З історії розвитку логопедичної допомоги дітям

Становлення основ логопедичної допомоги відбувалося поступово і на всіх етапах розвитку людства залежало від економічного, соціального, культурного рівнів розвитку суспільства. Так, у Стародавньому Єгипті, Греції, Римі, пізніше – і в Київській Русі людям з порушеннями мовлення надавали допомогу в той час як у середньовічній Європі їх знищували, спалюючи на вогнищах. Допомога людям з порушеннями мовлення мала своєрідний історичний шлях: від елементарних форм, заснованих на засобах медичного втручання, що були притаманними для стародавніх єгиптян, індусів, греків і римлян, до розробки педагогічних засобів корекції мовленнєвих порушень, які застосовувалися у Київській Русі, згодом – у Росії та Україні.

Перші відомості про мовленнєвий розлад, пов’язаний з фізичною травмою, дійшли до нас з давньоєгипетського медичного папірусу Едвіна Сміта, який було знайдено у 1862 р. в одній з фівінських могил 17 ст. до н. е. В папірусі є посилання, що він – копія більш давнього трактату, датованого 30 ст. до н. е. Отже, вже стародавні єгиптяни звертали увагу на порушення мовлення та причини, що їх спричинили, однак у документі не зазначалося про засоби допомоги особам з цими вадами.

Стародавні індуси в одній із частин давньоіндійського трактату "Веди" – "Аюрведах" (розділ VI) – подавали детальний опис двох пластичних операцій (в сучасній термінології – хейлопластика та уранопластика). Цей факт є першим описом надання медичної допомоги людям, які страждали на мовленнєві розлади внаслідок фізичних ушкоджень (розщеплень губи та піднебіння).

У Стародавній Греції людину із психофізичними вадами знищували, оскільки вони були тягарем для суспільства. До людей з порушеннями мовлення ставилися інакше: їхні вади не заважали їм бути воїнами (це єдиний критерій, за яким визначали корисність кожного чоловіка для держави). Водночас усвідомлювалася необхідність вивчення причин мовленнєвих порушень.

Так, однією з найперших (близько 484 - 425 рр. до н. е.) є згадка Геродота про мовленнєву ваду, який описував своєрідне мовлення Кіренського царя Батта (він говорив швидко, незрозуміло, спотикався, пропускав звуки та склади). Сьогодні це порушення має назву баттаризм (воно є похідним саме від імені царя Батта). Існує й інша думка: нібито спочатку було описане порушення мовлення з назвою "баттаризм", а Кіренський цар мав його і тому отримав прізвисько "Батт".

Найбільш повні та системні описи мовленнєвих вад знаходимо у працях давньогрецького лікаря і природодослідника, основоположника античної медицини Гіппократа (459 – 377 рр. до н. е.). Він характеризує мовленнєві вади, які пояснює втратою голосу, втратою мовлення, недорікуватістю, нерозбірливим мовленням, заїкуванням, та дає поради щодо методів лікування тих чи інших порушень. Проте все лікування зводилося лише до пускання крові. Важливим для зародження основ логопедичної допомоги було те, що Гіппократ рекомендував при діагностуванні та прогнозуванні будь-яких хвороб звертати увагу, передусім, на стан слуху і мовлення хворого.

У Стародавньому Римі ставлення до осіб з обмеженими психофізичними можливостями не відрізнялося гуманністю від Стародавньої Греції – їх також знищували. Однак робилися певні спроби надати допомогу саме людям з вадами мовлення. Звернути увагу варто на Авра Корнелія Цельса (30 - 25 рр. до н. е. – 40 - 45 рр. н. е.), який у своїх працях залишив відомості про параліч язика, приростання його кінчика до нижньої частини ротової порожнини, а також вказував на методи лікування цих вад – підрізання язика.

Іншому лікареві та природодослідникові Клавдію Галену (близько 130 - 200 рр. н. е.) належить заслуга розмежування розладів голосу та мовлення. Він зазначав, що голосові розлади є наслідком "страждань" гортані та її м’язів, а мовленнєві порушення – наслідком ураження язика, зубів, губ, твердого та м’якого піднебіння, вуздечки язика. Крім того, Гален зазначав, що окремі мовленнєві порушення пов’язані з ураженням ЦНС.

Отже, характерним для Єгипту, Індії, Китаю, Греції та Риму в стародавні часи є медичний підхід стосовно подолання мовленнєвих порушень. На той час педагогічним методам і засобам виправлення вад мовлення не приділялося достатньої уваги. Проте надбання стародавньої медицини у лікуванні мовленнєвих розладів сприяли зародженню основ логопедичної допомоги.

Стосовно допомоги особам з порушеннями мовлення (недорікуватістю, заїкуванням), то у XVIII ст. окремі спеціалісти (сурдопедагоги, артисти, лікарі) робили спроби виправити ці вади. Отримувати таку допомогу могли лише заможні люди. На початку XIX ст. почали відкриватися приватні клініки для глухонімих і заїкуватих, спеціальні школи, де навчалися діти з вадами мовлення.

Проблеми розвитку основ логопедичної допомоги людям у Росії та Україні, яка в той час входила до складу Російської імперії, присвячено дослідження А. Безлюдової. З1880 по 1825 рік вона виділила чотири етапи.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: