Форми державного устрою. 6 страница

141. Політичні ідеї представників Кирило-Мефодіївського братства.

Наприкінці 1845 — на початку 1846 рр. в Україні виникло Кирило-Мефодіївське товариство. Виникнення цієї організації було пов’язане з безправним становищем України під владою царської Росії. Жорстока криза російської феодально-кріпосницької системи породила в 40-х роках ХІХ ст. гостру потребу в певних ідеях та нових суспільно-політичних поглядах.

Одним із засновників і найактивніших учасників Кирило-Мефодіївського товариства був професор М. Костомаров. рушійними силами української історії він уважав народні маси, їхню самосвідомість: що свідомішим є народ, то скоріше він знайде самого себе і через самореалізацію самовизволиться. Думки М. Кос­томарова про федерацію, республіканський лад, громадянські сво­боди, що творили його політичну концепцію, були обґрунтовані ним у програмі кирило-мефодіївців та в окремих статтях.

Крім Костомарова, активними членами Кирило-Мефодіївсь­кого товариства були М. Гулак, В. Білозерський, П. Куліш, О. Маркович, Т. Шевченко та ін. Кирило-мефодіївці були добре обізнані з найпередовішими ідеями тогочасних західних учених і філософів, зокрема цікавилися «лівими гегельянцями».

Кирило-мефодіївці закликали всіх слов’ян об’єднатися, але так, щоб кожен народ утворив свою суверенну республіку, незалежну від інших, збудовану на демократичних засадах. На чолі кожної з республік мали стояти вибрані на певний час всенародними зборами президент і сейм; передбачалась повна суспільна й політична рівність усіх громадян, здійснювана на засадах громадянської свободи, свободи вірувань. Члени товариства прагнули досягти свого ідеалу не тільки через державні реформи, а й передовсім поширенням освіти, проповіддю християнських та громадських ідей, моральним удосконаленням людей. Особливі надії вони покладали на особисту чесність обраних правителів як одну з головних передумов ідеального суспільного ладу.

142. М. Драгоманов – основоположник політичної науки в Україні.

М.ДРАГОМАНОВ (1841-1895) - видатний соціолог і політолог, який продовжив традиції Кирило-Мефодіївського товариства в дослідженні політичних відносин. В програмі „Громади” - організації укр. інтелігенції, до якої входив Драгоманов, визначено Концепцію слов’янської федерації та методи боротьби із самодержавством.

У пошуках реального й об’єктивного критерію суспільного розвитку М. Драгоманов звертається до здобутків тогочасної західноєвропейської науки і знаходить його в ідеї суспільно-куль­турного прогресу та в діалектиці, що посідала центральне місце в найбільш поширених тоді суспільно-політичних програмах і соціально-філософських теоріях.

М. Драгоманов, намагаючись перенести ідею прогресу на укра­їнський політичний ґрунт, ототожнює її з ідеєю духовно-мораль­ного, економічного й політичного розвитку суспільства. На думку вченого, що більше розвинено суспільну організацію, то вищий щабель соціального прогресу може бути досягнутий. Незважаючи на те, що Драгоманов поділяв марксистські ідеї про соці­алізм як більш прогресивний лад, що може виникнути лише в про­мислово розвинених країнах, а також визнавав постулат Маркса щодо політики й держави як надбудови над економічним базисом, він позитивно ставився до спенсерової теорії еволюції як різнобічної диференціації й розвитку людського суспільства.

Політичну програму М. Драгоманова було побудовано на п’яти провідних принципах. Це, по-перше, визнання за державою з її політичною системою і конституцією можливості координації соціально-економічного життя, створення конституційно-репре­зентативної системи; по-друге, ідея вченого щодо еволюції існуючої політичної системи як засобу проведення широких політичних реформ; по-третє, визнання вирішального значення за ідеєю культурництва, тобто думка про те, що визвольна боротьба має вестися лише просвітницькими засобами, і культура може стати основою для функціонування майбутньої республіканської держави; по-четверте, європоцентризм, тобто переконання, що історичний процес у Росії має пройти той самий політичний шлях, що і в країнах Західної Європи (учений називав його парламентсько-земським варіантом, що замінить абсолютистську монархію); по-п’яте, ідея федерації і «громадівського соціалізму» як вирішальної умови перебудови царської імперії на автономічних засадах.

143. Політичні погляди М. Грушевського.

М.С.Грушевський (1866 - 1934) видатний вчений-історик, політолог, публіцист і політичний діяч, який ряд своїх праць присвятив громадсько-політичній тематиці.

Його соціально-політична концепція визначає 3 категорії „народ”, „держава”, „герой”.

У праці «Українська партія соціалістів-революціонерів та її завдання» він розкриває ідею пріоритетів інтересів народу, суспільства над інтересами держави, яку він відстоював протягом своєї наукової та громадської діяльності.

Грушевський досліджував історію українського народу як окремої етнокультурної одиниці, обґрунтовував історико-юридичне право на­роду на самостійність і власну державність. Він розглядав народ як соціальну силу, селянство визначав осно­вою української нації, що дивиться на себе як на єдиного справжнього представника нації, охоронця її традицій та ідеології, є сильним, активним і національно відмінним від селянства Московщини.

Так як Україна є країна землеробська, мужицька, з мужицькою культурою, в селянстві він вбачав її відродження та майбутнє.Саме село мало українізувати пролетарські верстви міста та нейтралізувати процес їх русифікації.

Державу розглядав в органічному зв’язку з народом і поділяв автономно-федералістські погляди М.Драгоманова, М.Костомарова. Під час Президентства сподівався на федерацію з Росією та проголошення суверенітету УНР.

Народ і держава були поєднані з героями в історії, які відображали вимоги народних мас, були породженням епохи.

144. Політичні погляди В. Липинського.

Видатним українським політичним мислителем і політичним діячем консервативного напрямку був В. Липинський (1882—1931). Українська держава в майбутньому, на думку Липинського, має бути назалежною монархією спадкового характеру з обов’яз­ковою передачею успадкованої гетьманської влади. В Україні гетьман повинен уособлювати державу і виступати своєрідним «національним прапором», найвищим символом держави. Влада гетьмана в державі спирається на традиції, які були започатковані ще Б. Хмельницьким. існування інституту гетьманства в Україні дає можливість об’єднатися і співпрацювати в ім’я добробуту держави різним політичним угрупованням.

Отже, основним пунктом українського державного будівництва Липинський уважав встановлення правової монархії в традиційній формі гетьманату.

Політична програма В. Липинського базувалася на таких юридичних та економічних засадах: 1) гарантія недоторканності особи; 2) забезпечення права приватної власності на землю; 3) прове­дення аграрної реформи; 4) гарантія об’єднання в українській державі всіх українських земель, а в зовнішній політиці — військового та економічного союзу з Росією і Білорусією.

Для В. Липинського нації не вічні, і їхня доля цілковито залежить від того проводу, який їх очолює, тобто від національної аристократії.

Учений говорить про три вічні стадії, які наслідують одна одній і через які проходять у своєму житті всі нації (вже згадувані класократія, демократія та охлократія). Будь-який із цих типів панування врешті-решт приводить до панування демократії, але й сама демократія в процесі дегенерації породжує елементи диктаторського характеру і грубої сили, тобто охлократію.

Інтелігенція стоїть надзвичайно далеко від керівництва держави.

В. Липинський зазначав, що одним із головних політичних завдань української еліти має бути тривале виховання провідними верствами, об’єднаними в організацію, усього українського громадянства в дусі державно-ідеалістичної ідеї, боротьба за здійснення якої, на його думку, завжди була необхідною передумовою перетворення нації недержавної в державну.

Отже, монархічні погляди в поєднанні із засадами християнства, етики і консерватизму становлять зміст політичної концепції В. Липинського, концепції, яка лягла в основу державницького, консервативного напряму в українській політичній думці.

145. Політичні погляди Д. Донцова.

Д. Донцов підкреслює, що в українському націоналізмі набуває центрального значення головна ідея, яку він пропагував усе життя, — ідея про засадну відмінність націоналістичного світогляду від ідеалів європейського Просвітництва взагалі та його похідних у вигляді позитивізму, наукового соціалізму, наукового матеріалізму тощо. Донцов піддає жорстокій критиці майже всіх відомих українських демократів, починаючи з П. Куліша й закінчуючи М. Драго­мановим, саме за їхні просвітницькі ідеали та спроби на науковому рівні аналізувати явища суспільно-політичного життя.

Націоналізм Донцов розглядав як світогляд, що є стимулом усіх людських починань і встановлює взаємини між усіма су­б’єктами. Проголошуючи головним чинником діяльності людини вольовий аспект людської психіки, він підносить до рівня абсолютних людських цінностей ірраціоналізм, експансію, насильництво і фанатизм.

Центральною тезою ідеології чинного, або інтегрального націоналізму Д. Донцова було поняття волі, яке в нього випливало з ніцшеанської концепції «волі до влади». Саме у волі Донцов убачав початок усіх здорових людських починань, «вічний невсипучий гін», який все

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: