Джерела адміністративного права

У юридичній літературі під джерелом адміністративного права розуміють зовнішню форму вираження його норм. Відомо, що по своєму змісті адміністративно-правова норма відрізняється від норм інших галузей права тим, що регулює відносини управлінського характеру. Нормами адміністративного права визначаються границі належного поводження органів виконавчої влади, їхніх службовців, громадян, а також громадських організацій (їхніх органів) у сфері виконавчо-розпорядницької діяльності держави. За допомогою адміністративно-правових норм органи керування, державні що служать, громадяни, громадські організації наділяються певними повноваженнями. У цих нормах установлюються також гарантії реалізації прав і дотримання обов'язків. Отже, завдяки дії адміністративно-правових норм створюється певний правовий режим управлінської діяльності.

Адміністративно-правові норми втримуються безпосередньо в Конституції України, законодавчих актах, нормативних наказах, постановах уряду, інших нормативних актах державних органів, рішеннях місцевих рад. До джерел адміністративного права ставляться не тільки самі нормативні акти державних органів, але й затверджені цими актами кодекси, устави, правила й т.п., що регулюють управлінську діяльність.

Таким чином, джерело адміністративного права - це акт правотворчості органів державної влади, органів виконавчої влади, що складається з адміністративно-правових норм або навіть одного правила поведінки, що регулює виконавчо-розпорядницьку діяльність. Якщо акт охоплює поряд з нормами адміністративного права норми інших галузей права (фінансового, цивільного й ін.), то для адміністративного права він буде джерелом лише в частині, що як би наповнена адміністративно-правовим змістом.

Кожне джерело адміністративного права відрізняється від інших своїми особливостями, обумовленими цільовою спрямованістю й змістом норм, які його становлять, їхньою юридичною чинністю, масштабом функціонування (дії). Джерело може бути загальної й локальної дії, обов'язковим до виконання всіма органами керування й об'єктами, незалежно від підпорядкування, або як тільки підприємствами, установами, посадовими особами, підвідомчими органу, що видав акт. До системи джерел адміністративного права ставляться нормативні акти, що діють у межах України, а також такі, котрий регулюють роботу українських установ за кордоном. Можуть існувати джерела, що діють у межах області, міста, району й т.п.

Специфіка джерел адміністративного права визначається також їхньою субпідрядністю, що у свою чергу відображає дію принципу централізму. Складовою частиною останнього є положення про обов'язковість рішень вищих органів для нижчестоящих. Супідрядність джерел виражається в наступному: а) всі вони ґрунтуються на нормах Конституції й законах України, що мають вищу юридичну чинність; б) джерела - нормативні акти органів виконавчої влади всіх ланок служать юридичною базою для джерел - нормативних актів, які приймаються нижчими органами виконавчої влади; в) джерела - нормативні акти вищих органів виконавчої влади характеризуються більшим масштабом дії, чим аналогічні акти нижчих органів; г) джерела - нормативні акти галузевого (відомчого) характеру базуються на джерелах загального характеру.

З огляду на розмаїтість джерел адміністративного права, їх доцільно розділити на такі види.

1. Конституція України (Основний Закон).

2. Законодавчі акти України:

· закони України (наприклад, Закон від 23 березня 1996 р. "Про утворення" й ін.);

· кодекси, положення, устави й інші кодифіковані акти управлінського характеру (наприклад, КУпАП й ін.).

3. Постанови Верховної Ради України, що містять адміністративно-правові норми організаційно-правового характеpу (наприклад, затверджене постановою Верховної Ради України Положення про паспорт громадянина України).

4. Укази й розпорядження Президента України (наприклад, затверджене Указом Президента України Положення про Міністерство юстиції України).

5. Нормативні акти органів виконавчої влади України:

· нормативні постанови й розпорядження Кабінету Міністрів України;

· положення, устави, правила, інструкції, інші акти, затверджені Кабінетом Міністрів України (наприклад, Положення про порядок легалізації об'єднань громадян);

· нормативні накази міністрів, керівників інших центральних органів виконавчої влади.

6. Нормативні накази керівників державних підприємств, установ й організацій.

7. Нормативні акти місцевих рад, їхніх виконавчих органів (наприклад, рішення, що встановлюють правила, за порушення яких передбачена адміністративна відповідальність).

8. Розпорядження місцевих державних адміністрацій (їхніх голів).

9. Міжурядові угоди України з іншими державами й міжнародно-правові акти, ратифіковані й визнані нашою державою.

10. Акти Конституційного Суду України (наприклад, рішення про відповідність Конституції України постанови Кабінету Міністрів "Про затвердження переліку платних послуг, надаваних в установах охорони здоров'я й вищих медичних навчальних закладах").

Особливе місце в системі джерел адміністративного права займають нормативні акти, які регулюють адміністративну відповідальність. Це - КУпАП, законодавчі акти України. Ці акти спрямовані на охорону державного й громадського порядку, державного й колективного майна, прав і воль громадян, установленого порядку керування, а також прав і законних інтересів підприємств, установ, організацій. Їхня реалізація забезпечує зміцнення законності, запобігання правопорушень, виховання громадян у дусі точного й неухильного дотримання Конституції й законів України, поваги до прав, честі й достоїнству інших громадян, сумлінного виконання своїх обов'язків, відповідальності перед суспільством.

У системі джерел адміністративного права провідну роль грає Конституція України, що є Основним Законом Української держави. У Конституції України визначаються система органів виконавчої влади, їхнього повноваження, організація діяльності, зовнішні форми правових актів. Конституційні положення встановлюють адміністративно-правовий статус громадян, закріплюють участь об'єднань громадян і трудових колективів у керуванні державними й суспільними справами, обов'язки й відповідальність посадових осіб, найважливіші способи зміцнення законності й дисципліни в державному керуванні.

Проте роль Конституції України як першорядного джерела адміністративного права не може бути зведена лише до прямого регулювання основних питань управлінської діяльності. Деякі конституційні норми передбачають необхідність видання окремих законів - джерел адміністративного права. Крім того, багато положень конкретизуються в чинному законодавстві - різних законодавчих актах, актах Президента України, нормативних постановах Кабінету Міністрів України, нормативних наказах міністерств й інших актів управлінського характеру.

Отже, значення Конституції України як провідного джерела адміністративного права полягає в тому, що вона служить базою для появи інших джерел адміністративного права, закріплює основні принципи здійснення виконавчої влади, права, волі, обов'язку громадян, їхніх об'єднань, установлює статус органів, що здійснюють управлінські функції.

Колесников домовився з Помідоркіним і Часниковим скоїти крадіжку з магазину. У домовлене місце збору Колесніков не прийшов. Помідоркін і Часников разом скоїли крадіжку на суму 5234 гривні. Яку міру покарання буде застосовано до Помідоркіна і Часникова? Чи буде притягнуто до кримінальної відповідальності Колесникова?

Вчинення будь-якого злочину повинно тягнути за собою призначення покарання. Особі, яка вчинила злочин, судом має бути призначене покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів. Це має принципове значення, оскільки через призначення покарання реалізуються принципи законності, справедливості, обґрунтованості та індивідуалізації покарання.

Єдиний кодифікований закон України в галузі кримінального права – Кримінальний кодекс України (надалі – КК України) – встановлює, що підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину. Загальне поняття злочину визначає ч. 1 ст. 11 КК України, а саме: злочином є передбачене цим Кодексом суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб’єктом злочину.

Таким чином, можна окреслити ряд необхідних характерних ознак діяння для надання йому «статусу злочину». Злочинне діяння є актом вольової та усвідомленої поведінки людини у формі прояву її активності (дія) або утримання від неї (бездіяльність). Злочин є суспільно небезпечним діянням – має об’єктивну властивість спричиняти або створювати загрозу спричинення шкоди об’єктам кримінально-правової охорони. Порівняно з іншими правопорушеннями злочин має найвищий ступінь суспільної небезпеки.

Злочином є тільки те діяння, котре передбачається на рівні Кримінального кодексу із зазначенням конкретних видів покарання. Принцип презумпції невинуватості базується на такій ознаці злочину як вина – психічне ставлення особи до вчиненого діяння. Новелою КК України є виокремлення останньої ознаки злочину – вчинення діяння суб’єктом злочину. Це означає, що особа має досягти певного віку (вік, із якого може наставати кримінальна відповідальність – 16 років, а у деяких випадках – 14 років) і бути осудною (здатність усвідомлювати свої дії чи бездіяльність і керувати ними).

Злочин може бути закінченим і незакінченим. Таке розмежування закріплюється і на рівні Кримінального кодексу України. Відповідно до ст. 13 КК України закінченим злочином визнається діяння, яке містить усі ознаки складу злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини цього Кодексу; а незакінченим злочином є готування до злочину та замах на злочин. Тобто, КК України закріпив три стадії вчинення умисного злочину: готування до злочину (ст. 14), замах на злочин (ст. 15) та закінчений злочин (відповідно до статті Особливої частини).

Перша стадія – готування до злочину – полягає в умисному створенні умов для його вчинення. Ними є підшукування або пристосування засобів чи знарядь, підшукування співучасників або змова на вчинення злочину, усунення перешкод, а також обстеження місця злочину, вивчення об’єкта, розробка плану та ін. Другою стадією умисного злочину є замах. Із замаху починається виконання самого злочину. Він характеризується безпосереднім спрямуванням на його вчинення. Основною з ознак замаху є не доведення злочину до кінця із причин, що не залежали від волі особи. Стадії готування та замаху становлять незакінчений злочин. А закінченим злочином – третьою стадією – є діяння, яке повністю відповідає складу злочину, передбаченого в Особливій частині Кримінального кодексу України.

Існують спеціальні випадки, коли діяння визнається закінченим злочином, будучи фактично незакінченим. Йдеться, наприклад, про посягання на територіальну цілісність і недоторканість України (ст. 110 КК України), посягання на життя державного чи громадського діяча (ст. 112 КК України), посягання на життя судді, народного засідателя чи присяжного у зв’язку з їх діяльністю, пов’язаною із здійсненням правосуддя (ст. 379 КК України), посягання на життя захисника чи представника особи у зв’язку з діяльністю, пов’язаною з наданням правової допомоги (ст. 400 КК України).

Всі три стадії умисного злочину мають спільні риси. По-перше, всі вони є суспільно небезпечними діяннями, але різного ступеня. По-друге, кожна з них містить певний обсяг фактично вчинених дій, який також є різним. По-третє, суб’єктивна сторона кожного етапу характеризується умисною формою вини, проте зміст і спрямованість умислу може змінюватися.

Проаналізувавши зміст статей 13, 14, 15 КК України, логічно дійти висновку, що у загальному випадку лише закінчений злочин (третя стадія) містить усі обов’язкові ознаки складу злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини КК. Тобто, із трьох стадій перша і друга не є злочином на відміну від третьої.

Таким чином, напрошується висновок, що кримінальна відповідальність може наставати за вчинення діяння, яке злочином не є. Але кримінальна відповідальність може наставати лише за вчинення злочину. Протилежне суперечить, по-перше, Конституції України, зокрема ч. 2 ст. 58, яка встановлює, що ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення. Також це явно не відповідає Загальним положенням Кримінального кодексу України, а саме ч. 1 ст. 2, яка визначає підставою кримінальної відповідальності вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого цим Кодексом.

І нарешті, такий висновок суперечить принципу класичної школи права nullum crimo sine legem, що означає «немає злочину, якщо це не передбачається законом», а якщо немає злочину, то немає і кримінальної відповідальності. Яким же чином вирішує цю проблему кримінальний закон нашої держави?

На жаль, положення щодо регулювання питання відповідальності за незакінчений злочин не вирізняються ані кількістю, ані якістю. КК України обмежився тут двома правовими нормами, а саме, ст. 16 та ч. 1 ст. 68.

Порядок кваліфікації встановлює ст. 16 КК України: кримінальна відповідальність за готування до злочину і замах на злочин настає за статтею 14 або 15 і за тією статтею Особливої частини, яка передбачає відповідальність за закінчений злочин. Це означає, що формула кваліфікації за вчинення, наприклад, готування до крадіжки буде мати такий вигляд: ч. 1 ст. 14, ч. 1 ст. 185 КК України. Дана норма носить суто процесуальний характер, оскільки регламентує правило написання формули кваліфікації. Стосується воно виключно діяльності правозастосовчих органів.

Отже, законодавець встановив у Кримінальному кодексі (ст. 16) процесуальну правову норму під назвою «Кримінальна відповідальність за незакінчений злочин», і тим самим закріпив кримінальну відповідальність за діяння, які не є злочинами. Виключенням є лише готування до злочину невеликої тяжкості, яке кримінальної відповідальності за собою не тягне (ч. 2 ст. 14 КК України). Прикро, що не виявилось необхідним закріпити таке суперечливе положення окремою нормою. Адже, наявність матеріальної правової норми, яка б встановлювала кримінальну відповідальність за незакінчений злочин, можна було б небезпідставно критикувати. Але встановлення такої відповідальності у такий спосіб взагалі не має нічого спільного із принципами законності та справедливості.

Порядок призначення покарання за незакінчений злочин регламентує ч. 1 ст. 68 КК України у такій редакції: «При призначенні покарання за незакінчений злочин суд, керуючись положеннями статей 65–67, враховує ступінь тяжкості вчиненого особою діяння, ступінь здійснення злочинного наміру та причини, внаслідок яких злочин не було доведено до кінця». Одразу зауважу, що жодна із статей 65 (загальні засади призначення покарання), 66 (обставини, які пом’якшують покарання) та 67 (обставини, які обтяжують покарання) не містить згадки про стадії злочину. Тут можна заперечити, що перелік обставин, які пом’якшують покарання (ч. 1 ст. 66 КК України), є невичерпним; що суд при призначенні покарання може визнати такими, що його пом’якшують, і інші обставини, не зазначені в цьому переліку (ч. 2 ст. 66 КК України). Тоді навіщо взагалі закріплювати даний перелік?

Різниця полягає у тому, що невизнання обставин, закріплених у переліку, пом’якшуючими є незаконним. А не визнати незакріплені обставини пом’якшуючими, є законним. Тобто, покарання за незакінчений злочин може бути пом’якшено судом на підставі недоведеності до кінця. А може і не бути пом’якшено. Причому і перше, і друге рішення будуть відповідати закону.

Досить поверхово досліджує і роз’яснює дане питання Пленум Верховного Суду України у своїй постанові «Про практику призначення судами кримінального покарання» від 24 жовтня 2003 року. Єдине положення, яке має щось спільне із незакінченим злочином, звучить так: «Визначаючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, суди повинні виходити з класифікації злочинів (ст. 12 КК), а також із особливостей конкретного злочину й обставин його вчинення (форма вини, мотив і мета, спосіб, стадія вчинення, кількість епізодів злочинної діяльності, роль кожного зі співучасників, якщо злочин вчинено групою осіб, характер і ступінь тяжкості наслідків, що настали, тощо)».

Таке тлумачення не тільки не вирішує питань, але й додає нових. Невже ступінь тяжкості злочину визначається не лише відповідно до ст. 12 КК на підставі санкцій статей Особливої частини? А вони, у свою чергу, є константами, і вказують на ступінь тяжкості злочину певного виду. Також є цікавим, чи відносяться перераховані в дужках елементи до «особливостей конкретного злочину» або «обставин його вчинення»? Тема для роздумів… І насамкінець, яке значення має стадія вчинення для призначення покарання? Розібравши дане речення, можна піддати сумніву професійну підготовку авторів постанови.

Але головним запитанням залишається те, яким має бути покарання за незакінчений злочин? Оскільки готування і замах не мають усіх обов’язкових ознак злочину (крім окремих спеціальних випадків, коли кодексом криміналізуються дані стадії у статтях Особливої частини), було б логічно, аби і покарання було нижчим, ніж за вчинення закінченого злочину. Для порівняння, у карних законах багатьох зарубіжних країн закріплюється норма, відповідно до котрої покарання за незакінчений злочин не перевищує половини санкції за відповідний закінчений злочин.

На превеликий жаль, у мінімальному і максимальному аспекті меж покарання на рівні КК України обмежень немає. Це означає, що формально за незакінчений злочин може наставати така ж сама відповідальність, як і за відповідний закінчений злочин. Та невже ж, особа, котра купує лом із думкою в майбутньому пограбувати квартиру сусіда, повинна нести відповідальність за крадіжку, що супроводжується проникненням у житло (ч. 3 ст. 185 КК України), тобто таку ж саму, як і за закінчений злочин? Чи відповідає санкція ч. 3 ст. 185 КК України – позбавлення волі на строк від трьох до шести років – ступеню суспільної небезпеки даного діяння?

Або інший приклад: особа, виношуючи план убивства двох людей, налагоджує із ними близькі, дружні стосунки для подальшого полегшення виконання своїх намірів. Вона підлягає кримінальній відповідальності одразу після знайомства із ними? Тобто на стадії готування до умисного вбивства двох осіб можна казати про можливість несення кримінальної відповідальності на рівні санкції за закінчений злочин. А санкція ч. 2 ст. 115 КК України (п.1 – умисне вбивство двох або більше осіб) передбачає покарання у вигляді позбавлення волі на строк від десяти до п’ятнадцяти років, або довічним позбавленням волі.

Можна заперечити, мовляв, суд призначить покарання, необхідне й достатнє для виправлення особи, воно буде еквівалентно відповідати фактично вчиненому особою. А якщо не призначить? І теж відповідно до закону...

У червні 2009 року Верховна Рада знизила мінімальну вартість майна, за крадіжку якого настає кримінальна відповідальність, з 907 гривень 50 копійок до 60 гривень 50 копійок.

Рада встановила, що крадіжка майна вважається дрібною, якщо вартість такого майна не перевищує 0,2 неоподатковуваних податком мінімумів доходів громадян (60 гривень 50 копійок), за таку крадіжку передбачена адміністративна відповідальність, а за крадіжку майна, вартість якого перевищує зазначену суму, настає кримінальна відповідальність.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: