І. Франко, його просвітницька та освітньо-педагогічна діяльність.

Іван Якович Франко (1856-1916) народився в с. Нагуєвичах, поблизу м. Дрогобича в Галичині, в сім’ї коваля. Після закінчення Дрогобицької гімназії вчився на філософському факультеті Львівського університету, але через матеріальне положення був змушений припинити навчання і розпочати трудову діяльність. Протягом декількох років працював у редакціях різних журналів. У 1881 р. закінчує Чернігівський університет, після чого у Відні захистив докторську дисертацію, здобувши ступінь доктора філософських наук.

Він добре знав світову педагогічну літературу, читав твори Платона, Арістотеля, Коменського, Духновича та ін.

У своїх творах Франко гнівно засуджував соціальну і національну дискримінацію в галузі освіти і школи, відрив навчання від життя, догматизм у навчанні, релігійне одурманювання, муштру та фізичні покарання учнів. Борючись за передову демократичну школу, Франко часто виступав перед робітниками, селянами і вчителями з критикою реакційної політики в галузі освіти. Для популяризації розробленої ним програми народної освіти і школи Франко видав брошуру «Чого хоче Галицька робітницька громада?», в якій були, широко висвітлені питання освіти і виховання.

Франко боровся за створення шкіл, які були б тісно зв'язані з життям та інтересами народу. Поєднання навчання з працею, широка освіта, що ґрунтується на матеріалістичному світогляді, використання всього найкращого, що здобуто людством протягом всього історичного розвитку, всебічний розвиток мислення та інших психічних процесів дитини,— такі завдання він ставив перед школою, навчанням і вихованням.

Мета, завдання і зміст освіти та виховання, на його думку, полягають у тому, щоб забезпечити через школу правильне розумове, фізичне і моральне виховання учнів, навчати їх правильно мислити, а це можливо тільки в тому разі, коли навчання проводитиметься рідною мовою учнів, яка має велике значення у вихованні любові до рідного слова, його краси і чарівної милозвучності.

Важливим засобом такого виховання дітей має бути народна творчість і художня література. У своїй критиці незадовільного стану освіти і шкільної справи в Галичині Франко викривав і погану організацію освіти, навчання та виховання молоді в середніх і вищих навчальних закладах Галичини, які були відірвані від життя, не давали молоді потрібних знань, не привчали її самостійно мислити, а перетворювали голови молодих людей у сховища далеких від життя готових формул.

З великою повагою ставився Франко до народних учителів, високо цінив їх роль у культурному розвитку народу. Учителеві, його роботі й становищу в суспільстві він присвятив кілька творів, в яких змалював скрутне матеріальне становище народного вчителя. Тільки зневагою до потреб освіти, говорив він, можна пояснити той факт, що для трьох мільйонів українського населення Галичини не було жодної вчительської семінарії з українською мовою навчання. Великої шкоди справі народної освіти і школі завдають ті, підкреслював Франко, хто хоче бути вчителем, не маючи нічого спільного з педагогікою. Такий учитель незабаром стає слухняним виконавцем тих завдань, які ставлять перед ним панівні класи, чиновники і духовенство. Тим часом кращих учителів, які віддавали всі свої сили і знання народові, самовіддано працювали на ниві народної освіти, невідступно переслідували реакційні шкільні інспектори.

В оповіданнях «Малий Мирон», «Отець-гуморист» та інших Франко показав огидне обличчя вчителів-садистів, які знущалися з учнів, а в таких творах, як «Борис Граб», він показав справжнього народного вчителя, який усі свої сили й знання віддавав народові. З великою симпатією Франко показав кращого вчителя математики, логіки і психології Перемишлівської гімназії Михонського в незакінченому оповіданні «Не спитавши броду

Франко вважав, що хороший учитель повинен завоювати довір'я учнів, уникати шаблону й одноманітності в навчанні, розвивати в учнів самостійність думки і дії, прищеплювати кращі моральні якості, виховувати повагу до трудящих, любов до праці.

Учитель, на його думку, повинен мати не тільки ґрунтовну теоретичну підготовку, а й володіти практичними навичками (столярне, токарне, швацьке ремесло), добре знати сільське господарство.) Для вчителя, який самовіддано працює на ниві народної освіти, потрібно створювати сприятливі умови.

Франко був психологом, в його творах є багато цікавих психолого-педагогічних спостережень і зауважень щодо вихо­вання дитини в школі і сім'ї. Дитяча вдача, зазначав він, вразлива і водночас слабка й незміцніла, потребує великої уваги вчителів і батьків. Особливо важливий вплив батьків на дітей в їх ранньому віці, але мало буде користі, якщо вони обмежуватимуться тільки спостереженнями, милуванням пустощами дітей, — потрібне тверде керівництво дітьми з боку батьків, формування їхніх моральних якостей і норм поведінки; бать­ки повинні розвивати в дітей прагнення до пізнання природи й життя.

На думку Франка, особливо велика роль у сімейному вихованні належить матері. У статті «Жінка-мати» він писав, що мати безпосередньо відповідає перед суспільством за вихо­вання дітей; вона повинна створювати усі умови, в яких би вони росли здоровими і одержували правильне моральне виховання. Але не можна покладатись тільки на жінок-матерів, чоловіки-батьки теж повинні дбати про виховання дітей у сім'ї, між батьками і дітьми мають бути правильні стосунки.

Велику увагу приділяв Франко виховному значенню дитячої літератури. Кожна книжка для дітей повинна бути не тільки цікавою, а й прищеплювати найкращі почуття, виробляти позитивні риси людського характеру. Книжки для дітей, зауважував він, важливе джерело знань. Він особисто розробляв різноманітні жанри дитячої літератури і радив підбирати для дитячого читання такі книжки, які розвивають думку, роблять почуття благородними, мають освітнє і виховне значення; він написав цікаві й повчальні оповідання та казки для дітей: «Без праці», «Коли ще звірі говорили», «Коваль Басим», «Лис Микита» та ін.

У творах Франка є багато цінних матеріалів з історії освіти, школи та педагогічної думки на Україні в різні епохи і періоди; про освітню діяльність братств XVI—XVII ст., Острозьку школу, історію Львівського університету, педагогічні ідеї І. Вишенського, Г. Сковороди, Т. Шевченка, О. Духновича та ін.

Він цікавився історією освіти, школи і педагогічної думки в країнах Стародавнього Сходу, в Стародавній Греції, Київській Русі, на Україні, зокрема в Галичині, в Росії і Західній Європі.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: