Суб’єкти подання заяви про перегляд судового рішення

Тема № 20: Провадження у Верховному Суді України

Нормативно-правові акти та література:

1. Конституція України: прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 черв. 1996 р.: із змін. і доповн. — К.: Атіка, 2006. — 64 с.
2. Кримінальний процесуальний кодекс України: Закон України від 13 квітня 2012 р. // Голос України. — 2012. — 19 травня (№ 90—91).
3. Про судоустрій та статус суддів: Закон України від 7 липня 2010 року № 2453–VI // Відомості Верховної Ради України. — 2010. — № 41–42, № 43, № 44–45. — Ст. 529 (із змінами).
4. Про виконання рішень про застосування практики Європейського суду з прав людини: Закон України від 23.02.2006 № 3477-IV // Відомості Верховної Ради України. — 2006. — № 30. — Ст. 260.
5. Кримінальний процесуальний кодекс України: Науково-практичний коментар / За загальною редакцією професорів В. Г. Гончаренка, В. Т. Нора, М. Є. Шумила. — К.: Юстиніан, 2012. — 1224 с.
6. Кримінальний процесуальний кодекс України: Науково-практичний коментар: у 2 т. / О. М. Бандурка, Є. М. Блажівський, Є. П. Бурдоль та ін.; за заг. ред. В. Я. Тація, В. П. Пшонки, А. В. Портнова. — Х.: Право, 2012. — 1430 с.
7. Молдован А. В. Кримінальний процес України [текст]: Навч. посіб. / А. В. Молдован, С. М. Мельник. — К.: Центр учбової літератури, 2013. — 368 с.

Вступ

У березні 2013 року виповнилося 90 років з часу створення найвищого судового органу в системі судів загальної юрисдикції – Верховного Суду України.

Діяльність Верховного Суду бере свій початок з 20-их років минулого століття. У той час країна перебувала у постреволюційному становищі, відбувалося формування органів державної влади, яке супроводжувалося жорсткою боротьбою зі злочинами, спрямованими проти встановленого революційного порядку. Радянська судова система була громіздкою та розгалуженою. До її складу входили тимчасові революційні трибунали. Саме тоді, у грудні 1922 року, Всеукраїнським Центральним Виконавчим Комітетом було прийнято постанову «Про введення в дію Положення про судоустрій УСРР». Відповідно до цього Положення судову систему УСРР очолив Верховний Суд, який розпочав свою діяльність 11 березня 1923 року.

Становлення та утвердження Верховного Суду відбувалося надзвичайно складно, в умовах перманентних змін у політичному, економічному та суспільному житті держави. Суддям доводилося спрямовувати судову практику, здійснювати правосуддя та вирішувати людські долі з огляду на ідеологію держави та безперервне оновлення законодавства і системи судоустрою.

Лише з проголошенням незалежності у 1991 році Верховний Суд України став відповідати своїй назві не формально, а по суті. Адже до цього його можна було назвати вищим судом України, але аж ніяк не верховним, оскільки його рішення міг переглядати Верховний Суд СРСР.

Початок реформування судової влади незалежної України пов’язується з прийняттям Верховною Радою України Концепції судово-правової реформи 1992 року. У ній проголошувалися принципи формування незалежної судової влади в державі, запроваджувалися організаційні засади функціонування судової системи, гарантії самостійності й незалежності суддів, забезпечення захисту й неухильного додержання основних прав і свобод людини як неодмінних умов функціонування демократичної правової держави.

Відповідно до зазначеної Концепції Верховний Суд мав відігравати роль вищої судової інстанції в системі загальних судів, на яку було покладено повноваження щодо перегляду справ в апеляційному та касаційному порядку, а також за нововиявленими обставинами.

Для впровадження в життя положень Концепції в першій половині 90-х років було внесено зміни та доповнення до Закону «Про судоустрій Української РСР» та прийнято Закон України від 15 грудня 1992 року «Про статус суддів».

Наступним етапом стало прийняття у червні 1996 р. Конституції України, у якій закріплено принцип верховенства права, визначено основні засади судочинства, гарантії незалежності і недоторканності суддів, серед яких, зокрема, заборона впливу на суддів у будь-який спосіб та встановлення юридичної відповідальності за неповагу до суду і суддів. На конституційному рівні визначено статус Верховного Суду України як найвищого судового органу в системі судів загальної юрисдикції.

Подальше реформування судоустрою було здійснено з прийняттям Верховною Радою України Закону України від 7 лютого 2002 року «Про судоустрій України», який деталізував указані положення Основного Закону України, а також встановив додаткові гарантії незалежності суддів.

Значним кроком в утвердженні в Україні міжнародних стандартів захисту прав людини стало надання Верховному Суду України повноважень щодо перегляду тих судових справ, де мало місце порушення державою міжнародних зобов’язань. Це стало можливим із внесенням відповідних змін до процесуальних кодексів, прийняттям у 2006 року Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», а також закріпленням цієї норми в Законі України «Про судоустрій і статус суддів».

Наступним етапом судової реформи стало прийняття у липні 2010 року Закону України «Про судоустрій і статус суддів». Цей Закон закріпив концептуально нові підходи до визначення системи судів загальної юрисдикції, статусу суддів, порядку формування суддівського корпусу, здійснення суддівського самоврядування, організації матеріального й соціального забезпечення судів. Разом із прийняттям цього Закону було внесено відповідні зміни і до процесуальних кодексів.

Кардинальних змін у частині повноважень та організації діяльності зазнав і Верховний Суд України. Цим Законом було ліквідовано судові палати, зменшено кількість суддів до двадцяти. Верховний Суд було позбавлено повноважень щодо перегляду справ у касаційному, виключному та винятковому порядках; ведення та аналізу судової статистики, вивчення та узагальнення судової практики; надання судам роз’яснень з питань застосування законодавства на основі узагальнення судової практики та аналізу судової статистики; визнання нечинними роз’яснень пленуму вищих спеціалізованих судів.

Таким чином, Законом «Про судоустрій і статус суддів» було суттєво зменшено повноваження найвищого судового органу в системі судів загальної юрисдикції, ускладнено організацію його роботи, а також створено перешкоди для реалізації громадянами їх конституційного права на доступ до правосуддя.

Утім, із прийняттям зазначеного Закону надзвичайно важливою новелою в історії вітчизняного права стало запровадження у процесуальних кодексах принципу обов’язковості судових рішень Верховного Суду України.

Цей принцип полягає в обов’язковості рішень Верховного Суду для всіх суб’єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності те чи інше положення нормативно-правового акта, неоднаково застосоване в процесі розгляду справи у касаційному порядку, а також для всіх судів України. На суди було покладено обов’язок привести свою судову практику у відповідність із рішеннями Верховного Суду України.

Запровадження правила про загальну обов’язковість рішення у конкретній справі призвело до появи у Верховного Суду України принципово нової функції, яка полягає у формуванні єдиних підходів до правозастосування, а також додаткових важелів забезпечення єдності судової практики.

На відміну від постанов Пленуму Верховного Суду України, що мали рекомендаційний характер, постанови Суду в судових справах набули статусу своєрідного судового прецеденту.

На сьогодні Верховний Суд через надані ним правові висновки у конкретних судових рішеннях спрямовує судову практику та діяльність відповідних державних органів у найбільш важливих сферах життєдіяльності держави.

Безумовно, у світлі практики Європейського суду з прав людини обов’язковість правових позицій Верховного Суду України, викладених у його рішеннях, є дієвим чинником, який сприяє неухильному дотриманню права на справедливий суд, передбаченого статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Це підвищує ефективність діяльності судової системи та зміцнює довіру співвітчизників до національного судочинства.

Питання 1. Поняття та підстави перегляду судових рішень Верховним Судом України

Провадження з перегляду судових рішень Верховним Судом України — це стадія кримінального процесу, в якій Верховний Суд України переглядає судові рішення у кримінальних справах з підстав і в порядку, встановлених кримінальним процесуальним законодавством.

Згідно зі ст. 125 Конституції України та ст. 17 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» Верховний Суд України (далі – ВСУ) є найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції. Саме на нього покладено завдання забезпечити однакове застосування судом касаційної інстанції, яким є Вищий спеціалізований суд з розгляду цивільних та кримінальних справ (далі – ВССУ), закону України про кримінальну відповідальність і таким чином гарантувати єдність судової практики при застосуванні норм матеріального права.

Підстави перегляду судових рішень ВСУ суворо регламентовано ст. 445 КПК. Це неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм закону України про кримінальну відповідальність щодо подібних суспільно небезпечних діянь, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень та встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні справи судом.

Процедура перегляду ВСУ судових рішень визначена у гл. 33 КПК.

На розвиток змісту п. 1 ч. 2 ст. 38 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» про підстави перегляду ВСУ судових рішень у кримінальних справах п. 1 ч. 1 ст. 445 КПК конкретизу­ється предмет розгляду і виключається можливість розгляду питання про призначення покарання, звільнення від покарання та від кримінальної відповідальності.

За змістом п. 1 ч. 1 ст. 445 КПК перевірка рішення касаційної інстанції ВСУ може відбуватися з підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції тих самих норм закону України про кримінальну відповідальності щодо подібних суспільно небез­печних діянь, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень. Ця підстава для перегляду судових рішень містить кілька ознак, які мають обмежувальний характер. Вона застосовується у разі якщо судом касаційної інстанції ухвалено різні за змістом рішення, у яких неоднаково застосовано саме норму закону України про кримінальну відповідаль­ність за її формою вини і за кваліфікацією діяння у схожих між собою суспільно небез­печних діяннях, які мають спільні риси за об’єктивною стороною і формою вини.

ВСУ – основний суб’єкт діалогу між Європейським судом з прав людини (далі – ЄСПЛ) і національною судовою системою. Він покликаний адаптувати національну правову систему до норм КЗПЛ та правових позицій Євросуду. При ухваленні будь-якого рішення у кримінальному процесі суд загальної юрисдикції має брати до уваги норми міжнародних угод, які ратифіковано Україною. Тільки такі міжнародні угоди є частиною національного законодавства України і можуть застосовуватися в судовій практиці. Завданням ВСУ є, зокрема, унеможливлення порушень прав людини при тому, щоб суди нижчого рівня тлумачили національне законодавство відповідно до міжнародних стандартів.

Якщо міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, буде встановлено і визнано, що з боку України було допущено порушення міжнародних зобов’язань при розгляді конкретної кримінальної справи судом, це є підставою для перегляду судового рішення у цій справі ВСУ, що передбачено п. 2 ч. 1 ст. 445 КПК. Це положення покладає на ВСУ відповідальність за виконання судових рішень між­народних судових установ, особливо Євросуду, з метою забезпечення дотримання законних прав і свобод людини і спрямування судової практики.

Важливим є застереження, що передбачене ч. 2 ст. 445 КПК, про те, що перегляд судових рішень з підстави, зазначеної п. 2 ч. 1 ст. 445 КПК, не допускається, якщо порушується питання з метою застосування закону про більш тяжке кримінальне правопорушення, збільшення обсягу обвинувачення, чи інші підстави погіршення становища засудженого. Не допускається скасування виправдувального вироку, а також ухвали чи постанови про закриття справи. Рішення ВСУ, прийняті за наслідками розгляду заяви про перегляд судового рішення з мотивів неоднакового застосування судами (судом) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у по­дібних правовідносинах, є обов’язковим для всіх суб’єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, та для всіх судів України.

Цією нормою фактично закладено конструкцію правотворчої діяльності ВСУ, вна­слідок якої його рішення щодо застосування норм матеріального права набувають ознак джерела права через їх загальнообов’язковість. Отже, ВСУ покликаний розв’язувати складні завдання у сфері застосування матеріального права, щодо яких суди нижчих інстанцій не давали однакових і однозначних відповідей.

Комітет міністрів Ради Європи рекомендував державам – учасницям ЄКПЛ прийняти закони, якими врегулювати порядок перегляду справ і відновлення провадження справ на внутрішньодержавному рівні у зв’язку з рішеннями ЄСПЛ. (Рекомендація № К (2000). Вона ґрунтується на рішенні ЄСПЛ від 31 жовтня 1995 р. у справі «Папаміхалопулос проти Греції», згідно з яким суд, визнавши порушення прав людини, робить репарацію за наслідками такого порушення таким чином, щоб, наскільки це можливо, відновити становище, що мало місце до такого порушення. У такий спосіб ЄСПЛ висловив широко відомий принцип міжнародного права для потерпілої сторони.

У законі України від 23 лютого 2006 р. «Про виконання рішень про застосування практики Європейського суду з прав людини» зазначено, що стягувачеві (заявникові до ЄСПЛ у справі проти України, на користь якого постановлено рішення цього суду, або його представнику чи правонаступнику) надсилається повідомлення з роз’ясненням його права порушити провадження про перегляд справи відповідно до чинного законодавства (п. «а» ч. 1 ст. 11).

Новий КПК ліквідував зазначену прогалину в національному законодавстві, ре­гламентуючи підставу до перегляду судових рішень у такий спосіб: «встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні справи судом».

Заяву про перегляд судових рішень з підстави, зазначеної у п. 2 ч. 1 ст. 245 КПК, згідно зі статтями 246 і 372 КПК вправі подати лише особа, на користь якої постановлено рішення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною. Подача такої заяви іншою особою, яка відповідно до закону не наділена таким правом, є підставою для відмови у відкритті провадження та повернення матеріалів для виконання вимог статті 445 КПК. При перегляді судового рішення, визнаного міжнародною судовою установою незаконними, ВСУ не вправі посилити покарання або застосувати закон про більш тяжкий злочин. Він має право залишити вид і розмір покарання, визначені місцевим або апеляційним судами, без зміни, пом’якшити покарання, виключити додаткове покарання, перекваліфікувати дії засудженого на норму закону, що передбачає менш суворе покарання. Не може бути скасовано і виправдувальний вирок.

Висновок з питання:

Впровадження такої засади судочинства, як перегляд рішень суду касаційної ін­станції ВСУ, є особливою формою їх ревізії з тим, щоб зберегти єдність судової практики і не допустити існування різних судових рішень у подібних суспільно небезпечних діяннях.

Специфікою предмета перегляду судових рішень ВСУ є перевірка правильності висновків та правової позиції касаційного суду в оскаржуваному рішенні.

Питання 2. Характеристика стадії перегляду судових рішень Верховним Судом України

Суб’єкти подання заяви про перегляд судового рішення

Провадження у ВСУ здійснюється у справах, рішення яких набрали законної сили після їх перегляду в касаційному порядку. Приводом до початку такого провадження є заява про перегляд судового рішення з підстави, передбаченої п. 1 ч. 1 ст. 445 КПК, подана одним з учасників судового процесу. Коло осіб, які можуть звернутися з такими заявами, визначено у ст. 425 КПК. Перелік осіб, наділених правом подати заяву, є вичерпним і поширеному тлумаченню не підлягає.

Такими особами є:

1) засуджений, його законний представник чи захисник – у частині, що стосується інтересів засудженого;

2) виправданий, його законний представник чи захисник у частині мотивів і під­став виправдання;

3) підозрюваний, обвинувачений, його законний представник чи захисник;

4) законний представник, захисник неповнолітнього чи сам неповнолітній, щодо якого вирішувалося питання про застосування примусових заходів виховного характеру, – в частині, що стосується інтересів неповнолітнього;

5) законний представник чи захисник особи, щодо якої вирішувалося питання про застосування заходів примусового характеру;

6) прокурор;

7) потерпілий або його законний представник – у частині, що стосується інтересів потерпілого, але в межах вимог, заявлених ними в суді першої інстанції;

8) цивільний позивач, його представник або законний представник – у частині, що стосується вирішення цивільного позову;

9) цивільний відповідач або його представник – у частині, що стосується вирішен­ня цивільного позову.

Законними представниками засудженого, виправданого, підозрюваного або обви­нуваченого можуть бути батьки (усиновлювачі), а в разі їх відсутності опікуни чи піклувальники особи, інші повнолітні близькі родичі або члени сім’ї, а також пред­ставники органів опіки і піклування, установ і організацій, під опікою чи піклуванням яких перебуває неповнолітній, недієздатний чи обмежено дієздатний, за наявності документів, що підтверджують їх статус.

Захисником, який може звернутися із заявою з підстави, передбаченої п. 1 ч. 1 ст. 445 КПК, може бути лише адвокат, відомості про якого містяться у Єдиному реєстрі адвокатів України.

Захисник засудженого має право подати заяву про перегляд справи з власної іні­ціативи. При заміні захисника, що подав заяву про перегляд судового рішення другим захисником, останній має право доповнити заяву лише за згоди засудженого або його законного представника. Відкликання заяви про перегляд судового рішення захисником можливе лише зі згоди підзахисного та його законного представника. Аналогічно заява представника потерпілого про перегляд судового рішення може бути відкликана ним лише зі згоди потерпілого або самим потерпілим.

Внесення змін або доповнень, а також відкликання заяви з метою погіршення становища засудженого або виправданого можливе лише в межах строку на подачу заяви про перегляд судового рішення. Подача змін, доповнень та відкликання заяви з метою покращення положення такої особи строками не обмежені і можуть бути внесені до початку розгляду справи. До початку розгляду справи учасники судового провадження мають право подати зауваження на заяву іншого його учасника.

Заяви про перегляд судового рішення з підстави, передбаченої п. 1 ч. 1 ст. 445 КПК, може подати прокурор, який брав участь у розгляді справи судом касаційної інстанції, а також Генеральний прокурор та його заступники, прокурор АР Крим, міст Києва і Севастополя, прирівняні до них прокурори та їх заступники в межах компетенції незалежно від їх участі в розгляді справи судом касаційної інстанції.

Заяву про перегляд судового рішення з підстави, зазначеної у п. 2 ч. 1 ст. 445 КПК, вправі подати лише особа, на користь якої постановлено рішення міжнародної судової установи, юрисдикція якої визнана Україною. Порушення зазначеної вимоги закону перешкоджає розгляду ВСУ справи по суті і є підставою для відмови у відкритті провадження та повернення матеріалів до ВССУ, який вирішує питання щодо допуску поданої заяви до провадження ВСУ.

Заява про перегляд судового рішення ВСУ у кримінальній справі може бути подана тільки з підстави, передбаченої п. 2 ч. 1 ст. 445 КПК. Заяву може подати особа, на користь якої постановлено рішення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною. Подача такої заяви іншою особою, яка відповідно до закону не наділена таким правом, є підставою для відмови у відкритті провадження та повернення матеріалів для виконання вимог ст. 445 КПК. Так, ухвалою ВСУ від 28 квітня 2011 р. у справі № 5-6 кс 11 було відмовлено у відкритті провадження у справі щодо Л., а матеріали повернуто до ВССУ з мотиву подання заяви не особою, на користь якої ухвалено рішення ЄСПЛ, а її адвокатом.

При перегляді судового рішення, визнаного міжнародною судовою установою незаконним, ВСУ не вправі посилити покарання або застосувати закон про більш тяжкий злочин. Він має право залишити вид і розмір покарання, визначений місцевим або апеляційним судами, без зміни, пом’якшити покарання, виключити додаткове покарання, перекваліфікувати дії засудженого на норму закону, що передбачає менш суворе покарання. Не може бути скасовано і виправдувальний вирок.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: