ТОР 5 статей: Методические подходы к анализу финансового состояния предприятия Проблема периодизации русской литературы ХХ века. Краткая характеристика второй половины ХХ века Характеристика шлифовальных кругов и ее маркировка Служебные части речи. Предлог. Союз. Частицы КАТЕГОРИИ:
|
Романо-германська цивільно-правова системаЗагальна характеристика. Романо-германська цивільно-правова система (сім'я континентального права) об'єднує багато держав Європейського континенту (за винятком Великобританії), а також величезне число держав, які розташовані у інших частинах світу (Африка, Латинська і Південна Америка, Азія (Ближній і Далекий Схід)) і котрі в силу колонізації або через рецепцію сприйняли правові особливості і традиції Старого Світу чи запозичили у нього окремі елементи. Право держав, що входять у названу правову сім'ю, поєднує таке загальне явище як рецепція права Древнього Риму, яка стала визначальним у розвитку сучасного цивільного права. У своєму становленні романо-германська цивільно-правова система пройшла ряд етапів, кожен з яких тією чи іншою мірою зв'язаний з римським правом. Сприйнявши основні цивільно-правові поняття, конструкції і техніку викладу нормативно-правового матеріалу, континентальні правові системи тим самим продовжують традиції римського права, будучи результатом його якісного розвитку, але аж ніяк не його копією. Правові системи континентальної Європи сприйняли фундаментальний поділ права на приватне й публічне. Представниками рома-но-германської правової доктрини пропонувалося безліч критеріїв зазначеної глобальної диференціації права, центральне місце серед яких займає «інтерес». Публічне право забезпечує і захищає Інтереси суспільства і держави, визначає його організацію й основні принципи функціонування, регулює відносини, обов'язковим учасником яких є 1 Давид Р., Жоффре-Спинози К. Основфле правовые системы современности. — суб'єкт, наділений владними повноваженнями. Приватне право покликане забезпечувати І захищати інтереси юридично рівних приватних осіб, регулюючи відносини лише між названими суб'єктами. Тим самим для всіх юристів досліджуваної правової сім'ї очевидно, що «відносини між правлячими і керованими висувають свої, властиві їм проблеми, і вимагають іншої регламентації, ніж відносини між приватними особами. Загальний інтерес і приватні інтереси не можуть бути зважені на Однакових вагах»1. Однак, який диференціюючий критерій не був би обраний, традиційно основу приватного права складає цивільне право. А часом ці терміни правознавці романо-германської правової сім'ї використовують як синоніми. Характерний раніше для континентальної правової сім'ї дуалізм приватного права, що полягає в його поділі на цивільне і торгове право, породжений специфікою історичного розвитку відносин, які складали предмет правового регулювання зазначених галузей, і, слідом за ними - доктрини цивільного й торгового права. Між тим з другої половини XIX ст. почався процес «комерціалізації» цивільного права, коли ряд принципів й інститутів торгового права поступово втрачали тільки їм притаманну специфіку (особливість суб'єктного складу торгових відносин, мета участі суб'єктів у відносинах тощо) і «поглиналися» цивільним правом. У результаті в законодавстві окремих країн з'явилася тенденція до відмови від дуалістичного регулювання приватно-правових відносин, що полягала у включенні норм торгового права в єдині цивільні кодекси (ЦК провінції Квебек 1865 p., Зобов'язальний кодекс Швейцарії 1881 р., ЦК Італії 1942 р. та інші). Тому, незважаючи на збереження в ряді держав романо-германської правової сім'ї чинних торгових кодексів, правники зазначають про загальну спрямованість вектора розвитку приватного права до уніфікації приватно-правового регулювання в рамках цивільного права2. Зокрема, в Німеччині торгове право - частина цивільного права, що становить спеціальне приватне право комерсантів. Загальні норми цивільного права є основою і передумовою торгового права3. Групи романо-германської цивільно-правової системи. Континентальна правова система розвивалася у рамках багатонаціональної Європи, представленої багатьма державами, що мають свої неповторні правові традиції й особливості. Тому на її формування впливали 1 Давид Р., Жоффре-Спинози К. Основные правовые системы современности. — 2 Доклад, про дуалізм приватного права у континентальній правовій системі див.: 3 Див.: Пауль Шустер. Основы германского торгового права // Основы немецкого 54 Розділ І ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА 55
різні національні університетські «школи» права (наприклад, галльська, німецька, іберійська, італійська тощо). Разом з тим становлення національних цивільно-правових систем відбувалося не відособлено, а з урахуванням успішного кодифікаційного досвіду «законодавців мод» у галузі цивільного права, якими у XIX ст. були Франція й Німеччина. Одночасно з наявністю багатьох загальних ознак цивільному праву названих країн властиві деякі значні відмінності, що дають підстави розглядати їх як певним чином відокремлені цивільно-правові підсистеми (групи), кожна з яких у той же час впливала на розвиток цивільного права інших держав, що входять у романо-гер-манську правову сім'ю. Таким чином, залежно від того, законодавство якої держави слугувало зразком (чи орієнтиром) для розвитку національного цивільного законодавства, звичайно розрізняють два основних підтипи (групи) романо-германської цивільно-правової системи - романський і німецький, котрим відповідають дві системи законодавчого та літературного викладу цивільного права - інституційна і пандектна. Нормативною моделлю для держав романської групи був Французький цивільний кодекс 1804р., який ще називають Кодексом Наполеона (далі - ФЦК), система розташування правового матеріалу в котрому запозичена з давньоримських джерел, а саме з Інституцій Юстиніана. В основі цієї системи, названої відповідно інституцій-ною, лежить відома римському праву юридична тріада: а) особи (personae); б) речі (res); в) позови (actiones). Згідно з нею і здійснюється систематизація цивільно-правових норм за розділами Цивільного кодексу. Так, Книга І ФЦК «Про осіб» містить правила, що регулюють правове становище фізичних осіб, включаючи сімейні відносини; Книга II «Про майно і різні видозміни власності» присвячена нормам про об'єкти цивільного права і майнові права; Книга III охоплює норми про давність, про спадкове право, про зобов'язальне право І низку інших положень1. Для країн німецької групи правовим еталоном було Німецьке цивільне уложення 1896 р. (далі - НЦУ). Варто погодитися з В. К. Рай-хером, який зазначав, що пандектна система (за якою побудовано НЦУ) аж ніяк не римського походження; своєю назвою вона зобов'язана не Пандектам Юстиніана, а викладеним вже за зовсім іншою системою пандектам «сучасного римського права», розробленим представниками школи пандектистів. Однак і пандектна система має все ж таки деякі корені в римському праві, найважливішими з яких є римський поділ позовів на речові {actiones in rem) і особисті {actiones in personam). Вказаний процесуальний розподіл перетворився вже у глосаторів на матеріально-правовий: у поділ прав на речові і зобов'я- 1 Де ла Морандьер Ж. Гражданское право Франции: В 2-х т. / Пер с франц. Е. А. Флейшиц. - М.: Изд-во иностранной литературы. -T.I. - 1958. - 728 с. зальні, що лягло в основу пандектної системи1. Крім того, розробники НЦУ виділили Загальну частину, в якій були сконцентровані норми, що мають відношення до всіх інститутів цивільного права, і Особливу частину, яка містить норми окремих інститутів — зобов'язального, речового, сімейного і спадкового права2. Існування романської і німецької груп у рамках єдиної континентальної правової сім'ї не свідчить про її розкол, а швидше відображає існуючі у кожній країні розбіжності між тими, хто прагне до систематизації й абстрактності, і тими, хто віддає перевагу більш емпіричному підходу (як стверджує Р. Давид і К. Жоффре-Спиноза, «у Франції є прихильники пандектної системи і «Загальної частини», а у Німеччині - її супротивники»)3. Система джерел права. Сучасне цивільне право континентальної Європи зароджувалося І розвивалося в університетах у процесі вивчення й удосконалення вченими доктрини римського приватного права. Прихильність юристів континентальної Європи до оперування загальними, абстрактними поняттями і категоріями, запропонованими законодавцем в результаті вивчення й узагальнення практики, вплинула І на формування відповідних джерел права. Континентальне право - це насамперед система писаного права, центральне місце в ієрархії джерел якого посідає нормативно-правовий акт - закон. Закони, що у країнах романо-германської правової сім'ї приймаються винятково органами законодавчої влади, будучи формально-визначеними нормативно-правовими актами, покликані охопити всі аспекти правопорядку, впорядкувати усі відносини, які тільки взагалі підлягають правовому регулюванню. При цьому прогалини у законодавстві можуть усуватися винятково законом. Разом з тим закони містять норми, що є саме загальними правилами поведінки, яким властивий деякий абстрактний характер. Тому юрист зобов'язаний витлумачити те чи інше положення закону, а потім застосувати його до конкретних суспільних відносин або винести рішення у кожному конкретному випадку. Закони систематизуються за їх юридичною силою на: 1) конституції (основний закон) і конституційні закони; 2) звичайні закони. Верхній щабель у ієрархії законів займають конституції в силу правила, 1 Райхер В. К. Гражданско-правовые системы антагонистических формаций / Проб 2 Вчення про пандектне право, його побудову, методи тощо досліджувалося не тіль 3 Давид Р., Жоффре-Спинози К. Вказ. праця. ~ С. 60-69. 56 Розділ І ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА 57
закріпленого у конституціях більшості держав, відповідно до якого положення законів не повинні суперечити положенням конституції чи порушувати права і свободи, нею декларовані. Домінуюча роль конституцій підкріплюється встановленням судового контролю за конституційнІстю законів. Центральне місце серед звичайних законів посідають цивільні кодекси - зведені, внутрішньо узгоджені і складно структуровані, юридично та логічно цільні нормативно-правові акти. Кодифікація цивільного законодавства одержала поширення у всіх країнах романо-германської правової сім'ї та стала однією з її відмітних ознак. Значну роль серед джерел цивільного права відіграють міжнародні договори. Якщо спробувати встановити їх місце серед інших правових джерел, то варто дотримуватися пануючого у країнах романо-германської правової сім'ї принципу (який у деяких державах зведений у ранг конституційного). Відповідно до нього міжнародні договори, ратифіковані у встановленому законом порядку, мають силу, що перевищує силу звичайних законів, але при цьому вони не повинні суперечити конституції. Тому міжнародні договори за своїм значенням прирівнюються до конституції та конституційних законів. Специфічним джерелом цивільного права континентальної Європи є нормативно-правові акти, що приймаються центральними органами виконавчої влади (урядом), в результаті «делегованої право-творчості» - декрети, ордонанси, регламенти, постанови, циркуляри тощо. Про призначення названих підзаконних нормативно-правових актів у Європі єдиної думки не склалося. У одних країнах (наприклад, Іспанія, Франція) уряд, маючи за конституцією особливу «регламен-тарну» владу, наділений повноваженнями приймати акти «делегованого законодавства», що за своєю юридичною силою максимально наближені до законів. Прийняття цих нормативно-правових актів може відбуватися або в надзвичайних і термінових випадках, або ж для регулювання особливої сфери суспільних відносин. У інших же державах (наприклад - ФРН) конституції не визнають за урядом права на автономну від законодавчої регламентарну владу, що здійснюється за допомогою декретів-законів. Правові акти уряду в цих державах видаються лише на виконання закону. Одним з джерел цивільного права у країнах романо-германської правової сім'ї є звичай, однак його роль дуже обмежена, оскільки останній підлягає застосуванню лише у випадках, коли закон прямо відсилає до нього. Крім того, західні правознавці стверджують, що звичай втратив характер самостійного джерела права. Тому застосовується тільки як додаток до чинного закону; і «про нього згадують лише тоді, коли йдеться про тлумачення закону»1. У країнах континентальної Європи продовжує домінувати прин- 1 Давид Р., Жоффре-Спинози К. Основные правовые системы современности. -С. 93-95; Див. також: Де ш Морандьер Ж. Гражданское право Франции. - С. 97-156; Эннещерус Л. Курс германского гражданского права. - М., 1948. - Т. 1, Шт. 1. - цип, відповідно до якого суди у своїй діяльності керуються і підкоряються закону, а рішення, що виносяться ними, мають силу індивідуально-правових актів, тобто обов'язкові тільки для учасників тих справ, за якими вони винесені. Цивільно-правовою доктриною деяких країн (наприклад, ФРН) судова практика взагалі не розглядається як джерело права. Разом з тим твердження про те, що судова практика не є джерелом права, а прецедентне право в романо-германській правовій системі відсутнє, що здавалося непорушним, останнім часом поступово втрачає своє категоричне забарвлення. Це пов'язано з тією зростаючою роллю, що виконує судова практика в усуненні прогалин у законодавстві, у допущенні розширювального тлумачення суддями норм закону і зі ставленням вищих судових інстанцій до збірників судової практики. Останні хоча і не містять нових норм права, однак виражають позицію судів вищої інстанції у подібних справах, якої (цілком зрозуміло), вони будуть дотримуватися і надалі. Доктрина цивільного права в ХШ - XIX ст. була джерелом права континентальної Європи, оскільки саме в університетах відбувався процес розроблення основних принципів позитивного права. У наш час жодною з держав романо-германської правової сім'ї доктрина не розглядається як джерело цивільного права. Проте не можна применшувати хоча І непрямий, але важливий вплив доктрини на законопро-ектну роботу, на процес тлумачення і застосування норм позитивного права. Структура цивільного права. Особливості юридичного мислення правознавців держав романо-германської правової сім'ї, що виявляються у його абстрактному характері, дозволили розробити і систематизувати підгалузі й інститути цивільного права (суб'єкти, речове та зобов'язальне право тощо). Суб'єктами цивільного права є люди чи їх об'єднання та організації, що, відповідно, іменуються фізичними І юридичними особами. Стосовно фізичних осіб розроблені категорії правоздатності і дієздатності, установлюється їх обсяг, формулюються умови виникнення і припинення. Значна увага доктриною й законодавцем приділяється інститутам безвісної відсутності й оголошення фізичної особи померлою для того, щоб забезпечити більшу визначеність у юридичній долі майна безвісно відсутньої чи оголошеної померлою особи і у правах її правонаступників. З метою заповнення відсутньої дієздатності (або неповного обсягу останньої) неповнолітніх детально розроблений інститут законного представництва. Введення терміна «юридична особа» у науковий обіг, виділення її ознак, розроблення різних теорій стосовно її сутності є заслугою доктрини цивільного права держав романо-германської правової системи. С 24-235; Гражданское и торговое право капиталистических государств: Учеб. / Под SB Розділі ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА
Континентальним правом запропонована класифікація юридичних осіб, відповідно до якої насамперед виділяються юридичні особи приватного права І юридичні особи публічного права. У свою чергу юридичні осо-; би приватного права поділяються на: корпорації («об'єднання, спілки осіб») і установи («об'єднання капіталу»). До корпоративних організацій належать різноманітні види господарських товариств (які групуються вже за іншими критеріями, наприклад, залежно від характеру відповідальності учасників за боргами організації), кооперативи. Наявність власного майна є обов'язковою ознакою І, одночасно, легальною вимогою, що висувається до створюваних корпорацій. Розрізняють загальну і спеціальну правоздатність юридичних осіб, при цьому спеціальною правоздатністю остантм часом володіють «некомерційні» юридичні особи. Для «комерційних» юридичних осіб основною тенденцією є легалізації їх правоздатності як загальної. Характерним для цієї правової системи є групування всіх норм, що регулюють майнові відносини, у два основних розділи — речове і зобов'язальне право1. Речове право є сукупністю норм, що регулюють майнові відносини, у яких правомочна особа може здійснювати свої права на річ самостійно, без позитивних дій інших осіб. Речовим правам властиві наступні відмітні ознаки: 1) речовими є лише ті права, які розглядаються як такі позитивним правом, що означає замкнутість переліку речових прав; 2) речові права належать до абсолютних прав, у яких правомочному суб'єкту протистоїть невизначене коло осіб, на котрих покладено пасивний обов'язок утримуватися від їх порушення; 3) об'єктом речового права завжди є індивідуально визначена річ. Речові права поділяються на право власності і права на чужі речі (володіння, сервітут, узуфрукт, емфітевзис, суперфіцій тощо). Центральне місце в речовому праві займає інститут права власності. Право власності - це речове право, що характеризується найбільш повним, абсолютним, винятковим, безпосереднім і безстроковим пануванням особи над річчю, поєднане зі ставленням до речі, як до своєї, обмеження якого допускається лише у передбачених законом випадках і порядку. В наведеному вище визначенні зосереджені практично всі запропоновані континентальною цивільно-правовою доктриною ознаки права власності. Крім того, сучасне континентальне право відмовилося від теорії «розщепленої» власності, що панувала у епоху феодалізму, і виходить з принципу, який сягає до римського права. Відповідно до останнього неможливе встановлення двох однакових прав власності на ту саму річ. Зміст речових прав на чужі речі є обмеженим у порівнянні зі змістом права власності, крім того їх здійснення залежить не тільки від 1 Див.: Проблемы гражданского и предпринимательского права Германии / Пер. с волі законодавця, а й від волі власника. Систематизують речові права на чужі речі залежно від того, які правомочності власника обмежуються їхнім установленням. Спираючись на римське право, доктрина у країнах романо-герман-ської правової сім'ї створила зобов 'язальне право, яке окремі дослідники вважають центральним розділом цивільного права, головним об'єктом юридичної науки1. Основним у зобов'язальному праві є поняття зобов'язання. Зобов'язання у континентальному праві — це пра-вовідношення, у якому на одну особу (боржника) покладений обов'язок вчинити певні дії чи утриматися від їх здійснення в інтересах іншої особи (кредитора). Виділяють наступні підстави виникнення зобов'язань, що також є класифікаційними критеріями останніх - закон, договір, односторонні правочини, делікт і квазіделікт, ведення чужих справ без доручення, безпідставне збагачення. У свою чергу розроблена чітка система таких юридичних фактів як договір і делікт. Спадкове право. Основні положення спадкового права склалися під впливом римського приватного права і передбачають як універсальне правонаступництво, коли до спадкоємців переходять всі права та обов'язки спадкодавця, так і сингулярне, коли зі всієї сукупності прав і обов'язків, що складають спадщину, певній особі (особам) передається визначене право - легат. Тобто легатарій стає частковим (сингулярним) правонаступником спадкодавця. Ця система допускає можливість спадкування за заповітом і за законом. При спадкуванні за законом (яке відбувається у певних випадках, зокрема, коли спадкодавець не залишив заповіту або він визнається повністю недійсним, чи коли спадкоємець відмовився від заповіту або помер раніше відкриття спадщини, коли заповіт стосується лише певної частини майна тощо), встановлюються певні групи (черги, парантели, розряди) осіб, котрі закликаються до спадкування. При спадкуванні за заповітом до спадкування закликаються особи, вказані у заповіті. Заповіт - це особисте розпорядження фізичної особи на випадок смерті належним їй майном, яке робиться у передбаченій законом формі. У різних державах передбачені неоднакові форми заповіту - власноручний, таємний, заповіт у формі публічного акту тощо. Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском:
|