ХАРАКТЕРИСТИКА ЕКОНОМІЧНОГО ПОТЕНЦІАЛУ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ 2 страница

3-й – основний. На цьому етапі розвиток країни має бути перебудований за еколого-економічною концепцією. На цьому етапі має відбутися гармонізація економічної, соціальної та екологічної складових суспільного поступу, причому з пріоритетом двох останніх.

4-й – завершальний. Перехід до сталого розвитку має набути незворотнього характеру.

4. Інституціональні чинники розвитку національної економіки

За роки економічних перетворень в Україні відбулися кардинальні зміни в усіх галузях суспільного буття. Неможливо оцінити ці зміни однозначно, серед них є позитивні та негативні. Але оцінка сучасного становища країни в економічному, соціальному, екологічному аспектах можливо і є фактично оцінкою стартових позицій країни для реалізації стратегії сталого розвитку. Отже, існуюча ситуація характеризується трьома групами чинників:

1) чинники, успадковані від колишньої радянської економіки, серед них цілий ряд свідчить про порушення біо-економічної рівноваги. Найсуттєвіші з них:

- техногенне перевантаження території країни;

- диспропорції в розміщенні продуктивних сил;

- кризовий стан екологічних систем;

- високий ступінь розораності території країни і т.д.;

2) чинники, набуті в процесі економічних перетворень:

- відсутність національної згоди, з одного боку – політичний антагонізм, з іншого – політична аморфність;

- бездуховність значної частини населення;

- демографічна криза;

- інфраструктурна криза (високий ступінь зношеності і кризовий стан шляхів, мереж, гідротехнічних, висотних споруд і т.д.);

- деградація інноваційного потенціалу і т.д.;

3) чинники, породжені впливом глобального економічного середовища:

- експансія транснаціональних монополій і енергозалежність;

- незаконна міграція;

- контрабанда;

- посилення залежності української економіки від зовнішніх ринків.

Однак по кожній з цих груп є й позитивні чинники, що сприятливо вплинуть на процес переходу до сталого розвитку, наприклад по першій групі:

- наявність науково-технічного потенціалу і високих технологій;

- досить високий кваліфікаційно-професійний рівень працівників;

- система вищої освіти і т.д.

По другій групі:

- практично сформоване ринкове середовище;

- процес розбудови ринкової інфраструктури;

- досить високий у порівнянні з іншими країнами колишнього Союзу рівень демократії, прав і свобод людини.

По третій групі:

- міжнародний трансферт технологій;

- допомога з боку світових фінансових інституцій;

- визначення достойного місця в системі світової торгівлі і т.д.

В цілому Україна має всі можливості для переходу до сталого розвитку, причому українське суспільство дійшло згоди, що такий перехід має відбутися на засадах формування національної інноваційної моделі розвитку, яка на концептуальному рівні є зрозумілою і загальноприйнятною та має пропагуватися як консолідуюча національна ідея.

ТЕМА 6

ФОРМУВАННЯ РИНКОВОЇ ІНФРАСТРУКТУРИ В УКРАЇНІ

1. Поняття і склад ринкової інфраструктури.

2. Підсистем ринкової інфраструктури.

3. Організаційні форми ринкової інфраструктури.

1. Поняття і склад ринкової інфраструктури

Ринкова інфраструктура – це система інституцій, суб’єктів та державного втручання в економіку, що забезпечує формування ринкового середовища і функціонування ринкового механізму в країні. Формування ринкової інфраструктури є складним і довготривалим процесом, який в Україні ще не завершено. Якщо розглядати ринкову інфраструктуру як цілісну систему, то в ній можна виділити:

1) підсистеми державного втручання: фіскальна, податкова, митна;

2) забезпечуючи підсистеми: банківська, страхова та моніторингова (аудиторські та консалтингові компанії);

3) організаційна підсистема, її елементами є біржі, аукціони, торгові доми, інвестиційні фонди і т.д.

Стан розвитку ринкової інфраструктури в Україні на сьогоднішній день хоча і можна визнати задовільним, але він значно відстає від темпів розбудови ринкових відносин. Ринкове середовище в Україні було в основному сформовано в процесі приватизації, хоча цей процес оцінюється неоднозначно, і в ході його не були досягнуті цілі, які ставилися. Тим не менше процес роздержавлення і приватизації державних підприємств забезпечив формування потужного корпоративного сектору національної економіки, який і став основою ринкового середовища.

2. Підсистем ринкової інфраструктури

Найважливішою складовою ринкової інфраструктури є банківська система. Сучасна дворівнева банківська система сформувалася в Україні після 1991 року, фактично з нуля.

Перший рівень – Національний банк України (НБУ), який є не просто центральним банком країни, але й органом центральної державної виконавчої влади. НБУ здійснює емісію грошових знаків України, грошово-кредитну політику, регулювання валютного ринку і забезпечення його функціонування, забезпечення функціонування банківсько-кредитної системи в цілому. НБУ незалежний від уряду, підзвітний Верховній Раді України.

Другий рівень – комерційні банки, здійснюють весь спектр банківської діяльності, ліцензії на яку надає НБУ. До видів діяльності комерційних банків відноситься:

- зберігання цінностей;

- надання кредитів та позик;

- кредитне обслуговування поточної діяльності;

- операції з валютою і цінними паперами і т.д.

Банківська система України знаходиться у стані формування, про це свідчать наступні обставини:

1) досить мала кількість вузько спеціалізованих банків (іпотечних, інвестиційних та інших);

2) більшість комерційних банків мають незначний у порівнянні зі світовою практикою статутний капітал;

2) у більшості українських банків погано збалансований портфель активів і пасивів;

4) більшість українських банків працюють на «коротких грошах», тобто не займаються довгостроковим кредитуванням інвестиційних проектів.

Фінансова економічна криза, що розпочалась в 2008 році, показала слабкі місця вітчизняної банківської системи. Штучне роздування споживчого кредиту, значні суми позик на зовнішньому ринку підірвали стійкість банківської системи. Непрофесійні дії Національного банку з одного боку і рейдерські атаки крупних фінансово-промислових груп із-за кордону, які вирішили скористатися ситуацією, з другого боку, призвели до глибокої кризи банківської системи країни. Враховуючи, що банківська система – основна ланка ринкової інфраструктури, уряд прийняв рішення про рекапіталізацію ряду державних банків, аж до повернення їх у державну власність. Всі ці події свідчать про необхідність подальших системних заходів по укріпленню і розвитку банківської системи України, найважливішими з них є:

1) збільшення статутного фонду і власного капіталу банків;

2) диверсифікація діяльності комерційних банків;

3) розвиток спеціалізованих банків (іпотечних та інвестиційних);

4) посилення ролі регулятора, тобто НБУ.

Іншою важливою складовою ринкової інфраструктури є система страхування, хоча в Україні вона ще не набула такого рівня розвитку, щоб реально забезпечити цей статус. Страховий бізнес знаходиться у стадії активного формування, інституціалізації і фактично розширює діяльність в ринковому секторі (страхування оборудок, інвестиційних та інноваційних ризиків, нерухомості).

Моніторинг ринкових процесів здійснюють аудиторські компанії. Їх організовують з метою незалежної оцінки фінансового стану та фінансово-господарської діяльності господарюючих суб’єктів. Такі оцінки є результатами відповідних перевірок, які виконуються аудиторськими фірмами на замовлення господарчих суб’єктів. Рівень активності аудиторських компаній в країні є показником прозорості і публічності фінансової діяльності ринкового сектору та характеризує процес детінізації економіки. На ці процеси суттєвий вплив здійснюють консалтингові компанії. Основне їх призначення – це здійснення консультативної допомоги господарчим суб’єктам з питань управління, обліку, фінансів. Розвиток консалтингового бізнесу в Україні характеризується потужною експансією крупних іноземних та транснаціональних консалтингових компаній. Важливу роль в рамках ринкової інфраструктури відіграють фінансові посередники, зокрема, інвестиційні фонди та довірчі товариства.

Інвестиційні фонди та довірчі товариства – це спеціалізовані форми ринкової інфраструктури, призначені для акумуляції коштів і управління ними з метою ефективного використання для отримання прибутку. Розвиток ІФ в Україні пройшов складний шлях, який важко оцінювати однозначно. В період масової приватизації мали місце формування фінансових пірамід під виглядом інвестиційних фондів. Це призвело до втрати довіри населення і господарських суб’єктів до цієї форми організації інфраструктури, але останнім часом відбувається процес динамічного розвитку ІФ і посилення їх ролі в забезпеченні ринкових процесів. Через специфічні інвестиційні умови, зокрема, недовіру населення до банківської та інших підсистем ринкової інфраструктури, остання сьогодні не виконує значний обсяг своїх функцій, тому її розбудова залишається важливим полем для економічної політики держави.

3. Організаційні форми ринкової інфраструктури

Найбільш поширеними організаційними формами ринкової інфраструктури є біржі, аукціони, тендери.

Біржі – це спеціалізовані установи, завданням яких є організаційна підтримка оптової торгівлі товарами, коштами та факторами виробництвом.

Розрізняють:

- універсальні;

- спеціалізовані біржі.

На універсальних біржах відбуваються торги широким спектром товарів.

Спеціалізованими є:

1) товарні біржі, які, як правило, здійснюють торги стандартною чи однотипною продукцією. Наприклад, сільськогосподарською, продовольчою, енергоносіями;

2) фондова біржа, на якій здійснюються торги цінними паперами;

3) валютна біржа, на якій здійснюються торги валютою та валютними цінностями, а також валютними зобов’язаннями;

4) біржа праці, основною функцією якої є збалансування попиту і пропозиції робочої сили.

Операції на біржах здійснюються не безпосередньо господарськими суб’єктами, а їх представниками – брокерами. Брокери укладають угоди від імені і за рахунок своїх клієнтів за винагороду у вигляді комісійних.

Види біржових оборудок:

1) оборудки Spot, передбачають операції з реальними цінностями (товарами) з їх поставкою не пізніше, ніж на протязі 15 днів після укладення угоди;

2) форвардні оборудки, передбачають укладення угоди на поточний момент з фіксованою ціною з відстрочкою поставки цінностей на термін до півроку;

3) ф’ючерсні оборудки, передбачають оплату на поточний момент в обсязі певної частки від ціни товарів чи інших цінностей за отримання права придбання цих цінностей в майбутньому за фіксованою ціною;

4) хедж оборудки – це страхування основних оборудок.

Розрізняють біржі:

- місцеві;

- регіональні;

- національні;

- міжнародні.

Вони збалансовують попит і пропозицію на відповідному рівні. В Україні діє мережа універсальних товарних бірж, фондові біржі, українська міжбанківська валютна біржа.

Аукціони – це публічні торги, метою яких є збалансування попиту і пропозиції за допомогою цінового механізму.

На сучасному етапі через аукціони реалізовуються переважно унікальні товари, твори мистецтва, артефакти, ювелірні вироби і т.д. в ряді країн, в т.ч. і в Україні. Широкого розвитку набули приватизаційні аукціони та аукціони на право довгострокової оренди землі.

Загалом розрізняють аукціони:

- на підвищення ціни;

- на зниження ціни.

Тендери – це торги за право на поставку цінностей або виконання підрядних робіт і послуг, що проводяться в режимі конкурсного відбору. Як правило, тендери оголошуються з метою визначення виконавців для реалізації інвестиційних проектів. Власник проекту оголошує тендер, і в ньому можуть прийняти участь або всі бажаючі суб’єкти, або тільки спеціально запрошені суб’єкти. Власник проекту призначає тендерний комітет з фахівців у даній галузі. Учасники тендеру формують оферту, тобто свої пропозиції по виконанню робіт чи послуг або поставках. Основними параметрами оферти є: ціни, терміни і спеціальні умови виконання робіт і поставок. Після закінчення строку падання оферти тендерний комітет розглядає їх і приймає рішення про обрання виконавців.

ТЕМА 7

ДЕРЖАВНІСТЬ ТА ДЕРЖАВНЕ УПРАВЛІННЯ ЕКОНОМІКОЮ

1. Сутність державного управління економікою на сучасному етапі.

2. Система державного регулювання економіки.

3. Державність та економічна безпека.

1. Сутність державного управління економікою

на сучасному етапі

Державність у сучасному світі забезпечується в першу чергу системою організації функціонування національної економіки. Є ряд прикладів, коли успішна організація національної економіки була вирішальним фактором у збереженні державності і нейтралізувала вплив інших факторів: сепаратизму, конфесійної ворожнечі та т.ін. І навпаки, недостатній економічний розвиток окремих регіонів призводить до посилення негативних факторів, таких, як сепаратизм. Основою раціональної організації національної економіки є державне управління економікою. На сучасному етапі в умовах розбудови ринкових відносин в Україні під державним управлінням економікою слід розуміти діяльність владних інституцій з метою впливу на економічну ситуацію, мета якої полягає в гармонізації механізмів ринкового саморегулювання економіки, корпоративного регулювання економічних відносин і державного регулювання економіки. Механізм ринкового саморегулювання економіки базується на процесах збалансування попиту і пропозиції в межах різних ринків країни через систему ціноутворення. Функціонування цього механізму є можливим завдяки конкуренції, боротьбі ринкових суб’єктів за кращі умови виробництва і продажу, лідерство у технологіях, ціноутворенні, обсягах ринку і т.д. Ринковий механізм спрацьовує завдяки дії економічних законів, тобто, об’єктивних, повторюваних закономірностей і тенденцій економічного розвитку. Дія ринкового механізму на макрорівні проявляється у формі співвідношення сукупного попиту і сукупної пропозиції та досягнення рівноваги через коливання рівня цін та зайнятості.

В сучасних умовах через ряд об’єктивних та суб’єктивних причин ринкова система все більше втрачає здатність до саморегулювання, тому вона має бути доповнена іншими механізмами – корпоративного та державного регулювання. Механізм корпоративного регулювання економіки пов’язаний із впливом на ринкову ситуацію і розвиток національної економіки в цілому корпорацій. Поняття корпорації в сучасній науковій літературі не має однозначного трактування. Більшість дослідників схиляються до ототожнення корпорацій з акціонерними товариствами. В той же час Господарський кодекс України дає тлумачення корпорації як надфірмового об’єднання. А відповідно до Закону України «Про господарські товариства» ознаки корпорації мають і інші господарські товариства, крім акціонерних.

Під корпорацією будемо розуміти форму організації капіталу, що дозволяє акумулювати ресурси багатьох учасників і зосередити їх зусилля на досягненні економічної мети корпорації. В сучасних умовах мета корпорацій не обмежується максимізацією прибутків. В економіці Україні за період економічних реформ утворено потужний корпоративний сектор. Абсолютна більшість його одиниць – це акціонерні товариства. Але розвиток корпоративного сектору не обмежується лише акціонерними товариствами. Він відбувається у напрямку формування гігантських надфірмових структур, що мають корпоративну природу і завдяки своїм масштабам можуть впливати на розвиток цілої національної економіки. Це картелі, синдикати, концерни, консорціуми, асоціації, холдинги, фінансово-промислові групи, транснаціональні банки і корпорації. Основний принцип формування цих утворень – взаємопроникнення компаній (одні компанії володіють акціями інших і навпаки), взаємозалежність, кооперація і об’єднання з метою посилення позицій на ринку або зосередження зусиль для реалізації проектів чи для акумулювання фінансових ресурсів. Мета – посилення конкурентних позицій. Ця мета досягається за рахунок синергетичного ефекту, сутність якого полягає в тому, що об’єднання окремих елементів має вищі кількісні і якісні характеристики свого функціонування, ніж проста сума кількісних і якісних характеристик окремих елементів.

2. Система державного регулювання економіки

Державне регулювання економіки або економічна політика держави – це системне втручання держави в економічні процеси з метою забезпечення реалізації цілей соціально-економічного розвитку країни і національних інтересів.

Об’єктом державного регулювання економіки є національна економіка в цілому, її окремі галузі, сегменти і підсистеми, а також сфера управління державним сектором.

Суб’єктами державного регулювання економіки.

1. Органи державної влади, в тому числі на національному рівні:

- Президент України як вища посадова особа;

- Верховна Рада України як вищій законодавчий орган влади;

- Кабінет Міністрів України як вищий виконавчий орган влади;

- інші органи центральної виконавчої влади (НБУ, Антимонопольний комітет України, Фонд державного майна України і т.д.).

Кабінет Міністрів фактично реалізує державне регулювання на національному рівні. Це колегіальний орган, до складу якого входять Прем’єр-міністр, Віце-прем’єр-міністри і міністри, що є членами КМУ. Також важливу роль виконують інші центральні органи виконавчої влади. Наприклад, НБУ реалізує грошово-кредитну, валютну політику, Антимонопольний комітет – антимонопольну політику, конкурентну політику, Фонд державного майна – політику в сфері приватизації і в сфері управління державними корпоративними правами і т.д.

На регіональному рівні суб’єкти державного регулювання економіки:

- органи державної виконавчої влади – це обласні державні адміністрації і районні державні адміністрації (структура ОДА і РДА певною мірою дублює структуру Кабінету Міністрів), регіональні структури інших центральних органів, наприклад, обласне управління НБУ, обласне відділення Антимонопольного комітету України;

- представницькі органи місцевого самоврядування – обласні та районні ради.

На місцевому рівні суб’єктами державного регулювання економіки є місцеві органи самоврядування, в тому числі місцеві ради (представницькі органи), виконкоми цих рад (виконавчі органи) і голови місцевих рад, що здійснюють керівництво і місцевими радами, і їх виконавчими органами.

2. Профспілки. Вони приймають участь у соціальному діалозі і в соціальному партнерстві, представляючі інтереси найманих працівників країни, і тому суттєво впливають на державну економічну політику в галузі праці і соціальних відносин.

3. Політичні партії. Виборюючи владу, вони реалізують власну передвиборчу платформу (програму), отже таким чином безпосередньо формують стратегію і тактику державного регулювання економікою.

Крім названих суб’єктів на систему державного регулювання економікою певний вплив мають також громадські організації, засоби масової інформації, авторитетні експерти та деякі інші суб’єкти.

Головна мета державного регулювання економіки майже завжди зводиться до зростання добробуту населення. В умовах дії демократичного механізму виборів підвищення добробуту населення є єдиною гарантією переобрання і отримання владних повноважень на наступний термін. Але сформульовану в такому вигляді головну мету важко або навіть неможливо реалізувати через занадто загальне її формулювання, тому зазвичай головна мета розгортається в систему цілей державного регулювання більш прикладного характеру:

1) економічне зростання;

2) повна зайнятість;

3) стабільність цін і національної валюти;

4) зовнішньоекономічна рівновага;

5) екологічна рівновага;

6) збалансування доходів у суспільстві та зменшення майнової диференціації;

7) адаптаційна здатність економіки до технологічних, зовнішьоекономічних та інших викликів.

Реалізацію першої цілі пов’язують зі зростанням ВВП або ВНП на душу населення.

На сучасному етапі стратегія економічного зростання повинна тією чи іншою мірою узгоджуватись з концепцією сталого розвитку. Це положення не має примусового характеру, кожна країна самостійно формує власну стратегію, але дотримання цього положення більшістю чи всіма країнами буде гарантією стабільності та стійкого розвитку в глобальному масштабі.

Реалізація другої цілі пов’язується переважно з подоланням циклічного безробіття, але в сучасних умовах переходу до постіндустріальної епохи все більших масштабів буде набирати структурне безробіття, тому саме на його подолання необхідно переорієнтувати зусилля держави в сфері зайнятості.

Реалізація третьої цілі часто пов’язується з подоланням інфляції попиту, але очевидно, що необхідною є переорієнтація державного регулювання у сфері подолання інфляції на створення механізмів максимально можливої нейтралізації інфляції витрат. Це пов’язано з тим, що світова економіка вступила у фазу перманентної інфляції витрат через вичерпання ресурсів.

Досягнення цих трьох цілей означає досягнення макроекономічної рівноваги в країні.

Досягнення зовнішньоекономічної рівноваги означає ситуацію, коли держава має всі можливості для підстраховки національних господарських суб’єктів в умовах ущільнення конкурентного простору глобалізованої економіки.

Досягнення екологічної рівноваги по суті відбувається за рахунок постійного моніторингу техногенного навантаження на довкілля з метою недопущення перевищення асиміляційних потенціалів цього довкілля.

Збалансування доходів у суспільстві і зменшення майнової диференціації є важливою метою економічної політики держави. Її досягнення гарантує стабільність суспільного розвитку.

Адаптивність економіки означає досягнення гнучкості економічного механізму до швидких змін зовнішнього середовища в різних сферах, тому досягнення сьомої цілі є гарантією інтеграції національної економіки до глобальної економіки зі збереженням лідерських позицій.

Методи державного регулювання економіки.

1. Правові методи – це формування правового поля, в якому здійснюється господарська діяльність в країни. Воно формується у вигляді системи державних законів і підзаконних актів. Розрізняють закони прямої дії, в яких безпосередньо виписаний механізм їх реалізації, і закони непрямої дії, процес реалізації яких потребує системи підзаконних актів.

Структурно будь-який закон чи підзаконний акт складається з трьох частин:

- гіпотеза, нею формулюються можливі господарські ситуації;

- диспозиція, нею формулюються права і обов’язки сторін в можливих господарських ситуаціях;

- санкція, нею формулюється спосіб покарання за порушення прав чи невиконання обов’язків сторонами у можливій господарській ситуації.

Основою правового регулювання господарської діяльності в Україні є Господарський кодекс України, Цивільний кодекс.

2. Адміністративні методи. До них відносяться:

- система дозволів;

- система заборон;

- система покарань.

Найбільш застосовуваними є такі адміністративні методи:

- ліцензування;

- квотування;

- надання дозволів;

- заборона певних видів діяльності;

- арешт майна;

- штрафи;

- пені і т.д.

3. Економічні методи. Найбільш широко використовуються такі економічні методи, як:

- фіскальна політика;

- грошово-кредитна політика.

Фіскальна політика, як і правові та адміністративні методи, є методом прямої дії і безпосередньо впливає на ринкові процеси, змушуючи господарські суб’єкти організувати свою діяльність таким чином, щоб вона сприяла досягненню цілей державного регулювання економіки.

Грошово-кредитна політика – це непрямі методи, вони впливають на господарських суб’єктів через створення певних умов, сприятливих для організації суб’єктами діяльності у напрямку реалізації цілей державного регулювання економіки.

4. Інституційні методи – це формування та реформування органів державної влади, організаційно-психологічний вплив на населення з метою формування певної суспільної думки, інформаційна, технічна та інша підтримка з боку держави господарських суб’єктів (організація конференцій, симпозіумів, виставок і т.д.).

Найбільш впливові економічні методи державного регулювання економіки.

1. Фіскальна політика, вона поєднує кілька інструментів:

а). Політика державних витрат. Існують наступні класифікації державних витрат

- за змістовним критерієм - трансформаційні державні витрати (державні закупівлі); трансфертні витрати (передача коштів без зустрічного потоку товарів і послуг);

- за функціональним критерієм: витрати на оборону; витрати на освіту; витрати на соціальні заходи, тощо.

В економіці ринкового типу трансформаційні витрати використовуються для забезпечення виконання функцій держави і для інвестиційного впливу на обсяг національного виробництва.

Трансфертні витрати використовуються переважно для соціального захисту неконкурентоздатних на ринку праці громадян, а також для мінімізації негативних наслідків циклічних спадів в економіці.

б). Політика доходів. Оскільки основна маса доходів державного бюджету забезпечується податками, ключовим елементом політики державних доходів є податкова політика. Податки виконують різні функції в економічній системі:

- фіскальну;

- регуляторну;

- стимулюючу.

По суті податкова політика являє собою маніпулювання податковими ставками і шкалами, удосконалення системи адміністрування податків та інші заходи. Податкова шкала визначає залежність податкової ставки від обсягу бази оподаткування. Розрізняють прогресивну, пропорційну і регресивну податкові шкали. За прогресивної шкали податкова ставка зростає по мірі зростання бази оподаткування. За пропорційної шкали податкова ставка постійна і не залежить від обсягу бази оподаткування. За регресивної шкали податкова ставка зменшується по мірі зростання обсягу бази оподаткування. Значну роль в реалізації податкової політики відіграють вбудовані стабілізатори, тобто здатність податкової системи забезпечувати надлишкові надходження в періоди кон’юнктурних піків і формувати бюджетні дефіцити в періоди циклічних спадів.

В цілому податкова політика в Україні відіграє ключову роль в наповненні бюджету, але цю політику необхідно удосконалювати, в першу чергу в напрямку оптимізації податкових навантажень, перегляду системи пільг, удосконалення системи адміністрування податків. Метою цих заходів має бути розширення бази оподаткування за рахунок легалізації тіньової діяльності і виконання податками всіх своїх функцій.

2. Грошово-кредитна політика – це спосіб впливу на обсяг пропозиції грошей в країні з метою непрямго впливу на обсяг виробництва (через зміну процентної ставки).

Найпотужнішими інструментами грошово-кредитної політики є:

а). Операції Національного банку на ринку цінних паперів. Цей інструмент використовується найчастіше (купівля-продаж ОДВП).

б). Процентна політика – маніпулювання Національним банком обліковою ставкою.

в). Резервна політика – маніпулювання Національним банком нормою обов’язкового резервування. Цей інструмент використовується найрідше через ряд причин:

- надто потужний;

- є певна, досить складна, процедура узгодження підвищення/зменшення резервної норми;

- дестабілізуючий вплив грошового мультиплікатора.

г). Валютна політика, являє собою сукупність інтервенцій Національного банку на валютному ринку з метою утримання стабільності гривні.

В цілому грошово-кредитна політика в Україні відзначається нестабільністю і незбалансованістю. Це пояснюється слабкістю банківської системи, недоформованістю інфраструктури грошового ринку та значними впливом політичних чинників на діяльність НБУ.

3. Інвестиційна та інноваційна політики. Сутність інвестиційної політики полягає в заохоченні інвестиційної діяльності як у сфері портфельних інвестицій (політика приватизації і регулювання фондового ринку і ринку цінних паперів), так і у сфері реальних інвестицій. Зокрема, для регулювання реальних інвестицій широко застосовуються такі інструменти, як податкова політика (податкові пільги та податкові канікули інвесторам), амортизаційна політика, що є ключовим інструментом інвестиційної політики. Сутність амортизаційної політики полягає у визначенні державою норм та порядку нарахування амортизаційних відрахувань.

Взагалі інвестиційна політика посідає чільне місце в стратегії соціально-економічних перетворень країни. Лише активізація інвестиційного процесу сприятиме реальному оновленню виробничих фондів, структурним перетворенням старих промислових центрів, розвитку регіонів. Це сприятиме реалізації стратегічної мети – забезпеченню стабільного економічного зростання.

Важливо активізувати роль держави з метою подолання інвестиційного спаду, що розпочався у 1990р.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: