Повторність злочинів та її види. 4 страница

У разі призначення покарання особі, яка засуджується до позбавлення волі на строк не більше як 5 років, а також призначення покарання у вигляді виправних робіт, суд, враховуючи особу винного та можливості його виправлення і перевиховання, може прийняти рішення про звільнення винного від відбування покарання з випробуванням.Засудженому встановлюється іспитовий строк тривалістю від 1 до 3 років. Суд може покласти на засудженого певні обов'язки: попросити публічно або в іншій формі пробачення у потерпілого; не виїжджати за межі України; повідомляти про зміну місця проживання; періодично з'являтися для реєстрації в органи кримінально-виконавчої системи, пройти курс лікування від алкоголізму чи наркоманії.Якщо засуджений не виконує покладені на нього обов'язки, суд направляє його для відбування призначеного покарання.Після закінчення іспитового строку засуджений, який виконав усі покладені на нього обов'язки, звільняється від призначеного йому покарання. Амністія - є видом повного або часткового звільнення осіб, засуджених за вчинення злочинів, від відбуття покарання. Оголошення амністії належить до повноважень ВР України і встановлюється виключно законом, в якому зазначаються категорії осіб, які підлягають амністії.Амністія може передбачати: скорочення строків покарання або заміну призначених судом покарань іншими, м'якшими; зняття судимості та ін. Амністія може передбачати звільнення жінок, які мають маленьких дітей, хворих, неповнолітніх.Відповідно до Закону України "Про застосування амністії в Україні" (1996) амністію не може бути застосовано до особливо небезпечних рецидивістів; осіб, які мають дві і більше судимості за вчинення тяжких злочинів; осіб, яких засуджено за особливо небезпечні злочини проти держави, умисне вбивство за обтяжуючих обставин. Помилування за своїм змістом наближається до амністії. Однак акти про помилування завжди мають індивідуальний характер і застосовуються лише персонально до окремих осіб.Помилування здійснюється, як правило, на прохання засудженого, його рідних, захисника тощо. Питання про помилування відносно іноземних громадян може бути поставлене також урядами їхніх країн і міжнародними організаціями. Помилування може бути застосоване до будь-якої особи, але насамперед до тих, хто щиро розкаявся і довів це своєю поведінкою.Згідно з Конституцією України помилування здійснює Президент України.

Судимість — це правове становище особи, яке виникає внаслідок засудження її за вчинений злочин з дня набрання законної сили обвинувальним вироком суду і триває визначений законом термін, тягнучи при цьому несприятливі для засудженого кримінально-правові та загальноправові наслідки. Закінчується судимість її погашенням чи зняттям.Судимість - суто кримінально-правове явище. За рамками кримінального права виникнути й існувати вона не може.з сказаного випливає, що судимість: 1) виникає, коли особу засуджено за діяння, передбачене КК; 2) з моменту набрання обвинувальним вироком суду законної сили; 3) стосується лише засудженої особи; 4) породжує правове становище, результатом якого є несприятливі для особи кримінально-правові та загально-правові наслідки; 5) триває визначений законом термін; 6) погашається через визначений у КК строк або знімається в установленому законом порядку.Передумовою виникнення судимості є вчинення особою діяння, що містить склад злочину, передбачений КК.Правовою підставою судимості особи є обвинувальний вирок суду, що набрав законної сили. Судимість стосується лише особи, яку засуджено, і вирок щодо якої набрав законної сили. При цьому слід зазначити, що поняття судимості можна розглядати у двох значеннях: як кримінально-правовий інститут (норми, що регламентують судимість, вміщені у розділ XIII Загальної частини КК) і як кримінально-правове явище. Ці дві сторони судимості органічно поєднані між собою, але не тотожні. Якщо судимість як кримінально-правове явище властива особі, котра вчинила діяння, що містить склад злочину, передбачений КК, і вирок щодо якої набразаконної сили, то судимість як кримінально-правовий інститут -це сукупність норм КК, які регламентують порядок виникнення, існування і припинення судимості. Ми розглядаємо судимість у цілому: як явище, яке регламентується нормами КК.Згідно з ч. З ст. З КК, кримінально-правові наслідки визначаються тільки КК. Аналіз положень кримінального закону дозволяє виділити такі кримінально-правові наслідки судимості:1) судимість громадянина України, іноземця, особи без громадянства за вчинений ними злочин за межами України може бути врахована у разі вчинення ними нового злочину на території України при кваліфікації цього злочину, призначенні покарання, звільненні від кримінальної відповідальності чи покарання (ст. 9 КК);2) судимість впливає на визнання злочину повторним (ч. 4 ст. 32 КК);3) удимість за умисний злочин є обов'язковою ознакою визнання рецидивом злочинів вчинення особою нового умисного злочину (ст. 34 КК);4) судимість впливає на звільнення особи від кримінальної відповідальності. Так, за наявності судимості неможливе звільнення особи від кримінальної відповідальності у зв'язку з дійовим каяттям (ст. 45 КК), примиренням винного з потерпілим (ст. 46 КК), передачею особи на поруки (ст. 47 КК), зі зміною обстановки (ст. 48 КК), із застосуванням примусових заходів виховного характеру (ст. 97 КК);5) судимість впливає на кваліфікацію діяння. Наприклад, контрабанда, вчинена особою, раніше судимою за такий злочин, кваліфікується за ч. 2 ст. 201 КК;6) судимість впливає на призначення покарання. Згідно з п. 1 ч. 2 ст. 67 КК рецидив злочинів, тобто вчинення нового умисного злочину особою, що має судимість за умисний злочин, має визнаватись судом при призначенні покарання обставиною, що його обтяжує. Відповідно до ст. 71 КК вчинення нового злочину засудженим після постановления вироку, але до повного відбуття покарання, тягне більш суворе покарання, а за певних умов - до 25 років позбавлення волі;7 судимість впливає на звільнення від відбування покарання. Так, більш жорсткими є умови умовно-дострокового звільнення особи від відбування покарання, якщо особа раніше відбувала покарання у виді позбавлення волі за умисний злочин і до погашення чи зняття судимості знову вчинила умисний злочин, за який засуджується до позбавлення волі (п. 2 ч. З ст. 81 КК), а також особи,яка раніше звільнялася умовно-достроково і знову вчинила новий умисний злочин протягом невідбутої частини покарання (п. З ч. З ст. 81 КК). Більш жорсткими є й умови заміни невідбутої частини покарання більш м'яким щодо особи, яка раніше відбувала покарання у виді позбавлення волі за умисний злочин і до погашення або зняття судимості знову вчинила умисний злочин будь-якої тяжкості, за який вона була засуджена до позбавлення волі (п. 2 ч. 4 ст. 82 КК), а також особи, яка раніше звільнялася умовно-достроково і вчинила новий умисний злочин протягом невідбутої частини покарання (п. З ч. 4 ст. 82 КК)Загальноправові наслідки судимості полягають у тому, що вона є перешкодою для обіймання певних посад та зайняття певними видами діяльності, а також підставою ряду інших обмежень.Так, громадянин, який має судимість за вчийення умисного злочину, не може бути обраний народним депутатом України (ст. 76 Конституції України); особа, яка має судимість, не може бути суддею (ст. 7 Закону «Про статус суддів»); набрання законної сили обвинувальним вироком суду (момент виникнення судимості) є підставою для звільнення судді з посади (ст. 126 Конституції України) та для дострокового припинення повноважень народного депутата України (ст. 81 Конституції України); особа, яка має судимість, не може бути адвокатом (ст. 2 Закону «Про адвокатуру»), нотаріусом (ст. З Закону «Про нотаріат»); особи, які мають судимість, не можуть бути призначеним на посаду прокурора або слідчого прокуратури (ч. 6 ст. 45 Закону «Про прокуратуру») тощоСудимість є перешкодою для реалізації інших прав особи. Наприклад, наявність у громадянина судимості за тяжкі злочини є перешкодою для допуску до державної таємниці (ст. 23 Закону «Про державну таємницю»); до осіб, що мають дві і більше судимості за вчинення тяжких злочинів, застосування амністії не допускається (ст. З Закону «Про застосування амністії в Україні»)Судимість обмежує права людини лише на певний, чітко визначений у законі строк.

Судимість є правовим наслідком засудження особи вироком суду до кримінального покарання. Вона виражається в такому стані особи, який пов'язаний з певними цивільно-правовими і кримінально-правовими обмеженнями.Судимість має своєю метою попередження вчинення нових злочинів як особою, що має судимість, так й іншими особами. Підставою судимості є наявність обвинувального вироку суду, який набрав законної сили і яким особа засуджується до певного покарання. Такими, що не мають судимості, визнаються (ч. З ст. 88):

а) особи, засуджені вироком суду, без призначення покарання;

б) особи, засуджені вироком суду, із звільненням від покарання;

в) особи, які відбули покарання за діяння, злочинність і караність яких виключена законом.Відповідно до ч. 2 ст. 88 КК судимість має правове значення у разі вчинення нового злочину, а також в інших випадках, передбачених законами. Відповідно до ч. 1 ст. 88 КК особа визнається такою, що має судимість, з дня набрання законної сили обвинувальним вироком і до погашення або зняття судимості.Отже, судимість поширюється на: 1) строк відбування покарання; 2) і, крім того, у випадках, передбачених законом, на певний строк після відбуття покарання.Протягом цього часу особа, яка має судимість, може виправитися, тому законодавець передбачає можливість припинення судимості і пов'язаних з нею обмежень.Частина 1 ст. 88 КК України називає два види припинення судимості: її погашення і зняття.

9.1. Погашення судимостіПогашення судимості — це автоматичне її припинення при встановленні передбачених законом умов. Головним з них є невчинення особою протягом строку судимості нового злочину.Стаття 89 КК встановлює диференційовані строки погашення судимості залежно від виду і строку покарання, відбутого винним. У деяких випадках судимість погашається самим фактом відбуття покарання або звільнення від нього. Наприклад, судимість погашається після відбуття такого покарання, як позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю.Стаття 89 КК передбачає також погашення судимості перебігом встановленого в законі строку після відбуття особою основного і додаткового покарання. Тривалість цих строків встановлюється залежно від виду покарання і ступеня тяжкості вчиненого злочину. Так, п. 5 передбачає строк погашення судимості в один рік, якщо особи відбули покарання у виді штрафу, громадських робіт, виправних робіт або арешту, а для осіб, які відбули покарання у виді обмеження волі, строк погашення судимості дорівнює двом рокам (п. 6).У пунктах 6-9 ст. 89 КК строки погашення судимості диференціюються залежно від категорії злочинів (ст. 12). Для злочинів невеликої тяжкості — 2 роки; середньої тяжкості — 3 роки; тяжких — 6 років; особливо тяжких — 8 років.Закінчення передбачених ст. 89 КК строків судимості за умови, що перебіг строку не переривався вчиненням нового злочину, дозволяє вважати особу такою, яка не має судимості.

9.2. Зняття судимості1. Під зняттям судимості розуміється припинення судимості рішенням суду. При знятті судимості на відміну від її погашення перебіг встановленого законом строку і невчинення особою нового злочину самі по собі, автоматично, не припиняють стан судимості. Потрібен розгляд цього питання судом.2. Зняття судимості можливо лише до перебігу строків погашення судимості, передбачених у ст. 89 КК. Тому воно завжди є достроковим. Для зняття судимості згідно зі ст. 91 КК необхідні такі умови:1) відбуття особою покарання у вигляді обмеження волі або позбавлення волі;2) закінчення не менше половини строку погашення судимості, передбаченого в ст. 89 КК;3) встановлення судом того, що особа зразковою поведінкою і сумлінним ставленням до праці довела своє виправлення.Для дострокового зняття судимості необхідна сукупність цих умов.Якщо суд встановить наявність цих умов, він ухвалює рішення про зняття з особи судимості, після чого особа визнається такою, що не має судимості.

У сучасних умовах реалізації судово-правової реформи, основною метою якої є створення судочинства охоронного типу, особливої акту­альності набуває питання законодавчої регламентації застосування примусових заходів медичного характеру. Примусові заходи медично­го характеру є заходами соціального захисту, що мають загальну мету захистити суспільство від небезпечних дій психічно хворих осіб і ви­лікувати їх.
Чинним кримінальним і кримінально-процесуальним законодав­ством передбачено систему норм, спрямованих на об' єктивне і гуман­не вирішення питань, пов'язаних із забезпеченням інтересів осіб, які вчинили суспільно небезпечні діяння, страждаючи на психічні хворо­би або маючи інші психічні розлади, що зумовлюють необхідність у застосуванні примусових заходів медичного характеру чи примусово­го лікування.
Відповідно до ст. 92 КК примусовими заходами медичного характе­ру є надання амбулаторної психіатричної допомоги, поміщення особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, що підпадає під ознаки ді­яння, передбаченого Особливою частиною КК, у спеціальний лікуваль­ний заклад з метою її обов'язкового лікування, а також запобігання вчиненню нею суспільно небезпечних діянь. Примусові заходи медич­ного характеру застосовують до осіб, які вчинили у стані неосудності суспільно небезпечні діяння або обмеженої осудності злочини, та які вчинили злочин у стані осудності, але захворіли на психічну хворобу до постановлення вироку або під час відбування покарання.
Неосудність та обмежена осудність є юридичними категоріями, а тому визнання особи неосудною (ч. 2 ст. 19 КК) чи обмежено осудною (ч. 1 ст. 20 КК) належить виключно до компетенції суду.
Залежно від характеру та тяжкості захворювання, тяжкості вчинен­ня діяння, з урахуванням ступеня небезпечності психічно хворого для себе або інших осіб ст. 94 КК встановлює зміст видів примусових заходів медичного характеру, якими є: 1) надання амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку; 2) госпіталізація до психіатричного закладу із звичайним наглядом; 3) госпіталізація до психіатричного закладу з посиленим наглядом; 4) госпіталізація до пси­хіатричного закладу із суворим наглядом.
Примусові заходи медичного характеру можуть бути застосовані лише до особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння і психічний розлад якої пов'язаний з небезпекою для неї чи інших осіб або з мож­ливістю заподіювання особою іншої суттєвої шкоди. Такі заходи не можуть бути застосовані у разі вчинення малозначного діяння або адміністративного правопорушення.
Якщо не буде визнано за необхідне застосування до психічно хво­рого примусових заходів медичного характеру, а також у разі припи­нення застосування таких заходів суд може передати його на піклуван­ня родичам або опікунам з обов'язковим лікарським наглядом.

Відповідно до ст.10 КК України кримінальній відповідальності підлягають особи, яким до вчинення злочину виповнилося 16 років. Особи, які вчинили злочин у віці від 14 до 16 років, підлягають кримінальній відповідальності лише за вбивство, навмисне заподіяння тілесних ушкоджень, що спричинили пошкодження здоров'я, зґвалтування, крадіжку, розбій, злісне чи особливо злісне хуліганство, умисне знищення чи пошкодження державного, колективного майна чи індивідуального майна громадян, що спричинили тяжкі наслідки, а також за навмисні дії, які можуть викликати аварію поїзда.
Якщо суд установить, що виправлення особи, яка у віці до 18 років вчинила злочин без значної суспільної небезпеки, можливе без використання кримінальної відповідальності, він може застосувати до неї примусові засоби виховного характеру, що не є кримінальним покаранням:
а) передача винного під нагляд батьків чи осіб, які їх заступають;
б) передача винного під нагляд громадських організацій чи трудового колективу за їхньою згодою, а також окремих громадян за їхньою згодою;
в) направлення винного у спеціальний навчально-виховний чи лікувально-виховний заклад для дітей та підлітків. Як зазначалося вище, до осіб, котрі не досягли 18-річного віку, не може бути застосована смертна кара; строк позбавлення волі не може перевищувати 10 років. Слід зазначити, що згідно з чинним законодавством (ст. 40 КК) вчинення злочину неповнолітнім е обставиною, що пом'якшує відповідальність.

Виходячи з зазначених вікових особливостей неповнолітніх, особливостей їх соціального статусу, можливостей досягнення мети покарання і т. ін., Кримінальний кодекс 2001 р. встановив суттєві обмеження в частині видів покарань, які застосовуються щодо неповнолітніх, та пільговий характер їх виконання.Стаття 98 КК визначає можливість застосування лише 5 видів покарання з 12 відомих Кримінальному кодексу.Вказана кримінально-правова норма в частині 1 зазначає:«До неповнолітніх, визнаних винними у вчиненні злочину, судом можуть бути застосовані такі основні види покарань:1) штраф;2) громадські роботи;3) виправні роботи;4) арешт;5) позбавлення волі на певний строк».Згідно із ч. 2 цієї статті до неповнолітніх як додаткові види покарання можуть бути також застосовані штраф та позбавлення права обіймати певні посади або займатись певною діяльністю.Умови застосування цих видів покарання суттєво відрізняються від умов їх застосування відносно повнолітніх злочинців.Приміром, штраф (ст. 99 КК) застосовується виключно відносно неповнолітніх, які мають самостійний дохід, власні кошти або майно, на яке може бути звернуто стягнення.Суттєво обмежений і розмір штрафу. Він встановлений у межах до п'ятсот (для повнолітніх - від тридцяти до тисячі, а в деяких випадках і більше - ст. 53 КК) неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Призначення цього виду покарання здійснюється судом залежно від тяжкості вчиненого злочину і з урахуванням матеріального стану неповнолітнього.Громадські роботи (ст. 100 ч. 1 КК), по-перше, обмежуються віком підлітків, до яких вони можуть бути застосовані,- 16-18 років, по-друге, їх загальним строком - від тридцяти до ста двадцяти годин, по-третє, тривалістю виконання протягом дня - не більше двох годин. (Для порівняння нагадаємо, що відносно повнолітніх без урахування їх віку загальний строк цього виду покарання визначається в межах від шістдесяти до двохсот сорока годин, тривалість виконання протягом дня не може перевищувати чотирьох годин - ст. 56 КК.)Виправні роботи (ст, 100 ч. 2 та З КК) також можуть бути призначені неповнолітнім лише у віці 16-18 років, а їх строк вдвічі менший, ніж це передбачено відносно повнолітніх (ст. 57 КК) - від двох місяців до одного року. Суттєво обмежений і розмір відрахувань із заробітної плати, який може здійснюватись при обранні цього виду покарання неповнолітнім - від п'яти до десяти відсотків (для повнолітніх - від десяти до двадцяти відсотків).Так само в пільговому режимі визначений для неповнолітніх і такий вид покарання, як арешт (ст. 101 КК). Його застосування обмежено шістнадцятирічним віком і строком — від п'ятнадцяти до сорока п'яти діб (для повнолітніх - від одного до шести місяців, ст. 60 КК).Найсуворішим з передбачених для застосування до неповнолітніх видом покарання є позбавлення волі но певний строк (ст. 102 КК).За загальним правилом покарання у вигляді позбавлення волі не може призначатись неповнолітнім, які вперше вчинили злочини, що належать до категорії невеликої тяжкості (ст. 102 ч. 2 КК).Суттєво нижчими порівняно з тими, що призначаються повнолітнім, визначені межі позбавлення волі на певний строк. За загальним правилом, вища його межа не може перевищувати десяти років. Єдиним можливим винятком з цього правила є випадки, передбачені ст. 102 ч. З п. 5 КК - скоєння неповнолітнім особливо тяжкого злочину, поєднаного з умисним позбавленням життя людини. У цьому випадку вища межа покарання у вигляді позбавлення волі на певний строк піднята до п'ятнадцяти років.Уперше нормативно закріплена диференціація вищої межі цього виду покарання, залежно від тяжкості вчиненого злочину (ст. 102 ч. З КК). Відповідно до цієї норми:«Покарання у виді позбавлення волі призначається неповнолітньому:1) за вчинений повторно злочин невеликої тяжкості — на строк не більше двох років;2) за злочин середньої тяжкості — на строк не більше чотирьох років;3) за тяжкий злочин - на строк не більше семи років;4) за особливо тяжкий злочин - на строк не більше десяти років;5) за особливо тяжкий злочин, поєднаний з умисним позбавленням життя людини,- на строк до п'ятнадцяти років».Призначення покарання неповнолітнім відбувається на підставі тих самих засад, які визначають цей процес взагалі (статті 65-67 КК). Однак, обираючи покарання, неповнолітньому суд згідно зі ст. 103 КК зобов'язаний враховувати «умови його життя та виховання, вплив дорослих, рівень розвитку та інші особливості особи неповнолітнього».При призначенні покарання за сукупністю злочинів або за сукупністю вироків остаточне покарання у вигляді позбавлення волі на певний строк не може перевищувати п'ятнадцяти років.Реальна практика застосування покарання до неповнолітніх засвідчує, що суди досить поблажливо ставляться до підлітків-злочинців, особливо тих, хто вчинив злочин вперше. Суди набагато частіше, ніж це трапляється при обранні покарання повнолітнім, застосовують ст. 69 КК, призначаючи більш м'яке покарання, ніж передбачене законом.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: