Структуралізм: К. Леві-Строс, Р.Барт, М.Фуко

У середині XX ст. в європейській філософії сформувалась течія, яка дістала назву структуралізм. Його основні представники: К.Леві-Стросс (нар. 1908), Ж.Лакан (1901-1981), М.Фуко (1926-1984), Р.Барт (1915-1980) та ін. Структуралізм — це загальна назва ряду напрямків у соціогуманітарному пізнанні XX ст., пов'язаних із виявленням структури, тобто сукупності відношень між елементами цілого, що зберігають свою сталість у ході різних перетворень і змін. Пошук структур відбувається в різних сферах культури. Структуралізм можна умовно поділити на дві лінії: перша — власне філософські ідеї самих вчених-структуралістів; друга — структуралістська ідеологія, що поширилась у Франції в 60-70-ті роки. Об'єктом дослідження структуралізму є культура як сукупність знакових систем, найважливішою з яких є мова, але сюди належать також наука, мистецтво, міфологія, релігія, мода, реклама тощо.

Виникає структуралізм як метод дослідження в лінгвістиці, літературознавстві, психології, теорії етнографії при переході цих наук від переважно описово-емпіричних до абстрактно-теоретичних досліджень.

Характерну рису структуралізму становить прагнення за свідомим маніпулюванням знаками, словами, символами виявити неусвідомлювані глибинні структури, приховані механізми знакових систем («ментальні структури» Леві-Строс, «дискурсивні формації» Фуко і т.д.), які опосередковує ставлення людської свідомості та світу. Структурний метод дозволяє переходити від поверхневих, усвідомлюваних звязків до прихованим, неусвідомлювані закономірностям.

Найбільш видатним структуралістом з нелінгвістів, безсумнівно, є К.Леви-Строс, створив школу структурної антропології. У своїй піонерської статті 1945 «Структурний аналіз в лінгвістиці і антропології» він стверджував, за прикладом лінгвістики, що різні об'єкти і поведінку повинні трактуватися як вияв несвідомих систем, визначальних їх форму і значення. Леві-Строс намагається знайти такі «ментальні структури», які були б спільними для всіх культур і всіх людей, розвиваючи ідею зверхраціоналізма. На його думку, зверхраціоналізм - це гармонія чуттєвого і раціонального начал, втрачена сучасною європейською цивілізацією, але збережена на рівні первинного міфологічного мислення. Остання він розглядає як колективне несвідоме.

У літературознавстві і літературному критиці структуралізм виник у Франції 1960-і роки, з приходом робіт Р. Барта, Ц. Тодорова (р. 1942), Ж. Женетта (р. 1930) і А. Греймаса (1917–1992). У Франції структуралістське літературознавство стало бунтом проти літературознавства історичного й будь-якого біографічного, господствовавшего у французьких університетах. Подібно т.зв. «нової критиці» в повоєнних Англії й Сполучені Штати, структуралізм прагнув повернутися до тексту як такого, та заодно виходив речей, що структури тексту неможливо знайти виявлено без деякою теорії чи методологічної моделі. Р.Барт ввів різницю між літературної критикою, яка поміщає літературне твір у визначений контекст і намагається приписати йому деяке значення, і наукою про літературу, чи поетикою, що вивчає умови значення, формальні структури та конвенції, організуючі і що задають певний діапазон його інтерпретацій.

У 70-і рр. структуралізм, підсилений новими ідеями Варта, Деріда, Фуко, отримує назву постструктуралізму (або неоструктуралізму), який так само як і структуралізм, розглядав мову як єдинопридатний фундамент для пізнання, а також для дій та існування.

З кінця 60-х - початку 70-х років XX ст. відбувається перехід до нового етапу розвитку структуралізму - постструктуралізму.У його рамках знання позбавляється ореолу обєктивності, трактується як осередком соціальних і політичних сил, як втілення стратегій влади, примусів і спонукань. Акцент у дослідженнях постструктуралістов зміщується з аналізу обєктивних нейтральних структур до аналізу всього того, що лежить поза структурою, що відноситься до її «вивороті».

Мішеля Фуко (1926-1984), роботи "Наглядати й карати. Народження в'язниці" (1975), "Воля до знання" (1976). Фуко показує, що система мови й інших знакових систем, з одного боку, і система влади й соціальних інститутів, з інший, будучи тісно взаємозалежними, піддані взаємному впливу й зміні. Влада не має центра, не належить яким-небудь конкретним індивідам або групам, тому що кожний одночасно й має владу, і підкоряється влади інших. Політикові М. Фуко розглядає не як відношення соціальних груп, а як особливий культурний спосіб вироблення й поширення знання. М. Фуко воліє писати не про структуру, а про дискурс.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: