Підстави та правила призначення покарання за вчинення кількох злочинів.

Сукупності злочинів як формі множинності злочинів, на відміну від ситуації із застосуванням кумулятивної санкції, відповідає множинність (сукупність) щонайменше основних покарань. Врегульоване ст. 70 КК призначення покарання за сукупністю злочинів зазвичай здійснюється у два послідовних етапи: 1) спочатку суд, беручи до уваги вимоги статей 65-69', 103 КК, призначає покарання окремо за кожний із злочинів, які утворюють сукупність. При цьому за окремими епізодами злочинної діяльності (йдеться, зокрема, про діяння - елементи продовжуваного злочину) та за окремими пунктами статті (частини статті) КК, які не мають самостійної санкції, покарання не призначаються; 2) далі суд визначає остаточне покарання або шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим, або шляхом повного чи часткового складання призначених раніше покарань. Згідно з абз. З п. 20 постанови Пленуму від 24 жовтня 2003 р. № 7 вказаний порядок призначення покарання за сукупністю злочинів стосується як основних, так і додаткових покарань.

Вважається, що здійснюване на підставі ст. 70 КК окреме призначення покарання за кожен із злочинів, які утворюють їх сукупність, дозволяє забезпечити невідворотність відповідальності за вчинене та індивідуалізацію покарання, уможливлює застосування законодавчих положень про амністію, помилування і зворотну дію закону про кримінальну відповідальність у часі, створює передумови для здійснення контролю з боку апеляційних і касаційних інстанцій за законністю та обґрунтованістю винесених вироків у частині призначення покарань.

Не встановивши у ст. 70 КК, у яких випадках при призначенні остаточного покарання за сукупністю злочинів треба застосовувати принцип поглинання, а в яких - принцип складання (повного або часткового), законодавець віддав вирішення цього питання на розсуд суду. Виняток у вигляді так званого вимушеного поглинення зумовлений неможливістю приєднання будь-якого іншого покарання до довічного позбавлення волі. Відповідно до ч. 2 ст. 70 КК, якщо хоча б за один із вчинених злочинів призначено довічне позбавлення волі, остаточне покарання за сукупністю злочинів визначається шляхом поглинення будь-яких менш суворих покарань довічним позбавленням волі.

Якщо призначені за окремі злочини покарання дають можливість вибору того чи іншого принципу призначення остаточного покарання, цей вибір має бути обґрунтований у вироку. Пленум Верховного Суду України у п. 21 постанови від 24 жовтня 2003 р. № 7 рекомендує при вирішенні питання, який із передбачених ст. 70 КК принципів слід застосовувати при призначенні покарання за сукупністю злочинів, враховувати крім даних про особу та обставин, що пом'якшують і обтяжують покарання, кількість злочинів, що входять до сукупності, форму вини й мотиви вчинення кожного з них, тяжкість їх наслідків, вид сукупності (реальна чи ідеальна) тощо.

Поглинення як принцип призначення остаточного покарання за сукупністю злочинів полягає в тому, що менш суворе покарання поглинається більш суворим. Останнє і підлягає виконанню. Згідно з абз. 2 п. 21 постанови Пленуму від 24 жовтня 2003 р. № 7 при застосуванні принципу поглинення суд повинен зазначити у вироку, про які саме покарання йдеться - основні чи додаткові. Поглиненню підлягають покарання як одного виду, так і різних. Однакові за видом і розміром покарання поглиненню не підлягають, крім випадку, коли вони призначені у максимальних межах санкцій норм КК. Щоправда, цей випадок вимушеного поглинення у ст. 70 КК прямо не визначений.

Якщо за окремі злочини, які утворюють сукупність, призначені покарання різних видів, то при з'ясуванні того, які з них є більш суворими, а які - менш суворими, треба виходити з їх місця у "драбині" покарань, визначеній у ст. 51 КК. У цьому випадку розмір (строк) покарань до уваги не береться, як і не застосовуються передбачені ст. 72 КК правила переведення менш суворого виду покарання у більш суворий. Наприклад, якщо за один із злочинів, які утворюють сукупність, призначено позбавлення волі на строк 1 рік, а за інший - обмеження волі на строк 5 років, остаточне покарання за сукупністю цих злочинів, визначене за допомогою принципу поглинення, дорівнюватиме одному року позбавлення волі.

У тому разі, коли за злочини - складові сукупності призначено покарання одного виду, більш суворим вважається покарання, яке має більший розмір (строк), а якщо це виправні роботи і службові обмеження для військовослужбовців, то суворішим слід визнавати покарання з більшим розміром (відсотком) відрахувань із заробітку засудженого (грошового забезпечення військовослужбовця). Водночас, якщо за злочини, які утворюють сукупність злочинів, призначено виправні роботи і службові обмеження для військовослужбовців з різними строками, більш суворим треба визнавати покарання, яке має більший строк; розмір (відсоток) відрахувань із заробітку засудженого (грошового забезпечення військовослужбовця) у даному випадку до уваги не береться.

При застосуванні принципу складання покарання, призначені за злочини, що утворюють сукупність, приєднуються (додаються) одне до одного. Остаточне покарання має визначатись за найбільш суворим видом покарання з числа призначених за окремі злочини. Перед приєднанням менш суворі покарання мають бути переведені у показники найбільш суворого покарання за приписами ст. 72 КК (підрозділ 14.4 підручника). В абзаці 4 п. 22 постанови Пленуму від 24 жовтня 2003 р. № 7 роз'яснюється, що у тому разі, коли за злочини - складові сукупності призначено основні покарання різних видів, які не підлягають заміні (згідно з ч. 3 ст. 72 КК - це штраф і позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю), суд застосовує принцип поглинення або призначає кожне із вказаних покарань до самостійного виконання. Інакше кажучи, такі основні покарання складанню не підлягають.

При повному складанні остаточне покарання дорівнює сумі покарань, що складаються, а при частковому складанні до покарання більш суворого виду приєднується частина покарання менш суворого виду (неприєднана частина фактично поглинається). У будь-якому разі розмір остаточного покарання має бути більшим за розмір кожного з покарань, призначених за окремі злочини, що складають сукупність.

Застосовуючи принцип складання, треба враховувати максимальні межі остаточного покарання за сукупністю злочинів, диференційовані у ч. 2 ст. 70 КК. Так, якщо хоча б один із злочинів є умисним тяжким або особливо тяжким злочином, суд може (має право, але не зобов'язаний) призначити остаточне покарання у межах максимального строку, встановленого для цього виду покарання в Загальній частині КК. Для позбавлення волі на певний строк - це 15 років (ст. 63 КК), а для штрафу - це п'ятдесят тисяч неоподатковуваних мінімумів, (ст. 53 КК).

У частині 3 ст. 70 КК зазначається, що до основного покарання, призначеного за сукупністю злочинів, можуть бути приєднані додаткові покарання, призначені судом за злочини, у вчиненні яких особу було визнано винною. Звідси випливає, що додаткове покарання за сукупністю злочинів може призначатись лише за умови, що воно було призначено принаймні за один із злочинів, які утворюють сукупність. Призначення додаткового покарання лише за сукупністю злочинів є неприпустимим.

Вживання у ч. 3 ст. 70 КК словосполучення "можуть бути приєднані" наводить на думку, що суд вправі і не приєднувати до основного остаточного покарання додаткові покарання, призначені за окремі злочини - складові сукупності. Насправді ж обов'язкове додаткове покарання, призначене за один або кілька злочинів, що входять до сукупності, має бути призначено і за сукупністю злочинів; його непризначення можливе лише у порядку застосування ч. 2 ст. 69 КК.

Визначаючи остаточне додаткове покарання, якщо за всі або кілька злочинів, що утворюють сукупність, призначено кілька додаткових покарань, суд не пов'язаний принципом, який він застосував для визначення остаточного основного покарання. Якщо за два чи більше злочинів призначено додаткові покарання одного виду, остаточне додаткове покарання може бути визначено або шляхом поглинення, або шляхом складання (повного або часткового). Оскільки у ч. 2 ст. 70 КК йдеться про складання покарань (треба так розуміти - і додаткових також), встановлені цією нормою і окреслені вище максимальні межі остаточного покарання мають дотримуватись і в розглядуваній ситуації. Якщо за злочини, що входять до сукупності, призначено додаткові покарання різних видів, то вони згідно з абз. 6 п. 22 постанови Пленуму від 24 жовтня 2003 р. № 7 мають бути вказані у вироку при визначенні остаточного покарання з наведенням відповідних розмірів і строків, оскільки згідно з ч. 4 ст. 72 КК вони виконуються самостійно.

Призначаючи покарання відповідно до ч. 4 ст. 70 КК, суд не вправі змінювати попередній вирок (діє презумпція законності та обґрунтованості вироку). Якщо ж попередній вирок з тих чи інших підстав скасовано, призначення покарання за сукупністю злочинів відбувається у звичайному порядку, врегульованому частинами 1-3 ст. 70 КК. Тобто покарання за всі злочини, які утворюють сукупність, призначається одним вироком.

Якщо покарання, призначене новим вироком, поглинається раніше призначеним покаранням, уже відбутим засудженим, особа підлягає звільненню від відбування покарання. У разі коли покарання, призначене попереднім вироком, взагалі не відбувалось, або відбуте покарання не може бути обчислено в показниках остаточного покарання, призначеного за "розірваною" сукупністю злочинів, зарахування покарання, про яке йдеться у ч. 4 ст. 70 КК, не здійснюється.

КК не встановлює особливості призначення покарання за наявності поєднання ситуацій, передбачених ч. 4 ст. 70 і ст. 75 КК, тобто у випадку, коли особу звільнено від відбування покарання з випробуванням, а потім з'ясовується, що до засудження вона вчинила інший злочин.

102.Загальні засади цивільного законодавства (принципи):

Стаття 3 ЦКУ. Загальні засади цивільного законодавства

Загальними засадами цивільного законодавства (цивільного права) є принципи: юридичної рівності, вільного волевиявлення, майнової самостійності учасників цивільних відносин; неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини; неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, встановлених Конституцією України і законом; свобода договору; свобода підприємницької діяльності, не заборонена законом; судовий захист цивільних прав та інтересів; справедливість, добросовісність і розумність.

Принцип юридичної рівності, вільного волевиявлення, майнової самостійності учасників цивільних відносин — таке становище учасників, коли воля одного з них не залежить від волі іншого, який не може йому наказувати, оскільки сам учасник: фізична або юридична особа — самостійні у прийнятті тих чи інших рішень.

Принцип неприпустимості свавільного втручання у сферу особистого життя людини — вимога забезпечення свободи особистості, яку іноді називають «суверенітетом особистості», вкладаючи в це поняття можливість індивіда визначати тип і характер поведінки, своє місце у суспільстві у системі цивільних відносин на власний розсуд.

Принцип свободи власності (неприпустимості позбавлення права власності усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав, зокрема права володіння, користування та розпорядження своїм майном, які він здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб, а держава не втручається у їх здійснення.

Принцип свободи договору — визнання за суб’єктом цивільного права можливості укладати договори (або утримуватися від укладення договорів) і визначати їхній зміст на власний розсуд відповідно до досягнутої з контрагентом домовленості.

Стаття 6. Акти цивільного законодавства і договір

1. Сторони мають право укласти договір, який не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства.

2. Сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами.

3. Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд.

Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.

4. Положення частин першої, другої і третьої цієї статті застосовуються і до односторонніх правочинів.

Стаття 627. Свобода договору

1. Відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

2. У договорах за участю фізичної особи - споживача враховуються вимоги законодавства про захист прав споживачів.

Принцип свободи підприємницької діяльності, не «,- забороненої законом,— закріплене у законодавчому порядку загальне правило про право зайняття підприємницькою діяльністю, а також встановлення юридичних гарантій реалізації цього права (ст. З ЦК України)

Принцип судового захисту цивільних прав та інтересів полягає у тому, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, юрисдикція яких поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі (ст. 124 Конституції України).

Принцип справедливості, добросовісності та розумності виражається у встановленні його нормами рівних умов для участі усіх осіб у цивільних відносинах; закріпленні можливості адекватного захисту порушеного цивільного права або інтересу; поєднання створення норм, спрямованих на забезпечення реалізації цивільного права, з шануванням прав та інтересів інших осіб, моралі суспільства тощо.

103.Порядок набуття громадянином статусу підприємця:

Згідно зі ст. 42 Конституції України кожна людина має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом. Право на здійснення підприємницької діяльності, яку не заборонено законом, має фізична особа з повною цивільною дієздатністю (ст. 50 Цивільного кодексу України). Наявності дієздатності як такої для набуття статусу підприємця недостатньо. Необхідною умовою для здійснення підприємницької діяльності є державна реєстрація фізичної особи як підприємця в порядку, визначеному Законом України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» від 15.05.2003 № 755 (далі – Закон № 755).

Державна реєстрація фізичних осіб-підприємців проводиться державним реєстратором виключно у виконавчому комітеті міської ради міста обласного значення або у районній державній адміністрації за місцем проживання фізичної особи-підприємця (ст. 5 Закону № 755).

Для проведення державної реєстрації фізична особа, яка має намір стати підприємцем та має реєстраційний номер облікової картки платника податків, або уповноважена нею особа (далі – заявник) повинна подати особисто (надіслати поштовим відправленням з описом вкладення або в разі подання електронних документів подати опис, що містить відомості про надіслані електронні документи, в електронній формі) або через уповноважену особу державному реєстратору за місцем проживання такі документи:

1) заповнену реєстраційну картку на проведення державної реєстрації фізичної особи-підприємця;

2) копію документа, що засвідчує реєстрацію у Державному реєстрі фізичних осіб-платників податків;

3) документ, що підтверджує внесення реєстраційного збору за проведення державної реєстрації фізичної особи-підприємця;

4) нотаріально посвідчену письмову згоду батьків (усиновлювачів) або піклувальника, або органу опіки та піклування, якщо заявником є фізична особа, яка досягла шістнадцяти років і має бажання займатися підприємницькою діяльністю.

У разі подання електронних документів нотаріально посвідчена письмова згода батьків (усиновлювачів) або піклувальника, або органу опіки та піклування, якщо заявником є фізична особа, яка досягла шістнадцяти років і має бажання провадити підприємницьку діяльність, надсилається державному реєстратору поштовим відправленням. При цьому державному реєстратору електронним документом надсилаються відомості про реквізити поштового відправлення та подається опис, що містить відомості про надіслані електронні документи, в електронній формі.

У разі подання державному реєстратору електронних документів фізичної особи до них додається електронний документ, що засвідчує повноваження особи, пов’язані з підготовкою електронних документів фізичної особи.

Для проведення державної реєстрації фізична особа, яка через свої релігійні або інші переконання відмовилася від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків, офіційно повідомила про це відповідні державні органи, має відмітку у паспорті та намір стати підприємцем, повинна подати виключно особисто:

1) заповнену реєстраційну картку на проведення державної реєстрації фізичної особи-підприємця;

2) документ, що підтверджує внесення реєстраційного збору за проведення державної реєстрації фізичної особи-підприємця.

У разі подання електронних документів підтвердженням внесення реєстраційного збору за проведення державної реєстрації фізичної особи-підприємця є примірник електронного розрахункового документа, засвідченого електронним цифровим підписом.

Строк державної реєстрації фізичної особи-підприємця не повинен перевищувати два робочих дні з дати надходження документів для проведення державної реєстрації фізичної особи-підприємця.

Не пізніше наступного робочого дня з дати державної реєстрації фізичної особи-підприємця державним реєстратором видається (надсилається поштовим відправленням) заявнику виписка з Єдиного державного реєстру.

Певні особливості притаманні порядку державної реєстрації підприємцями іноземців, біженців, іммігрантів та осіб без громадянства.

Статтею 26 Конституції України встановлено, що іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов’язки, як і громадяни України, – за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.

Статтею 129 Господарського кодексу України та статтею 3 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» від 22.09.2011 № 3773 (далі – Закон № 3773) також встановлено, що іноземці та особи без громадянства при здійсненні господарської діяльності в Україні користуються такими самими правами і мають такі самі обов’язки, як і громадяни України, якщо інше не передбачено цим Кодексом, іншими законами.

Законні підстави перебування іноземця на території України визначено у Законі України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» від 11.12.2003 № 1382 (далі – Закон № 1382). Відповідно до ст. 5 цього Закону законними підставами перебування на території України для іноземців є реєстрація на території України паспортного документа або наявність посвідки на постійне або тимчасове проживання в Україні.

Законодавство України, а точніше Закон України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців», не встановлює особливого порядку реєстрації іноземця фізичною особою-підприємцем. Отже, здійснювати господарську діяльність в Україні як підприємці, тобто зареєструватись як фізичні особи-підприємці в порядку, встановленому Законом, мають право іноземці та особи без громадянства.

Крім документів, які подаються державному реєстратору для проведення державної реєстрації фізичної особи-підприємця, щодо іноземців необхідно звернути увагу на два аспекти:

1) підтвердження місця проживання іноземця;

2) володіння реєстраційним номером облікової картки платника податків – документ, що засвідчує реєстрацію у Державному реєстрі фізичних осіб – платників податків.

Щодо першого з них, то необхідно звернути увагу на ч. 1 ст. 6 Закону № 1382, відповідно до якої іноземець чи особа без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, зобов’язані протягом десяти днів після прибуття до нового місця проживання зареєструвати місце проживання. Не зареєструвавши свого місця проживання, іноземець не зможе звернутися до відповідного державного реєстратора з документами, передбаченими ст. 42 Закону № 755 для реєстрації підприємцем. У свою чергу, відповідно до ст. 3 Закону № 1382 місце проживання – це адміністративно-територіальна одиниця, на території якої особа проживає строком понад шість місяців на рік.

Щодо другого з них, то такий реєстраційний номер іноземець повинен отримати в органах державної податкової служби (далі – ДПС). Відповідно до ст. 70 Податкового кодексу України (далі – ПКУ) центральний орган ДПС формує та веде Державний реєстр фізичних осіб – платників податків.

З усього вищесказаного можна визначити наступні необхідні дії для реєстрації іноземця фізичною особою-підприємцем, який повинен: 1) на законних підставах перебувати на території України; 2) зареєструвати своє місце проживання протягом 10 днів після прибуття до такого місця проживання; 3)перебувати у зареєстрованому місці проживання протягом 6 місяців з дня реєстрації; 4) отримати реєстраційний номер облікової картки платника податків; 5) подати держреєстратору документи за своїм місцем проживання відповідно до ст. 42 Закону № 755.

Ставши підприємцем, іноземець може вирішувати питання щодо набуття статусу платника єдиного податку. Фізична особа-іноземець, зареєстрована підприємцем, відповідно до п. 177.12 ПКУ є резидентом. Таким чином, ставши фізичною особою-підприємцем, іноземець реєструється платником єдиного податку у такому ж порядку, що й фізична особа-підприємець – громадянин України.

104.Підстави та правила призначення покарання за сукупністю вироків:

Призначення покарання за сукупністю вироків (ст. 71 КК). Сукупність вироків має місце там, де засуджених після поста­новляння вироку, але до повного відбуття покарання, вчинив новий злочин. Правила:

1. спочатку призначається покарання за знов вчинений злочин;

2. до цього покарання суд приєднує повністю або частково невід-буту частину покарання за попереднім вироком;

3. остаточна міра покарання визначається в межах максимуму даного виду покарання:

а) при складанні покарань за сукупністю вироків, загальний строк покарання не може перевищувати максимального строку, встановленого для даного виду покарання в Загальній Частині КК;

б) при складанні покарань у виді позбавлення волі, загальний строк покарання, остаточно призначеного за сукупністю вироків, не повинен перевищувати 15 років, а у випадку, якщо хоча б один із злочинів є особливо тяжким, загальний строк позбавлення волі може бути більшим 15 років, але не повинен перевищувати 25 років;

в) при складання покарань у вигляді довічного позбавлення волі та будь-яких менш суворих покарань загальний строк пока­рання, остаточно призначеного за сукупністю вироків, визначаєть­ся шляхом поглинання менш суворих покарань довічним позбав­ленням волі.

Призначене хоча б за одним із вироків додаткове покарання або не відбута його частина за попереднім вироком підлягає приєднан­ню до основного покарання остаточно призначеного за сукупністю вироків.

Остаточне покарання за сукупністю вироків має бути більшим від покарання, призначеного за новий злочин, а також від невідбутої частини покарання за попереднім вироком.

Призначення більш м'якого покарання, ніж передбачене за­коном. Призначення більш м'якого покарання, ніж передбачене зако­ном (ст. 69 КК):

1. за наявності декількох обставин, що пом'якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину.

2. з урахуванням особи винного.

3. за особливо тяжкий, тяжкий злочин або злочин середньої тяж­кості.

Суд, умотивувавши своє рішення може: Призначити основне покарання, нижче від найнижчої межі, встановленої в санкції статті Особливої частини КК АБО перейти до іншого, більш м'якого виду основного покарання, не зазначеного в санкції статті за цей злочин. У цьому випадку суд не має права призначати покарання, нижче від найнижчої межі, встановленої для даного виду покарання в Загальній частині КК.

На вищезазначених підставах, суд може не призначати додатко­вого покарання, що передбачено в санкції статті Особливої частини КК як обов'язкове.

105.Дія цивільного законодавства у часі, просторі та за колом осіб:

Для правильного застосування правової норми в кожному конкретному випадку необхідно з'ясувати наступне:

1) чи діє ця норма на момент її застосування (дія закону у часі);

2) чи підлягає вона застосуванню на цій території (дія закону у просторі);

3) чи поширюється ця норма на конкретну особу (дія закону щодо кола осіб).

1. Дія закону у часі. Дія цивільно-правових норм у часі починається з моменту набрання ними чинності і продовжується до момен­ту, коли вони втрачають правову силу у встановленому законом по­рядку. Визначення моменту вступу в дію конкретного нормативного акта має велике практичне значення, оскільки за загальним правилом нормативні акти не мають зворотної сили, тобто їх дія поши­рюється лише на ті конкретні правовідносини, які виникли після вступу закону в дію. Відповідно до статті 94 Конституції України закон набирає чинності через 10 днів з дня його офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самим законом, але не раніше дня його оприлюднення. Закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов'язки громадян, не доведені до відома на­селення у встановленому законом порядку, є не чинними (стаття 57 Конституції України).

Відповідно до статті 5 Цивільного кодексу України акти цивіль­ного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набран­ня ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом'якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чин­ність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов'язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.

2. Дія закону в просторі. Закони, нормативні акти міністерств та відомств, центральних органів управління також діють на всій те­риторії країни, а акти місцевих органів — на території відповідної області (міста, району). Лише в окремих випадках у законах та в ін­ших нормативних актах може бути передбачено, що вони підляга­ють застосуванню лише в певних адміністративно-територіальних одиницях, тобто дія такого акта обмежена визначеними ним адміні­стративними кордонами.

3. Дія закону щодо кола осіб. Цивільні закони України поширю­ють свою дію на всіх осіб (фізичних і юридичних), які знаходяться на території України, якщо інше не передбачено в самому законі або не випливає з його змісту. Проте слід відзначити, що деякі цивільно-правові норми розраховані на певне коло осіб — тільки на громадян або тільки на юридичні особи. Іноземні громадяни та особи без гро­мадянства користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними догово­рами України.

Пункт 4 прикінцевих та перехідних положень: Цивільний кодекс України застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності.

Щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності Цивільним кодексом України, положення цього Кодексу застосовуються до тих прав і обов'язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності.

106.Кредитні спілки у сфері господарювання:

Кредитна спілка – це неприбуткова організація, заснована фізичними особами, професійними спілками, їх об’єднаннями на кооперативних засадах з метою задоволення потреб її членів у взаємному кредитуванні і наданні фінансових послуг за рахунок об’єднаних грошових внесків членів кредитної спілки.

Ознаки кредитної спілки:

─ спеціальне правове регулювання – ЗУ «Про кредитні спілки», «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» тощо;

─ є фінансовою установою, виключним видом діяльності якої є надання фінансових послуг членам спілки;

- кредитна спілка діє на принципах: добровільності вступу і свободи виходу; гласності; самоврядування; рівності членів.

─ наявність статусу юридичної особи;

─ кредитна спілка є суб’єктом неприбуткової діяльності, що здійснюється для задоволення інтересів членів кредитної спілки;

─ ліцензування фінансової діяльності кредитної спілки;

─ установчим документом кредитної спілки є статут.

Засновниками і членами кредитної спілки можуть бути фізичні особи, які постійно проживають в Україні і об’єднані хоча б за однією з таких ознак:

─ мають спільне місце роботи чи навчання;

─ належать до однієї професійної спілки, іншої благодійної чи громадської організації;

─ проживають в одному селі, селищі, районі чи області.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: