Рабовласницькі держави і право на території України

(VIIст. до н. е. – IV ст. н.е.)

1. Зародження стародавніх держав у Північному Причорномор’ї.

2. Виникнення і розвиток Скіфо-Сарматської держави (VIIст. до н. е.- ІІІст. до н. е.).

3. Грецькі міста-держави (VIIст. до н. е.-IVст. до н. е.).

4. Виникнення і розвиток Боспорської держави.

1. Зародження стародавніх держав у Північному Причорномор’ї.

Степова смуга України на північ від Чорного моря віддавна була шляхом, яким проходили різні племена і народи, переважно зі Сходу. Іноді вони осідали на цій території на цілі десятиліття і навіть століття, іноді швидко мігрували далі на захід.

Перші політичні об'єднання на території України з'явилися в степах Північного Причорномор'я ще за залізної доби. То були ранньокласові та ранньодержавні об'єднання — так звані кочові імперії з переважно данницькою формою експлуатації кочовиками підвладного землероб­ського населення. Розвиток цих ранньодержавних об'єднань відбувався не за рахунок поглиблення майнового розшарування, посилення приват­новласницьких відносин та поширення на цій основі форм експлуатації у приватних домогосподарствах, а через механізм монополізації пред­ставниками родоплемінної аристократії влади та управління. Це давало їм практично необмежені можливості розпоряджатися суспільними ре­сурсами та здобутками через виконання перерозподільчих функцій. Їм доставалося найбільше воєнної здобичі і левова частка данини з насе­лення.

Відомості про перші державні утворення знаходимо у найраніших писемних повідомленнях про нашу країну та її людність, зокрема у тво­рах античних авторів — Гомера, Гесіода, Гекатея, Есхіла, Піндара та ін. Але найдокладнішу інформацію подає Геродот (V ст. до п. е.), який відві­дав Причорномор'я, а також арабські історики й мандрівники.

Зародження стародавніх держав у Північному Причорномор'ї харак­теризувалося такими ознаками. По-перше, народи, котрі заселяли цю те­риторію тривалий час або перебували тут епізодично, розташовувалися на різних щаблях суспільно-політичного та економічного розвитку. Во­ни вели між собою спустошливі війни, розорювали і знищували один одного, що не сприяло утворенню більш-менш стійких і тривалих дер­жавно-політичних структур.

По-друге, політичне і правове життя осілих народів Причорномор'я минало під впливом їхньої прабатьківщини — Греції, Середземномор'я, Близького і Середнього Сходу. Своїм етнічним корінням вони сягали тих регіонів і були зовсім не схожі зі степовими кочівниками. Характер їхніх взаємовідносин і обопільний вплив було зумовлено здебільшого торговельними компромісами, ніж взаємозбагаченням досягненнями по­літичного і правового розвитку.

По-третє, всі без винятку племена і народи Північного Причорно­мор'я стали на шлях формування ранньокласового суспільства значно пізніше, ніж народи Стародавнього Сходу, які досягли значних висот у державному будівництві та правовому розвитку. У Причорномор'ї су­спільні відносини поєднували примітивні форми патріархального рабо­власництва з першими паростками феодальних відносин за наявності родоплемінних стосунків.

Першу досить потужну військову структуру в степах Північного Причорномор'я створили кімерійці. Вони, як вважає академік В. Литвин, були першим народом на території нашої держави, який цілком присто­сувався до екологічних умов східноєвропейських степів. Способом такої адаптації став розвиток першої в цьому регіоні кочової культури веден­ня господарства. Отже, першою державою на територiї сучасної України була Кiммерiя (ІХ- VІІ ст..до н.е.). Відомостей про цю державу збереглося мало. Вперше кiммерiйцi згадуються в "Одiсеї" Гомера, а пiд назвою "гiмippa" - в ассiрiйських клинописних текстах VIII-VІІ столiть до н. е. Держава сягала Криму (Тавриди) та степiв Пiвнiчного Причорномор'я. Мешкали кіммерiйцi в укрiплених городищах, займалися землеробством, скотаpcтвoм, воювали iз сусiднiми народами. Це був перший народ на території України, що мав царiв.

Походження кiммерiйцiв досi остаточно не з'ясовано. Однi дослідники вважають, що вони мали давньоiранськi кopeнi та близькі до paннix скiфiв, iншi, - що їхньою прабатькiвщиною було нижнє Поволжжя, ще iншi,- що це були племена фракiйсько-фрігійської групи (до якої належать сучаснi вiрмени).

У VIII-VІІ столiть до н. е. кіммерійці виявили неабияку військово-політичну активність. Вони здійснювали воєнні походи проти могутніх рабовласницьких держав – Урарату, Ассирії. На початку VII ст. до н. е. кiммерiйському об'єднанню нищівного удару завдали скiфи - його колишнi союзники. Вiдтодi з джерел зникає нaвiть назва кiммерiйцiв. Частина з них, була винищена, iнша частина витіснена з Надчорноморщини, а ще інша - асимiлювалася iз завойовниками.

2. Виникнення і розвиток Скіфо-Сарматської держави (VIIст. до н. е.- ІІІст. до н. е.).

Степова смуга України на північ від Чорного моря була з давніх часів торованим шляхом, яким проходили різні племе­на. Від VII ст. до н. е. в українських степах жили іраномовні племена - спершу скіфи (давня назва скити), пізніше - спо­ріднені зі скіфами сармати, або савромати, алани, роксолани та ін.

Скіфські племена поряд з військовою справою займалися переважно скотарством і вели кочовий спосіб життя, пересу­ваючись з місця на місце у пошуках корму для коней, вели­кої рогатої худоби та овець. Для їх суспільної організації ха­рактерний лад військової демократії. Це були дуже войовни­чі племена, вони вміло билися у кінному і в пішому строю.

За свідченням Геродота, якого вже у давнину називати «батьком історії» скіф випивав кров першого вбитого ним ворога, а голови всіх убитих у бою відносив до царя, адже той, хто приніс голови, отримував частину захопленої здо­бичі. Давньогрецький лікар і природодослідник Гіппократ писав, що навіть скіфські дівчата їздили верхи, стріляли з луків і кидали дротики, сидячи на конях, билися з ворога­ми. Заміж вони не виходили доти, доки не вбивали трьох ворогів. Скіфи нерідко здійснювали спустошливі напади на сусідні племена у Східній Європі, античні міста-держави Північного Причорномор'я, а також на стародавні держави Закавказзя і Середньої Азії. Недарма наприкінці V ст. до н. е. старогрецький історик Фукідід зазначав, що воєнною си­лою і кількістю війська зі скіфами «не тільки не можуть зрівнятися європейські царства, але навіть в Азії немає на­роду, який міг би сам на сам протистояти скіфам, якщо всі вони будуть одностайні». Так, невдачею закінчився похід перського царя Дарія І Гідаспа проти скіфів у 514 або 513 pp. до н. е. Заманюючи персів на свою територію і нападаючи на їхні окремі загони, але уникаючи генерального бою, скіфи здобули блискучу перемогу над 700-тисячним війсь­ком Дарія, відкинувши його роздріблене військо за Дунай.

Про сарматів відомостей мен­ше. Нерідко джерела називають сарматів скіфами, а Птоломей іменував усю Скіфію Сарматією.

Грецька колонізація Північного Причорномор'я прискорила фор­мування ранньокласової структури у скіфів. Під впливом греків кочові скіфи перейшли до осілого способу життя. Виникали ве­ликі поселення, укріплені ровами, земляними валами та кам'яними стінами. У кочових скіфів, котрі володіли вели­кими стадами худоби і жваво торгували з грецькими містами-державами, відбувався процес майнового розшарування. Форму­ються периферійны частини грецьких полісів — Ольвії, Херсонеса, Пантікапея, заселених осілими скіфами. У VII - ІІІ ст. до н.е. вони заселяли територію від низин Дунаю до гирла Дону і Приазов`я. У VII ст. до н.е. утворився могутній племінний союз (за відомостями грецького історика Геродота), в який входили основні племена: 1. скіфи-царські – наймогутніші і найбільші, інших скіфів вважали своїми рабами; 2. скіфи-кочівники; 3. скіфи-землероби; 4. елліно-скіфи – розселені поблизу грецького міста-колонії Ольвії; 5. скіфи-хлібороби (орачі) – прямі прапращури українського народу.

Перша скіфська держава виникла у середині IV ст. до н. е. Вона займала територію Північного Причорномор'я від Азов­ського моря до Дунаю. Цар Атей, котрий, як повідомляє ста­рогрецький географ та історик Страбон, панував над більшіс­тю північно-причорноморських племен, організував успішні походи проти фракійців. Однак у війні з царем Філіппом ІІ Ма­кедонським потерпів поразку, і його держава розпалася.

У IV ст. до н. е. Скіфія досягла вершини свого суспільно-політично­го розвитку, після чого поступово почала занепадати. Криза настала піс­ля вторгнення сарматів — кочового іранського народу, який здавна жив у степах Нижнього Поволжя, але перебував лише на стадії зародження класових відносин і елементів державності.

У III ст. до н. е. сармати створили досить потужну військову органі­зацію, яка завдала відчутного удару Скіфському царству. Відстаючи в історичному розвитку від скіфів, сармати запозичили скіфську політико-правову систему, асимілювавшись із розвинутішим, але підкореним ними народом. Під натиском сарматів територія Скіфської держави по­мітно зменшилася, а головне — було втрачено панування над усім лісо­степом, частиною степу і хліборобським осілим населенням — головни­ми джерелами існування країни. Територія власне Скіфії охоплювала відтепер лише Нижнє Подніпров'я і Тавриду. Відступивши на південь, скіфи створили дві свої держави — так звану Малу Скіфію (Дніпровське Пониззя і Північний Крим зі столицею Неаполіс, або Неаполь скіф­ський — сучасний Сімферополь) і Дунайську Скіфію (Нижній Дунай зі столицею Добруджа).

Кримський період історії Скіфської держави ознаменувався від­родженням і піднесенням країни за царювання Скілура та його сина Палака. Столиця Неаполіс стала великою міцною фортецею, важливим ре­місничим, торговельним і культурним центром, резиденцією скіфських правителів. Було підкорено Ольвію, обкладено даниною Боспорське цар­ство. Успіхи спонукали скіфських царів до наступу на всі південнокрим­ські міста, але тепер фортуна зрадила Скіфію. Інтервенція Понтійського царства, яке утворилося на території Малої Азії, на Східну Тавриду, по­встання під проводом Савмака у Боспорському царстві загальмували встановлення гегемонії над Кримом. Після цього в державі настала гли­бока політична і соціально-економічна криза, подолати яку Скіфія не змогла. Десь на межі II—III ст. н. е. Скіфське царство, ослаблене і зруй­новане готами, розпалося.

Про інший кочовий народ — сарматів — писемні джерела перестають згадувати у І ст. н. е. Натомість пишуть про аланів — одне з найбіль­ших сарматських племен. Алани утворили союз, який сягав Аральського моря, а жили переважно на узбережжі Азовського моря, між Дніпром і Міосом. Алани здійснювали бойові вилазки на береги Дунаю, в басейн Тиси (Угорщину). Згодом частина розбитих гунами аланів подалася до Північного Кавказу (стали предками сучасних осетинів), інша частина оселилася в Криму, а решта розпорошилася по степах між Сіверським Дінцем і Доном.

Суспільний устрій. У скіфо-сарматському політичному об'єднанні панували міцні рабовласницькі відносини з пережитками первіснооб­щинного ладу. Основи родоплемінної структури в скіфському суспіль­стві підривали посилення ролі приватної власності, майнове розшару­вання. Ще Геродот повідомляв про скіфських багачів, котрих вважали «найблагороднішими, що володіли найбільшим майном», і про скіфську бідноту «найнижчого походження».

З-поміж землеробів і скотарів виокремилася панівна верхівка, до якої належали царська родина, військова аристократія, родоплемінна знать, багаті торговці. Саме в її руках було зосереджено основні статки. Дже­релом швидкого збагачення були грабіжницькі війни. З часом дедалі більшої ваги набула експлуатація вільних общинників, данників і рабів. Істотний прибуток давала також торгівля з грецькими містами Північ­ного Причорномор'я.

Найчисельнішу верству населення становили вільні общинники, які були зобов'язані нести військову службу, платити данину, виконувати різноманітні повинності. Серед них у найтяжчому соціальному станови­щі перебувало осіле населення (так звані скіфи-орачі), які сплачували велику данину вирощеною продукцією і грошима.

У Кримському скіфському царстві основну масу міського населення становили вільні ремісники, торговці, купці.

Відособленою соціальною верствою, яка мала істотні привілеї й пере­ваги, були жерці. Як і в державах Стародавнього Сходу, вони не тільки відправляли релігійні культи, а й відігравали провідну роль у державно­му житті, бо нерідко обіймали високі державні посади.

На найнижчому шаблі скіфської соціальної піраміди були раби. Оскільки скіфсько-сарматське політичне об'єднання формувалося під впливом грецької колонізації з притаманним грецьким полісам класич­ним рабством, то у скіфів рабовласництво теж мало класичну форму з певними елементами патріархальності. Так, рабів не визнавали суб'єктами права і вважали річчю господаря. Але вони не відігравали провід­ної ролі у виробництві матеріальних благ. Їх, як правило, використовувались здебільшого у домашньому господарстві, для охорони стада тощо; часто виступали товаром у торгівлі з грецькими містами. З розпадом первіснообщинного ладу рабство втрачає патріархальний (домашній) характер.

Державний устрій. За формою правління Скіфія– різновид рабовласницької монархії з деспотичною царською владою. Глава держави – цар зі спадковою, божественного походження владою. Іноді він виконував функції жреця, здійснював судові повноваження, самостійно проводив внутрішню і зовнішню політику, карбував свою монету.

Навколо царя формувався а парат державного управління, який становили найближчі родичі царя та його особисті слуги, здебільшого військові; притому особлива роль належала військовій дружині царя і воєначальникам; а найбільш впливові помічники царя утворювали Царську раду.

Існував демократичний орган - Народні збори воїнів. На них обговорювали важливі питання державного життя. Цар не був зобов'язаний у своїх діях керуватися ухвалами народних зборів, але він нерідко прислухався до їх думки. З посиленням царської влади роль зборів поступово зійшла нанівець.

Поява державного апарату не знищила родової організації остаточ­но. Її пережитки тривалий час давалися взнаки, особливо в місцево­му управлінні, де й далі верховодили місцеві вожді та впливові старій­шини.

Територія держави поділялась на округи (номи).

Право. Правова звичаях, рішеннях Народних зборів, постановах царів. Основне джерело права – звичаєве право (усне, оскільки скіфи були неписемними), а також рішення Народних зборів, постанови царів. На території скіфської держави зберігались також групи населення, які жили за своїми законами, - племінні союзи таврів у Криму та неври, розселені на півдні від Прип`яті.

Захищалась сімейна приватна власність на худобу, вози, домашні речі, посіви, житло, рабів. Особистою приватною власністю була зброя, знаряддя виробництва, прикраси. Верховна власність на землю належала царю, який встановлював порядок користування пасовищами і землями. Право приватної власності на рухомі речі зумовило розвиток зобов`язального права – договорів міни, дарування, купівлі-продажу та ін. Договори, зокрема договір побратимства (згодом переоформлений у договір співтовариства, а сучасний цивільно-правовий договір сумісної діяльності) скріплювались присягою. Відмова від сплати данини була приводом для початку воєнних дій з грабунком майна, крадіжкою худоби та захопленням полонених і перетворенням їх на рабів. Шлюбно-сімейне право грунтувалось на принципах патріархату – ведення родоводу за батьківською лінією, панівна роль чоловіка у господарстві, сім`ї і суспільстві; жінка перебувала під владою чоловіка, а по його смерті – його спадкоємця. Дозволялось багатожонство, притому старша жінка (як і в мусульманстві) займала привілейоване становище. У спадковому праві діяв принцип мінорату – перехід батьківського майна неподільно до наймолодшого сина, щоправда, одружені сини мали право на виділ їм майна ще при житті батька.

Найнебезпечіші злочини - проти царя. Тяжкими злочинами визнавались вбивство, крадіжка, обмова невинного, перелюб та ін. Види покарань: смертна кара (у т.ч. за фальшиву присягу, за порушення звичаїв і відступ від віри предків), відрубання правої руки, вигнання, кровна помста. Притому карався не лише злочин, а й замах. Для найнебезпечніших злочинів застосовувався слідчий процес – коли виявлення факту вчинення злочину, порушення справи, встановлення особи винного, дослідження обставин вчинення злочину, зібрання доказів, притягнення до суду винного, потерпілого і свідків, захист потерпілого та доведення вини злочинця, визначення міри і ступеню покарання та виконання рішення-вироку покладалось на відповідний орган із судовими повноваженнями. А щодо справ, які не стосувались царської влади та інтересів держави, судовий розгляд відбувався у змагальному порядку – коли справа порушувалась за зверненням самого потерпілого чи його родичів (в разі вбивства його), встановлення особи винного, розшук і виявлення злочинця та притягнення його до суду, збирання і подання доказів та доведення вини обвинуваченого, а іноді й визначення міри і ступеня покарання покладались на самого потерпілого (чи його родичів).

3. Грецькі міста-держави (VIIст. до н. е.-IVст. до н. е.).

Приблизно за 1 тис. років до н. е. крихітний грецький материк був перенаселений творчим, енергійним і невгамовним людом, який за відсутності необхідних умов на батьківщині почав розселятися узбережжям Середземного, Егейського та Чорного морів, колонізуючи їхні найвіддаленіші закутки.

Осілі та кочові племена, які населяли Північне Причорномор`я, вступаючи у торгівельні і військово-політичні відносини з античними державами Середземномор`я, зазнали впливу античної рабовласницької цивілізації, особливо завдяки грецькій колонізації причорноморських земель та утворенню там грецьких міст-колоній. Спочатку вони епізодично з`являлися, а потім налагодили регулярні зв`язки з місцевим населенням та заснували спеціальні станції (емкорії), що поступово перетворювалися на базари, містечка, а з них – і на великі торгівельні міста. Колонії засновувались, як правило, упорядковано, ще в метрополії обиралися або призначалися керівники груп колоністів – ойкісти. Перше поселення з`явилось у VII ст. до н.е. на невеликому острові Березань біля гирла Дніпро-Бузького лиману. У VI ст. до н.е. було засновано Ольвію (тепер на території Миколаївської області), Феодосію (у Криму), Пантікапей (сучасний Керч); в останній чверті 1 ст. до н.е. засновано Херсонес (сучасний Севастополь), Тіру (Білгород-Дністровський Одеської області), Керкініду (Євпаторія), Німфей (Керч), Тірітаку (біля Керчу) та ін. Розквіту вони досягли у V - ІV ст. до н.е. та проіснували до ІV – V ст. н.е. На першому етапі існування (VII-І ст.. до н.е.) міста-держави залишалися незалежними утвореннями, на другому (І ст.до н.е. – ІІІ ст.. н.е.) – підкорилися Риму.Вже у 30-х рр. ІІІ ст. н е. почався їх економічний занепад і соціально-політичний розклад, що посилився внаслідок навали готів і гунів та просунення слов`ян до берегів Чорного моря і на Балкани. У ІV ст. припинила існування як місто-держава Ольвія, а Херсонес перейшов під владу Візантійської імперії і як м. Корсунь був знищений навалою Золотої Орди у середині ХV ст.

Суспільний устрій. Панівною моделлю соціального, економічного і політичного устрою суспільства була полісна, за якою організовувалося життя в материнській Греції. Вона полягала в існуванні єдиного комплек­су, до якого входили місто як центр культури, політичного життя, ремес­ла, торгівлі, та прилегла сільська округа (хора) як осередок землероб­ства. За твердженням Арістотеля, поліс виник задля потреб життя, але існував для добра людей і був на той час найвищою формою соціальної справедливості. Платон писав, що лише в полісі можна було повною мі­рою задовольнити матеріальні й духовні потреби людини. Найвищими цінностями тут вважали заняття землеробством, дотримання традицій предків і вшановування божеств — покровителів міста і його громадян.

В умовах полісу сформувалося станово-класове громадянське суспіль­ство, а саме союз власників-домогосподарів. Для них справою честі та громадянським обов'язком була участь у політичному житті поліса. Цей привілей надавали за правом народження лише громадянам міста (грек залишався громадянином того міста, до якого належали його батьки). Жінки вважалися вільними, але не мали політичних прав. Переважна більшість громадян були купцями, ремісниками, землеробами, котрі працею заробляли на життя, а політичною діяльністю займалися у вільний час. Соціальні відносини між громадянами будувалися на засадах полі­тичної рівноправності людей, хоча за майновою ознакою суспільство бу­ло далеко не однорідним. Лише громадяни користувалися політичними правами, могли обіймати державні посади. Із настанням повноліття і на­буваючи громадянських прав у повному обсязі, грек присягав на вірність своїй державі.

Другим за чисельністю станом були осілі чужоземці (метеки). Вони жили у полісах постійно, але політичних прав не мали. І лише за великі заслуги перед общиною поліса чужоземцю могли надати прав, як у гро­мадян.

Експлуатували переважно рабів. їхню працю використовували в ре­місничому виробництві, на солеварнях, у домашньому, частково і в сіль­ському господарстві. Багато рабів працювало на Херсонеських клерах (державних земельних ділянках площею у 25—30 га), на малопридатних для землеробства кам'янистих ґрунтах. Значний зиск давав експорт ра­бів до материкової Греції.

Державний устрій грецьких міст Причорномор`я був аналогічний політичному устрою античних полісів Греції. За формою правління у V-ІІІ ст. до н.е. більшість з них були демократичними республіками, а з І ст до н е. - аристократичними республіками. Вищий орган державної влади – Народні збори, в яких брали участь лише повноправні громадяни міста (чоловіки-уродженці) віком з 25 р. Народні збори мали законодавчі фунції – приймали декрети і постанови; вирішували найважливіші питання внутрішньої і зовнішньої політики – регулювання морської торгівлі, прийняття у громадянство, нормування грошової системи, укладення зовнішньо-політичних угод і договорів, звільнення іноземних купців від мита, нагородження громадян за заслуги грамотами; здійснювали вибори посадових осіб та контроль за їх діяльністю.

Народні збори обирали Раду міста – постійно діючий орган виконавчої влади, в який входили Суд присяжних іголовний жрець міста –базилевс, який відав релігійними культами. Рада міста готувала проекти рішень Народних зборів, перевіряла кандидатури на виборні посади і контролювала діяльність виборних посадових осіб. Керував нею голова Ради міста за допомогою секретаря, обоє обирались строком на 1 р. У Херсонесі законодавчий процес відбувався у такій послідовності: проект декрету розробляла спеціальна комісія (3 номофілакиі 1діойкет ) і передавала його у Раду міста, а та подавала його Народним зборам, які приймали вже готове рішення без будь-яких змін і доповнень.

Третю ланку управління становили виборні колегії – магістратури або окремі посадові особи – магістрати, які обирались з повноправних громадян і очолювали окремі галузі управління – займались фінансами, відали роботою судових установ, військовими справами тощо. Головна магістратура – Колегія архонтів у складі 5-6 чол., на чолі з першим архонтом; вона керувала всіма іншими колегіями та за необхідності скликала Народні збори. Магістратом зі справ культу був базилевс. Колегія шести архонтів відала питаннями оборони, але військами командував перший архонт. Колегія продиків (юридичних радників) займалась правовими питаннями. Номофілаки контролювали дотримання законів. Астиноми наглядали за порядком у місті. Агораноми наглядали за порядком на ринку, перевіряли правильність мір і ваг, наглядали за станом шляхів і громадських будівель тощо. Екстраординарні магістрати – епімелети – наглядали за вжиттям термінових заходів, виконували спеціальні державні завдання. У Херсонесі діойкет був найвищим фінансовим магістратом, що контролював доходи і витрати, а нижчестоящими фінансовими магістратами були скарбники. Грошовими надходженнями у казну (різні пожертви грішми і хлібом, податки, ввізні і вивізні мита на товари тощо) займались спеціальні Колегії семи і дев`яти.

Окремим органом управління був суд. Так, в Ольвії суд складався з кількох відділів, кожен з яких відав певним колом питань. У судочинстві брали участь судді, обвинувачені, свідки.

З початку нашої ери відбувається аристократизація управління – вищі адміністративні посади передаються невеликій групі аристократичних сімей; у Херсонесі під тиском римських властей було зменшено кількість магістратур, вищі магістратури заміщували римські громадяни з місцевих жителів, влада зосереджувалась у першого архонта. В Ольвії приблизно до середини 3 ст. до н.е. найважливіші закони створювались у формі псефісмів, які пропонувались приватними особами, і поділялись на 2 категорії: проксенічнііпочесні. З середини 3 ст. до н.е. усі проксенії висуваються приватними особами, а почесні декрети – різними колегіями магістратів (архонтами, колегією семи, комісією сінедрів), тобто прерогативу вносити у Раду міста і передавати у Народні збори проекти важливих постанов (почесних декретів) у приватних осіб відбирають колегії магістратів.

В основу права грецьких міст-колоній було покладено правову систему Афінської рабовласницької республіки, впливали також звичаї і традиції місцевих племен. Основні джерела права – закони Народних зборів, декрети Ради міста, розпорядження колегій магістратів, місцеві звичаї. Існувала приватна власність на житлові будинки, рухоме майно, худобу тощо. Земля і раби перебували у приватній і державній власності. У Херсонесі рабів відпускали на волю, посвячуючи їх якомусь божеству, а храм чи релігійна громада ставали опікунами вільновідпущеника. Було розвинуте зобов`язальне право – поширені договори позики, дарування, поклажі, купівлі-продажу та ін., більшість з них укладались у присутності свідків, у державних установах, при урядовцях чи відкупщиках податків на торгівельні угоди (так, у Херсонесі продавець повідомляв агораному про факт продажу речі і добровільно разом з покупцем сплачував йому податок). У Херсонесі була поширена оренда землі і наймана праця.

Основні злочини – державні: змова, спроба повалення демократичного ладу, розголошення державної таємниці; у Херсонесі - зрада ворогам міста чи його володіння, злочинний задум проти Херсонесу чи його громадян. Передбачався захист приватної власності. Види покарань вільних людей: смертна кара, штраф, конфіскація майна; повсталі раби страчувались.

4. Виникнення і розвиток Боспорської держави.

Найбільша з античних держав Північного Причорномор`я – Боспорське царство (Боспор – давньогрецька назва Керченської протоки) з центром у Пантікапеї, що виникло внаслідок об`єднання міст-держав у 480 р. до н.е. У середині ІV ст. до н.е. до нього приєднались всі великі міста-держави Північного Причорномор`я (Фанагорія, Гермонасса, Феодосія), невеликі міські центри (Мірмекій, Німфей, Кіммерік та ін.) і землі, заселені племенами синдів, торетів, дандаріїв і псесів, які не мали ще своєї державності. (На той час процес становлення держави у скіфських племен – основної частини населення Керченського півострова - лише починався). Столицею Боспорського царства став Пантікапей. Розквіт Боспорського царства припадає на ІV-ІІІ ст. до н.е.; з другої половини ІІ ст. до н.е. воно зазнає повстань рабів і підкорених скіфських племен. На початку І ст. до н.е. понтійський цар Мітрідат VI Євпатор об`єднав під своєю владою більшість держав Північного Причорномор`я, у т.ч. Боспорське царство. Після поразки і загибелі царя у боротьбі з Римом у середині І ст. до н.е. Боспорське царство потрапило під владу Стародавнього Риму як васальна держава – царів Боспору затверджували римські імператори. Навала готів і боранів у середині ІІІ ст. н.е. розорила Боспорське царство, а гуни в останній чверті ІV ст. зруйнували його, і воно увійшло до складу Візантії як її володіння.

Суспільство поділялось на рабовласників і рабів, вільних і невільників. Рабовласниками були цар і його оточення, жерці, чиновники державного апарату, великі землевласники, судновласники, власники ремісничих майстерень-ергастерій, купці, работорговці, воєначальники. Купці, найбільшим з-поміж яких був цар, а також до них належали посадові особи, у т.ч. воєначальники, - мали право безмитної торгівлі. Вільні землевласники служили у війську, сплачували царю податок врожаєм, оскільки оброблювана ними земля вважалась царською.

Раби поділялись на приватних і державних; джерела рабства: полон і купівля у кочівників. Державні раби використовувались при будівництві оборонних споруд на кордонах держави, вони перебували у кращому становищі, ніж приватні раби, які використовувались на громадських роботах (у майстернях, пекарнях, у виноробстві) і в домашньому господарстві, та іноді у сільському господарстві. Використовувалась також праця залежного землеробського населення – пелатів, які обробляли землю царів і великих землевласників, за що сплачували їм частину врожаю. У І-ІІІ ст. почалось масове відпущення рабів на волю, а посилення експлуатації залежних напіввільних виробників привело до зародження феодальних відносин.

Державний устрій. Боспорське царство – рабовласницька монархія. Спершу це був союз грецьких полісів, які зберігали певну автономію у внутрішніх справах – мали органи самоврядування (Народні збори, Ради міст, виборні посади), проводили самостійну торгівельну політику, карбували власну монету (Пантікапей – з VІ ст. до н.е., інші міста – з V ст. до н.е.; пізніше це право було надане лише Пантікапею, що карбував загальнодержавну монету). Перші правителі Боспорського царства вважались архонтами Пантікапею і всього Боспору, їх влада була спадковою (на відміну, у давньогрецьких державах ця посада була тимчасовою); у ІV ст. до н.е. до Боспорського царства була приєднана Феодосія і цар став називатись “архонт Боспору і Феодосії”. Певний час існував специфічний інститут співправителів – у середині ІV ст. до н.е. водночас правили Спарток ІІ і Перісад І як “архонти Боспору і Феодосії і царі підвладних племен”. Цей подвійний титул відмінив на початку ІІІ ст. до н.е. Спарток ІІІ, що став “царем Боспору”; він ліквідував форми самоврядування і Боспорське царство було перетворено на монархію.

У перших століттях нашої ери цар Боспору стає необмеженим спадковим главою держави, що має верховну владу, здійснює судові і жрецькі функції, є військовокомандувачем, а також володарем великих земельних угідь, найбагатшим торговцем, власником майстерень і промислів. Опинившись у залежності від Риму цар отримує офіційний титул “друг кесаря (тобто римського імператора) і друг римлян”, і на престолі його затверджує римський імператор.

Центральний державний апарат становив двір царя, в який входило його найближче оточення – військова і цивільна знать – призначені царем придворні чини, які здійснювали виконавчу владу. Особлива роль належала главі (міністрові) двору і особистому царському секретарю. Решта управителів (охоронець царських скарбів, начальник фінансів, охоронець казни, керуючий справами релігійних культів, управителі сіл, різні придворні чини) були керівниками відомств. Зв`язки з іншими державами і місцевими племенами здійснював штат спеціальних чиновників на чолі з головним перекладачем. Військовими посадами були: стратег громадян, наварх, пресбевт, архікойтоніт та ін., одним з вищих воєначальників був лохаг.

Спершу автономію мали міста і місцеві племена – вони мали власних царків чи вождів, сплачували боспорським царям данину хлібом та іншими продуктами, у внутрішньому житті зберігали свій племінний устрій і звичаї. У перших століттях нашої ери містами починають управляти царські намісники, органи місцевого самоврядування ліквідуються. Відбувається бюрократизація і аристократизація державного апарату. У час залежності від Риму Боспорське царство було поділене на округи, на чолі яких стояли призначені царем намісники.

Основу війська становили найманці (греки і фракійці) та воїни з підвладних чи союзних племен. За потреби скликалось ополчення з громадян. Царі мали також власний флот.

Джерела права: законодавча діяльність царів, право грецьких міст-полісів, що входили до Боспорського царства, звичаї місцевих племен, римське право. Передбачалась державна і приватна власність на землю (цар був верховним власником, тому всі землевласники несли йому повинності), худобу, рухоме майно, рабів. Було розвинене зобов`язальне право: договори купівлі-продажу, дарування, позики та ін. Найнебезпечнішими злочинами вважались: змова проти життя царя, повстання проти царської влади, державна зрада, відносини з політичними вигнанцями, - що карались смертною карою з конфіскацією майна. Були відомі також злочини проти власності і проти особи, за які передбачались такі покарання: смертна кара, конфіскація майна, штрафи. Судові рішення виконували судові виконавці.

Питання для самоконтролю

1. Охарактеризуйте так звані кочові імперії Північного Причорномор’ я.

2. Проаналізуйте ранню державність кіммерійців.

3. Охарактеризуйте суспільство Скіфії.

4. Дайте характеристику державному ладу Скіфії.

5. Назвіть основні джерела Скіфії.

6. Назвіть причини грецької колонізації.

7. Охарактеризуйте право грецьких міст-держав.

8. Дайте загальну характеристику суспільного ладу Боспорського царства.

9. Назвіть джерела Боспорського царства.

Література:

1. Геродот. История. – М., 1961.

2. Боярська З. І.Історія держави і права України: Навч.-метод. посібник для самост. вивч. дисц. — К.: КНЕУ, 2001. — 280 с.

3. Захарченко П.П. Історія держави і права України.: Університет «Україна», 2005.

4. Іванов В.М. Історія держави і права України в 2-х ч. – К.: 2002.

5. Іванов В.М. Історія держави і права України: Навчальний посібник. – К.: Атіка, 2007.

6. Історія держави і права України: Посіб. Для підготов. до іспитів / В.І. Орленко. В.В. Орленко. – 3-е вид., доповн. та перероб. – К.: Вид. Паливода А.В., 2008.

7. Історія держави і права України / За ред.. В.Я. Тація, А.Й. Рогожина. – К.: Ін Юре, 2000.

8. Історія держави і права України: Підручник / А.С. Чайковський (кер. авт.. кол.), В.І. Батрименко, Л.О. Зайцев, О.Л. Копиленко та ін.; За ред.. Ф.С. Чайковського. – К.: Юрінком Інтер, 2006.

9. Історія держави і права України: навч. посіб. / Г.І. Трофанчук. – К.: Юрінком Інтер, 2011.

10. Кульчицький В.С., Тищик Б.Й. Історія держави і права України: Навч. посіб. – К.:Атіка, 2001.

11. Музиченко П. Історія держави і права України: навч. посіб. – К.: «Знання», КОО,2006.

12. Хрестоматія з історії держави і права України. У 2-х т. / За ред.. В.Г. Гончаренка. – К.: Ін Юре, 1997.

Метрополія – держава яка володіє колоніями.

Колонія - в стародавньому світі - поселення громадян якоїсь держави на території загарбаної країни; територія або країна, що перебуває під владою іноземної держави, позбавлена політичної та економічної незалежності. Управляється на основі спеціального режиму.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: