Типологія Дж. Смітта.

Береться за основу 2 критерії – відносні розміри політичних партій і рівнів суспільної та політичної єдності в межах політичної системи. Обидві ці змінні важливі в контексті створення ефективної парламентської більшості, яка гарантується формуванням тривалих урядових коаліцій.

а) розпорошена система (Бельгія, Данія, Фінляндія, Голландія)

б) система рівноваги схожа до поміркованої поляризації Дж.Сарторі (Норвегія, Швеція, Німеччина, Франція, Австрія, Італія)

в) система нерівності. Тут 1 партія відіграє домінуючу роль (Німеччина за Аденауера, Швеція до 1976)

Типологія П.Маєра.

В основі критерій величини партії:

а) система великих партій (підчас виборів вони набирають від 70 до 90% голосів) – Австрія, Ірландія, Великобританія, США, Німеччина

б) система малих партій (малі партії здобули до 60% голосів) – Швеція, Польща після 1991р.

в) посередня система – Фінляндія, Голландія, Норвегія, де малі партії здобули до 40%, а великі ~60%. У Польщі після виборів 1993р.

г) перехідна система

Макку Лааксо та Рейн Таагепера у 1979 р. запропонували використовувати індекс «ефективної кількості політичних партій». Індекс обчислюється на підставі визначення розміру підтримки, яку має кожна політична партія під час виборів. В такому випадку є два варіанти визначення розміру цієї підтримки: перший – на підставі результатів виборів до парламенту (відсоток голосів, одержаних партією); другий – на підставі показника кількості депутатських мандатів, які належать політичній партії за результатами виборів. Наявність двох підходів зумовлена тим, що досить часто перший і другий показники відрізняються між собою. Відмінність полягає у неможливості забезпечити стовідсоткову трансформацію отриманих партією голосів на виборах у відповідну частку депутатських мандатів. Математично індекс визначають за допомогою формули

Де N – показник індексу «ефективної кількості політичних партій»;

- відсоток голосів або депутатських мандатів, які отримала на виборах партія і;

Σ - сума результатів усіх політичних партій на виборах; n – кількість політичних партій, результати яких обчислюються, тобто це стосується лише тих партій, які провели своїх представників до парламенту; і=1 – позначка кожної партії, яка провела своїх представників до парламенту.

1.Багатопартійні системи: сутність, способи утворення та типологія. “Партія”- (від лат. рartio – ділю, розділяю) у перекладі з латинської означає частину, групу або відділ. Розуміння як групи людей, що об’єднані спільними ідеями та інтересами. Партії сучасного типу виникли в Європі у ІІ пол. 19 ст. Масові партії виникли в результаті двох причин:

Розширення виборчих прав

Розвиток робочого руху

Причини створення партій:

Соціально-класова, національна, релігійна, регіональна чи інша диференція населення вимагає створення партій для захисту певних інтересів своїх членів;

Наявність у суспільстві різних поглядів щодо розуміння конкретних політичних питань

Невдоволення частини суспільства своїм становищем та необхідність, у зв’язку з цим, конкретних практичних дій.

Потреба ведення виборчої бородьби, тощо.

Винекнення партій не є випадковим явищем, воно зумовлене об’єктивними потребами розвитку людської цивілізації. Без партій неможливе функціонування демократії.

М. Вебер – виводить три етапи становлення партій:

Аристократичні угрупування (віги і торі, сформувалися у середині англійського парламенту у ІІ пол. 17 ст. як організовані об’єднання за владу)

Політичні клуби (в Англії перехід від одного етапу до іншого охопив час із кінця 18 ст. до 30-х років 19 ст. Політичні клуби діяли активно у СШ, Франції, Італії)

Масова партія.

Найбільш поширеними є такі підходи:

1. Класовий. Становлення партії пов'язується з виділенням великих соціальних груп (класів), а самі партії є найбільш активною і організованою частиною якого-небудь класу, що виражає його інтереси. (Маркс, Енгельс, Ленін). Сьогодні цей підхід зустрічає найбільше критики.

2. Ідеологічний. Ставлення партій пов'язується з виділенням груп, заснованих не стільки на спільності соціально-економічного становища, скільки на спільності поглядів. Сама ж партія, як писав Констан, є групою людей, які визнають одну і ту ж ідею.

3. Інституційний. Партія розуміється як організація, діюча в системі держави. (Дюверже).

4. Функціонально-прагматичний. Становлення партій пов'язується з метою завоювання влади, самі вони трактуються як групи людей, що ставлять перед собою завдання приходу до влади. Саме даний підхід домінує в сучасній ідеології.

Основна мета діяльності політичної партії - здобути політичну владу в державі та реалізувати свої програмні цілі: економічні, політичні, ідейно-теоретичні, моральні, за допомогою законодвачої, виконавчої та судової гілок влади.

БАГАТОПАРТІЙНІСТЬ —характеристика такої політичної системи, в якій одночасно діють кілька політичних партій.

Значною мірою спираючись на порівняльний аналіз партій М.Дюверже, політологи виділяють такі їх типи:

Прямі і непрямі партії. У перших (більшість соціалістичних і комуністичних партій) індивід безпосередньо пов'язаний з партійною спільнотою, платить внески, бере участь у зборах місцевої організації У других (британські лейбористи) індивід входить у партію як учасник іншої організації (профспілки, кооперативу).

Партії зі слабкою і сильною структурою. Статути перших партій не регламентують принципи реалізації первинних осередків і способи їх інтеграції (більшість консервативних партій). В іншому випадку - структура базових елементів чітко регламентована. За цим принципом побудовано більшість соціалістичних, комуністичних, християнсько-демократичних партій. Централізм і жорсткість структури часто є причиною олігархізації партії, зміцнення панування вождів над рядовими членами партії.

Централізовані і децентралізовані. У централізованих партіях всі рішення приймаються центральним керівництвом, компетенція низових організацій суттєво обмежена (британська Консервативна партія), децентралізовані партії, навпаки, передбачають більш широкі повноваження місцевих організацій і навіть допускають наявність фракцій у власних рядах. Високий рівень децентралізації характерний і для демократів, і для республіканців у США. Для них притаманне більш терпиме ставлення до прояву різних поглядів у своїх рядах, а регіональні організації незалежні від національних партійних комітетів при організації виборів членів Конгресу.

"М'які" і "жорсткі" партії. Подібна типологія відноситься до парламентських партій і характеризує, наскільки депутат може діяти незалежно від партійної парламентської фракції, наприклад, демократи і республіканці в Конгресі США можуть голосувати на власний розсуд. Американський президент не завжди може бути впевненим, що за його програми члени його партії, котрі засідають у Конгресі, будуть голосувати як один. Консервативна партія Великобританії "Єдність" і Народна партія Росії, навпаки, - приклад "жорстких" партій, які вимагають дотримання дисципліни голосування.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: