К.Ушинський визначав учителя як головну постать у навчальному процесі, тому він має бути відповідно підготовлений до вчительської роботи.

33. Сформулюйте провідні ідеї українських педагогів 20 століття.
(С. Русова, Г. Ващенко, А.С. Макаренко, В.О. Сухомлинський).

Значний внесок у розвиток української педагогічної думки XX ст. зробили ви латні педагоги Софія Русоно, Г. Ващенко, А. Макаренко і В. Сухомлинський.

Письменниця, громадська діячка Софія Русова (1856- 1940) відома і як перша жінка педагог-теоретик в Україні, її педагогічна діяльність розпочалася зі створення разом із сестрою Марією у 1871 р. у Києві першого Фребелівського дитячого садка для дітей простих людей. Згодом він перетворився на осередок української національної культури, збираючи у вечірні годний членів аматорського драматичного гуртка.

На початку своєї діяльності Софія Русова виступила із серією статей, присвячених життю і творчості видатних письменників, філософів, діячів культури та освіти. Особливої уваги заслуговує видана окремою книжкою праця "Страннік Григорий Саввич Сковорода. Біографіческий очерк", в якій вона намагається виокремити моральне кредо Г. Сковороди як предтечі української філософської думки.

У подальшій діяльності Софія Русова зосереджується на педагогічній творчості, пише підручники, видає "Український буквар", "Початкову географію".

На сторінках журналу "Світло" вона широко представляє здобутки передової світової педагогічної думки, висвітлюючи педагогічні погляди Ж.-Ж. Руссо, Й.-Г. Песталоцці, Ф. Фребеля, Л. Толстого, П. Лесгафта, робить аналітичний огляд педагогічних журналів. Головну увагу дослідниця спрямовує на опрацювання суспільних, філософських і психолого-педагогічних засад, на які б мала спиратися національна система освіти і дошкільного виховання.

На її думку, центральним у розв'язанні проблеми школи й освіти є питання про вчителя. У статті "До сучасного становища народного вчителя" вона стверджувала, що тільки досвідчений, щасливий, незалежний у правовому та економічному становищі вчитель буде корисним і для учнів, і для їхніх батьків, і для суспільства. Софія Русова вважала, що школа й освіта повинні запозичувати прогресивні світові здобутки і водночас створювати власну систему навчання на національній основі, враховуючи передусім потреби свого краю, національні особливості та історичні традиції, зокрема традиції братських шкіл.

Найбільш плідний період у діяльності Софії Русової припадає на час її роботи в Центральній Раді в період УНР і пов'язаний з переїздами в Кам'янець, Вінницю та інші міста. У той час вона разом з іншими діячами на державному рівні опрацьовувала й очолювала практичне здійснення програм розвитку національної системи освіти, підготовки національних педагогічних кадрів, організації педагогічних видань та ін. У першому номері часопису "Вільна українська школа" від Комісаріату освіти видрукувала програмну статтю "Націоналізація школи". Водночас готує й видає книжки, підручники: "Нова школа", "Перша читанка для дорослих для вечірніх та недільних шкіл", "Початкова географія та методика початкової географії", "Дошкільне виховання", "Позашкільна освіта", "Нова школа соціального виховання" та ін.

Концепція національної освіти, за її твердженнями, має вибудовуватися передусім на засадах положень психології та педагогіки про закономірності та умови розвитку дитини, найдоцільніші для певного віку методи навчання й виховання.

Особливого значення у розвитку дитини вона надавала рідній мові, стверджуючи, що у школах і дитячих садках виховання й навчання мусить здійснюватися рідною мовою.

Переймалася вона і проблемами структури школи. На її погляд, навчання у початковій школі має тривати 4-6 років.

Принципово важливе значення у вихованні й навчанні дітей Софія Русова надавала національному і світовому мистецтву. На її думку, все виховання мас бути пронизане мистецтвом, естетичним сприйняттям, емоціями.

Перебуваючи в еміграції (1921-1940), вона працювала над підручниками і посібниками для студентів, майбутніх працівників дошкільних закладів, шкіл та дитячих притулків для українських дітей. У Празі вийшли її книжки "Теорія педагогіки та основи психології", "Дидактика" та ін.

Один із творців української освітньо-виховної системи Григорій Ващенко (1878-1967) до революції вчителював у різних середніх навчальних закладах. У 1917 р. викладав у Полтавському вчительському інституті, з 1918 р. був доцентом Українського Полтавського університету, а з 1927 р. - його професором і завідувачем кафедри педагогіки. У1933 р. Г. Ващенка, звинувативши в буржуазному націоналізмі, звільнили з роботи, а його книгу "Загальні методи навчання" було вилучено з усіх бібліотек. Після війни емігрував до Німеччини, де став професором і завідувачем кафедри педагогіки у загальновідомому Українському вільному університеті в Мюнхені, а згодом - ректором Української богословської академії в цьому ж місті.

Серед його основних наукових праць - підручник "Загальні методи навчання", до якого були дописані дидактичні роботи: "Система освіти в самостійній Україні", "Система навчання", "Організаційні форми навчання". Далі йдуть роботи з проблем виховання: "Виховний ідеал", "Виховна роль мистецтва", "Засади естетичного виховання", "Тіловиховання як засіб виховання волі і характеру". У своїх педагогічних працях Г. Ващенко обґрунтував українську національну систему освіти, головними елементами якої вважав її ідеалістичне світосприймання, яке виключає більшовизм з його матеріалістичним атеїзмом; християнську мораль як основу родини і здорового суспільства; високий рівень педагогічних наук, що у минулому мають світлі сторінки (письменство княжої доби, "Повчання дітям" Володимира Мономаха, філософське вчення Григорія Сковороди, учнів Києво-Могилянської академії, твори К. Ушинського тощо); організацію педагогічних досліджень і розбудову педагогічних станцій і лабораторій; видання педагогічних творів, шкільних підручників, літератури для молоді різного віку має бути на найвищому мистецькому і технічному рівні. Система національного виховання повинна охоплювати й родинне виховання.

Г. Ващенко пропонував таку структуру системи освіти у вільній Україні:

1) передшкільне і шкільне виховання: материнський догляд або ясла (до 3-х років), дитячий садок (від 3-х до 6-ти років);

2) початкова школа (6-14 років);

3) середня школа: класична гімназія, реальна школа, середні технічні школи, учительська семінарія, середня агрономічна школа, середня медична школа (14-18 років);

4) висока школа: університет, високі технічні школи, педагогічний інститут, академія мистецтва, консерваторія, військова академія (18 - 22-23 роки);

5) позашкільна освіта;

6) науково-дослідні установи: Академія наук, Академія педагогічних наук.

Для повноти виховного процесу мусить бути міцний зв'язок між школою і родиною, а також між школою, родиною і виховними молодіжними організаціями, які можуть сприяти вихованню волі, характеру, патріотизму та інших якостей особистості. Важливу роль в утвердженні моральних якостей людини він відводив релігійному вихованню і церкві.

На думку Г. Ващенка, виховним ідеалом має бути заснований на християнській моралі та українській духовності християнський виховний ідеал як образ ідеальної людини, на який має орієнтуватися педагог, виховуючи підростаюче покоління.

Відчутно збагатив світову педагогіку, передусім теорію виховання Антон Макаренко (1888-1939). У 1920-

1927 рр. він очолював трудову колонію для неповнолітніх правопорушників, а з 1927 по 1935 рік - комуну ім. Дзержинського у Харкові, з 1935 р. працював заступником начальника відділу дитячих колоній НКВС, а з 1937 р. цілковито поринув у літературну роботу.

Антон Семенович Макаренко (1888—1939) — один із найвідоміших педагогів, який збагатив світову педагогіку, вніс великий доробок у теорію виховання. В 1920—1927 pp. очолював трудову колонію для неповнолітніх правопорушників, а з 1927 по 1985 рік — комуну ім.Дзержинського у Харкові. З 1935 р. — заступник начальника відділу дитячих колоній НКВС, а з 1937 р. цілковито поринув у літературну роботу.

На думку Макаренка, педагогіка є найбільш діалектичною, рухливою, дуже складною і різноманітною наукою. Серед основних рис макаренківської педагогіки слід відзначити: діалектичне розрізнення методики навчання і методики виховання; єдність вивчення дитини та її виховання; єдність виховання дітей і організації їхнього життя; поєднання вивчення основ наук з продуктивною працею учнів; науково організовану систему всіх впливів; посилення уваги до дитячого колективу. Психологія має бути не основою педагогіки, а продовженням її у процесі реалізації педагогічних закономірностей та ін. Під цілями виховання А.Макаренко розумів програму особистості, програму людського характеру («Методи виховання»). На його думку, у виховному процесі має бути загальна програма виховання, «стандартна», й індивідуальна коректива до неї залежно від особистості конкретного учня.

А. Макаренко розробив теорію дитячого колективу, розкрив основні його ознаки (наявність спільної соціально цінної мети; спільна діяльність, спрямована на досягнення цієї мети; відносини відповідальної залежності; наявність органів самоврядування); визначив стадії його розвитку, шляхи формування і методику використання виховних можливостей колективу. Згідно з вченням Макаренка, характерними ознаками стилю життя і діяльності дитячого колективу є: мажор, почуття власної гідності, здатність до орієнтування, почуття захищеності, здатність до гальмування, звичка поступатися товаришеві, єдність колективу.

Багато років працюючи із специфічним контингентом, він приділяв велику увагу розумовому вихованню дітей і підлітків, удосконаленню педагогічного процесу в школі, поліпшенню навчально-виховної роботи. А.Макаренко завжди попереджував своїх вихованців: «Щоб я не чув таких розмов: «навіщо мені школа, я й так учений». Проводив зразкові уроки, часто відвідував уроки інших учителів, вивчав передовий педагогічний досвід.

Виходячи з потреби належної постановки морального виховання підростаючого покоління, вважав за потрібне запровадження у школах теорії моралі. Стриманість, повага до жінки, до дитини, до літньої людини, пошана до себе, теорія вчинків, які стосуються суспільства або колективу, — всі ці якості можна запропонувати учням у переконливій формі. Однак теоретичні положення будуть непотрібні, якщо вони не підтримуватимуться досвідом самого колективу і постійними вправами.

Серед моральних якостей, які необхідно сформувати в школярів, А.Макаренко чільне місце відводить вихованню свідомої дисципліни, розглядаючи її в тісному зв'язку з вихованням волі, мужності й характеру. Він розробив також методику дисциплінування: пояснення, переконання, громадська думка, авторитет старших, особистий приклад педагогів і батьків, добрі традиції школи, чіткий режим і розпорядок у школі, різні форми заохочення і покарання (але в жодному разі не фізичні).

Особливе місце в педагогічній теорії і практиці А. Макаренка посідає трудове виховання дітей і молоді. У його системі виховання трудова діяльність була стрижневою. Праця матиме виховне значення лише за умови, якщо вона органічно пов'язана з моральним, естетичним, політехнічним, фізичним та іншими аспектами виховання. У трудовому вихованні, на його думку, мають бути дві нерозривні сторони: по-перше, у процесі праці виховувати в учнів любов до неї; по-друге, формувати у них уміння і навички працювати. Виховний вплив праці можливий тільки тоді, коли вона посильна, результативна, має творчий характер, осмислена, колективна, педагогічно доцільна.

Великого значення А.Макаренко надавав естетичному вихованню учнів, вважаючи, що прагнення до прекрасного закладено в людині від природи. Засобами естетичного виховання він вважав красу природи, пісні, музику, образотворче мистецтво, художню літературу, кіно, театр, чистоту й охайність у всьому, розкішну шкільну садибу, приємне навколишнє оточення, естетичне оформлення класних кімнат, гарний одяг, естетику взаємовідносин у колективі тощо.

У своїх творах («Педагогічна поема», «Прапори на баштах») яскраво показав значення фізичного виховання у всебічному розвиткові особистості. Шляхами фізичного загартування він вважав створення відповідних санітарно-гігієнічних умов, дотримання правильного режиму життя, використання природних чинників, правильний режим харчування, добру організацію відпочинку, широку програму фізичного виховання (гімнастика, акробатика, теніс, волейбол, футбол, верхова їзда, парашутний спорт, стрілецька справа, лижний і водний спорт тощо).

Значну увагу А.Макаренко приділяв проблемам педагогічної майстерності. На його думку, педагог-вихователь повинен відповідати певним вимогам: бути патріотом своєї батьківщини; мати добру загальноосвітню, професійну і педагогічну підготовку; бути ініціативним, активним, енергійним і життєрадісним, гуманним і чуйним товаришем і другом, вимогливим до себе й вихованців; працювати творчо; уміти аналізувати свою роботу вивчати досвід роботи товаришів; мати педагогічний такт. Для того, щоб стати хорошим педагогом, треба багато працювати над собою.

А.Макаренко надавав великого значення вихованню дітей в сім'ї («Книга для батьків»). На його думку, необхідними умовами правильного виховання дітей є «повна сім'я» як виховний колектив; гарні взаємини між батьком і матір'ю, приклад батьків для дітей у всьому, правильні стосунки між батьками й дітьми, чіткий і строгий режим життя, правильно організована трудова діяльність членів сім'ї. «Книга для батьків» є своєрідною енциклопедією сімейного виховання.

Глибоке вивчення педагогічної спадщини А.Макаренка, уникнення «вишукувань» недоліків у ній, творче використання плідних ідей може дати неабияку користь для вдосконалення навчально-виховного процесу сучасної української школи.

Василь Олександрович Сухомлинський (1918—1970) — видатний український педагог, засновник гуманістичної, новаторської педагогіки. З 1948 по 1970 рік — директор Павлиської середньої школи. Кандидат педагогічних наук, член-кореспондеунт АПН СРСР.

В.Сухомлинський — автор низки педагогічних праць: «Серце віддаю дітям», «Народження громадянина», «Як виховати справжню людину», «Павлиська середня школа», «Сто порад учителеві», «Батьківська педагогіка» та ін. Загалом він написав 41 монографію, понад 600 наукових статей.

Педагогічна спадщина В.Сухомлинського багатопланова. Вона зазнавала певної еволюції, постійно збагачувалася, поглиблювалася. Хоча він жив і творив у застійні часи, ставлення до його діяльності та ідей не змінилося. Його педагогічна концепція високогуманна і демократична, органічно поєднує класичну і народну педагогіку.

Особливу увагу В.Сухомлинський приділяє школі як осередку культури. Проте цю роль, на його думку, вона може виконати лише за умови, що в її діяльності пануватимуть чотири культи: Батьківщини, Людини, Матері й рідного Слова.

Головною метою, якої має прагнути виховання, є всебічний розвиток особистості. Його можна досягти залученням її до різних видів діяльності, постійним і планомірним формуванням пізнавальних здібностей.

Важливим напрямом усебічного розвитку особистості, який необхідно враховувати при її проектуванні, є розумове виховання. В.Сухомлинський вважав, що розумове виховання потрібне людині не тільки для праці, а й для повноцінного духовного життя. Бути розумним повинен і математик, і тракторист. Тому в процесі навчання дітей треба спонукати до самостійної пізнавальної діяльності, до самоосвіти. Цю роботу слід починати з малих літ, формуючи в дітей допитливість, тоді навчання для них не стане тягарем. На його думку, дитина не може бути щасливою в школі, якщо їй там погано. Одна з його фундаментальних, ідей звучить так: навчання повинно бути радісною працею.

Важливим аспектом педагогічної спадщини В.Сухомлинського є її гуманізм. Виховання гуманізму й людяності повинно стати одним із завдань діяльності школи і вчителя. Вони мають виявлятися в таких якостях і рисах особистості, як талант доброти, потреба в служінні людям — радість самовіддачі. Особливе місце має посісти почуття любові до матері і лицарське ставлення до жінки. Школа повинна любити дитину, тоді й вона полюбить школу. Без любові і поваги до учнів розмови про гуманність і людяність безпідставні.

Значне місце в педагогічній системі В.Сухомлинського відведено проблемам трудового виховання школярів. На його думку, учні мають брати участь у найрізноманітніших видах праці: навчальній і продуктивній, короткотривалій і тривалій, платній і безплатній, ручній і механізованій, індивідуальній і колективній, у майстернях і в полі. У статті «Гармонія трьох начал» він писав: «Трудове виховання — це, образно кажучи, гармонія трьох понять: треба, важко і прекрасно».

Важливу роль В.Сухомлинський відводить естетичному вихованню підростаючого покоління, вихованню красою. Він пропонує використовувати красу природи, красу слова, музики і живопису. Педагог має не тільки навчити дитину знати і розуміти мистецтво, а й сформувати в неї потребу милуватися природою і творами мистецтва, навчити творити прекрасне, насолоджуватися прекрасним, створеним власними руками.

Значної уваги у своїй практичній діяльності і в теоретичних пошуках В.Сухомлинський надавав проблемі дитячого колективу. Новаторським можна вважати його положення про гармонію суспільних та індивідуальних потреб у структурі особистості. Якщо в радянській педагогіці йшлося про підпорядкування особистих інтересів колективним, суспільним інтересам, то він вніс уточнення у це формулювання: не підпорядкування, а гармонія інтересів.

В.Сухомлинський вважав, що професія вчителя є особливою, близькою до науково-дослідної. Педагог має аналізувати факти, передбачати наслідки виховного впливу, інакше він перетвориться на ремісника.

Хороший педагог, на його думку, по-перше, повинен любити дітей, відчувати радість від спілкування з ними; по-друге, має добре знати свій предмет; по-третє, добре знати педагогіку і психологію; по-четверте, досконало володіти методикою викладання навчального предмета.

34. Розкрийте внесок буковинських просвітителів у розвиток шкільництва та освіти.

Юрій Адальбертович Федькович (1834—1888) — український письменник і педагогічний діяч. Народився у селі Сторонці-Путилові на Буковині (тепер селище Путила Працював шкільним інспектором Вижницького повіту, домашнім учителем, написав підручники для початкової школи, науково-популярні книги для народу. Він розробив план реорганізації системи освіти на Буковині, обстоював рівні права на освіту для чоловіків і жінок. Працюючи інспектором, намагався перекласти всі шкільні підручники з "церковного язичія" на народну мову.

У творчій спадщині Ю.Федьковича важливою є ідея народності. Написав "Буквар для селянських дітей на Буковині", де умістив тексти, які сприяли пробудженню в них допитливості та формуванню високих моральних якостей Написав "Співаник для господарських діточок"(увійшли народні пісні морально-патріотичного спрямування) Написав чимало байок, оповідань, казок для шкільних читанок.Ю.Федькович вважав, що вчитель повинен постійно вдосконалювати свою педагогічну майстерність.

Омелян Попович (1856 - 1930) — "батько українського шкільництва на Буковині"(так його назвав І.Карбулицький) учитель-практик, крайовий шкільний інспектор учительських семінарій і народних шкіл, вчений і методист, редактор і співробітник різних українських видавництв і часописів у Чернівцях, у період Західноукраїнської Народної Республіки - віце-президент Української Національної Ради, засновник та учасник чи не усіх товариств, які діяли в той час на Буковині. Його перу належить велика кількість шкільних підручників для народних шкіл ("Буквар для шкіл народних", підручник для навчання грамоти - "Читанка і граматика для шкіл народних. " для 3 - 6 року навчання, ї), збірок віршів, оповідань для дітей, статей на педагогічні теми, нарисів-портретів про заслужених учителів, мемуарне дослідження з історії краю "Відродження Буковини", а також переклади. Відповідно до нового правопису були перевидані інші підручники для народних шкіл. ". О.Попович виготовляє українською мовою географічні карти Буковини, Австро-Угорщини і півкуль світу та інші дидактичні матері­али для буковинських шкіл. На особливу увагу заслуговують його методичні посібники: "Методика науки в школі народній

У педагогічній спадщині О.Поповича можна виділити три групи проблем: загально-педагогічні ідеї щодо процесу навчання; методичні засади науки читання і писання; проблеми національного виховання. Аналізуючи головні педагогічні та методичні ідеї О.Поповича, ми з жалем можемо констатувати той факт, що більшість наших педагогів-новаторів відкривають те, що уже було впроваджено в роботу школи 100, 200 і більше років тому. Для того, щоб цього більше не траплялося, необхідно глибоко вивчати здобутки вітчизняної педагогіки.

Осип Семенович Маковей народився 23 серпня 1867 року в містечку Яворові на Львівщині

О.Маковей був редактором першої української газети в Чернівцях “Буковина”, редагованої ним протягом 1895-1897.

З осені 1899 року О.Маковей знову живе й працює на Буковині. На цей раз як викладач української мови і літератури Чернівецької учительської семінарії. Любов до рідного слова вчитель прищепив багатьом вихованцям цього педзакладу. Архівні матеріали свідчать, що з 1907 р. до 1910 р. О.Маковей паралельно з викладанням у семінарії вів практичні заняття з української мови на філософському факультеті Чернівецького університету. Він багато зробив у справі вивчення, видання та популяризації творів українських письменників – буковинців.

У чернівецький період О.Маковей плідно працював як прозаїк.

З кінця 1910 року по весну 1913 рік. О.Маковей викладав у Львівській жіночій учительській семінарії. Згодом, до початку Першої світової війни і після повернення з фронту, до останніх днів був директором учительської семінарії в містечку Заліщики (тепер районний центр Тернопільської області).

Останні роки життя О.Маковей провів серед учнівської молоді Заліщицької учительської семінарії доклав усіх зусиль, щоб виховувати чесних борців за інтереси народу.

Іван Герасимович - педагог, організатор школи на Буковині, громадсько-культурний діяч, видавець педагогічних часописів, автор багатьох педагогічних праць.

Брав участь у створенні учительської організації "Взаїмна поміч галицьких і буковинських учителів і учительок" і її друкованого органу "Промінь", редактором якого був. Відповідаючи за редагування "Променя", І.Герасимович намагався згуртувати українських вчителів краю до спільної організації, яка б відстоювала свої професійні права та інтереси.

І.Герасимович – автор посібників для учителів, публікацій методичного характеру щодо організації народної просвіти, значної кількості статей на освітянську тематику. Серед них "Підручник у справах шкільних" (1914), "Подрібний розклад праці українського народного учительства по громадах" (1909), "Про заведеня опіки над дітьми" (1912), "Шкільництво на Буковині" (1922), "Шкільництво на Україні", (1922).

Багато уваги приділяв педагог у своїх працях проблемам зміцнення і нормального функціонування народних шкіл.

З метою забезпечення елементарної грамотності населення І.Герасимович пропонує в усіх громадах, особливо у гірських повітах, відкривати народні школи при наявності навіть двадцяти учнів, незважаючи на різні вказівки місцевих владних структур про недоцільність відкриття мало чисельних шкіл.

Педагог радив засновувати в кожному буковинському селі просвітницькі товариства

Іван Герасимович неодноразово порушував питання соціального та матеріального становища буковинських учителів, великого значення надавав правовому захисту вчителів і шкільному законодавству. Педагог висловив переконаність у тому, що, знаючи нормативну базу, народні вчителі у будь-який момент зможуть себе захистити, користуючись "Підручником у справах шкільних".

Василь Сімович народився на Тернопільщині. П рацював викладачем, а потім став професором учительської семінарії у Чернівцях, де з успіхом займається також науковою роботою.. Разом із С.Смаль-Стоцький займається великою просвітницькою діяльністю: організовує університет для селян, читає лекції на різноманітних освітніх курсах, збирає літературні вечори, де обговорюються реферати про творчість видатних український письменників, бере участь у відзначенні ювілеїв видатних діячів краю та відомих письменників, сприяє відкриттю бібліотек та хат-читалень по селах. Він засновує видавничу спілку "Січ", стає технічним редактором газет "Гасло", "Селянин", редагує книги із серії "Бібліотека для молодіжі", співпрацює у газеті "Буковина", займався громадською і просвітницькою діяльністю.

Досліджував історію українського шкільництва на Буковині.

Іларій Карбулицький народився в с.Горішні Ширівці на

Працював учителем трикласної народної школи в с. Ревна Стрілецького Кута, в Старих Мамаївцях, у Верхніх Станівцях Вашківського повіту, де з 1921 року працює на посаді директора школи аж до виходу на пенсію.

Працюючи в школі, він постійно вдосконалював свій фаховий рівень, додатково вивчав садівництво, ботаніку на теоретично-практичних курсах для учителів. В ін вивчав і сторію шкільної справи на Буковині.

Результатом його наукової праці стало дослідження "Розвій народного шкільництва на Буковині. Писав статті на педагогічну, суспільно-політичну тематику, художньо-публіцистичного характеру та про творчість Лесі Українки, О.Кобилянської, М.Лисенка, збирав і видавав українські народні пісні й казки, перекладав німецькою мовою твори Марка Вовчка, І.Франка.

Основним змістом його діяльності все ж таки було зміцнення та розвиток буковинського шкільництва. Так, у 1910 році І.Карбулицького обирають почесним членом Спілки учителів Сторожинецького повіту, у 1940 році його призначають директором середньої школи №10 м.Чернівців, паралельно працює учителем у середній школі №2.

І.Карбулицький вважав, що якість і ефективність педагогічної діяльності вчителя значною мірою залежить від його матеріального забезпечення і соціального становища, виступив на захист учительства, насамперед за покращення його фінансового забезпечення. Пропонував прирівняти заробітну плату народного вчителя до оплати праці державних урядовців ІІІ-ІУ рангів і в нарахуванні зарплати вчителеві керуватися такими критеріями, як кількість відпрацьованих років і його професійний рівень. Також наголосив на необхідності надання матеріальних пільг учителям, наприклад, для проїзду на залізницях. Про докладне вивчення ним цього питання свідчили стаття "Домагання буковинського вчительства в світлі цифр" (1914 р.) та розробки кількох проектів урегулювання учительської праці, що друкувалися в часописі "Каменярі".

І.Карбулицький наголошував у своїх статтях, що саме вчительство повинно інформувати народ про суспільні події, роз`яснювати їх і в такий спосіб формувати політичну свідомість народу.

І.Карбулицький робить також аналіз шкільних підручників та навчальних посібників, які використовувалися в школі до і після запровадження фонетичного правопису і приходить до висновку, що тільки той може побачити колосальну різницю між ними, хто сам вчив і працював і за старими і новими підручниками.

Праця І. Карбулицького "Розвій народного шкільництва на Буковині" має енциклопедичний характер і довго ще буде для учителів, науковців і всіх тих, хто цікавиться минулим нашого краю, цінним доробком, який містить переконливі факти утвердження національної освіти на Буковині.

Оцінюючи педагогічну спадщину І.Карбулицького варто підкреслити, що він все своє життя віддає справі удосконалення народної освіти та утвердження української школи, яка б сприяла б піднесенню його культурно-освітнього рівня.

35. Розкрийте суть і специфіку впровадження елементів інноваційних технологій в сучасній школі.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: