Сутнісні ознаки й проблеми утвердження демократичного

Політичного режиму

Поняття «демократія» багатогранне. Його використо­вують на позначення типу політичної культури, певних політичних цінностей, політичного режиму. У вузькому розумінні «демократія» має тільки політичну спрямова­ність, а в широкому — це форма внутрішнього устрою будь-якої суспільної організації. Класичне визначення демократії дав А. Лінкольн.

Демократія — правління народу, обране народом, для народу.

Основними ознаками демократичного політичного ре­жиму є наявність конституції, яка закріплює повнова­ження органів влади й управління, механізм їх форму­вання; визначає правовий статус особистості та принцип рівності перед законом, а також принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову з визначенням функціональних прерогатив кожної з них. Для демокра­тії характерними є вільна діяльність політичних і гро­мадських організацій, обов'язкова виборність органів влади, розмежування державної сфери та сфери грома­дянського суспільства, економічний та політичний, ідео­логічний плюралізм (заборони торкаються лише анти-людських ідеологій).

За демократії політичні рішення завжди альтернатив­ні, законодавча процедура чітка й збалансована, а владні функції є допоміжними. Демократії властива зміна лідерів. Лідерство може бути як індивідуальним, так і ко­лективним, але завжди має раціональний характер. Демо­кратичний режим характеризують високий рівень сус­пільного самоврядування, переважаючий консенсус у від­носинах між владою й суспільством. Одним із головних принципів демократії є багатопартійність. У політичному процесі завжди бере участь і опозиція, яка виробляє аль­тернативні політичні програми й рішення, висуває своїх претендентів на роль лідера. Головна функція опозиції за демократичного політичного режиму — визначати альтер­нативні напрями розвитку суспільства та складати постійну конкуренцію правлячій еліті. Сутнісними озна­ками демократії є електоральні (лат. elector — виборець) змагання, можливість розподілу інтересів, націленість на консолідацію суспільства. За демократії держава функ­ціонує заради громадян, а не навпаки, існують умови для подальшого розвитку громадянського суспільства. Демо­кратія і в політичному, і в загальнолюдському розумінні є магістральним шляхом, своєрідним ідеалом майбутньо­го розвитку суспільства та людської цивілізації загалом.

У зарубіжній та вітчизняній політичній науці багато теорій та моделей демократичного розвитку. В. Парето створив модель «елітарної» демократії, стверджуючи, що перехід суспільства до індустріальної стадії розвитку потребує створення спеціального професійного управлін­ського апарату, без якого демократія неможлива. Акту­альність цієї моделі було доведено історичним розвитком суспільства, а відкинуто лише в 40—50-х роках XX ст., коли в політичній діяльності запанував лібералізм. Згідно з плюралістичною теорією демократії (теорією заінтересо­ваних груп) А. Бентлі, будь-які групи, що переслідують власні інтереси, впливають на владу, намагаючись досяг­ти своїх цілей через політичну діяльність. Модель А. Бентлі відкинули через небезпечність паралічу влади та деста­білізації. Автор моделі демократичного елітаризму Р. Даль доводив, що еліти між собою співпрацюють та визначають правильний спосіб вирішення конкретних проблем. Ідеал демократії в принципі недосяжний, але необхідно знайти форму політичного життя, яка забезпечила б змагання по­літичних сил, можливість політичного консенсусу.

Чимало сучасних учених пов'язують зміст демократи з елітами і доводять, що демократія завдяки виборам має дати дорогу найгіднішим представникам еліти, має обері­гати суспільство від людей, які довго перебувають при владі, запобігати надмірній концентрації влади. Дехто з сучасних практичних політиків активно критикує тлума­чення демократії як влади народу, застерігає від тоталь­ної політизації суспільного організму, не сумніваючись, однак, що саме демократія постійно підтримує в середо­вищі правлячої верхівки стан пошуку й самовдоскона­лення. Окремі вчені (особливо в Росії) доводять небезпеч­ність зведення демократії до найвищого ідеалу.

Перед країнами, які віддали перевагу демократичному розвиткові, постає багато не лише економічних, соціаль­них, а й політичних проблем. Насамперед це проблеми мо­дернізації політичної системи, пристосування її до функ­ціонування за умов демократії, створення демократичних політичних інститутів, вирішення гуманітарних проблем, входження в міжнародні політичні організації тощо. Мо­дернізація — процес поступовий і багатогранний, її завдан­ням є пошук нових парадигм з метою мобілізації суспіль­ства. Особливо важливою є модернізація для перехідних суспільств, які характеризуються творчим конструктив­ним браком ідеалів; відсутністю консолідуючих суспільст­во особистостей та лідерів; політичною ситуацією, яка не працює на майбутнє. Сама демократія, як зазначає К. Гаджієв, не може сприйматися однозначно, особливо в перехідний період. Досить слушним є попередження А. Ток-віля про те, що тиранія більшості може бути ще жорстокі­шою, ніж тиранія меншості, на що теж слід зважити під час побудови демократичної моделі суспільного розвитку.

Серед проблем утвердження демократи, пов'язаних з економікою і політикою, — відставання інфраструктури ринкової економіки від розвитку власності. Саме демо­кратія мусить забезпечити легітимізацію ринку. Ринок і капіталізм не можуть бути самодостатніми умовами утвердження демократії. Прикладом цього є піночетівський режим у Чилі. Співвідношення понять «лібералізм» і «демократія» теж неоднозначне. Лібералізм від­дає перевагу волі людини перед рівністю, а демократія — рівності перед волею.

Найраціональніше розуміти демократію як форму по­літичної самоорганізації суспільства, що означає певну дистанцію між державою та суспільством. Вона є не ли­ше технічним аспектом певних реформ, а й шкалою цін­ностей, системою життя, основні постулати якого — рів­ність і права людини. За демократії немає місця застою, ідеологія не заступає демократичні цінності, плюралізм є джерелом влади, забезпечений абсолютний примат суве­ренітету народу.

Конституція держави, що стала на шлях демократії, повинна виконувати три основні завдання: 1) фіксувати певну форму правління; 2) закріплювати й виражати зго­ду народу; 3) регламентувати повноваження урядових структур. І найголовніше — слід спочатку усвідомити де­мократичні цінності, а вже потім втілювати їх у політич­ній діяльності.

Щоб стати демократом, людина, з огляду на психоло­гію, має вирости й соціалізуватися в демократичному се­редовищі. У посттоталітарних країнах демократичні державні інститути (органи різних гілок і рівнів влади й управління, політичні партії тощо) недостатньо інтегро­вані в суспільний організм. Скажімо, в Японії капіталі­зація поєднана з корпоративністю, тому японську демо­кратію інколи називають корпоративною. Саме збере­ження традиційних цінностей японської ментальності дало змогу Японії ефективно справитися із завданнями модернізації, стати однією із найрозвинутіших демокра­тичних країн. Тобто модель модернізації мусить бути оригінальною для кожної країни. Для пострадянських країн особливо важливим є віднайдення способів органі­чного поєднання правової держави, ринкової економіки та історичних традицій державності. Демократія, в суча­сному розумінні, покликана забезпечити оптимальне поєднання економічної ефективності, соціальної справе­дливості, свободи підприємництва, соціальної рівності тощо. Важливими є стабілізація законодавства, легітим­ний розподіл функцій влади та формування сильного центру (як політичного, так і духовного), утвердження Демократичної політичної свідомості та культури, пере­осмислення власного досвіду державотворення тощо.

Запитання. Завдання

1. Зіставте кілька визначень політичного режиму і дайте власне категоріально-політологічне визначення даного явища.

2. Визначте спільні риси й відмінності у функціонуванні тоталітар­ного та авторитарного політичних режимів.

3. Порівняйте демократичні режими кількох країн (першого, дру­гого і третього ешелонів капіталізму) за такими політологічними пара­метрами: стан громадянського суспільства, держава і політична мобі­лізація, система владного впливу.

4. У чому полягає відмінність державного і політичного режимів?

Теми рефератів

1. Витоки й основні характеристики тоталітаризму.

2. Сучасні концепції демократії.

3. Порівняльно-політологічний аналіз елітарної та плюралістичної демократій.

4. Японська модель переходу від тоталітаризму до демократії.

5. Основні причини зміни політичних режимів.

Література

Авторитаризм и демократия в развивающихся странах. — М., 1996.

Арон Р. Демократия и тоталитаризм. — М., 1993.

Баран В. Теорія тоталітаризму: генеза і сутність // Сучасність. — 1996. — №8.

Гаджиев К. С. Тоталитаризм как феномен XX века // Вопросы филосо­фии. — 1992. — № 2.

Гуггенбергер Б. Теория демократии // Политические исследования. — 1991. — № 4.

Ковлер А. И. Кризис демократии? Демократия на рубеже XXI века. — М., 1997.

Лобер В. Демократия: от зарождения идеи до современности. — М., 1991.

Саламатин В. С. Политические режимы: к методологии понятий. — М., 1995.

Салмин А. М. Современная демократия. — М., 1992.

Федоров В. Эволюции авторитаризма. — М., 1994.

Цыганов А. П. Современные политические режимы: структура, типология, динамика. — М., 1995.

Якушик В. М. Різновиди політичних режимів // Віче. — 1995. — № 9.

Політичні партії

Політичне життя в сучасному суспільстві не мис­лиме без партій. Партії надають йому динаміки, оскіль­ки вони є ареною змагання політичних курсів, ідей, які виражають інтереси різних суспільних груп. Це є осно­вою вироблення оптимальних суспільних рішеннь як що­до сутності проблем, так і щодо врахування інтересів суспільних груп. Суспільна значущий результат діяльно­сті партій ймовірний за умови, якщо вони мають реаль­ну вагу в суспільстві та можливість вільно конкурува­ти між собою за доступ до державної влади. Партії — не тільки важливий елемент політичної системи, а й один із основних компонентів громадянського суспіль­ства. Знання про партії як суспільний інститут, їх міс­це і роль у суспільно-політичному житті мають не лише теоретичне, а й практичне значення.

Поняття і типологія політичних партій та партійних систем

Сучасним політичним партіям передували їх прообра­зи — протопартії. Існує думка, що партії виникли водно­час із політикою, тобто в рабовласницькому суспільстві. З розвитком рабовласницьких відносин, поглибленням соціальної диференціації суспільства, в тому числі й само- го панівного класу, для здійснення влади вже було недо­статньо державних політичних структур. Виникали гро­мадські організації як форма політичної діяльності груп панівного класу, що протиборствували між собою, а також трудящих мас, які боролися проти нього. В епоху Серед­ньовіччя виникали та діяли партії: в Італії XII—XV ст. між собою ворогували гвельфи (прихильники світської влади папи римського) та гібеліни (прихильники сильної королівської влади). Партії античного світу і європейсько­го середньовіччя найчастіше поставали як клієнтели — тимчасові об'єднання для підтримки певних знатних осіб, сімей. Суперництво політичних груп, об'єднаних навколо впливових сімей, популярних лідерів, упродовж багатьох століть було суттєвою ознакою політичної історії. Особли­вого імпульсу розвиткові партій надали буржуазні револю­ції в Англії, Франції та інших європейських країнах.

У Європі в другій половині XIX ст. виникли масові партії, їх появі сприяли два основні чинники: розширен­ня виборчих прав і розвиток робітничого руху. Масові по­літичні партії як інститут європейської культури посту­пово поширилися й закріпилися в культурах країн і на­родів інших континентів.

Партії як соціальний феномен постійно еволюціону­ють. Нині урізноманітнилися причини і способи їх вини­кнення, багато в чому змінюються їхні форми і сутність, уявлення про їхню роль у суспільстві та й сама ця роль, методи діяльності та функції.

Причинами виникнення партій є необхідність захис­ту соціально-класових, національних, а нерідко й пле­мінних, релігійних, регіональних інтересів, а також цілі, пов'язані з виборчою боротьбою. Різноманітними є спосо­би виникнення партій. Свого часу М. Вебер в історії ста­новлення партії вирізняв три етапи: аристократичне угруповання, політичний клуб, масова партія. Партії ви­ростали з депутатських клубів і фракцій у парламенті, орієнтованих на інтереси різних кіл нової політичної та економічної еліти.

Політичні партії утворюються:

— внаслідок об'єднання гуртків і груп однакового ідейно-політичного спрямування, які виникли та існува­ли окремо в різних місцях країни;

— внаслідок розколу однієї партії на дві та більше чи об'єднання двох та більше партій в одну;

— у надрах масових рухів;

— під впливом міжнародної партійної системи;

— як своєрідне відродження партій, які існували ра­ніше, що підвищує їхню легітимацію, створює певну на­ступність політичного розвитку;

— внаслідок діяльності лідерів, які організували пар­тії «під себе»;

— на основі регіональних організацій партії, яка іс­нувала раніше;

— з ініціативи профспілок.

Так, лейбористські партії у Великобританії, Австра­лії, Канаді та інших країнах, які переважно виражають інтереси робітників, було створено саме з ініціативи профспілок, що стали колективними членами цих партій і фінансують їх.

Утворення партій, як і громадсько-політичних рухів, відбувається на установчих з'їздах або конференціях. Ус­ні заяви про появу нової громадсько-політичної організа­ції не вважаються достовірною інформацією. Нею є факт реєстрації партії державним органом — в Україні, напри­клад, Міністерством юстиції.

Щодо тлумачення поняття «політична партія» серед політологів немає одностайності, що зумовлено складніс­тю та багатоманітністю партій як об'єкта дослідження, різними підходами до вирішення цієї проблеми та різни­ми традиціями національних політологічних шкіл. По­при те можна визначити спільні ознаки, які характери­зують партію. Серед них найважливіша — добровільність об'єднання.

Політична партія — організована група однодумців, яка виражає інтереси частини народу, класу, класів, соціальної верстви, верств, намагається реалізувати їх завдяки здобуттю державної влади або участі в ній.

Кожна партія має ідеологію, політичну платформу, організаційну структуру, певні методи й засоби діяльно­сті, соціальну базу, електорат (виборців, які голосують за неї). Основна мета діяльності політичної партії — здобу­ти політичну владу в державі та реалізовувати свої про­грамні цілі — економічні, політичні, ідейно-теоретичні, моральні за допомогою законодавчої, виконавчої та судо­вої гілок влади. Свої програмні цілі політичні партії про­водять у життя через ідейно-політичну, організаційну, пропагандистську, державну (коли оволодівають держав­ною владою) діяльність, виробляючи стратегію й тактику своєї поведінки на різних історичних етапах розвитку і за різних політичних умов. Структура політичної партії — це ядро (керівні орга­ни вищої і нижчої ланок, партійні лідери, активісти), ря­дові члени партії та прибічники. Організаційно партія поділяється на партійний апарат та партійну масу, спо­соби зв'язку апарату з цією масою, партії та політичного середовища, партії та суспільства. Часто партійна систе­ма охоплює створювані партією молодіжні, жіночі, іноді військові організації, які є засобом проведення партійної політики серед відповідних груп населення.

Сприйняття партій та їхньої ролі в житті суспільства тривалий час було негативним. Європейська політична думка радикально змінила ставлення до них у XVII— XVIII ст. Нині остаточно утвердилася думка, що без си­льних політичних партій, альтернативних політичних рухів демократична природа влади неможлива. Політич­ні партії забезпечують зв'язок між народом і представ­ницьким механізмом правління. Саме через партії уряд може звернутися до мас за підтримкою, а маси через партії можуть критикувати керівництво і висувати ви­моги до нього.

Існує декілька класифікацій політичних партій за різними ознаками.

1. За класовою визначеністю: буржуазні, селянські, робітничі (у т.ч. комуністичні), соціалістичні та соціал-демократичні. До кожного типу належать і відповідні прошарки інтелігенції.

2. За ставленням до суспільного прогресу: радикальні (у т.ч. революційні), реформістські, консервативні, реак­ційні, контрреволюційні.

3. За ставленням до влади: правлячі, опозиційні, нейтральні або центристські (умовно, позаяк абсолютно нейтральних до влади партій не існує).

4. За формами і методами правління: ліберальні, де­мократичні, диктаторські.

5. За принципами організації та членства: кадрові та масові.

6. За місцем у системі влади: легальні та нелегальні.

7. За ідеологічним спрямуванням: комуністичні, соці­алістичні, фашистські, неофашистські, ліберально-демо­кратичні, націоналістичні, анархістські та ін.

8. За віросповіданням: християнські, мусульманські. Деякі політологи виділяють партії прагматичні (ви­борчі), парламентські, харизматично-вождистські та ін.

Політичні партії в Україні можна класифікувати за такими критеріями: ставлення до державного суверенітету соціально-економічні пріоритети, ідейно-політичні за­сади тощо. За ідейно-політичним спрямуванням виокре­млюють національно-радикальні, національно-демокра­тичні, загальнодемократичні, соціалістичного спрямування, національних меншин.

Залежно від багатьох обставин, а надто від політично­го режиму, в кожній країні формується певна партійна система. Політична наука виокремлює такі типи партій­них систем, кожна з яких відображає конкретні особли­вості певного суспільства:

— однопартійна (в країні є одна правляча партія, а ді­яльність інших не допускається);

— домінантна (з переважаючою партією, яка за під­сумками виборів незмінне залишається при владі протя­гом десятків років);

— двопартійна (біпартизм) (дві найбільші, найвпли-вовіші партії в країні поперемінне внаслідок виборів здійснюють владу);

— трипартійна, яку ще називають двох-з-половинною (2,5) партійною системою (характеризується тим, що жо­дна з двох найбільших партій країни самостійно не може сформувати уряд, а тому потребує для цього підтримки третьої партії, значно меншої від них, але яка постійно представлена в парламенті);

— чотирипартійна, або двоблокова (відзначається на­явністю правого та лівого блоків партій, що змагаються між собою за владу);

— партійна система обмеженого (поміркованого) плю­ралізму (відсутні антисистемні партії двосторонньої опо­зиції; притаманна орієнтованість на участь в уряді, коа­ліційних кабінетах, незначна ідеологічна різниця між партіями);

— партійна система крайнього (поляризованого) плю­ралізму (їй властиві наявність антисистемних партій, двосторонньої опозиції зліва і справа, стан перманентно­го конфлікту між опозицією зліва і справа, сильне ідео­логічне розмежування між ними);

— атомізована партійна система (не передбачає необ­хідності точного підрахунку числа партій); тут виникає поріг, за яким кількість партій не має значення.

Між партійними і виборчими системами існує тісний взаємозв'язок. Виборча система впливає на формування типу партійної системи. Французький вчений Моріс Дюверже сформулював «три соціологічних закони» щодо ^Впливу виборчої системи на кількість партій у суспільст­ві й на відносини між ними. 1. Пропорційна виборча система веде до партійної си­стеми з численними партіями, які мають жорстку внут­рішню структуру і не залежать одна від одної.

2. Мажоритарна виборча система голосування в два тури (абсолютної більшості) зумовлює появу партійної си­стеми, до якої належать кілька партій, що мають гнучкі позиції і прагнуть до взаємних контактів і компромісів.

3. Мажоритарна виборча система голосування в один тур (відносної більшості) неминуче породжує пар­тійну систему, яка характеризується суперництвом двох партій.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: