І.П.Котляревський. «ЕНЕІДА» ліро-епічна, бурлескно-травестійна ПОЕМА

Після того як греки спалили Трою, Еней (один із героїв Троянської війни в античній літературі) із деякими вцілілими троянцями, зробивши човни, поплив морем.

Юнона, дружина Зевса, була на боці греків і дуже не любила Енея, надто за те, що «мамою Венеру звав». Вона намагалася знищити його за допомогою бога вітрів Еола, але Еней звернувся до Нептуна, і море заспокоїлось. Венера, яка спостерігала за бурею, вирішила піти на поклон до Зевса. Верховний бог заспокоїв її, сказавши, що доля Енея вже вирішена і ніхто не зможе її змінити.

Еней збудує сильне царство І заведе своє там панство; Не малий буде він панок. На панщину весь світ погонить, Багацько хлопців там наплодить І всім їм буде ватажок.

За планом Зевса, Еней повинен був заїхати до Дідони (карфагенської цариці), там відпочити, погуляти, але потім плисти далі, виконуючи Зевсову волю. Так і сталося. Закохана Дідона робила все, аби Еней забув про своє лихо, вигадувала різні ігрища й розваги. Троянці ходили по вечорницях, веселились увесь час — отак і жили. Еней зовсім забув про Рим, куди мав їхати, щоб заснувати там своє царство. Зо два роки провів він у Дідони. Аж якось ненароком Зевс глянув з Олімпа на землю і побачив, як гуляють троянці. Розлютився він і послав до Карфагена Меркурія (бога торгівлі й вісника Зевса) нагадати Енеєві, що він мусить робити. Еней змушений був покинути Дідону, в яку теж закохався. Не в силах забути Енея, Дідона наклала на себе руки, зійшовши на вогнище.

Наступну зупинку троянці зробили на острові Сицилія у царя Ацеста. Той день, коли Еней прибув до Ацеста, був днем смерті Анхіза — батька Енея. Син влаштував багаті поминки.

У цей час на Олімпі зібралися до Зевса на обід гості. Поки боги відпочивали, Юнона запалила троянські човни. Еней, помітивши пожежу, почав молити богів, а потім попросив пустити з неба бурю. Боги зглянулися на троянців, але частина троянських човнів згоріла, і Еней не знав, що робити — пливти далі чи зостатися в Сицилії. Уві сні до нього прийшов батько Анхіз і порадив залишити Сицилію і вирушити до Риму, а також прийти до нього в пекло обміркувати якусь справу.

Прокинувшись, Еней подякував Ацестові за гостинність, і троянці продовжили путь.

Довгенько плавали вони морем, а згодом пристали до берега. То була Кумська земля. Троянці швидко побраталися із місцевими жителями і почали гуляти. Еней пішов шукати дорогу до пекла. Знайти її допомогла пророчиця Сивілла. Удвох вони пройшли вулицею до пекла, на якій жили Дрімота, Зівота, Смерть, а за ними в ряд стояли: Чума, Війна, Холод, Голод та всі інші мирські лиха.

Згодом вони дісталися річки Стікс. Перевізник Харон доставив їх до пекла і показав, куди йти далі.

Нарешті вони потрапили до пекла. Там все поблідло і поблекло, Нема ні місяця, ні звізд... Смола там в пеклі клекотіла... В смолі сій грішники сиділи І на огні пеклись, горіли, Хто, як, за віщо заслужив...

Пани там тяжко працювали, за те їх мордували, що на землі людей вважали за скотів. Брехуни лизали гарячі сковороди, а скупим вливали розтоплене срібло у рот.

У пеклі Еней зустрів Дідону, побував у царському домі Плутона, а потім знайшов Анхіза. Той забрав Енея до своєї господи, і ворожки переказали Енеєві його долю.

Од його має розплодитись Великий і завзятий рід, Всім світом буде управляти...

Повороживши, Еней попрощався з батьком, і з Сивіллою повернуся на землю, до троянців.

Еней відплив із товаришами з Кумської землі. Через деякий час вони опинилися біля острова цариці Цирцеї. Вона була «люта чарівниця і дуже злая до людей», тому всіх, хто потрапляв до неї, перетворювала на скотів. Троянці проспівали молебень Еолу, і бог вітрів відігнав кораблі Енея від клятого острова.

Пливучи морем, Еней побачив русло річки Тибр, а боги якраз і наказали пливти до берегів Тибру і тут заснувати царство. Зійшовши на берег, троянці почали «копати, строїть...»

Це була латинська земля (центральна частина сучасної Італії), і правив нею цар Латин. Цар відзначався скупістю, мав дружину Амату та молоду вродливу дочку Лавинїю (Лавису). Серед усіх женихів, що сваталися до Лавинії (а їх було чимало), Аматі і Латинові найбільше подобався сусідній цар Турн (цар рутульців — італійського племені). Всі мешканці Латинової землі очікували майбутнього весілля, і саме перед сватанням приплив Еней. Щоб познайомитися з царем, Еней відправив до Латина послів із дарунками. Посли передали такі дари: Лавинії— килим-самольот, Аматі — скатертину-самобранку, а Латину — чоботи-скороходи. Подарунки сподобались, і Латин запросив Енея в гості, теж дарами наградив і майже зятем називав, бо вирішив саме за нього віддати дочку.

З Олімпу за Енеєм і троянцями слідкує Юнона. За її намовою фурія Тезифона навіює Турнові сон, у якому не він, а Еней стає нареченим Лависі-Лавинії. Під враженням цього сну Турн виступає на боротьбу з Енеєм. Становище троянців ускладнюється й тим, що вони, полюючи, зацькували цуцика Лависиної няньки. Розлючена стара зібрала своїх людей, і пішли вони бити троянців. Підбурені Аматою й Турном, латинці на вулицях кричали: Війна! Війна! проти троянців, Ми всіх Енеєвих поганців Поб'єм — іскореним їх род. Латин не хотів війни, проте Вельможі царство збунтовали, Против царя всіх наущали... І всі почали готуватися до війни. Турн відправляє послів до сусідніх царів,

щоб ті прийшли допомагати йому. Військо Енея теж готується до війни. Щоб

перемогти Турна, Еней їде до Аркадії просити допомоги в царя Евандра.

Мовчки вислухавши Енея, цар відповів:

Дамо вам війська в підпомогу,

І провіанту на дорогу,

І грошеняток з якийсь міх.

Разом з Енеєм Евандр відправляє й свого сина Палланта, щоб навчився військового ремесла.

Вночі Енеєві сниться Венера, яка принесла йому зброю, викувану Вулканом. Ця зброя додасть Енеєві казкової сили, здатної здолати ворога. Поки Еней не повернувся з допомогою, Турн вирішує напасти на кріпость (фортецю) троянців. Взяти її приступом не вдається, і тоді він наказує спалити троянський флот. Вночі двоє троянців, Низ і Евріал, забралися до ворожого табору і перерізали чимало ворогів. їх спіймали і вбили. Турн думає про нову битву, прагнучи помститися троянцям за нічну різню. За допомогою Юнони він та його союзники потрапляють у кріпость троянців. Ідуть запеклі бої, троянці гуртом навалилися на Турна, і він відступив аж до річки Тибр, стрибнув у воду і «пустився вплав».

В цей час на Олімпі Зевс забороняє богам втручатися в земні справи. А на землі Турн знову повів своїх воїнів на кріпость. Билися цілий день — «насилу розвела їх ніч». Вночі повернувся Еней з Паллантом та військом. Знову зав'язується битва, і Турн вбиває Палланта. Провівши тіло загиблого в столицю Паллантова батька Евандра, Еней повертається до кріпості. Там на нього чекають рутульські посли, просячи про перемир'я, щоб поховати загиблих. На це Еней сказав, що рутульцям не слід воювати з ним, бо він не держить на них зла. Його ворог — Турн. Тож нехай поєдинок між Енеєм і Турном вирішить долю цієї війни. Хоч як цього не хотілося Турнові, він погодився на бій з Енеєм. А поки йшли переговори, троянці готувалися до штурму латинського міста. Знову почалася війна, але вже біля брам латинців. Другого дня вранці два табори зайняли позиції, щоб спостерігати за поєдинком Турна і Енея. Юнона знову вирішила допомогти Турнові. Зевс розгнівався на неї і сказав, що Еней стане безсмертним, як усі боги, а безсмертного не можна вбити, тому він радить Юноні заспокоїтись. Без допомоги Юнони Турн лишився своєї сили, і Еней легко його вбив. Душа рутульська полетіла До пекла, хоть і не хотіла, К пану Плутону на бенкет. Живе хто в світі необачно, Тому нігде не буде смачно, А більш, коли і совість жметь.

Травестія (з французької) дослівно означає переодягання. Бо й справді герої поеми римського автора у творі Котляревського одягнені в національний одяг українців, вживають українські національні страви і напої, співають українських пісень. їхні звичаї, весь побут, життя різних соціальних станів — усе, як було в Україні у XVIII ст. Жанр бурлеску (від італ. жарт) вимагав, щоб про буденне говорилося «високим штилем», піднесено, а героїчний зміст викладався зумисне вульгарно. Суть травестії та бурлеску — в різкому контрасті між темою й характером її розкриття.

Отже, скориставшися твором римського класика й досвідом переробок, І. Котляревський пішов далі і наповнив запозичену схему живописним національним колоритом, народним гумором, живою українською мовою. Автор української «Енеїди» ставить суспільно важливі для нашого народу проблеми: соціальної нерівності, захисту рідної землі від ворогів, громадянського обов'язку, честі, сім'ї, виховання дітей, дружби, кохання та ін. Загальна картина суспільства і взаємин у ньому дана поетом в описі пекла і раю. Рай та пекло населені ним відповідно до уявлень народу, як це зображено у народних легендах та піснях. В раю — убогі, вдови, сироти. У пеклі ж — пани й чиновники. Засуджуючи соціальну несправедливість, І. Котляревський мріяв про таке суспільство, в якому пануватимуть високі, благородні моральні заповіді, люди житимуть за законами добра і правди, а тому він виступив зі своєю моральною програмою. У пекло письменник помістив скупих, брехунів, гульвіс, самогубців, лжевчених, графоманів, пияків, балакунів, злодіїв — усіх, чиї дії народ трактував як аморальні, за які людина після смерті потрапляє в пекло, де зазнає тяжких мук. Як поет-громадянин, І. Котляревський викрив також національні вади українців: нерішучість, надмірну добродушність, легковірність тощо. Отже, і духовне багатство народу, і те, що заважає йому успішно розвиватися, показано в «Енеїді» однаково правдиво.

Читаючи поему, зустрічаємо в ній багато картин життя простого народу: описи вечорниць, похорону, поминок, ворожінь, танців та всіляких забав. Ці картини створюють таке враження, ніби перебуваєш в українському селі. З узагальненим образом народу тісно пов'язана в поемі тема захисту Вітчизни, громадянської підпорядкованості особистих інтересів народним.

Іван ФРАНКО «ГІМН» (поезія громадянської лірики»

(збірка «З вершин і низин»)

Вічний революцйонер —

Дух, що тіло рве до бою,

Рве за поступ, щастя й волю, —

Він живе, він ще не вмер.

Ні попівськії тортури,

Ні тюремні царські мури,

Ані війська муштровані,

Ні гармати лаштовані,

Ні шпіонське ремесло

В гріб його ще не звело.

Він не вмер, він ще живе!

Хоч від тисяч літ родився,

Та аж вчора розповився

І о власній силі йде.

І простується, міцніє,

І спішить туди, де дніє;

Словом сильним, мов трубою,

Міліони зве з собою,

— Міліони радо йдуть,

Бо се голос духа чуть.

Голос духа чути скрізь:

По курних хатах мужицьких,

По верстатах ремісницьких,

По місцях недолі й сліз.

І де тільки він роздасться,

Щезнуть сльози, сум нещастя,

Сила родиться й завзяття

Не ридать, а добувати,

Хоч синам, як не собі.

Кращу долю в боротьбі.

Вічний революціонер

— Дух, наука, думка, воля

— Не уступить пітьмі поля,

Не дасть спутатись тепер.

Розвалилась зла руїна.

Покотилася лавина,

І де в світі тая сила,

Щоб в бігу її спинила,

Щоб згасила, мов огень,

Розвидняющийся день? [1880]

Відкриває розділ поезія «Гімн» (Замість пролога), яка є прологом також до всієї збірки. Провідний образ поезії — образ вічного революційного духу народу, що постає у творі як сила, «що тіло рве до бою, Рве за поступ, щастя й волю», як сила, яку ніщо не може зупинити. Революційний дух народжує силу й завзяття «добувати Хоч синам, як не собі, Кращу долю в боротьбі». Що ж таке вічний революційний дух? Це «наука, думка, воля», яка «не уступить пітьмі поля. Не дасть спутатись тепер». Вірш, покладений на музику Миколою Лисенком, став, як і Шевченків «Заповіт», одним із неофіційних гімнів народу.

І .Франко «МОЙСЕЙ» (поема)

Поема І. Франка «Мойсей» є одним з найвизначніших творів української літератури щодо обширу і глибини поставлених у ній філософських, етичних і, в першу чергу, політичних та національних питань. Ця філософська поема з"явилася 1905 р., в буремну епоху, що сколихнула всю Російську імперію. У самому повітрі, здавалось, ширяли привабливі ідеї національного визволення українського народу. Франко теж мріяв побачити свій народ вільним. Він довго виношував образ Мойсея, який 40 років вів свій народ крізь пустелю до «обетованої землі», до омріяного щастя, і революція 1905 р. лише підштовхнула поета до написання свого величного твору. Пролог до поеми написаний пізніше за саму поему. З перших рядків ми дізнаємось, що твір присвячено народові, замученому, розбитому, який, «мов паралітик той на роздорожжу, людським презирством, ніби струпом, вкритий». Поета палить пекучий сором, бо його народ перебуває в рабському стані. Він закликає людей боротися за краще, достойне життя, бути одностайними в обстоюванні своєї державності. Пролог нерозривно пов'язаний з усією поемою, він немовби стисло формулює ідею твору. У його хвилюючих рядках постає історична доля українського народу, його минуле, сучасне, майбутнє.

Під час вирішальної боротьби за національну незалежність неодмінно з'являються і такі, як Мойсей, і такі лжепророки, як Датан і Авірон. Але перші мусять перемогти, бо самі історичні та природні закони на їхньому боці. Тому в другій частині прологу Франко висловлює непохитну віру у відродження України.

Та прийде час, і ти огнистим видом Засяєш у народів вольних колі...

Навіть якщо поводирі народу зникнуть у вирі боротьби, як Мойсей, то одразу ж на їх місце прийдуть інші, бо люди — це вже не натовп, лякливий і темний, а народ, який старанням і звитяжним подвигом своїх вождів перетворився на моноліт, ясно уявляє собі власну історичну роль та мету.

Іван Франко «Чого являєшся мені у сні»

(поезія інтимної лірики) (збірка «Зів'яле листя»)

Чого являєшся мені Усні?

Чого звертаєш ти до мене

Чудові очі ті ясні, Сумні,

Немов криниці дно студене?

Чому уста твої німі?

Який докір, яке страждання,

Яке несповнене бажання

На них, мов зарево червоне,

Займається і знову тоне У тьмі?

Чого являєшся мені Усні?

В житті ти мною згордувала,

Моє ти серце надірвала,

Із нього визвала одні

Оті ридання голосні -Пісні.

В житті мене ти й знать не знаєш,

Ідеш по вулиці - минаєш,

Вклонюся - навіть не зирнеш

І головою не кивнеш,

Хоч знаєш, знаєш, добре знаєш,

Як я люблю тебе без тями,

Як мучусь довгими ночами

І як літа вже за літами

Свій біль, свій жаль, свої пісні

У серці здавлюю на дні.

О, ні!

Являйся, зіронько, мені Хоч в сні!

В житті мені весь вік тужити -Не жити.

Так най те серце, що в турботі,

Неначе перла у болоті,

Марніє, в'яне, засиха,

-Хоч в сні на вид твій оживає,

Хоч в жалощах живіше грає.

По-людськи вільно віддиха,

І того дива золотого

Зазнає, щастя молодого,

Бажаного, страшного того Гріха!

Поезія «Чого являєшся мені у сні?» належить до шедеврів світової інтимної лірики. Вірш уражає силою кохання, надривно-зажуренимвибухом людського почуття. Ліричний герой переживає душевне сум'яття. Його серце, сповнене великої і чистої любові, страждає від нерозділеного почуття. Він сумно запитує свою долю, чому милий образ не покидає зранену любов'ю душу, хоч це лише посилює її муки. Ліричний герой звертається до коханої:

Чого являєшся мені Усні?

Чого звертаєш ти до мене Чудові очі ті ясні, Сумні,

Немов криниці дно студене?

Відповіді немає, і знов триває мука «довгими ночами». А може, хоч уві сні кохана приголубить, погляне ласкавими очима? Оживе тоді змучене серце, що «марніє, в'яне, засиха», відгукнеться на любов, і він «зазнає щастя молодого». Але закоханий знає, що це ілюзія, міраж, що з настанням ранку образ коханої зникне, та з тривожним биттям серця знов очікуватиме наступної ночі. Завершується вірш ліричним зверненням до своєї «зіроньки», проханням з'являтися йому хоч уві сні, дарувати радість, оживляти його стомлене серце.

Театр корифеїв — перший[2] професійний український театр. Його було відкрито 1882 року в Єлисаветграді, і в цей рік український театр відокремився від польського та російського. Засновником театру був Марко Лукич Кропивницький, що володів усіма театральними професіями. Після нього найдіяльнішим був Микола Карпович Садовський, що боровся за українське слово та український театр за часів їх заборони.

Із Театром корифеїв також пов'язані імена Марії Заньковецької, Петра Саксаганського.

Вистава «По ревізії» 1885 року. Стиль синкретичного театру, що поєднував драматичне й комедійне дійство з музичними, вокальними сценами, включаючи хорові й танцювальні ансамблі, вражав суто народною свіжістю й несхожістю на жодний існуючий театр.

Скрізь, де українські актори давали вистави, вони мали незмінний успіх.

1907 р. Миколі Карповичу Садовському вдалося відкрити в Києві постійний Український театр.У репертуарі театру були такі вистави, як «Запорожець за Дунаєм», «Продана наречена», «Галька», «Катерина», «Енеїда» Котляревського. Сміливою перемогою стала постановка українською мовою "Ревізора" Гоголя.

М.Садовський зробив свій стаціонарний театр по-справжньому народним не тільки в репертуарі, але й у доступності його відвідування. Ціни на квитки були значно нижчими за інші київські театри.

Театр Садовського проіснував сім років, до початку Першої світової війни, коли царською владою було закрито не тільки театр, а й усі українські газети, журнали, книгарні.

Іван Карпенко-Карий. «Хазяїн» (сатирична комедія)

Комедія «Хазяїн» (1900). Сатиричною комедією «Хазяїн» Карпенко-Карий закінчує галерею портретів сільських хижаків-куркулів. Драматург сам визначив ідею нової сатиричної комедії: «Хазяїн» — зла сатира на чоловічу любов до стяжання без жодної іншої мети. Стяжання для стяжання!» Події відбуваються в 90-х роках XIX ст.

У комедії широко, з глибоким знанням ситуації, показано рух «хазяйського колеса» капіталіста-аграрія, майстерно розкриті його економічні стосунки, способи і прийоми наживи. У центрі уваги драматурга стоять також моральні, етичні й психологічні конфлікти, породжені цими стосунками.

Звідси випливає і проблематика твору. Автор ставить передусім морально-етичні питання: добра і зла (хазяїн переступив межу зла, його девіз: аби бариш, то все можна); честі і совісті (навіть Пузир дбає про зовнішні ознаки своєї честі, часто говорить — «не робіть безчестя», «врятуйте мою честь»); кохання (Соня, Калинович, Чоботенко). Висуваються в комедії й інші проблеми: батьків і дітей, освіти, культури, духовності. У комедії вісімнадцять дійових осіб, окрім юрби робітників та позасценічних персонажів. Але драматург, відповідно до свого задуму, зосередив увагу на постаті мільйонера-землевласника Пузиря. Інші герої тільки відтінюють потворні риси характеру головного героя.

Терентій Пузир незрівнянно багатший від Герасима Калитки з п'єси «Сто тисяч». Він уже досяг того, про що мріє Калитка, — мати «стільки землі, щоб і за три дні не об'їхати». «Княжество! — із заздрістю вигукує Маюфес про землі Пузиря. — Ціле княжество!» Кілька економій, десятки тисяч овець та баранів — ось основа капіталу Пузиря. Він мільйонер, але прагне більшого й більшого зиску. Пузир нещадно експлуатує батраків, сварить економів за те, що вонина кілька копійок більше заплатили за поденну роботу. У своєму прагненні до визиску він радить економові взяти у селян землю в оренду і цим створити на селі бідність, аби мати дешеві робочі руки. Він годує робітників гірше від собак. Коли ж на прохання дочки Соні Пузир погодився дещо поліпшити харчі, то тільки на гарячу пору, щоб робітники не втекли. А пізніше можна й так харчувати, батраки не витримають, повтікають, а зароблені ними гроші залишаться в кишені хазяїна. «Отак розумні хазяїни роблять», — міркує Пузир. Пузир і сам не знає, для чого йому потрібні величезні капітали, не бачить, де їх можна застосувати. У пошуках нових шляхів наживи він згоджується переховати в себе тисячі овець банкрута Михайлова, перепродає за низьку ціну подарований йому в день іменин дорогий халат, аби заробити хоч карбованець.

Ставши мільйонером, Пузир за свїми поглядами та мораллю залишився на рівні дрібного власника, не піднявся вище за Калитку. Він маже чоботи дьогтем, а волосся оливою, ходить у латаному старезному кожусі, їсть борщ і кашу, а щоб не довелося в місті витрачати гроші на ресторан чи буфет, бере в торбинку хліба й сала. Психологія дрібного власника проявляється в багатьох вчинках Пузиря. Вона навіть призвела капіталіста до смерті. Проїжджаючи своїм полем, Пузир побачив гусей, які скубли колоски пшениці, побіг за ними, упав і відбив собі нирки. Все життя його пройшло під девізом: «Хазяйство або смерть». І сама смерть стала логічним завершенням «філософії» хижака-скнари.

Пузир далекий від громадських справ, навдивовижу безкультурний. На пропозицію вислати гроші на пам'ятник Котляревському, він цинічно відповідає: «Котляревський мені без надобності». А коли зайшла мова про описані Гоголем степи, він цілком серйозно говорить: «Не знаю, я на степах у Гоголя не бував!» Розрахунок, антигуманність проявляються у Пузиря навіть у ставленні до рідних. Він категорично відмовляється видати свою єдину дочку Соню за Калиновича, «учителишку», маючи намір поріднитися з неписьменним, але багатим Чоботенком. Карпенко-Карий колоритно змалював портрети «супутників» Пузиря, його прислужників, які добре розуміють, що «хазяйське колесо» перемелює всіх, хто не зуміє вберегтись. Це «права рука» Пузиря Феноген, управитель економії Ліхтаренко. Феноген сам мріє стати хазяїном, націлившися на шматок землі — десятин десь із п'ятсот. Зразком для нього є Пузир, якому він вірно служить, не забуваючи, однак, просебе: «І сам хазяїн наш усіх научає: з цього, каже, треба користь витягать, хоч би й зубами прийшлось тягнуть — тягни!»

Особливою підступністю відзначається Ліхтаренко. Він тримається з хазяїном гідно, не криється, що краде в нього. Навіть Феногена вражають його спритність і відверте хижацтво. «І де ти такий взявся?» — запитує він у Ліхтаренка і чує у відповідь: «Хазяїни викохали». Ліхтаренко хитро робить «комерчеський гендель», тобто, щоб і хазяїнові було добре, і самому мати зиск.

Драматург нещадно викриває і засуджує капіталістичні відносини, за яких усе підкорено владі «безсердечного чистогана», а в «корені лежить неправда, зло». Разом з тим автор комедії стверджує «ідею любові, ідею щастя, ідею економічного благосостоянія свого народу». І. КарпенкоЛ<арий був переконаний, що в майбутньому запанують «вищі ідеали загального добра», зникнуть причини, які породжують егоїзм, жадібність і ворожнечу між людьми. Велику надію він покладав на освіту, школу, вклавши в уста вчителя Калиновича такі слова: «Будущина в руках нового покоління, і чим більше вийде з школи людей з чесним і правдивим поглядом на свої обов'язки перед спільною громадою, тим скоріше виросте серед людей найбільша сума справедливості!»

«Хазяїн» — найвизначніша комедія Карпенка-Карого, вершина його творчості. Саме глибока ідейність, психологізм та гуманізм забезпечили твору довге сценічне і літературне життя.

І. Карпенко-Карий посів чільне місце в історії української драматургії. Його твори порушували актуальні проблеми того часу, відтворювали багато сторін життя українського народу. Драматург досяг небувалої в українській драматургії вершини в зображенні соціальних типів — сільської буржуазії (Цокуль, Окунь, Калитка, Пузир, Боруля), історичних постатей (Сава Чалий, Гнат Голий). В основу п'єс, як правило, покладені життєві факти, яким автор надавав широкого узагальнення. Його твори відзначаються майстерними діалогами, барвистою мовою.

О. Кобилянська.Повість "Людина" (1892), присвячена Наталі Кобринській, яка була ідейним учителем Кобилянської і прилучила її до фемінізму. Слід зазначити, що у письменниці був дуже вимогливий підхід і принципова позиція щодо ролі жіноцтва в суспільстві. Однак прогресивне твердження про потребу жінки брати активну участь у громадському житті було обмежене тими рамками, в яких уявляла собі Кобилянська цю діяльність жінок. Самоосвіта, самовдосконалення - ось, власне, програма О. Кобилянської, діячки жіночого руху, повість "Людина" (1892), присвячена Наталі Кобринській, яка була ідейним учителем Кобилянської і прилучила її до фемінізму. Повість «Людина» (1891) написано на основі переробленого оповідання «Вона вийшла заміж». У центрі повісті молода дівчина Олена Ляуфлер - головною героїнею, що довго опирається намаганню міщанського середовища звести її до звичайного на той час для жінки становища безсловесної рабині. Обмежені у своїх поглядах інтересами власного благополуччя, представники цього середовища не живуть, а животіють - бездумно і безглуздо. Всяке намагання піднестися над "шлунковими" інтересами розглядаються у цьому середовищі як пусте й шкідливе мріяння. Тим яскравішим постає на їхньому тлі образ Олени, сильної й цільної особистості. Серед цього оточення вона виділяється різнобічними інтересами, художнім смаком, тонким розумінням мистецтва. Вона бачить своє місце поряд з чоловіками у прогресивному поступі суспільства. Олена багато читає, тонко відчуває красу в природі, людині, мистецьких творах. її гнітить оточення обивателів, вона прагне до високодуховного, цілеспрямованого життя, до незалежності. Батько, лісовий радник, обмежена мати, гульвіса-брат — усі намагаються довести Олені, що жінка має бути тільки доповненням і окрасою чоловіка. Олену підтримує тільки студент-медик Лієвич, який начався в Швейцарії і привіз звідти нові погляди на суспільне життя, на місце жінки в ньому. Але студент помер, батька звільнили з роботи, брат застрелився, повдовіла і повернулась додому сестра Ірина, приїхала й молодша сестра Геня. Родина переїжджає до села, орендує там землю і тяжко працює. Але й це пристановище виявилося ненадійним. Господар землі вирішив продати її, а новий намірився ґаздувати сам. Олена прагнула щось придумати, знайти вихід, адже вона, як найсильніша, взяла на себе весь тягар відповідальності за рідних. І зважилася пожертвувати собою, вийшовши заміж за багатого, але нелюбого чоловіка. Аби досягти своєї мети, дівчина влаштовує справжні «лови» на заможного лісничого Фельса і робить це досить вправно, в душі ненавидячи себе за таку поведінку. Тут виявляються далеко не кращі її риси: зверхність, хитрість, лицемірство, навіть жорстокість. Людина! Що хотіла підкреслити письменниця цим новим заголовком твору? Чи те, що тут присутня Людина у високому розумінні цього слова? Чи те, щолюдина — це особистість, з усіма властивими їй сильними та слабкими якостями? Або що людина — Боже створіння, слабке й нездатне опиратися зовнішнім обставинам? На ці питання немає певної відповіді, проте заслугою письменниці є те, що вона створила правдивий, повнокровний художній образ, а не схему чи символ.

Саме тут криється визначна мистецька позиція Ольги Кобилянської: в час, коли буржуазний світ і його продажна література зводили людину до рівня "двуногої тварини", письменниця проголошує славу людині - найдосконалішому, мислячому творінню природи. І хоч під тиском обставин Олена Ляуфер змушена відмовитись від мрій про незалежне життя, стати дружиною, вірніше - рабинею нелюбого чоловіка заради матеріального добробуту збіднілих батьків, вона не може до кінця змиритися з цими обставинами. Дівчина вивчає свого майбутнього нареченого уважно, шукає в ньому те добре, що викликало хоча б повагу замість любові. Вона прагне до жіночого щастя (однак лише з чоловіком, що переймається її поглядами); вирішує наблизити до себе Фельса і в той же час підсвідомо намагається віддалити час освідчення; панічно боїться свого майбутнього, але має твердий намір здійснити задумане. Зворушливою є сцена прощання Олени з листами Стефана Лієвича, найдорожчим, що у неї залишилось.

Ольга Кобилянська своєю повістю стверджує, що жінка - неповторна особистість, яка має право вибору, можливість чинити так, як підказує їй серце. Вона - людина!

Панас Мирний «ХІБА РЕВУТЬ ВОЛИ, ЯК ЯСЛА ПОВНІ?» (1880) (соціально-психологічний роман) у співавторстві з рідним братом Іваном Біликом

Це перший в українській літературі соціально-психологічний роман. Важливим етапом у його творчій передісторії став нарис Мирного «Подоріжжя від Полтави до Гадяча» (1872), де розповідається про Василя Гнидку, який вирізав сім'ю заможного козака, за що був засуджений до каторжних робіт. Пізніше на основі цього нарису у 1872 р. Панас Мирний написав повість «Чіпка» (1872) із слабо вмотивованими діями героя твору — злочинця. Закінчивши повість, Панас Мирний надіслав її для рецензування братові Івану Білику — відомому українському критику, який висловив ряд слушних зауважень. Повість зазнала ще двох редакцій, внаслідок яких була перероблена на роман, надрукований в Женеві під прізвищами обох авторів. В алегоричній назві твору висловлено його головну ідею: воли — символічний образ уярмленого селянства; не ревли б вони, якби було що їсти й пити. Автори винесли в заголовок злободенне соціальне питання і привернули до нього увагу читачів.

Роман складається з чотирьох частин. Якщо в першій частині йдеться про формування характеру головного героя — правдошукача Чіпки Варениченка, то в другій розповідається столітня історія села Піски — від часу закріпачення українського селянства в другій половині XVIII ст. до перших пореформених років. Саме тут простежується родовід Максима Ґудзя та панів Польських, змальовується життя людей упродовж трьох поколінь. У третій і четвертій частинах сплітаються всі сюжетні лінії, пов'язані з життям Чіпки, Грицька, Максима, панів Польських, розв'язуються вузли соціальних та інтимно-особистісних суперечностей.

Найбільше уваги приділено в романі образу Чіпки Варениченка. Він змальований від народження до того часу, коли його було відправлено на каторгу. Автори намагалися показати формування характеру, соціально й психологічно вмотивувати поведінку героя. Голодне й безрадісне дитинство, зневага до «байстрюка», раннє заробітчанство, всілякі кривди зробили Чіпку вразливим до людського горя, сповнили його душу ненавистю до неправди. Кожний етап його життя виразно окреслено завдяки тонкому психологічному аналізу вчинків і думок Чіпки.

Разом із несправедливо відібраною в нього нивою Чіпка втратив і віру в справедливість. Охоплений ненавистю до всіх людей, він поринув у сліпе, стихійне бунтарство. Горе і безнадію Чіпка став топити в чарці, і під впливом лихого «товариства» опустився на саме дно життя, гірко образивши рідну матір. Проте добро в його натурі на якийсь час перемогло. Чіпка перепросив і повернув до себе матір. Одружившися з Галею, він став добре господарювати, допомагав тим, хто звертався за підтримкою. Незабаром Чіпка завоював довіру селян, які всупереч волі дворян та чиновників обрали його членом повітової земської управи. Та дворяни зробили все, щоб «очистити» свої ряди від «мужика». Ця кривда стала останнім поштовхом, що зламав життя правдошукача. Чіпка почав мстити усім без розбору, бити наосліп. Грабунки та вбивства зводять нанівець його протест, кров загублених жертв, смерть безневинних членів родини Хоменків страшним тавром заплямовують Чіпку. Власне із правдошукача він перетворився на звичайного кримінального злочинця. Невміння знайти справжні шляхи боротьби проти кривдників, «крива стежка» бунтарства зробили Чіпку «пропащою силою».

Як пряме породження кріпосницьких відносин постають у романі образи Лушні, Матні, Пацюка, Максима, Явдохи, життєві принципи яких виявились у зневазі до праці, злодійстві, постійному пияцтві. їхня розпуста подана як антипод до світлих поривів Чіпки «служити людям», відтіняє його благородні прагнення.

В образі Грицька, однолітка Чіпки, з яким у дитинстві він був підпасичем, створено тип такого хазяїна, що спочатку стягує своє добро недоїданням, працею до поту, сриводушшям, а відчувши силу, цінує людину лише за кількістю грошей і землі, стає іукавим егоїстом, чужим до справ громади.

Психологія Грицька добре відтінюється характером Христі, його дружини, сердечної, гулої до чужого горя жінки. Вірна своїй сім'ї і дбайлива господиня, вона не може {миритися із замкнутістю свого чоловіка, його байдужістю до долі інших людей. Зтіленням жіночої долі, працьовитості і народної справедливості виступає в романі УІотря — мати Чіпки. Холод і голод, тяжка праця на чужих людей, образи з боку власного сина зробили нестерпним її життя. Але прибита горем Мотря носить у собі велику любов до сина, до невістки Галі, до людей взагалі.

Образ Галі задуманий Панасом Мирним як ідеал моральної чистоти. Це втілення зовнішньої і внутрішньої краси. Вродлива, палка Галя згоріла замолоду. Дізнавшися про криваву різню, вчинену Чіпкою, вона наклала на себе руки. Це ще одна жертва несправедливості, ще одна нездійсненна мрія людини праці.

Зовсім іншими барвами змальовано в романі носіїв зла — панів Польських, земців Кряжова, Шовкуна, станового Дмитренка, судового секретаря Чижика. Тут автори не поскупилися на комічні ситуації, на викривальні паралелі й порівняння. Сміливий своїм задумом, постановкою важливих суспільних проблем, новаторський роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» посів одне з найпочесніших місць у реалістичній українській прозі.

Іван Семенович Нечуй-Левицький «КАЙДАШЕВА СІМ'Я» СОЦІАЛЬНО-ПОБУТОВА ПОВІСТЬ (1879)

У повісті ті ж самі проблеми і конфлікти, спричинені приватновласницьким укладом, дрібновласницькою психологією.

Тема повісті — зображення реалістичних і трагічних за своєю суттю картин побуту селянства другої шовини XIX ст.

Повість, що вийшла друком через два десятиліття після реформи 1861 р.. висвітлювала злободенні для того часу проблеми: злиденне життя селян, непомірні податки, руйнування патріархального укладу ла, темноту і забитість людей, яких внаслідок їхньої неосвіченості і недосвідченості в громадських іравах легко було обдурити, підкупити, роз'єднати. Важливі проблеми становили також пияцтво:лян, відсутність духовності, культурного дозвілля. Разом із тим І. С. Нечуй-Левицький звернувся у юїй повісті і до одвічних питань: добра і зла, кохання, сімейних стосунків, взаємин батьків і дітей, одської гідності і свободи.

Хоч усіх цих проблем не розв'язало і не розв'яже, мабуть, жодне покоління, заслуга письменника в тому, що він у яскравій художній формі показав, як багато залежить від самої людини, від її характеру і життєвої позиції.

іея твору окреслюється незалежно від того, чи хотів цього автор. Це критика окремих вад існуючого іду, які спотворювали людські почуття і взаємини, інтереси і прагнення. Письменник засуджує егоїзм,ж орстокість і дріб'язковість у стосунках між людьми, висловлює жаль з приводу самоприниження та орального занепаду людини.

і жанром «Кайдашева сім'я» — це соціально-побутова повість. «Кайдашева сім'я» замикає в своїх амках картини життя однієї селянської родини — Омелька Кайдаша, зображує в хронологічній послідовності події, які відбуваються в цій сім'ї за умов пореформеної дійсності (після реформи 1861 р., ю скасувала кріпацтво).

Сюжет повісті нескладний — загострення взаємин у сім'ї Кайдашів у міру того, як дорослі сини гворюють власні сім'ї, влаштовують свій побут, копирсаючись на невеличкому шматку батькового оля й городу, не маючи змоги поліпшити своє економічне становище, повісті «Кайдашева сім'я» письменник досяг високої майстерності у створенні глибоко ідивідуалізованих характерів.

і образі Омелька Кайдаша втілені типові риси українського селянства другої половини XIX ст.: працьовитість, хазяйновитість і разом з тим темність, затурканість, егоїзм, байдужість до громадських прав. Інша індивідуальність розкривається в образі Марусі Кайдашихи. «Вона була вже не молода, але не стара, — оповідає автор, — висока, рівна, з довгастим лицем, з сірими очима, з тонкими губами та лідим лицем». Кайдашиха відзначалася працьовитістю, вміла майстерно куховарити, любила дітей, азом із тим вона була сварливою, егоїстичною, злою, лицемірною, заздрісною, гоноровитою, а через це просто нестерпною в сім'ї.

Характери синів Кайдаша формуються в інший час. Тому в них немає тієї забитості й приниженості, що була в їхнього батька. Карпо і Лаврін успадкували від батьків працьовитість, турботу про сім'ю, хазяйновитість. Вони «обидва високі, рівні станом, обидва довгообразі й русяві, з довгими, тонкими, трошки горбатими носами, з рум'яними губами».

На цьому їхня схожість закінчується. Уже з діалогу про сватання дівчат видно, що Карпо суворий і непривітний, а Лаврін веселий, жартівливий, має поетичну душу.

Якраз до пари Карпові підійшла Мотря. «Робоча та проворна», «трохи куслива, як муха в Спасівку», бриклива» — саме така старша Довбишева дочка, з якою одружився Карпо. І зовсім іншою — ніжною, поетичною — була молодша невістка Мелашка. Але й вона поступово ітягується в сварки, стає грубішою, егоїстичнішою.

(Кайдашева сім'я» — одна з найталановитіших повістей у творчому доробку письменника, де він на ювну силу виявив себе як великий майстер творення людських характерів у їх соціальній типовості та ндивідуальній виразності й неповторності.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: