Основні віхи та ідейне підґрунтя

Григорій Косинка почав писати із віршів. У газеті «Боротьба» він дебютував 11 лютого 1919 року із невеличкою заміткою «З робітничого життя», вперше використавши псевдонім «Косинка». Невдовзі більш-менш стабільний заробіток дали йому короткі нариси, памфлети, статті, які друкувались у київській газеті «Боротьба», «Більшовик». Протягом того року там з'явилася ціла низка його публікацій, переважно публіцистичного характеру («Уривок з щоденника», «Малюнки життя», «Лист з села», «Попівська грязь», «Маленький фейлетон», «Неньковці»). У них піднімає актуальні проблеми «молодої Країни Рад», проповідує соціалістичні ідеї. Скоріш за все це було наслідком щирих власних переконань автора. Саме у газеті «Боротьба» з'явився 4 травня 1919 року перший його художній твір — невеликий автобіографічний етюд «На буряки», підписаний «Косинка». Цей псевдонім Григорій Стрілець взяв за назвою скромних польових квітів — червоних косинців (наукова назва: Плакун верболистий [1]). Сам Косинка казав про це так:

«Квітка ця мало відома, а вона така ніжна й красива, скромна і разом з тим велична. Квіти приносять радість і збуджують у душі людській тільки хорошее…»

Проза Косинки відзначається правдивістю і гостротою відтворюваних життєвих конфліктів. Косинка вважається продовжувачем традицій імпресіоністичної новели в українській літературі (М. Коцюбинський, С. Васильченко, В. Стефаник). У творах Косинки змальовуються трагічні події української революції 1917-21. Ось як літературознавець Григорій Костюк згадує один із вечорів 1925 року, на якому Григорій Косинка читав своє оповідання «Політика»:

«На сцену вийшов молодий, середній на зріст чоловік років 26-27, трохи присадкуватий, з русявим чубом і відкритим простим обличчям. Став з боку кафедри, обпершися на не однією рукою, спокійно дивився на переповнену залю. Публіка поволі затихла. Він не мав у руці ні книжки, ні рукопису, ні будь-якої записки. Коли публіка втихла, він заговорив. Заговорив так, як говорять у себе в хаті селяни, в родинних чи святкових різдвяних обставинах. То не було звичне читання з книжки, рукопису. То була жива розповідь напам’ять. Я таке побачив уперше. Я нікого з письменників більше й пізніше не знав, щоб свою прозову річ міг читати напам’ять. Та ще й як читати! З таким природним перевтіленням у характери, в психологічні нюанси героїв. Ні, то була містерія художнього читання! Публіка сиділа, як загіпностизована…»

Письменник Борис Антоненко-Давидович, слухаючи, як Косинка читає своє оповідання «Політика», зауважив: «Я вже 50 разів це чув, напам'ять знаю, а слухаю — ніби вперше. Голос Косинчин — це неоієрихонська сурма! Далебі, коли б Косинка написав якусь дурницю, але не давав до друку, а читав сам — усе одно це була б прекрасна річ!». Інший приятель новеліста, Тодось Осьмачка, вважав, що в ньому сидить демон, який і надає сили Косинчиним творам, коли той їх сам читає. «Магія його читання була, можливо, вища магії його писання», — казала Докія Гуменна.

З роману Івана Багряного «Сад Гетсиманський» про Григорія Косинку:

От він (слідчий), наприклад, називає ім'я Стрільця й витріщається здивовано: - О! Стрілець! - А тоді ірже й задоволено та захоплено б'є кулаком по столу:

- Та ж він учора признався! У всьому признався!! Ось тут!.. І ти ще це підтвердиш... Тут от говорить про закопану зброю! Так ти це підтвердиш... Ну?!

Безподібний Гордий(слідчий)! Він не знає, що стрілець - це ж Григорій Косинка і що той Косинка розстріляний ще п'ять років тому, - але яке йому до того діло. Він і Косинки не знає і не хоче знати.

За життя Косинки було опубліковано близько двадцяти збірок новел і оповідань. Серед них, окрім першої «На золотих богів» (1922), найприкметніші «В житах», «Політика», «Вибрані оповідання», «Серце». На жаль, деякі новели втрачено назавжди, в тому числі й останню «Перевесло», що була закінчена саме напередодні арешту.

На початку 30-х рр., коли вже насувалася хвиля репресій, митець перекладав А. Чехова, М. Горького, М. Шолохова. Його переклад «Мертвих душ» М. Гоголя є одним із найцікавіших [4]. Книжка вийшла у 1934 році, коли письменника було заарештовано і розстріляно, через це на ній прізвища перекладача не подано [5]. На обкладинці було зазначено: «За редакцією В. Підмогильного». До 1968 р. цей переклад виходив без підпису, а вже після реабілітації Григорія Косинки, було документально доведено його авторство перекладу. Письменник Ю. Мартич згадував: „І Косинка, і Рильський захоплювалися Гоголем. Коли Григорій Михайлович занурився в переклад гоголівських «Мертвих душ», він не раз радився з Рильським з приводу того чи іншого слова“ [6]. Про уважне ставлення до гоголівської мови та до перекладу згадували й О. Контребинська, й М. Файбишенко [4].

Реабiлiтацiя художнiх i публiцистичних творiв письменника вiдбувалася в кiлька етапiв. У часи хрущовської «вiдлиги», були виданi чотирнадцять новел, якi нiбито не суперечили своїм змiстом радянськiй кон'юнктурi i мали, як писав у передмовi до збiрника М. Рильський, «велике пiзнавальне значення… безперечну iдейно-естетичну цiннiсть». Пiзнiше, в 70-х роках, до них у рiзних виданнях долучалися «Троєкутний бiй» (1921), «Анкета» (1924) i «Темна нiч», а вся художня i публiцистична спадщина письменника (без «Фавста» (1923) i «Зустрiчi») опублiкована лише в 1988 роцi під назвою «Гармонія»[7]. Вагоме мiсце там займали твори (вiсiм новел), якi радянська критика вважала найбiльш «ворожими» — бандитськими, не просвiтленими iдейно i т.iн. Насправдi в них iшлося про драму тих заблуканих «лицарiв темної ночi», якi не могли «вхопити тропи», творили ґрунт для отаманщини, мiжгрупових чвар тощо. Такими явищами, як вiдомо, завжди (а в Українi — особливо) супроводжувались значнi суспiльнi злами та потрясiння, i письменник цiлком закономiрно вiдтворив їх з великою художньою силою i з великим людським болем.

Разом з iншими новелами та публiцистичними зарисовками цi «ворожi» твори письменника дають якщо не епопею революцiї та громадянської вiйни (про що писав у згадуванiй передмовi М. Рильський), то справдi широку картину народного лиха, яке принесене на українську землю бiльшовицькою революцiєю i спробою вiрних марксистiв-ленiнцiв загнати людей в утопiчну, карцерного типу комуну. Водночас новелiстика Г. Косинки — показовий взiрець художнiх шукань i знахiдок, якими українська проза першої третини XX столiття просувалася (рухалася) вiд «старого» реалiзму до модерних форм естетичного мислення. Найбiльших успiхiв тут досягли В. Стефаник i О. Кобилянська, В. Винниченко i В. Пiдмогильний та Г. Косинка.

Його твори було перекладено російською, білоруською, німецькою, італійською, польською, болгарською, угорською та іншими мовами.

Твори

«На буряки» (Згадка з дитячих літ) (1919)

«Мент» (1920)

«За земельку» (1920)

«Перед світом» (1920)

«На золотих богів» (1920) [6]

«Троєкутний бій» (1921)

«Заквітчаний сон» (1923)

«Сорочка» (1923)

«Фавст» (1923) [7]

«Голова Ході» (1923) [8]

«Постріл» (1924)

«Анкета» (1924) [9]

«В житах» (1925) [10]

«Мати» (1925) [11]

«За ворітьми» (1925)

«Політика» (1926) [12]

«Циркуль» (1926)

«Серце» (1931) [13]

«Гармонія» (1933)

«Змовини» (1933)

«Серце» (1933)

«Гармонія» (1933)

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: