ПРАВО ВЛАСНОСТІ ТА ІНШІ РЕЧОВІ ПРАВА

чи рецепцію римського права більшістю економічно розвинутих кра­їн світу, ці детально розроблені римськими юристами інститути з урахуванням деяких змін та доповнень, які обумовлені сучасним ви­соким рівнем розвитку законодавства, що регулює відносини у всіх найбільш важливих сферах суспільного буття, використовуються їх правовими системами і в сучасних умовах. Потреби цивільного обо­роту та досвід застосування інституту обмежених речових прав на чу­же майно у інших розвинених країнах світу обумовили законодавче закріплення у ЦК права особи здійснювати певний комплекс юридич­них можливостей стосовно чужого майна, які полягають у безпосе­редньому пануванні над річчю і використанні у тому чи іншому від­ношенні її корисних властивостей.

Особливості обмежених речових прав на чуже майно поляга­ють у наступному: по-перше, зміст обмежених речових прав на чуже майно складають правомочності, які мають речовий характер і стосу­ються безпосередньо речей. Тому носій речових прав на чуже майно здійснює стосовно нього належні йому правомочності незалежно від усіх інших осіб, включаючи власника; по-друге, як і суб'єктивне пра­во власності, обмежені речові права на чуже майно складають зміст правовідносин, які мають абсолютний характер. Це означає, що воло­дільцю прав на чуже майно у цих правовідносинах протистоїть необ­межене коло зобов'язаних осіб. Обов'язок цих осіб, включаючи влас­ника майна, має пасивний характер і полягає в утриманні від дій, які перешкоджали б володільцю обмежених речових прав на чуже майно здійснювати належні йому правомочності; по-третє, відповідне речо­ве право на чуже майно є обмеженим за змістом правом, тому і обсяг правомочностей, які має управомочена особа, у порівнянні з правом власності, завжди значно вужчий і визначається або власником майна або положеннями закону; по-четверте, обмежені речові права на чу­же майно мають похідний від права власності характер. Тому вони можуть встановлюватись тільки щодо речей, які вже перебувають у власності інших осіб; по-п'яте, для обмежених речових прав на чуже майно характерним є право слідування, яке полягає у тому, що обме­жене речове право на чуже майно слідує за річчю, стосовно якої воно встановлене. Це означає, що перехід до іншої особи права власності на річ, щодо якої встановлене обмежене речове право на чуже майно, не може визнаватися підставою припинення останнього для особи, що є управомоченою у цих відносинах.

Фактичні обставини, що обумовлюють можливість встановлення обмежених речових прав на чуже майно, полягають у наступному. Як правило, потреба у встановленні обмеженого речового права на чуже майно виникає у випадках, коли суб'єкт цивільного права не може у повному обсязі задовольнити свої інтереси шляхом здійснення прав тільки на належні йому речі. У цьому випадку у нього виникає необ­хідність задовольнити ці потреби шляхом встановлення (як правило, за домовленістю з власником) і подальшого здійснення обмежених

речових прав на чуже майно. Слід враховувати, що встановлення пра­ва обмеженого користування чужим майном повинно бути виправда­ним можливістю або інколи навіть необхідністю його здійснення управомоченою особою, не суперечити вимогам актів цивільного за­конодавства і не порушувати прав та законних інтересів власника ре­чі або інших осіб.

Питання визначення правової природи обмежених речових прав на чуже майно були предметом пильної уваги правників (зокрема, ро­маністів) протягом багатьох століть. Як зазначається у літературі, римському приватному праву, крім права власності, були відомі й інші речові права¹. Однак єдності поглядів з цього питання ні римські юристи, ні сучасні правники й дотепер не досягай. Зазначене обумов­лює важливість обрання єдиного підходу до вирішення цієї важли­вої проблеми стосовно всіх видів обмежених речових прав на чуже майно.

Заперечення можливості розгляду обмежених речових прав на чуже майно як різновиду суб'єктивних цивільних прав є недо­статньо аргументованим і не відповідає сучасним правовим реаліям.

По-перше, будь-які дії, як міра можливої поведінки управомоченої особи, для їх визнання суб'єктивним цивільним правом повинні грун­туватись на відповідному правовому титулі, згідно з яким воно вини­кає. Норми ЦК передбачають можливість як титульного (на підставі договору, заповіту), так і безтитульного виникнення й здійснення обмежених речових прав на чуже майно. Крім цього, суб'єктивні ци­вільні права та обов'язки, зокрема, обмежені речові права на чуже майно, можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодав­ства (ч. З ст. 11 ЦК). Тому в сучасних умовах обмежені речові права на чуже майно вже не можуть визнаватись тільки фактом, який задля забезпечення правопорядку та стабільності майнових відносин у су­спільстві набуває правової охорони.

По-друге, як аргумент розглядається можливість виникнення пра­вової конкуренції обмежених речових прав на чуже майно і прав власності, при їх співвіднесенні як різних категорій суб'єктивних ци­вільних прав. Але ж конкуренція між тими чи іншими категоріями суб'єктивних цивільних прав не виключена і в деяких інших випад­ках. Вирішення питань можливої конкуренції між кількома кате­горіями суб'єктивних цивільних прав, встановлених стосовно однієї речі, полягає насамперед у визначенні того, за якими саме правомоч-ностями слід визнавати перевагу. Зокрема, річ може мати власника і водночас бути об'єктом правовідносин, зміст яких визначає відповід­не інше речове право. Очевидною є необхідність у більшості випад­ків віддавати перевагу праву власності як найбільш повному за зміс­том і важливому за значущістю не тільки у цивільному обороті, а й у

¹ Харитонов Є. О., Харитонова О. І. Рецепції приватного права: парадигма прогре­су. - Кіровоград, 1999. - С 36.

Розділ ГУ

ПРАВО ВЛАСНОСТІ ТА ІНШІ РЕЧОВІ ПРАВА

суспільстві різновиду речових прав. Виходячи з цього, питання кон­куренції між обмеженими речовими правами на чуже майно і правом власності підлягають вирішенню на користь останнього. Таким чи­ном, і цей аргумент не може братися до уваги при вирішенні питання про можливість розгляду обмежених речових прав на чуже майно як різновиду суб'єктивних цивільних прав.

Речові права слід розглядати як різновид цивільних прав. Ар­гументи на користь такої точки зору можуть полягати у наступному:

по-перше, сам факт можливості виникнення суб'єктивного цивіль­ного права і основний його зміст визначається положеннями об'єк­тивного (за загальним правилом, хоча і не завжди) права, тобто за­кріплюється у відповідних нормах актів цивільного законодавства. Речові права на чуже майно нормативно визначені положеннями, пе­редбаченими Розділом II Книги третьої ЦК;

по-друге, будь-яке суб'єктивне цивільне право має забезпечува­тися правовим захистом, інакше його здійснення управомоченим суб'єктом не завжди може бути можливим. Стаття 396 ЦК визначає, що речові права на чуже майно у випадку їх порушення захищаються шляхом застосування правових засобів, визначених законодавством для захисту права власності¹;

по-третє, суб'єктивним цивільним правам управомоченого суб'єк­та завжди кореспондують відповідні обов'язки зобов'язаної особи, Ця характерна для суб'єктивних цивільних прав ознака теж є наяв­ною при аналізі змісту відносин, які виникають при встановленні об­межених речових прав на чуже майно;

по-четверте, обмеженим речовим правам на чуже майно, наданим особам, які не визнаються власниками, притаманні такі ознаки само­стійних категорій речових прав як право слідування і абсолютний за­хист, включаючи і захист від порушень з боку власника.

§ 2. Право володіння чужим майном

Володіння чужим майном - це право особи фактично утриму­вати річ у стані привласнення, вважаючи її своєю, належною їй, здійснюючи стосовно неї всі правомочності власника, не маючи підстав на законних підставах вважатись ним.

Володіння відрізняється від можливого у інших випадках тимча­сового фактичного утримання речі тим, що суб'єкт права володіння ставиться до неї як до своєї, вважає її належною йому, а себе - упра-вомоченою особою, яка може здійснювати стосовно неї відповідні правомочності власника. Наявність права володіння визначається об'єктивним та суб'єктивним критеріями. Об'єктивний критерій виз­начається фактичним володінням річчю. Суб'єктивний критерій по­лягає у ставленні особи до відповідної речі як до своєї, у переконанні

Більш докладніше про це див. главу 19 цього підручника.

у тому, що річ належить саме їй, а не іншому учаснику цивільних від­носин.

З урахуванням положень ст. 397 ЦК володіння слід розглядати як забезпечене правовою охороною фактичне, правомірне утримання володільцем чужого майна, до якого він ставиться як до свого, йому належного. Володіння може бути законним і незаконним. Воло­діння визнається незаконним у випадках, коли воно не тільки не ґрун­тується на підставах набуття цивільних прав та обов'язків, визначених законодавством, а й суперечить йому. Але існує ще і безтитульне во­лодіння, яке слід відрізняти від незаконного володіння. Незаконність володіння визначається порушенням незаконним володільцем норм чинного законодавства (наприклад, річ викрадена у власника). Безти­тульне ж володіння не завжди може визнаватися як незаконне, бо це володіння, виникнення якого не грунтується на відповідному право­вому титулі на відміну від титульного володіння, яке завжди має виз­начену законодавством відповідну правову підставу (титул).

Володіння, виникнення якого обумовлене відповідною передбаче­ною законодавством підставою (правовим титулом, яким може бути, наприклад, договір з власником), визнається одночасно і законним володінням. Останнє завжди має правове підґрунтя, відповідно до якого воно виникає, а тому не може визнаватися недобросовісним. Незаконне володіння може бути добросовісним і недобросовісним. Розмежування добросовісного і недобросовісного володіння здій­снюється за суб'єктивним критерієм. Добросовісним володіння виз­нається тоді, коли володілець не знав і не міг знати про те, що володіє чужою річчю безпідставно. При недобросовісному володінні во­лоділець майна, навпаки, чітко знав або повинен був знати про те, що особа, у якої він придбав річ, не мала права на її відчуження. Напри­клад, незаконним є володіння, коли річ була викрадена, отримана внаслідок насильницького заволодіння майном або шляхом шахрай­ства, привласнена як знахідка без здійснення комплексу дій по роз­шуку її власника тощо. Між тим, якщо така річ була згодом придбана іншою особою, остання не може визнаватися законним її володіль­цем, але може визнаватися як добросовісний або недобросовісний во­лоділець. Добросовісним володілець буде вважатись, якщо доведе, що він не знав і не міг знати, що набуває право власності наріч, яка не належить особі, котра здійснює її відчуження. Відповідно, недобро­совісним володілець буде визнаний, коли йому в момент набуття пра­ва власності на річ було достеменно відомо, що річ не належить її продавцю, або була набута останнім за обставин, виходячи з яких, цілком зрозуміло, що річ не належала особі, яка здійснює її відчужен­ня. Правове значення визначення особи добросовісним або недобро­совісним володільцем полягає у врахуванні балансу інтересів добро­совісного володільця і власника при віндикації, тобто витребуванні майна з чужого незаконного володіння. Крім цього, відповідно до ст. 400 ЦК на недобросовісного володільця покладається обов'язок

364

Розділ

ПРАВО ВЛАСНОСТІ ТА ІНШІ РЕЧОВІ ПРАВА

3S3

негайно повернути майно особі, яка має на нього право власності чи інше право або яка є добросовісним володільцем. У разі невиконання цього обов'язку управомочена особа має право пред'явити позов про витребування цього майна.

Умовою визнання володіння як різновиду суб'єктивних цивільних прав є його виникнення з підстав, які визначені законом, або йому не суперечать. Стаття 398 ЦК у якості підстав виникнення права воло­діння визначає договір з власником або особою, якій власник передав майно, або інші підстави, які визначені законом, або йому не супере­чать. Зокрема, на практиці можуть виникати ситуації, коли власник майна відомий, але він фактично визнав факт володіння належним йому майном іншою особою і вирішив у майбутньому не висувати до фактичного володільця ніяких майнових вимог та претензій, залиша­ючи право власності все ж за собою. Така ситуація, зокрема, може ви­никнути у спадкових правовідносинах. Двоє братів після смерті бать­ків успадкували за законом будинок у рівних частках. Молодший з братів проживав з батьками і весь цей час утримував будинок у на­лежному стані, витрачаючи на це власні кошти. Старший брат прожи­вав далеко від батьківського дому і не претендував на фактичне про­живання або продаж частини успадкованого ними будинку. Брати домовилися, що будинок безстроково буде у повному володінні мо­лодшого брата. У наведеному прикладі всі умови виникнення дого­вірного володіння як обмеженого речового права на чуже майно задо­вольняються.

Інститут володіння тісно пов'язаний з інститутом набувальної давності. Добросовісне володіння є передумовою набуття права власності на річ за набувальною давністю. Зокрема, добросовісний володілець може набути право власності на річ, яка не належить йому, внаслідок спливу строку набувальної давності. Строк набу­вальної давності визначається приналежністю майна до рухомих або нерухомих речей. Враховуючи суттєву соціальну цінність нерухомо­го майна і значну його вартість, строк набувальної давності для неру­хомого майна визначений у десять років. Набути право власності на рухоме майно можна за умови добросовісного і відкритого володіння ним протягом п'яти років.

/ § 3. Право обмеженого користування чужим майном

(сервітут)

Право обмеженого користування чужою річчю або майном - сер­вітут (від лат. servitutis - підпорядкований) відомий ще з часів старо­давнього римського приватного права і сьогодні використовується у цивільних правовідносинах більшості країн світу. Виходячи із тер­мінологічного позначення і призначення сервітуту в цивільному пра­ві, право, яке грунтується на ньому, - «сервітутне право» означає підпорядкованість однієї речі кільком особам - її власнику і, одно­часно, іншому суб'єкту цивільних правовідносин, який теж вико-

ристовує її корисні властивості, що визначають її призначення у цивільному обороті.

Сервітутне право управомочена особа може набути у випадку ви­никнення у неї необхідності задоволення своїх власних потреб за ра­хунок здійснення обмеженого використання корисних властивостей, притаманних нерухомим речам, які належать іншим особам.

При встановленні сервітуту право власності власника на нерухоме майно зазнає відповідних обтяжень. Вони полягають у його обов'яз­ку рахуватись з визначеною відповідними правовими підставами можливістю іншої особи здійснювати право обмеженого користуван­ня належним відповідному власнику нерухомим майном.

Суб'єктами сервітутних прав можуть бути як фізичні, так і юри­дичні особи. Суб'єктом прав на нерухоме майно, який зобов'язаний нести тягар визначених встановленням сервітутного права обтяжень, у всіх випадках є його власник. Особа, в інтересах якої встановлюєть­ся сервітут, може бути як власником сусідньої земельної ділянки, так і суб'єктом права постійного користування нею.

Сервітути класифікуються наступним чином. Залежно від їх можливості належати будь-якій особі, яка стане власником сусідньої з обтяженою сервітутним правом земельної ділянки, або тільки виз­наченій (договором) особі, вони поділяються на земельні і особисті.

Встановлення земельного сервітуту стосується обтяжень земель­ної ділянки, інших природних ресурсів або іншого нерухомого майна, визначається неможливістю задоволення суб'єктом сервітутного пра­ва своїх потреб іншим способом і не залежить від його особистості.

Земельні сервітути, враховуючи їх значущість у цивільному обо­роті, мають внутрішню градацію. Предметом земельного сервітуту можуть бути земельні ділянки, інші природні ресурси, наприклад, природні або штучні водоймища, інше нерухоме майно, зокрема, бу­дівлі і споруди. Залежно від факту встановлення сервітуту стосовно суходолу або відповідного водоймища, земельні сервітути можуть бути суходільними або водними. Суходільними сервітутами є пра­во проходу або проїзду через чужу ділянку, прокладання та експлуа­тація ліній електропередачі, зв'язку і трубопроводів, водопостачан­ня, меліорації тощо. Водні сервітути можуть полягати у праві на забір води, водопій худоби, здійснення переправ через водний об'єкт та у інших узгоджених з власником правомірних діях. Особистий сер­вітут, навпаки, надається визначеній особі і не може належати іншим особам.

Залежно від кола осіб, на користь яких встановлюються сервітути, вони можуть бути публічними і приватними. Публічний сервітут встановлюється законом і поширюється на необмежене коло осіб. Приватний сервітут може встановлюватись на користь однієї або кількох, але завжди визначених осіб. До приватних слід відносити і сервітути, які відповідно до ст. 402 ЦК встановлюються у разі недо-сягнення домовленості про встановлення сервітуту або про його умо-

366

Розділ IV

ПРАВО ВЛАСНОСТІ ТА ІНШІ РЕЧОВІ ПРАВА

367

ви на підставі рішення суду за позовом особи, яка вимагає його вста­новлення,

Виникнення сервітутних прав. Актами цивільного законодав­ства закріплений вичерпний перелік підстав виникнення сервітутних прав. Такими підставами можуть бути договір, закон, заповіт або рі­шення суду (ч. 1 ст. 402 ЦК).

У випадку встановлення земельного сервітуту за договором між особою, яка вимагає його встановлення, та власником (володільцем) земельної ділянки, вказаний правочин підлягає державній реєстрації у порядку, передбаченому для державної реєстрації прав на нерухоме майно. Такий договір містить положення щодо умов встановлення і. подальшого здійснення сервітуту і може бути як оплатним, так і без­оплатним. Якщо інше не визначене законом, власник нерухомого май­на, обтяженого сервітутом, має право вимагати від особи, на користь якої встановлено сервітут, здійснювати його на відплатних засадах.

Прикладом виникнення сервітуту на підставі заповіту є право за­повідача покласти на спадкоємця, до якого за заповітом має перейти право власності на нерухоме майно, обов'язок надати іншій особі право користування ним (ч. 2 ст. 1238 ЦК). Цей сервітут є особистим, оскільки право користування жилим будинком, квартирою або іншим нерухомим майном, одержаним за заповідальним відказом, є таким, що не відчужується, не передається і не переходить до спадкоємців відказоодержувача. Крім цього, сервітутне обтяження спадкового майна спадкоємця, яке полягає у наданні відказоодержувачеві за за­повідальним відказом права користування жилим будинком, кварти­рою або іншою будівлею, не дає права на проживання у них членів його сім'ї, якщо у заповіті не зазначено інше.

Підстави припинення сервітуту. Відповідно до положень ст. 406 ЦК сервітут припиняється у наступних випадках: поєднання у одній особі власника майна, обтяженого сервітутом і особи, в інтересах якої встановлений сервітут; відмови від сервітуту особи, в інтересах якої він встановлений; спливу строку, на який від був встановлений; при­пинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту; невикористання сервітуту протягом трьох років підряд; смерті особи, на користь якої було встановлено особистий сервітут.

Сервітут може бути припинений також за рішенням суду на вимо­гу власника майна, якщо він перешкоджає використанню цієї земель­ної ділянки за її цільовим призначенням, а також за наявності інших обставин, які мають істотне значення, а також в інших випадках, встановлених законом.

§ 4. Право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис)

У випадку виникнення у особи необхідності використання чужої земельної ділянки для сільськогосподарських потреб, їй надається

право землекористування, яке може відчужуватись і передаватися у порядку спадкування.

Право користування чужою земельною ділянкою для сільськогос­подарських потреб (емфітевзис) виникає на підставі договору між її власником і особою, яка виявила бажання користуватися нею (земле­користувачем). Строк названого договору нормативно не визначений і тому встановлюється за домовленістю сторін. Виходячи з призна­чення земельної ділянки, він укладається на довгостроковий період. Якщо такий договір укладено без визначення строку його дії;, кожна із сторін може відмовитися від договору, попередньо попередивши про це іншу сторону не менш як за один рік.

За загальним правилом цей договір оплатний.

Власниками і землекористувачами можуть бути як юридичні, так і фізичні особи. Юридичні особи є учасниками цих відносин, як прави­ло, у випадках, коли вони здійснюють підприємницьку діяльність у сфері сільськогосподарського виробництва у формі селянського (фер­мерського) господарства або в інших визначених законодавством ор-ганізаційно-правових формах.

Актами цивільного законодавства визначаються права та обов'яз­ки як власника, так і землекористувача.

Власник земельної ділянки має право: вимагати від землекорис­тувача її цільового використання (призначення використання земель­ної ділянки визначається у договорі між власником і землекористува­чем); одержувати плату за користування нею. Розмір такої плати, її форма (грошова чи натуральна), умови, порядок та строки її виплати встановлюються договором.

При цьому власник земельної ділянки не повинен перешкоджати землекористувачеві у здійсненні його прав.

Землекористувач має право: використовувати земельну ділянку для сільськогосподарських потреб у повному обсязі з врахуванням її призначення; якщо інше не передбачене законом, самостійно вико­ристовувати земельну ділянку у цілях, для яких вона надана; вико­ристовувати для особистих потреб загальнопоширені корисні копа­лини (вода, глина, пісок), а також водоймища, які розташовані у межах земельної ділянки; за погодженням з власником земельної ділянки робити запруди, здійснювати гідромеліоративні роботи, за­ходи запобігання ерозії грунтів; на відчуження права користування земельною ділянкою, якщо інше не встановлено законом.

Землекористувач зобов'язаний: своєчасно і відповідно до визна­чених договором умов вносити плату за користування земельною ділянкою; у випадках, визначених законом, сплачувати інші платежі (зокрема, земельний податок); здійснювати комплекс заходів щодо збереження родючості земель та забезпечення екологічної безпеки; ефективно використовувати земельну ділянку відповідно до її цільо­вого призначення, підвищувати її родючість, застосовувати природо­охоронні технології виробництва, утримуватися від дій, які можуть

3B8

Розділ IV

ПРАВО ВЛАСНОСТІ ТА ІНШІ РЕЧОВІ ПРАВА

36S

призвести до погіршення екологічної ситуації (ч, 3 ст. 410 ПК); не до­пускати порушення прав та законних інтересів власників і володіль­ців сусідніх земельних ділянок,

Право на користування земельною ділянкою для сільськогоспода= рських потреб, якщо інше не встановлено законом, є відчужуваним. У разі відчуження власнику надається переважне перед іншими осо­бами право на його придбання за оголошеною ціною та на інших рів­них умовах. Про намір продати право користування чужою земель­ною ділянкою землекористувач зобов'язаний письмово повідомити її власника. Якщо протягом місяця власник не надішле письмової згоди на придбання права користування земельною ділянкою, землекорис­тувач має право продати його будь-якій особі. Порушення права пе­реважної купівлі права користування земельною ділянкою призво­дить до застосування наслідків, які визначені законодавством для випадків порушення переважного права купівлі частки у праві спіль­ної часткової власності (ст. 362 ЦК),

§ 5. Право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій)

Власник земельної ділянки може передати її іншим особам не тіль­ки для подальшого використання для сільськогосподарських потреб. Суперфіцій полягає у наданні землекористувачу земельної ділянки її власником для будівництва промислових? побутових? соціально-культурних, житлових та інших споруд і будівель (ч. І ст.4ІЗЦК),

Суб'єктами відносин землекористування для забудови можуть бу­ти будь-які фізичні або юридичні особи, одна з яких, є власником зе­мельної ділянки, а інша - суперфіціарій здійснює землекористування для забудови,

Закон не визначає можливого місцезнаходження земельної ділян­ки, що передається для забудови, але враховуючи призначення вказа­них споруд і будівель, очевидно, що вона повинна бути розташована у межах відповідних населених пунктів.

Підставами виникнення суперфщію можуть бути договір або запо­віт. При встановленні суперфіцію на підставі договору, сторони мо­жуть самостійно визначити умови договору, керуючись загальними засадами договірного права. При виникненні суперфщію на підставі заповіту, основні права та обов'язки власника і землекористувача ви­значаються у відповідності з визначеною належним чином останньою волею заповідача. Однак це не виключає можливості наступного ви­значення умов суперфіцію на договірних засадах між спадкоємцем, який успадкував земельну ділянку і став її власником, і землекористу­вачем.

Неможливість існування відповідних будівель (споруд) відокрем­лено від земельної ділянки, на якій вони розташовані, а також від­носно довгостроковий характер використання названих об'єктів неру­хомості за призначенням, впливають на строки, протягом яких земле-

користувач має право на здійснення суперфщію, Строк здійснення права користування чужою земельною ділянкою.для забудови вста­новлюється у договорі або заповіті та може бути визначеним (строко­вим) або невизначеним (безстроковим),

Власник земельної ділянки, переданої під забудову, має нас­тупні права: вимагати від землекористувача внесення плати за ко­ристування нею, а також своєчасного здійснення інших обов'язкових платежів_; встановлених законом; здійснювати володіння та користу­вання земельною ділянкою у обсязі, визначеному договором,

Володілець має право отримувати відповідну частку від доходу землекористувача від промислових об°єктів, розташованих на пере­даній земельній ділянці, якщо це обумовлено домовленістю сторін.

У випадку переходу права власності на передану під забудову зе­мельну ділянку до іншої особи обсяг наданих володільцю прав на неї залишається незмінним. Однак це не перешкоджає новому власнику і землекористувачу внести зміни у договір, яким встановлено право землекористування, керуючись загальними положеннями договірно­го права.

Землекористувач має наступні права; право користування чу­жою земельною ділянкою у обсязі, визначеному договором або запо­вітом; право власності на відповідні будівлі (споруди), споруджені на земельній ділянці, переданій йому для забудови; право на відчуження земельної ділянки, переданої йому для забудови; право заповідати зе­мельну ділянку передану йому для забудови.

До обов'язків суперфіціарія слід віднести наступні: використо­вувати земельну ділянку відповідно до її цільового призначення; вне­сення плати за користування земельною ділянкою, а також інших платежів, встановлених законом; забезпечення будівництва і після його завершення здійснення утримання споруд і будівель на чужій зе­мельній ділянці з урахуванням екологічних, санітарно-гігієнічних, протипожежних та інших встановлених правил; повернення земель­ної ділянки власнику після закінчення строку землекористування у належному стані; знесення споруди (будівлі) у зв'язку із закінченням строку землекористування у випадках, встановлених законом.

Крім цього, розробка та узгодження у відповідних інстанціях про­ектно-кошторисної та іншої документації, а також організаційне за­безпечення і фінансування будівництва покладається на землекорис­тувача (забудовника), який по завершенні будівництва стає власни­ком відповідного об'єкта нерухомості.

Враховуючи можливий строковий характер права користування чужою земельною ділянкою для забудови і обов'язок знесення спо­руди (будівлі) землекористувачем у зв'язку із закінченням строку землекористування, можна вести мову про визначену договором або заповітом строковїсть існування права власності на об'єкт неру­хомості.

За загальним правилом право власності на об'єкт нерухомості є бе-

РозШІУ

зстроковим, що не означає, однак, неможливості його припинення у майбутньому в зв язку із знесенням об'єкта нерухомості, визнанням неможливості його подальшої експлуатації або реалізацією узгодже­них відповідно до вимог чинного законодавства планів будівництва нових, сучасних будівель або споруд. Випадок встановлення права власності на об'єкт нерухомості на визначений строк є унікальним для цивільно-правових відносин.

Враховуючи відчужуваність права користування чужою земель­ною ділянкою для забудови, законодавство визначає обсяг правомоч-ностей і нового власника. Особа, до якої перейшло право власності на будівлі (споруди), набуває право користування чужою земельною ділянкою на тих же умовах, що і попередній їх власник.

Право користування чужою земельною ділянкою для забудови припиняється у випадку поєднання в одній особі власника земельної ділянки і землекористувача, спливу строку права землекористування для забудови, відмови землекористувача від права користування зе­мельною ділянкою, а також у разі невикористання земельної ділянки для забудови протягом трьох років підряд. Право користування зе­мельною ділянкою для забудови може бути примусово припинено за рішенням суду в інших випадках, встановлених законом (ст. 416 ЦК).

Правові наслідки припинення права користування земельною ділянкою, на якій була споруджена будівля (споруда), Власник зе­мельної ділянки та власник названого об'єкта нерухомості визнача­ють правові наслідки такого припинення. Якщо домовленість між ни­ми не досягнута, власник земельної ділянки має право вимагати від власника будівлі (споруди) її знесення та приведення земельної ді­лянки у відповідність із станом, у якому вона була до надання її у ко­ристування.

Якщо знесення такої будівлі (споруди) заборонено законом (жилі будинки, нам ятки історії та культури) або є економічно недоціль­ним, враховуючи співвідношення вартості земельної ділянки і будів­лі (споруди)), правові наслідки припинення права користування зе­мельною ділянкою для її власника та землекористувача може визна­чити суд. З урахуванням підстав припинення права користування зе­мельною ділянкою, суд може постановити рішення про викуп влас­ником будівлі (споруди) земельної ділянки, на якій вона розташова­на. У випадку спливу строку права землекористування, враховуючи неплатоспроможність землекористувача, суд може постановити рі­шення про викуп власником земельної ділянки розташованої на ній будівлі (споруди). Враховуючи надані однією із сторін або визначену законом заборону можливості знесення будівлі (споруди), або інші обставини і докази можливості подальшого продовження відносин сторін по землекористуванню спірною земельною ділянкою, суд та­кож може постановити рішення, у якому визначити умови користу­вання земельною ділянкою власником будівлі (споруди) на новий строк (ст. 417 ЦК).

Розділ V. Спадкове право

Глава 21. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ПРО СПАДКУВАННЯ

§ 1. Поняття та значення спадкування

Поняття спадкування. Смерть фізичної особи припиняє її право­здатність і відкриває спадщину. Людина перестає існувати фізично, але значна кількість цивільних відносин, у яких вона була носієм прав та обов'язків, переходять до інших осіб. Такий перехід майна (спад­щини) померлої особи (спадкодавця) до інших осіб (спадкоємців) на­зивається спадкуванням.

Умови та порядок спадкування регламентуються низкою цивіль­но-правових норм, що у своїй сукупності складають окремий цивіль­но-правовий інститут - спадкове право.

Таким чином, спадкове право - це сукупність цивільно-правових норм, які регулюють відносини, що виникають внаслідок переходу майна, а також майнових прав та обов'язків померлого до інших осіб.

В ЦК з урахуванням суттєвих змін, що відбулися у суспільстві, спадкові відносини врегульовуються виходячи з забезпечення свобо­да волі особи, відмови держави від зазіхань на її приватну власність, сприяння через закон зміцненню родинних стосунків. Відповідні від­носини регулюються у Книзі шостій ЦК, а також у нормативних ак­тах, які регламентують діяльність органів нотаріату.

Спадкове право надає можливість кожному громадянину розпоря­дитися своїм майном на випадок смерті, визначивши у заповіті його частку. Положення спадкового права спрямовані на захист особистих інтересів громадян. Водночас спадкове право всіляко захищає інтере­си членів сім'ї померлого (зокрема, неповнолітніх та непрацездатних осіб), чим сприяє зміцненню сім'ї.

Значення спадкування полягає у тому, що кожному члену су­спільства повинна бути гарантована можливість жити та працювати із свідомістю того, що після його смерті все надбане ним за життя (втілене у матеріальних благах і обтяжене боргами) перейде згідно його волі, а якщо він її не виявить, то згідно волі закону, до близьких йому людей. І тільки у випадках, прямо передбачених у законі, те, що належало спадкодавцеві за життя, у певній частині перейде до осіб, до яких сам спадкодавець не виявляв прихильності (так звані необ­хідні спадкоємці). Неухильне проведення цих положень забезпечує інтереси як самого спадкодавця та його спадкоємців, так і усіх третіх

Розділ V

СПАДКОВЕ ПРАВО

373

осіб (боржників та кредиторів спадкодавця, фіскальних органів то­що), для яких смерть спадкодавця може потягнути ті чи інші правові наслідки.

§ 2. Основні поняття спадкового права

Спадкове правонаступництво. Правовим механізмом спадкових відносин є наступництво стосовно прав на майно померлого, тобто «майно» як сукупності майнових прав та обов'язків спадкодавця, що не припиняються смертю останнього і переходять до його правонас­тупників. При цьому: по-перше, права та обов'язки померлого пере­ходять до його правонаступників як єдине ціле та одночасно, тобто у порядку універсального правонаступництва; по-друге, до спадко­ємців переходять всі права та обов'язки спадкодавця, крім тих, що нерозривно пов'язані з особою спадкодавця та спадкування яких не допускається цивільним законодавством та іншими законами або су­перечать самій природі цих прав та обов'язків.

Універсальному правонастушпщтву притаманна ознака безпосе­редності, яка виявляється у тому, що спадкоємець набуває спадщину без попередньої передачі останньої третім особам. Універсальний правонаступник (спадкоємець) не може прийняти тільки одну частину правомочностей і відмовитись від прийняття іншої. Внаслідок універ­сального правонаступництва право на майно переходить до спадкоєм­ців разом з усіма обтяженнями, які лежать на спадщині. Так, якщо ви­конання зобов'язання забезпечене неустойкою або порукою, то вони зберігають силу і при переході прав кредитора за зобов'язанням до спадкоємців. Так само коли майно, що входить до складу спадщини, перебуває у заставі, то зміна власника заставу майна не припиняє.

Від універсального правонаступництва слід відрізняти наступниц­тво сингулярне (часткове). Сингулярний правонаступник, на відміну від універсального, набуває лише окреме право із складу спадщини -право, зміст якого чітко визначений. Таке право сингулярного право­наступника не обтяжується боргами і переходить до нього не безпо­середньо від спадкодавця, а опосередковано —в силу норми закону (статті 1237, 1238 ЦК), що покладає на спадкоємця обов'язок вико­нання на користь певної особи (відказоодержувача) певного зобов'я­зання.

Прийняття спадщини є реалізацією волі особи на набуття відповід­них прав та обов'язків і стосується всієї спадщини, в чому б вона не була вираженою і у кого б вона не знаходилась. Прийняття спадщини з умовою або з застереженням не допускається. Прийняттю спадщи­ни надається зворотна сила, тобто якщо спадкоємець приймає спад­щину, то вона вважається прийнятою ним вже з моменту її відкриття.

Підстави спадкування. Спадкування здійснюється за заповітом або за законом (ст. 1217 ЦК). Однак зрозуміло, що підстави спадку­вання не можна протиставляти. Крім того, для спадкування не тільки за заповітом, а й за законом потрібна ціла низка передбачених зако-

ном юридичних фактів. Підставою виникнення спадкування за запо­вітом є юридичний склад - складання заповіту, смерть спадкодавця, відкриття спадщини, прийняття спадщини. Осіб, які закликаються до спадкування в цьому випадку, визначає у своєму заповіті спадкода­вець. Для спадкування за законом потрібні: по-перше, наявність пев­ного ступеня спорідненості зі спадкодавцем або перебування на його утриманні протягом визначеного законом строку (тобто особа повин­на входити в коло спадкоємців за законом); по-друге, факт смерті спадкодавця (тобто повинно відбутися відкриття спадщини); по-тре­тє, прийняття спадщини.

Таким чином, спадкування виникає лише за наявності передба­чених у законі юридичних фактів і тому безпосередньо із закону ніколи не виникає.

Спадщина. Центральним у спадковому праві є поняття спадщини, під якою ст. 1218 ЦК визначає права та обов'язки, що належали спад­кодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті. Всі майнові права, що входять до складу спадщини, ста­новлять так званий спадковий актив. Сукупність обов'язків спадко­давця, що переходять до спадкоємців, становить спадковий пасив.

Щодо складу спадщини слід враховувати наступне. По-перше, до спадщини входять лише ті права та обов'язки, носієм яких за життя був сам спадкодавець. Права та обов'язки, що виникають зі смертю спадкодавця, грунтуються на інших підставах. Так, у випадку смерті застрахованої особи, якщо у договорі особистого страхування не вка­заний інший вигодонабувач, страхова сума сплачується спадкоємцям застрахованої особи (ст. 1229 ЦК). У даному випадку спадкового на­ступництва не відбувається, оскільки право на отримання страхової суми виникає лише внаслідок смерті спадкодавця.

По-друге, не всі права та обов'язки, які належали спадкодавцеві за життя, здатні за своєю природою переходити до інших осіб. Так, не переходять у спадщину права, які є невід'ємними від особи спадко­давця (ст. 1219 ЦК), наприклад: право авторства; право на участь у товариствах та право членства в об'єднаннях громадян, якщо інше не встановлено законом або їх установчими документами; право на від­шкодування шкоди у зв'язку із каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; права на аліменти, пенсію, допомогу або інші виплати, встановлені законом; права та обов'язки особи як кредитора або бор­жника; права та обов'язки, що виникають із договору доручення, крім тих, які набуті спадкоємцем внаслідок виконаного доручення.

По-третє, перехід у спадщину окремих прав та обов'язків, які на­лежали спадкодавцеві за життя та спроможні переходити у спадщи­ну, можуть бути виключені або обмежені на підставі прямої вказівки закону. Так, ст. 1227 ЦК передбачає, що заробітна плата, пенсія, сти­пендія, аліменти, допомога у зв'язку з тимчасовою непрацездатніс­тю, суми відшкодувань у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкоджен-

374

РтЫяУ

СПАДКОВЕ ПРАВО

ням здоров я, інші соціальні виплати, нараховані спадкодавцеві, але не одержані ним за життя, передаються членам його сім'ї, а у разі їх відсутності - входять до складу спадщини.

По-четверте, у спадщину можуть переходити права та обов'язки не тільки з майновим, але і з немайновим змістом, як це має місце при успадкуванні голосуючих акцій в акціонерному товаристві, коли до спадкоємців переходить не тільки право на одержання дивідендів, а й право на участь в управлінні справами акціонерного товариства.

По-п'яте, у випадках, прямо передбачених законом, у спадщину можуть переходити охоронювані законом інтереси. Наприклад, коли громадянин почав приватизувати своє житло, та не встиг завершити цей процес до кінця - перешкодила смерть. У таких випадках спадко­ємці мають право завершити розпочатий спадкодавцем процес при­ватизації та стати власниками майна. Оскільки спадкодавець за життя встиг виразити свою волю на приватизацію житла (подав належні до­кументи), але помер, то право на приватизацію перейшло у стадію ре­алізації, зупинившись на шляху до суб'єктивного права, і тому може стати об'єктом спадкування. Ця позиція закріплена у ч. 5 п. 13 поста­нови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 р. «Про судову практику у справах щодо захисту права приватної власно­сті»¹.

Якщо спадкодавець ніяких дій, спрямованих на приватизацію жит­ла, не здійснював і помер, то право на приватизацію до спадкоємців не може перейти, оскільки за життя спадкодавця це право не вийшло за межі його правоздатності, тобто не було реалізоване.

Другий приклад стосується набувальної давності. Для набуття власності за давністю володіння, необхідно, крім всіх інших визначе­них законом умов, безперервно володіти майном протягом встанов­леного ст. 344 ЦК строку (рухомим - п'ять років, нерухомим - десять років). Володілець може додати до строку свого володіння також і час володіння свого попередника, від якого він отримав майно як його правонаступник. Це правило поширюється на випадки як сингу­лярного, так і універсального наступництва. І тут у порядку спадко­вого наступництва до спадкоємця переходить не само право власно­сті, якого ще немає, а тільки можливість його набуття до спливу передбачених законом строків.

У багатьох випадках порядок закликання тієї чи іншої особи до спадкування, а також зміст прав і обов'язків, які перейдуть до спадко­ємця, визначаються не тільки загальними положеннями про спадку­вання, а й спеціальними правилами, які розраховані на окремі види спадкування. Ці правила зосереджені у законодавстві про господар­ські товариства, а також про інші юридичні особи, у земельному, житловому та інших галузях законодавства. Розглянемо деякі з цих правил.

. ;._¹ Правовкшяс. — 1996. — Jfel. —С 61.

Стаття 130 ЦК визначає порядок розрахунку із спадкоємцями учасника повного товариства; ч. 5 ст. 147 - перехід частки у статутно­му капіталі товариства з обмеженою відповідальністю до іншої осо­би; ч, 4 ст. 166 - припинення членства у виробничому кооперативі і перехід паю. Ці положення розвинуті й конкретизовані у законах та інших нормативних актах, які регулюють відносини у сфері виник­нення та функціонування окремих організаційно-правових форм юридичних осіб.

В одних випадках спадкоємці можуть повністю зайняти місце спадкодавця у відповідному товаристві або кооперативі. Так, спадко­ємець, який успадкував акції, набуває відповідних прав акціонера. Однак такий акціонер не може автоматично замінити спадкодавця у наглядовій раді або виконавчому органі товариства. У товаристві власників житла у випадку смерті громадянина-члена товариства його спадкоємці входять до товариства з моменту виникнення у них права власності на помешкання.

В інших товариствах та кооперативах питання щодо прийняття до них спадкоємців залежить від умов, передбачених у законі та уста­новчих документах. Так, у випадку смерті учасника повного товарис­тва або повного учасника командитного товариства його спадко­ємець може вступити у повне товариство лише за згодою інших учасників (чч. 1,2 ст. 127; ч. 1 ст. 135 та ст. 136 ЦК).

Спадкування права на земельну ділянку відбувається на загальних підставах зі збереженням цільового призначення відповідної ділянки. До спадкоємців житлового будинку, інших будівель та споруд пере­ходить право власності або право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені. Інший розмір земельної ділянки може бути передбачений спадкодавцем у заповіті (ст. 1225 ЦК). Поряд із земель­ною ділянкою успадковується й земельний сервітут на ній.

Право користування чужою земельною ділянкою для сільськогос­подарських потреб (емфітевзис) виникає на підставі договору між власником земельної ділянки і особою, яка виявила бажання користу­ватися цією земельною ділянкою. Емфітевзис та суперфіцій також можуть передаватися у порядку спадкування.

Щодо обов'язків, які переходять до спадкоємців, то ними можуть бути повернення грошей, які були позичені померлим, чи речі, якою він користувався за договором найму. Спадкоємці мають відшкоду­вати матеріальні збитки, завдані спадкодавцем у договірних чи поза­договірних зобов'язаннях, а також моральну шкоду, яка була присуд­жена за життя спадкодавця.

До спадкоємців переходить обов'язок сплатити неустойку (штраф, пеню), яка була присуджена судом кредиторові зі спадкодавця за його життя.

За позовом спадкоємців суд може зменшити розмір неустойки (штрафу, пені), розмір відшкодування майнової шкоди (збитків) та моральної шкоди, якщо вони є непомірно великими порівняно з вар-

Розділ V

СПАДКОВЕ ПРАВО

тістю рухомого чи нерухомого майна, яке було одержане ними у спадщину (ч. 5 ст. 1231 ЦК).

Матеріальні збитки та моральна шкода відшкодовуються спадко­ємцями у межах вартості одержаного ними рухомого чи нерухомого майна.

Цивільним законодавством також передбачений обов'язок спадко­ємців відшкодувати розумні витрати, зроблені одним із них або ін­шою особою на утримання, догляд, лікування та поховання спадко­давця. Витрати можуть бути стягнені не більш як за три роки до смерті спадкодавця (ст. 1232 ЦК). Відшкодування виплачується тіль­ки тим особам, які їх фактично понесли.

До прийняття спадщини спадкоємцями її називають лежачою. У цей проміжок часу вона вже не належить спадкодавцеві, оскільки його немає у живих. Не може вона також належати закликаним до спадкування спадкоємцям, бо у момент відкриття спадщини у них ди-никає лише право на її прийняття, але не право на спадщину. Тому з моменту відкриття спадщини до прийняття її спадкоємцями вона яв­ляє собою сукупність безсуб'єктних прав та обов'язків. Але таке ста­новище є нетривалим. Воно існує доки спадщина не буде прийнятою спадкоємцями або не перейде до держави.

Спадкодавцями є фізичні особи, незалежно від віку, статі тощо, майно яких після смерті переходить у спадщину до інших осіб.

При спадкуванні за законом немає значення дієздатність спадко­давця. Інша справа при спадкуванні за заповітом, оскільки останній є одностороннім правочином, що вчиняється особою, яка має бажання зробити розпорядження своїм майном на випадок смерті. Тому запо­відач повинен бути дієздатним у повному обсязі, враховуючи прави­ла ч. 2 ст. 34 та ст. 35 ЦК.

Особи частково дієздатні (ст. 31 ЦК), а також обмежено дієздатні (ст. 36 ЦК) заповідальної дієздатності не мають. Не має юридичної сили заповіт, вчинений недієздатною особою в період значного не­тривалого покращення здоров'я (ремісії). Якщо така особа у подаль­шому буде визнана недієздатною, ця обставина не впливає на юри­дичну силу заповіту, який спадкодавець склав, коли був дієздатним. Однак такий заповіт може бути оскаржений на підставах, передбаче­них ст. 225 ЦК. Визнання особи, яка склала заповіт, недієздатною у подальшому може мати значення і при вирішенні питання щодо усу­нення спадкоємця за заповітом від спадкування як негідного спадко­ємця.

Спадкодавець за законом не є суб'єктом спадкового правовідно-шення, тому що на момент відкриття спадщини його немає в живих. У цьому полягає його відмінність від спадкодавця-заповідача.

Спадкоємці. Відкриття спадщини як юридичний факт має наслід­ком виникнення у певних осіб права на спадкування. Коло спадкоєм­ців за заповітом визначає заповіт, коло спадкоємців за законом -закон. Оскільки право на спадкування виникає у день відкриття спад-

щини, яким є день смерті спадкодавця, це означає, що лише спадко­ємці є суб'єктами спадкового правовідношення.

Коло спадкоємців значно ширше, ніж коло спадкодавців. Ними можуть бути як суб'єкти приватного права, так і суб'єкти публічного права, передбачені ст. 2 ЦК. Що стосується фізичних осіб, то при спадкуванні як за заповітом, так і за законом спадкоємцями можуть бути лише ті, які є живими на момент смерті спадкодавця.

Закон допускає закликання до спадкування не тільки осіб, які є жи­вими на момент відкриття спадщини, але і тих, хто був зачатий за життя спадкодавця, але народився живим після відкриття спадщини, тобто вже після смерті спадкодавця. Так, діти спадкодавця, зачаті за його життя, але народжені вже після його смерті, можуть бути спад­коємцями як за заповітом, так і за законом, а інші особи - тільки спад­коємцями за заповітом. Охорона інтересів таких осіб передбачена ст. 1222 ЦК. Але це не означає, що ненароджена дитина визнається суб'єктом права, тому що її інтереси будуть враховуватися лише за умови, якщо вона народиться живою. Якщо вона народиться мерт­вою, то факт зачаття втрачає будь-яке юридичне значення, оскільки його правоздатність так і не виникла. У даному випадку вона взагалі не вважається закликаною до спадкування, і тому не підлягають за­стосуванню ні правила щодо спадкової трансмісії, ні правила щодо прирощення спадкових часток, ні інші правила, які розраховані на той випадок, коли спадкоємець, закликаний до спадкування, вмирає, не встигнувши прийняти спадщину. Якщо на користь ненародженої дитини було складено заповіт, а дитина народилася мертвою, заповіт втрачає силу з усіма випливаючими наслідками.

Для набуття статусу спадкоємця недостатньо самого факту наяв­ності заповіту на користь певної особи чи зарахування її до спадкоєм­ців певної черги. Від особи вимагається ще й добропорядна поведін­ка. У зв'язку з цим ст. 1224 ЦК передбачає перелік обставин, за наявності яких право на спадкування у певних осіб не виникає, тобто вони усуваються від права на спадкування як за заповітом, так і за за­коном та називаються негідними спадкоємцями. До них віднесені особи, які умисно позбавили життя спадкодавця чи будь-кого з мож­ливих спадкоємців або вчинили замах на життя спадкоємців. Це не стосується осіб, які вчинили такий замах, але спадкодавець, знаючи про це, все ж призначив їх своїми спадкоємцями за заповітом (тобто пробачив такий вчинок).

Не мають також права на спадкування ні за заповітом, ні за зако­ном особи, які своїми протизаконними діями умисно перешкоджали спадкодавцеві скласти заповіт, внести до нього зміни або скасувати його і цим сприяли виникненню права на спадкування у них самих чи в інших осіб або ж сприяли збільшенню їх частки у спадщині. Ці об­ставини повинні бути підтверджені судом.

Спадкоємцями за законом не можуть стати:

Розділ V

СПАДКОВЕ ПРАВО

'г- батьки після дитини, щодо якої вони позбавлені батьківських прав і не були поновлені у цих правах на момент відкриття спадщини;

- батьки (усиновлювачі) та повнолітні діти (усиновлені), інші осо­би, які ухилялися від виконання обов'язків щодо утримання спадко­давця, якщо ці обставини встановлені в судовому порядку. Але ці особи можуть одержати спадщину за заповітом.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: