальними навантаженнями. При цьому стані не виникає непередбачуваних змін в організмі спортсмена і не виникає загрози його здо­ров'ю і спортивній перспективі. Деяке зниження та зміна хара­ктеру тренувальних навантажень, раціональний режим харчування і відпочинку, фізіотерапевтичні засоби сприяють швид­кому поліпшенню стану спортсмена.

Належним чином налагоджені контроль та самоконтроль за станом і самопочуттям спортсмена повинні (особливо на важли­вих етапах спортивної підготовки) виключити явища перевтоми.

Відсутність же такого контролю за процесом спортивного тренування може спричинитися до поглиблення негативних тенденцій і довести спортсмена до хворобливого стану пере­тренованості.

Перетренованість — стійке погіршення спортивної працезда­тності, нервово-психічного і фізичного стану спортсмена в ре­зультаті суттєвих недоліків в режимі і методиці тренувань. В стані перетренованості можуть опинитися високотреновані спортсме­ни на стадії підготовленості, близької до піку спортивної форми.

Для стану перетренованості характерними є порушення ре­жиму сну (безсоння), відсутність апетиту і моральна депресія, супроводжувані порушенням функцій окремих органів і систем організму спортсмена.

При перетренованості спостерігаються суттєві зміни зі сто­рони нервової, серцево-судинної та інших систем організму, особливо в стадії глибокої перетренованості.

Варто врахувати, що розвиток перетренованості, як і вихід із цього стану є тривалим. Навіть при вжитті правильних захо­дів, вихід із стану перетренованості займає, проміжок часу «ід декількох тижнів до декількох місяців.

Дуже глибока стадія перетренованості розвивається зрідка, але наступивши вона здатна взагалі перекреслити спортивну кар'єру спортсмена і нанести неабияку шкоду його здоров'ю. Це покладає неабияку відповідальність на тренерів і спортив­них лікарів, які мусять знати, що спорт є особливим засобом фізичного розвитку організму людини.

Проте і надмірна перестраховка у визначенні стану спорт­смена є недоречною. Дуже часто не лише самі спортсмени, але й спортивні лікарі, без належних для цього підстав, сприйма­ють перенапругу за перетренованість. А неправильний діагноз завжди призводить до невластивого лікування.

Фізична реабілітація — система фізичних вправ, спрямована на відновлення втрачених функцій організму чи окремих орга­нів та на відновлення фізичних якостей.

Рекреація — відновлення і зміцнення здоров'я з викорис­танням фізичних вправ та оздоровчих сил природи (цілющі води, гірське повітря, сонячне проміння тощо).

ВИСНОВОК

Таким чином, вивчення даної теми сприяє:

- розширенню уявлень студентів про фізичну культуру, як суспільного явища;

- визначенню місця фізичної культури в загальній культурі людства;

- розкриттю сутності основних галузевих термінів.

Контрольні питання

1. Які основні завдання стоять перед навчальною дисципліною «Вступ до спеціальностей галузі фізичної культури і спорту»?

2. Яке місце посідає фізична культура в загальній культурі людства?

3. Які основні завдання в суспільстві вирішує фізична куль­тура?

4. Які основні чинники впливають на формування та розви­ток галузевої терміносистеми?

5. Назвіть особливості формування та розвитку української спортивної термінології?

ЛІТЕРАТУРА:

До питань 1-3

1. Актуальні проблеми теорії і методики фізичного виховання: Колектив­на монографія /Упоряд. О.М. Вацеба, Ю.В. Петришин, Є.Н. Приступа, І.Р. Боднар. - Л., Українські технології, 2005. - 296 с.

2. Ведмеденко Б.Ф., Жукотинський К.К. Вибрані лекції з фізичного вихо­вання. - Чернівці: Прут, 2002. - 221 с.

3. Державні тести і нормативи оцінки фізичної підготовленості населен­ня України / За ред. М.Д. Зубалія. - 2-е вид., перероб. і доп. - К., 1997.- 36 с.

4. Закон України «Про фізичну культуру і спорт». - К., 1994. - 22 с.

5. Короткий спортивний словник-довідник / Укл. М.Д. Зубалій, В.В. Сіркізюк. - Кам'янець-Подільський: Абетка-НОВА, 2003. - 216 с.

6. Національна доктрина розвитку фізичної культури і спорту. - К, 2004. - 16 с.

7. Олійник М.О., Скрипник А.П. Правові основи організації та управління фізичною культурою, спортом і туризмом в України / Вид. 3-є, переробл. і доповн. - Харків: ХаДІФК, 2000. - 292 с.

8. Сутула В.А. Основи физкультурологии. - Харьков, 2002. - 56 с.

9. Шиян Б.М. Теорія і методика фізичного виховання школярів. - Части­на 1. - Тернопіль: Навчальна книга - Богдан, 2001. - 272 с.

10. Шиян Б.М. Теорія і методика фізичного виховання школярів. - Части­на 2. - Тернопіль: Навчальна книга - Богдан, 2002. - 248 с.

11. Теория и методика физического воспитания / Под ред. Т.Ю. Кру-цевич. - В 2-х томах. - К.: Олимпийская литература, 2003. - 814 с

12. Лубышева Л.И. Социология физической культури и спорта: Учеб. по-собие. - 2-е изд., стереотип. - М.: Издательский центр «Академия», 2004. - 240 с.

13. Матвеев Л.П. Теория и методика физической культуры. Введение в предмет: Учебник для высших специальных физкультурных учебных заведений. 3-є изд. — СПб.: Лань, 2003. — 160 с.

до питання 4

1. Актуальні проблеми теорії і методики фізичного виховання: Колектив­на монографія / Упоряд. О.М. Вацеба, Ю.В. Петришин, Є.Н. Приступа, І.Р. Боднар. - Л., Українські технології, 2005. - 296 с.

2. Боровська О. В. Короткий тлумачний словник термінології галузі фізи­чної культури та спорту. - Л., 2003. - 54 с.

3. Боровська О.В. Співвідношення національних та інтернаціональних те­рмінів в українській термінології галузі фізичної культури і спорту: Ав-тореф. дис... к. філол. наук.: 10.02.01 / Інститут української мови НАН України. - К., 2004. - 17 с.

4. Вацеба О.М. Українські спортові часописи Галичини та проблеми су­часної спортивної термінології // Старт. - 1993. - № 7-8. - С. 8-9.

5. Короткий російсько-український словник з фізичної культури і спорту / Уклад. Д.М. Диновський та інші. - К.: Просвіта, 1993. - 20 с.

6. Короткий спортивний словник-довідник / Укл. М.Д. Зубалій, В.В. Сір-кізюк. - Кам'янець-Подільський: Абетка-НОВА, 2003. - 216 с.

7. Осінчук В.Г., Попеску І.К. Визначення основних спортивних термінів фізичної культури і спорту. - К.: ІСДО, 1995. - 200 с.

8. Основні поняття і терміни оздоровчої фізичної культури та реабілітації / О.Д. Дубогай, А.М. Ткачук, С.Д. Костікова, А.О. Єфімов. - Луцьк: Надстир'я, 1998. - 100 с.

9. Основные понятия (категории) теории физической культуры и спорта / Сост. В.Н. Платонов. - К., 1989. - 24 с.

10. Паночко М.Н. Украинская спортивная лексика: Автореф. дис... канд. филол. наук: 10.02.02 / Киевский государственный пединститут им. А.М. Горького. - К., 1978. - 23 с.

11. Російсько-український словник з фізичної культури і спорту / За ред. В.Г. Осінчука, І.К. Попеску, Е.М. Рябенката ін.-Львів: Світ, 1993.-312 с.

12. Російсько-український словник з фізичної культури і спорту / Укладачі Л.І. Чичиленко, Г.І. Довгаль, Ф.А. Непийвода та ін. - К., 1997. - 160 с.

13. Російсько-український словник спортивних термінів / Укладач О.П. Криштальський, редакція М.М. Паночка. - Львів: УСА, 1991. - 85 с.

14. Русско-украинский спортивний словарь / Фирсель Н.И., Калюж­ная В.Н. - К.: Здоровье, 1973. - 170 с.

15. Янків І.Т. Українська спортивна термінологія (історико-методологічний аналіз): Автореф. дис... к. фіз. вих.: 24.00.02 / Волинський держ. уні-вер. ім. Л.Українки. - Луцьк, 2000. - 19 с.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: