Самозахист суб'єктивних цивільних прав та інтересів

Самозахист є основною неюрисдикційною формою захисту су­б'єктивного цивільного права і інтересу, які підлягають правовій охо­роні. Положеннями ч. 5 ст. 55 Конституції визначається право кож­ного будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи. У приватно-правовій сфері вказана конституційно-правова можливість знайшла конкретизацію і законодавче втілення у положеннях ст. 19 ЦК, що визначають право особи на здійснення са­мозахисту порушеного суб'єктивного цивільного права або інтересу, які належать їй або іншій особі. Виходячи з положень названої статті, право на самозахист слід розглядати як юридично визначену можливість застосування особою у випадку порушення суб'єк­тивних цивільних прав і інтересів, належних їй або іншій особі, засобів протидії протиправним діям або бездіяльності правопо­рушника, які не заборонені законом, не суперечать моральним засадам суспільства і спрямовані на забезпечення реалізації доз­воленої можливої поведінки управомоченої особи, припинення правопорушення і відновлення порушеної майнової і немайнової сфери. Способи самозахисту мають відповідати змісту порушеного права, характеру дій правопорушника, а також наслідкам, що спричи­нені цим порушенням (ч. 2 ст. 19 ЦК). Спосіб самозахисту слід визна­чити як порядок здійснення протидії протиправним діям або без­діяльності правопорушника, закріплений актами цивільного законо­давства, положеннями договору або не визначений нормативно, який підлягає застосуванню особою відповідно до закріплених законодав­ством умов правомірності здійснення права на самозахист без звер­нення до відповідних юрисдикційних органів. Способи здійснення самозахисту різноманітні. Одним із них в цивілістичній літературі

Розділ III

ЗДІЙСНЕННЯ ТА ЗАХИСТ СУБ'ЄКТИВНИХ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВ

визнають навіть знання¹. Разом з тим, слід погодитись з висловленою Г. Свердликом і Е. Страунінгом думкою про те, що знання не можуть визнаватися засобом протидії, а підлягають розгляду як передумова, яка сприяє реалізації особою права на самозахист². Отже, обізнаність суб'єктів цивільних правовідносин з фактами, які мають значення для правильного обрання ними відповідних, адекватних характеру правопорушення засобів протидії, може визнаватися тільки однією з передумов забезпечення дієвості механізму реалізації права особи на самозахист. Обрання того чи іншого способу здійснення самозахисту належить особі, яка здійснює протидію порушенню належних їй або іншій особі суб'єктивних цивільних прав та інтересів, які в цей момент вже порушені, або наявною є загроза їх порушення у майбут­ньому.

Способи самозахисту можуть визначатися положеннями договору або актів цивільного законодавства, а також безпосередньо особою, яка реалізує право на самозахист. В останньому випадку названі спо­соби можуть і не мати нормативної визначеності на рівні положень актів цивільного законодавства або саморегулювання, а характер дій управомоченої особи, в яких втілюється їх реалізація, визначається нею самостійно. Обираючи спосіб самозахисту порушеного права або інтересу, особа здійснює право на захист на власний розсуд (ч. 1 ст. 20 ЦК). Цим обґрунтовується можливість застосування особою засобів протидії, які не знайшли закріплення ні в актах цивільного за­конодавства, ні в положеннях договору (у випадках необхідності здійснення права на самозахист при порушенні умов договірних зо­бов'язань). При цьому застосування особою засобів протидії при ре­алізації права на самозахист завжди повинно відповідати межам його здійснення, визначеним положеннями ч. 1 і ч. 2 ст. 19 ЦК. У випадку недотримання цього правила здійснення ос$5ою права на застосуван­ня засобів протидії протиправним діям правопорушника шляхом са­мозахисту може бути визнане неадекватним змісту порушеного пра­ва, характеру дій правопорушника, спричиненим правопорушенням наслідкам, а також суперечити моральним засадам суспільства або порушувати визначені законом заборони і вийти за межі правомірних дій. Застосування самозахисту як міри захисту порушеного права мо­же здійснюватись як після порушення правопорушником суб'єктив­ного цивільного права, так і превентивно - з метою запобігти можли­вому настанню несприятливих для управомоченої особи наслідків.

Можливість застосування способу самозахисту, який має превен­тивний характер, визначена положеннями ст. 592 ЦК. Відповідно до положень цієї статті, заставодержатель має право вимагати достроко-

¹ Головкова Н. Знание как способ самозащиты // Российская газета. -1997. - Л» 67. -
4,апр. -С. 10.

² Свердлик Г., Страунинг Э. Способы самозащиты гражданских прав и их класси­
фикация // Хозяйство и право. - 1999. - № 1 (264). - С. 37.

вого виконання зобов'язання, забезпеченого заставою у випадку здійснення наступних неправомірних дій: передання заставодавцем предмета застави іншій особі без згоди заставодержателя, якщо одер­жання такої згоди було необхідним; порушення заставодавцем пра­вил про заміну предмета застави; втрати предмета застави за обста­вин, за які заставодержатель не відповідає, якщо заставодавець не замінив або не відновив предмет застави. Невиконання заставодав­цем вимоги заставодержателя про дострокове виконання забезпече­ного заставою зобов'язання як міри самозахисту не позбавляє упра-вомочену в розглядуваних правовідносинах особу можливості за­хистити порушене право шляхом звернення до суду, застосувавши таким чином своє право на судовий захист, яке належить до горисдик-ційних форм захисту. Згідно з ч. 2 зазначеної вище статті заставодер­жатель має право дострокового виконання зобов'язання і в інших ви­падках, встановлених договором.

Прикладом закріплення способу самозахисту положеннями актів цивільного законодавства є притримання (ст. 594 ЦК). Право притри-мання як спосіб самозахисту підлягає розгляду як юридично визначе­на можливість управомоченої у зобов'язальних правовідносинах осо­би притримати річ у себе до моменту належного виконання боржни­ком його зобов'язання по її оплаті або відшкодуванню кредитору по­в'язаних з нею витрат. Відповідно до ч, 2 названої статті притриман-ням речі можуть забезпечуватись і інші вимоги кредитора, якщо інше не встановлено договором або законом.

Спосіб здійснення самозахисту і умови його застосування можуть бути визначені і при здійсненні саморегулювання відносин у договір­ній сфері. Зокрема, як спосіб самозахисту підлягає розгляду визначе­на положеннями договору можливість сторони в односторонньому порядку вимагати його розірвання у випадку невиконання або нена­лежного виконання контрагентом відповідних обов'язків, які станови лять його зміст.

Крім цього, деякі способи самозахисту можуть мати правове зна­чення і для цивільно-правових відносин, хоча умови і межі їх застосу­вання, а також правові наслідки їх перевищення можуть визначатися іншими актами законодавства України. Зокрема, йдеться про крайню необхідність і необхідну оборону. Таким чином, матеріальні та про­цесуальні норми, які визначають способи, форми, засоби та процеду­ру захисту, а також закріплюють можливість самозахисту порушених суб'єктивних прав та інтересів суб'єктів цивільного права, спрямова­ні на забезпечення відновлення порушеної майнової та немайнової сфери. У зв'язку з цим слід погодитись з висновком, що ці норми ста­новлять єдиний комплексний інститут правового захисту¹,

¹ Цивільне право України: Підруч. У 2-х кн. / О. В. Дзера (керівник авт. кол.), Д. В. Боброва, А. С Довгерт та ін.; За ред. О. В. Дзери, Н. С. Кузнєцової. - 2-е вид. до-пов. і перероб. - К.: Юрінком Інтер, 2003. - Кн. 1. - С 234.

Розділ Ш

Глава 14. ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ

§ 1. Поняття, ознаки та функції _ -

цивільно-правової відповідальності к

Більшість норм цивільного права спрямована на позитивне регу­лювання особистих немайнових та майнових відносин, заснованих на юридичній рівності, вільному волевиявленні і майновій самостійно­сті їх учасників. Нормальний розвиток цивільних відносин характе­ризується добросовісним здійсненням їх учасниками своїх суб'єктив­них прав та виконанням цивільних обов'язків. Належна правомірна поведінка учасників цивільних правовідносин забезпечується засоба­ми заохочення та відповідальністю, що встановлюються договором або актами цивільного законодавства (ч. З ст. 14 ЦК). Отже, відпо­відальність є одним h засобів впливу научасників цивільних право­відносин, який визначається межами дозволеної та необхідної їх поведінки¹. Таке місце цивільно-правової відповідальності обумов­люється, по-перше, предметом цивільного права та методом правово­го регулювання цивільних відносин. По-друге, наявністю інших засо­бів юрисдикційної форми захисту цивільних прав (ст. 16 ЦК), а також можливістю здійснення неюрисдикційної форми захисту - самоза­хисту (ст. 19 ЦК).

У цивільному законодавстві відсутня норма-дефініція, яка б за­кріплювала легальне визначення поняття «цивільно-правова від­повідальність». Це пояснюється тим, що «цивільно-правова відпо­відальність» є абстрактною науковою категорією, на якій базуються різні конструкції та інститути цивільного права. Давня дискусіЖщ»ав-ників стосовно поняття цивільно-правової відповідальності триває й сьогодні. Наявність у юридичній літературі великої кількості точок зору обумовлюється використанням терміна «відповідальність» у різних цілях, що випливає із сутності цієї правової категорії. Усі вис­ловлені думки можна умовно поділити на декілька груп. С. С. Алек­сеев вважає, що відповідальністю є неухильне, суворе, винятково ініціативне здійснення своїх обов'язків. Така позитивна відповідаль­ність встановлюється з моменту виникнення між особами цивіль­но-правових відносин та передбачає належне виконання ними своїх обов'язків². Є підстави вважати, що такий підхід призводить до ігно­рування юридичної сутності цивільно-правової відповідальності та тягне ототожнення її з соціальною відповідалністю. У дійсності «по­зитивна відповідальність» є обов'язком належного виконання зобо­в'язання у цивільному праві. Відповідальність, - зазначав М. Агар-

1 Відповідальність є одним із головних інститутів права в цілому і окремих його га­
лузей. Однак в цивільному праві відповідальність є хоча й важливим, але не головним
інститутом.

² Алексееве. С. Проблемы теории права. -М., 1972.-Т. 1.-С. 371. '''"^;" '''' "

ЗДІЙСНЕННЯ ТА ЗАХИСТ СУБ'ЄКТИВНИХ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВ________________ 269

Розділ m

ЗДІЙСНЕННЯ ТА ЗАХИСТ СУБ'ЄКТИВНИХ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВ

27%

дів впливу. Добровільне відшкодування збитків, сплата неустойки або компенсація моральної шкоди, завданої діями правопорушника, також розглядаються як цивільно-правова відповідальність, оскільки вона виникає не із судового рішення, а незалежно від нього за наявно­сті певних умов. До того ж, добровільне усунення наслідків правопо­рушення не виключає застосування державного примусу.

Цивільна відповідальність спрямована не на покарання правопо­рушника, а на відновлення (компенсацію) суб'єктивного цивільного права потерпілої особи. Осудження особи пов'язується, як правило, з її психічним ставленням до правопорушення. У цивільному праві мо­ральні якості відповідальної особи не мають юридичного значення. Отже, суспільний осуд протиправної поведінки учасника цивільних правовідносин виражається у констатації факту вчинення правопору­шення.

Результатом застосування цивільно-правової відповідальності за­вжди є покладання на правопорушника негативних наслідків. Саме їх несприятливість, невигідність стимулюють учасників до належної поведінки.

Особливий характер мети, призначення та способів реалізації ци­вільно-правової відповідальності визначає ряд специфічних ознак, що виділяють її у самостійний різновид відповідальності. Специфіч­ними ознаками цивільної відповідальності є її майновий характер; додатковість обтяження; відповідальність юридично рівних суб'єктів один перед одним; компенсаційний (еквівалентний) ха­рактер.

Цивільно-правова відповідальність спрямована не безпосередньо на особистість правопорушника, а опосередковано, через його май­нову сферу. Майновий характер відповідальності обумовлений на­самперед предметом цивільного права, оскільки нормами останнього регулюються відносини, більшість з яких є майновими. Основною метою (функцією) відповідальності у цивільному праві є відновлення порушеного суб'єктивного права. Досягнення цієї мети можливо ли­ше при застосуванні таких мір відповідальності, які носять майновий (товарно-грошовий) характер. У разі порушення цивільного обов'яз­ку до особи застосовуються засоби впливу, які спричиняють нега­тивні наслідки в її майновій сфері. Відповідальність у цивільному праві полягає у відшкодуванні збитків, сплаті неустойки тощо. Навіть у випадках порушення особистих немайнових прав потерпілої особи, компенсація моральної (немайнової) шкоди здійснюється грошима.

Покладання на особу цивільно-правової відповідальності означає виникнення у неї обов'язку майнового характеру, якого не було до вчинення правопорушення. Відповідальність проявляється у приєд­нанні до порушеного обов'язку додаткового обов 'язку (у договірній відповідальності) або у встановленні нового обов'язку (у недого-вірній відповідальності). До того ж ці обов'язки не забезпечуються зустрічним наданням блага. Таким чином, правопорушник позбав-

ляється майнового блага, не отримуючи замість нього еквівалента!. Саме тому обов'язок виконати зобов'язання в натурі, навіть у разі відшкодування збитків та сплати неустойки (реальне виконання зо­бов'язання), не розглядається як міра цивільно-правової відповідаль­ності (ст. 622 ЦК). Такий обов'язок встановлений для боржника неза­лежно від порушення прав кредитора.

Характерним для цивільно-правової відповідальності є те, що вона становить собою відповідальність одного учасника цивільних пра­вовідносин перед інтим, тобто правопорушника (боржника) перед, потерпілою особою (кредитором). Такий характер відповідальності обумовлений рівноправним (юридично рівним) становищем суб'єк­тів цивільних правовідносин, а також взаємністю їх прав та обов'яз­ків. Наприклад, в зобов'язальних правовідносинах невиконання обо­в'язку боржником тягне порушення права кредитора. У ЦК відсутні норми про конфіскаційну міру відповідальності із стягненням з по­рушника майна у доход держави, зокрема, як наслідок недійсності правочину, укладеного з метою, суперечною інтересам держави та суспільства, як це передбачалося ЦК УРСР (ст. 49).

За загальним правилом, обсяг цивільно-правової відповідальності: відповідає розміру завданої шкоди. Принцип еквівалентності роз­мірів відповідальності та шкоди обумовлюється компенсаційним ха­рактером цивільно-правової відповідальності (ст. 623 ЦК). Винятків з цього принципу небагато, зокрема правило про сплату штрафної -неустойки за порушення зобов'язання (ст. 624 ЦК).

Таким чином, цивільно-правову відповідальність можна роз­глядати як застосування до правопорушника у випадку здійснення ним протиправних дій або бездіяльності передбачених договором чи законом заходів державного примусу у вигляді додаткових цивільно-правових обов'язків майнового характеру (санкцій).

Особливістю цивільно-правової відповідальності є ініціативний характер її застосування. Підставою її реалізації є виключно волеви­явлення учасників правовідносин, зокрема, добровільне здійснення правопорушником свого обов'язку або вимоги потерпшого щодо примусового застосування мір відповідальності.

Функції цивільно-правової відповідальності. Сутність та соці­альне призначення цивільно-правової відповідальності, як і будь-якого правового явища, розкриваються за допомогою її функцій, які становлять собою основні напрями впливу на поведінку учасників цивільних відносин. Функції відповідальності в цивільному праві об­умовлюються поняттям, ознаками, сутністю та призначенням цього? інституту.

По-перше, оскільки цивільно-правова відповідальність є інститутом цивільного права, в ній реалізуються загальні функції цивільного права, а саме: регулятивна, охоронна, превентивна та компенсаційна.

По-друге, цивільно-правова відповідальність є галузевим різнови­дом юридичної відповідальності. Відповідно, в інституті цивільної

Розділ НІ

відповідальності реалізуються також і загальні функції юридичної відповідальності. Однак особливості їх прояву в даному випадку обу­мовлюються метою застосування цивільно-правової відповідальності.

Усталеною є точка зору, що мета цивільно-правової відповідаль­ності полягає у відновленні порушених суб'єктивних цивільних прав¹, а у разі неможливості такого відновлення - у компенсації (гро­шовій або майновій) негативних наслідків правопорушення. Специ­фічність цивільної відповідальності полягає саме у реалізації ком-пенсаторно-відновлювальної функції. Вона, з одного боку, відобра­жає основну мету застосування мір цивільно-правової відповідально­сті, а з другого, - встановлює еквівалентність розміру заподіяної пра­вопорушенням шкоди та розміру відповідальності. Ця функція ци­вільно-правової відповідальності набула ще більшого значення з прийняттям ЦК України, в якому відсутні норми про застосування майнових санкцій до порушника не на користь потерпілої особи, а на­приклад, у дохід держави.

Цивільно-правовій відповідальності притаманна превентивна (попереджувальна) функція, оскільки закріплення у статтях 22 і 23 ЦК загальних форм відповідальності, які застосовуються до особи-порушника цивільного обов'язку, певним чином сприяє попереджен­ню правопорушень.

У інституті цивільно-правової відповідальності реалізується штрафна (каральна) функція, яка проявляється щодо особи право­порушника. У зв'язку з тим, що «покарання» за вчинення цивільного правопорушення покладається на майнову сферу правопорушника, для цивільно-правової відповідальності, на відміну від кримінальної, ця функція не є основною.

Реалізація виховної або стимулюючої функції залежить від умов настання цивільно-правової відповідальності.

Таким чином, відновлення порушеного права або компенсація зав­даної шкоди є головним напрямом і функціональною особливістю цивільно-правової відповідальності. Усі інші функції є факультатив­ними.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: