ІНФОРМАЦІЙНИЙ ПРОСТІР В УКРАЇНІ 7 страница

Маркіян Шашкевич (1811-1843) — письменник, культурно-громадський діяч, засновник нової української літератури в Галичині, голова знаменитої «Руської трійці», ініціатор ство­рення альманаху «Русалка Дністровая» (1837).

Євген Павлович Гребінка (1812-1848) за короткий час, від­ведений йому долею, встиг створити велику кількість чудових літературних творів, серед яких є як лірика, так і проза. Численні його поезії Євгена Павловича стали відомими, будучи покладені на музику. Особливо популярним упродовж багатьох десятиліть за-

Тема XIV. Україна і світ

лишався, зокрема, романс «Очи черные, очи страстные». Більшість творів Є. Гребінки, написаних російською мовою, як і його проза, не отримали широкого визнання. А от україномовні твори поета здобули повагу як читачів, так і критиків. Здобули популярність байки Є. Гребінки — «Малоросійські приказки» (1834).

Пантелеймон Куліш (1819-1897) — автор першого українського історичного роману «Чорна рада». Багатогранна діяльність цього талановитого поета, прозаїка, фольклориста, етнографа, переклат дача, критика, редактора, видавця охоплює кілька десятиліть. Був членом Кирило-Мефодіївського братства. Заснував альманах «Хата» і журнал «Основа». Протягом останніх 15 років життя Куліш видав три збірки оригінальних поезій («Хуторська поезія», 1882; «Дзвін», 1893; «Позичена кобза», 1897), низку перекладів, серед яких переклади Біблії та творів В. Шекспіра, українську абетку та граматику.

Леонід Іванович Глібов (1827-1893) — широке визнання в українській літературі здобув як байкар. Усього він написав понад сотню творів цього жанру. Перша збірка «Байки Леоніда Глібова», що містила 36 творів, вийшла у Києві 1863 p., але май­же весь тираж її був знищений у зв'язку з Валуєвським цирку­ляром. У 1872 р. вдалося видати другу, доповнену в порівнянні з першою, книгу байок, а 1882 р. — третю, що була передруком попередньої.

Марко Вовчок (Марія Олександрівна Вілінська-Маркович) (1833-1907) — письменниця, чий творчий доробок складається більш ніж із 50 оригінальних творів: українських і російських оповідань, казок, повістей, романів, нарисів, а також низки>худож-ніх перекладів із французької мови та кількох фейлетонів. Твора­ми письменниці щиро захоплювалися Т. Шевченко та І. Тургенев. Степан Руданський (1834-1873) — один із найвідоміших українських письменників XIX століття. Започаткував новий жанр — віршовану гумореску-«співомовку», у той же час створю­вав численні балади, віршовані казки, ліричні пезії, поеми, робив переклади з кількох чужих мов.

Іван Нечуй-Левицький (І. С. Левицький) (1838-1918) — ви­датний український письменник-реаліст. Перші його твори по­бачили світ у львівській газеті «Правда». Уже в перших повістях («Дві московки», «Рибалка Панас Круть») намагався виробити власний стиль. Письменник чудово володів народною розмовною мовою, хотів зберегти її вільною від чужого впливу. «Баба Пара­ска та баба Палажка», «Чортяча спокуса», «Вітрогон» та інші тво­ри стали ледь не настільними книгами любителів літератури того

Внесок українців у світову науку та культуру

часу. Найбільш вдалі свої твори («Микола Джеря», «Бурлачка», «Кайдашева сім'я», «Не можна бабі Парасці вдержатись на селі», «Благословіть бабі Палажці скоропостижно вмерти») видав у другій половині 1870-х — на початку 1890-х років. До творчого доробку Нечуя-Левицького входять також історичні романи «Гетьман Іван Виговський», «Князь Єремія Вишневецький», драми «Маруся Бо-гуславка», «В диму та полум'ї», побутові комедії «На Кожум'яках», «Голодному й опеньки м'ясо», численні нариси, цікаве етнографічно-психологічне дослідження «Українські гумористи та штукарі».

Марко Кропивницький (1840—1910) — автор драматургічних творів (найвідомішими серед них стали «Дай серцю волю, заведе в неволю», «Поки сонце зійде, роса очі виїсть», «По ревізії» та «Гли­тай, або ж Павук»).

Михайло Старицький (1840-1904) — автор численних поетич­них та прозових творів, написаних українською та російською мова­ми. Свій шлях у літературі він розпочав із перекладів Гайне, Гете, Байрона, Віктора Гюго, Андерсена, багатьох відомих російських, польських і сербських авторів, але особливим успіхом у сучасників користувалися його романи та повісті, присвячені українській історії (в основному XVII—XVIII століттям), і п'єси («Не судилось», «Маруся Богуславка», «Ой, не ходи, Грицю...»).

Іван Карпенко-Карий (Іван Карпович Тобілевич) (1845 —1907) — відомий театральний діяч, режисер, драматург. Творчий доробок Карпенка-Карого складається з 18 п'єс, найвідомішими з них є дра­ми «Бурлак», «Наймичка», «Безталанна», комедії «Над Дніпром», «Мартин Боруля», «Сто тисяч», «Суєта», «Хазяїн» та ін.

Панас Мирний (Панас Якович Рудченко) (1849-1920) — видат­ний письменник, що працював у жанрі соціально-психологічного роману. Найвідомішими його творами стали романи «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», «Повія», повість «Лихі люди», великий цикл оповідань під загальною назвою «Як ведеться, так і живеться», драма «Лимерівна», комедія «Згуба», містерія «Спокуса».

Ольга Кобилянська (1863-1942) — письменниця, авторка оповідань і романів, одна з перших в українській літературі звер­нулася до теми рівноправності чоловіка та жінки (повісті «Ніоба», «Царівна», «За ситуаціями»). Найвідомішими творами Кобилянської стали повісті «Земля» й «У неділю рано зілля копала...».

Іван Франко (1856—1916) — поет, прозаїк, драматург, журналіст, літературний критик і організатор культурного життя. Творчий доробок І. Франка складається з трьох великих поетичних збірок («Баляди й роскази», «З вершин і низин», «Зів'яле листя»), низки чудових поем (Іван Вишенський», «На Святоюрській горі», «Смерть

Тема XIV. Україна і світ

Каїна», «Похорон», «Мойсей»), дев'яти повістей, кількох дитя­чих казок і більш як 100 оповідань. Франко успішно працював і в драматургії. Його перу належить низка одноактних п'єс, чотири великі драматичні твори (соціально-психологічна драма «Украде­не щастя», народна комедія «Горобина», віршовий історичний твір «Сон князя Святослава», п'єса «Учитель»).

Михайло Коцюбинський (1864-1913) — видатний український письменник, представник імпресіоністичного напрямку.

Леся Українка (Лариса Петрівна Косач) (1871-1913) перший свій вірш написала ще в дев'ятирічному віці. У тому самому році Леся захворіла на туберкульоз; подальші ЗО років її життя мину­ли в боротьбі з тяжкою хворобою. Більшість своїх творів поете­са створила в 1880-1890-х роках. У 1893 році у світ вийшла пер­ша збірка Лесі Українки «На крилах пісень», у 1899-му — друга, «Думи і мрії», в 1902-му — третя, «Відгуки». Надзвичайно яскраво талант Лесі Українки розкрився в драматургії. Свою першу драму, «Блакитна троянда», поетеса створила в 1896 році, а з 1901 року одна за одною почали з'являтися драматичні поеми, етюди, діалоги, драми: «Одержима», «Вавилонський полон», «Кассандра», «На руїнах», «Три хвилини», «Осіння казка», «В катакомбах», «Руфін і Прісцілла»,_ «Лісова пісня», «Камінний господар» та ін.

Василь Стефаник (1871-1936) вважається неперевершеним майстром соціально-психологічної новели кінця XIX — початку XX століть. Його збірки «Синя книжечка», «Камінний хрест», «До­рога», «Моє слово», «Воєнна шкода», «Земля» відображають зли­денне становище галицьких селян.

Розвиток української літератури в XX столітті був досить складним і суперечливим. У 1920-х pp. відбулося відродження української культури, але вже в 1930-ті роки країною прокоти­лася хвиля репресій. Цей період в історії української літератури пізніше одержав назву «Розстріляного Відродження». Лише після здобуття незалежності Україна, а за нею і весь світ, змогли гідно оцінити таких талановитих майстрів слова, як М. Воро­ний, М. Хвильовий, М. Драй-Хмара, Б. Лепкий, Є. Плужник, М. Куліш, повернути напрочуд багату літературну спадщину тих, хто змушений був залишити рідну землю (В. Винниченка, О. Оле­ся, Богдана-Ігоря Антонича, О. Ольжича, В. Барки, Т. Осьмачки, У. Самчука та ін.).

Але навіть в умовах заідеологізованості тоталітарної радянської системи численні твори таких письменників і поетів, як М. Рильсь­кий, В. Сосюра, Ю. Яновський, О. Довженко, А. Малишко, М. Стель­мах, О. Гончар, П. Загребельний, Л. Костенко, Є. Гуцало та інших,

Внесок українців у світову науку та культуру

підіймалися до рівня світової літератури. Під час так званої «відлиги» з'явилася ціла плеяда українських шістдесятників — талановитих літераторів, що по-новому мислили й відображали дійсність. Серед них В. Стус і В. Симоненко, Б. Олійник та І. Драч, М. Вінграновський і Д. Павличко, В. Дрозд і В. Шевчук, Григір Тютюнник і Р. Іваничук.

Олександр Олесь (Олександр Іванович Кандиба) (1878-1944) — поет, атвор поетичних збірок, кращою серед яких вважається «З журбою радість обнялася». Останні роки поета пройшли у Празі.

Володимир Винниченко (1880-1951) — український політик, державний діяч та письменник. У його великому творчому дороб­ку чимало романів, оповідань, драматургічних творів («Записки Кирпатого Мефістофеля», «Чесність із собою», «Рівновага», «Со­нячна машина» та ін.).

Остап Вишня (Павло Михайлович Губенко) (1889-1956) — письменник, творчий доробок Остапа Вишні складається з кількох тисяч оригінальних гуморесок-фельєтонів, яким автор дав назву «Усмішки», або «реп'яшки». У 1934 році Остап Вишня був репре­сований і майже десять років відірваний від літератури. Лише під час Великої Вітчизняної війни він знову почав писати сатиричні фельєтони й оповідання, але вже на воєнну тематику. У 1947 році вийшла збірка «Зенітка», а в 1950-му побачила світ книга «Вишневі усмішки». Крім того, перу письменника належать переклади творів М. Твена та М. Гоголя.

Микола Зеров (1890-1937) належить до кола найвизначніших фахівців класичної філології, знавців європейської літератури, блискучих перекладачів античної та європейської класики, є не­перевершеним майстром сонета й одним із найкращих літе­ратурознавців України. Автор курсу лекцій «Українські письмен­ники XIX століття» до поетів «Основи» (1927), книги «Від Куліша до Винниченка» (1928), збірки поезій «Камена», численних сонетів, сатир-пародій, блискучих перекладів Горація, Овідія, Марціала, Вергілія, латинських поезій Г. Сковороди. Власні поезії Зеров видавати не збирався, він робив рукописні книжечки й дарував їх друзям. Належав до кола так званих неокласиків.

Павло Тичина (1891-1967) — один із найвизначніших україн­ських поетів XX ст. Уперше твори молодого автора були надруковані в 1912 році, а збірка «Соняшні кларнети» вийшла навесні 1919 року, друга книга віршів «Плуг» вийшла 1919 р. Однак із 1924 року, коли вийшла чергова збірка Тичини «Вітер з України» стали помітними аміни в його творчій манері. Хоч поет продовжував писати і друку-

376 ~_

Тема XIV. Україна і світ

ватись, він уже не наважувався вільно висловлювати своїх думок і використовувати близькі йому поетичні засоби. Тому творчість П. Тичини відносять до епохи «Розстріляного Відродження», хоч він і прожив довге й активне життя в СРСР.

Микола Куліш (Микола Гурійович) (1892-1937) — один із найяскравіших представників «Розстріляного Відродження», уже перша його п'єса, «97», з великим успіхом пройшла в багатьох театрах країни. Як драматург він створив так звану драму модер­ну (її також називали драмою експресіонізму й абсурду). Однак у радянські часи його п'єси «Мина Мазайло», «Народний Малахій», «Маклена Ґраса», «Патетична соната» опинилися під забороною. 1934 року Куліша заарештували, 1937 він помер в ув'язненні.

Микола Хвильовий (Микола Григорович Фітільов) (1893-1933) — письменник, лідер цілого покоління національного відродження, організатор однієї з найвпливовіших українських літературних організацій ВАПЛІТЕ, ініціатор літературної дискусії 1925-1928 років. Хвильовий закінчив життя самогубством після того, як радянський режим почав арештовувати представників української творчої інтелігенції. Серед творчого доробку цього письменника особливо вирізняються такі твори, як збірка прози «Сині етюди», роман «Вальдшнепи», повість «Санаторійна зона», памфлети «Камо грядеши», «Думки проти течії», «Апологети пи-саризму», «Україна чи Малоросія?».

Тодось Осьмачка (1895-1962) — автор, чия проза («Старший боярин», «План до двору») та поезія («Круча», «Скитські вогні», «Клекіт», «Цоет») поєднують у собі експресію, філософічність і демонологічну символіку. Вершиною його творчості ио праву можна вважати повість «Ротонда душогубів», написану письмен­ником у 1956 році в еміграції.

Максим Рильський (1895-1964) — відомий поет, перекладач, громадський діяч. Перу Максима Тадейовича належить чимало поетичних збірок: «Київ», «Літо», «Україна», «Збір винограду», повість у віршах «Марина». Але справжнім творчим злетом поета є його останні книжки: «Троянди й виноград», «Голосіївський ліс», «Зграя журавлів», «Зимові записи», поема-видіння «Жага».

Євген Маланюк (1897-1968) вважається однією з найяскравіших постатей в історії української літератури, значку частину свого життя провів в еміграції, де вийшли збірки його віршів: «Стилет і стилос», «Гербарій», «Земна мадонна», «Перстень і посох».

Володимир Сосюра (1898-1965) — відомий письменник, автор численних поетичних збірок («Золоті шуліки», «Дніпрельстан», «Ластівки на сонці»), поем («Червона зима», «Третя Рота», «Ма-

Внесок українців у світову науку та культуру

зепа»), історичного роману у віршах «Тарас Трясило». Лауреат Державної премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка (1963).

Євген Плужник (1898-1936) — поет, чиї твори лише нещодав­но повернулися до читацької публіки, автор збірок поезій «Дні» та «Рання осінь», «Рівновага», роману «Недуга», поем «Галілей», «Канів», п'єс, кіносценаріїв, перекладів.

Борис Дмитрович Антоненко-Давидович (1899-1984) — відомий поет, прозаїк, що багато уваги приділяв проблемам розвитку та культури української мови. Найвідомішими творами Антоненка-Давидовича стали «Як ми говоримо», драма «Лицарі абсурду», збірка оповідань «Запорошені силуети». У 1935 році письменник був репресований. Лише після 20 років таборів і заслання його реабілітували і він повернувся до Києва. Останній його роман «За ширмою» (1961) став помітним явищем в українській прозі.

Юрій Яновський (1902-1954) — прозаїк і драматург, серед його прозових творів найцікавішими є збірки огіовідань та новел «Мамонтові бивні», «Земля батьків», «Київські оповідання», «Нова книга», «Короткі історії», «Кров землі», «Голлівуд на березі Чор­ного моря», «Історія майстра», «У листопаді», п'єси «Завойовни­ки» та «Нащадки», романтична трагедія «Дума про Британку», цикл репортажів «Листи з Нюрнберга». І звичайно ж, романи «Майстер корабля», «Чотири шаблі», «Жива вода», «Вершники», «Капітани».

Микола Бажав (1904-1983) — поет, перекладач і громадський діяч, лауреат Державної премії ім. Т. Г. Шевченка (1965). Автор поетичних збірок «17-й патруль», «Різьблена тінь», «Нічні роздуми старого майстра», а також численних есе, статей, спогадів. Пере­кладач «Витязя в тигровій шкурі» Шота Руставелі, керував ство­ренням «Української радянської енциклопедії».

Олена Теліга (1906-1942) — талановита поетеса, стала організатором і головою Спілки українських письменників, що пра­цювала в окупованому німцями Києві. Поезії й нариси Олени Теліги постійно з'являлися на сторінках газети «Українське слово» й літературно-художнього додатку до неї — «Літаври». 1942 року в Києві почалися масові арешти представників інтелігенції, Оле­ну Телігу, її чоловіка Михайла, соратників поетеси та ще близько сорока підпільників розстріляли в Бабиному Яру.

Іван Багряний (Іван Павлович Лозов'ягін) (1906-1963) — пись­менник, громадський діяч, член літературного об'єднання МАРС. У 1932 році був репресований і засланий у табори на Далекий Схід. Із 1943 року перебував в еміграції в Німеччині. До творчого спадку Івана Багряного належать збірка віршів «Золотий бумеранг», п'єси

Тема XIV. Україна і світ

«Генерал», «Морітурі», автобіографічні романи «Тигролови», «Сад Гетсиманський», повість «Вогненне коло», твори для дітей були й лишаються важливим явищем в українській літературі.

Василь Барка (Василь Костянтинович Очерет) (1908-2003) — поет і романіст, що народився на Полтавщині, але більшу частину свого життя провів в еміграції. Головний його твір — роман «Жов­тий князь», де описано події Голодомору 1932-1933 років.

Богдан-Ігор Антонич (1909-1936) — відомий прозаїк, поет, автор філософської лірики. Найцікавішими зразками з творчого доробку Богдана-Ігоря Антонича стали твори «Три перстені», «Зе­лена Євангелія», «Книга лева».

Андрій Малишко (1912-1970) — поет, автор поетичних збірок «Дружба», «Вітчизна», «На бій підійматесь!», «Україно моя!», «Бит­ва», «Лірика», «З книги життя», «Ярославна», «Чотири роки», «Прозорість», «Рута», «Синій літопис», «Серпень душі моєї» та ін. Багато творів цього поета совго часу були покладені на музику й відомі нам саме як пісні: «Пісня про рушник», «Білі каштани», «Київський вальс», «Цвітуть осінні тихі небеса» та ін.

Михайло Стельмах (1912-1983) — відомий письменник, фоль­клорист, науковий працівник Інституту фольклора та етнографії. Автор численних поетичних збірок, оповідань, романів («Кров люд­ська — не водиця», «Хліб і сіль», «Правда і кривда», «Дума про тебе», «Чотири броди», «Велика рідня»), творів драматичного жанру («Золота метелиця», «Зачарований млин», «На Івана Купалу», «Кум королю», «Дума про кохання»), повістей («Над Черемошем», «Гуси-лебеді летять», «Щедрий вечір»).

Олесь Гончар (1918-1995) — прозаїк, громадський діяч» член Академії наук України, активний учасник громадського руху 1980-х років. Найбільш вагомими творами у творчій спадщині є романи «Прапороносці», «Тронка», «Собор», «Перекоп», «Людина і зброя», «Циклон», «Берег любові», «Твоя Зоря», дилогія «Таврія», новели «Атака», «Брати», «Дума про Вітчизну», «Кресафт» та ін., повісті «Земля гуде», «Микита Братусь», «Бригантина».

Григорій Тютюнник (1920-1961) — письменник, чий літе­ратурний доробок складається зі збірки оповідань «Зорані межі» (1950), повісті «Хмарка неба не заступить» (1957), роману «Вир» (1960-1961), який став символом відродження національного слова, та збірки поезій «Журавлині ключі» (видана в 1963 році).

Павло Загребельний (1924-2009) — письменник та громадсь­кий діяч, створивши понад ЗО романів, гостросюжетних повістей та кіносценаріїв. Його романи «Диво», «Первоміст», «Євпраксія», «Смерть у Києві», «Я, Богдан» і, звичайно ж, знаменита «Роксо-

Внесок українців у світову науку та культуру

лана» видають масовими накладами.

Дмитро Павличко (народ, в 1929 р.) — поет, перекладач, гро­мадський діяч, один із організаторів Народного Руху та Демо­кратичної партії України, автор збірок «Любов і ненависть», «Жест Нерона», «Рубаї», «Ностальгія», сценаріїв і творів для дітей.

Ліна Костенко (народ, в 1930 р.) — відома поетеса, яка в 60-80-х роках XX століття активно підтримувала дисидентський рух і за це зазнавала переслідувань із боку радянської влади. Твор­чий доробок Ліни Костенко складається з низки поетичних збірок, віршів для дітей та драматичних поем «Маруся Чурай» і «Бе­рестечко». У 1987 році вона стала лауреатом Державної премії ім. Т. Г. Шевченка. Упродовж кількох років Ліна Василівна пра­цювала в зоні відчуження, що виникла після аварії на Чорнобиль­ській АЕС, одночасно створюючи присвячений цій події твір. У 2010 році побачив світ перший її роман «Записки українського самашедчого».

Григір Тютюнник (1931—1980) — письменник, чия творчість відіграла важливу роль у розвитку сучасної української про­зи. У 1963-1964 роках Тютюнник опублікував оповідання «Ди­вак», «Рожевий морок», «Кленовий пагін», «Сито, сито...», трохи пізніше вийшла перша книжка ліричної прози «Зав'язь». Особли­ве зацікавлення в читачів викликали також його твори для дітей. Найбільшу популярність завоювали збірки оповідань «Ласочка», «Степова казка», повісті «Климко», «Вогник далеко в степу».

Василь Симоненко (1935-1963) — відомий поет, чиї твори ста­ли помітним явищем у літературі України. В 1960 році в Києві він входив до складу комісії з перевірки чуток про масові розстріли в застінках НКВС і розшуку місць таємних поховань жертв сталін­ського терору. За участі Симоненка було виявлено таємні брат­ські могили на Лук'янівському й Васильківському цвинтарях, у Биковнянському лісі, написано й відправлено в Київський міськвиконком Меморандум із вимогою перетворити вказані місця в національні меморіали. У 1962 році письменника люто побили у вокзальній кімнаті міліції. Колеги «витягли» Симоненка з-за ґрат, але з тієї миті він уже не жив, а мучився... Медики виявили­ся безсилими допомогти письменнику, й 14 грудня 1963 року його не стало. А друзі та колеги Симоненка в 1964-1985 роках, незва­жаючи на всі перепони, все ж змогли видати книжки поета «Зем­не тяжіння», «Вино з троянд», «Поезії», «Вибрана лірика», «Лебеді материнства», «Вибрані поезії» та дві збірки для дітей, які автор написав для власного сина.

Іван Драч (народ, в 1936 р.) — поет-шістдесятник, критик, сцена­рист, лауреат Державної премії ім. Т. Г. Шевченка (1976), громадсь­кий та політичний діяч, один із організаторів і керівник Народного Руху України (1989) та Конгресу української інтелігенції, голова ради товариства «Україна», автор поетичних збірок «Соняшник», «Протуберанці сонця», «Балада буднів», сценаріїв і кіноповістей. У 1988 році він створив поему «Чорнобильська мадонна».

Василь Стус (1938-1985) — поет-шістдесятник, правозахисник. Його перу належать літературознавчі дослідження про П. Тичину та В. Свідзінського, переклади Гете, Рільке, Кіплінга, Лорки, Рембо та ін., оригінальні поетичні збірки «Круговерть» (1964), «Зимові де­рева» (1968-1970), «Веселий цвинтар» (1970-1971), кілька редакцій збірки «Палімпсести» (1972-1980). Був оголошений ворогом наро­ду, одержавши за вироком суду п'ять років тюремного ув'язнення і три роки таборів. Вийшовши на волю в 1979 році, очолив другий склад Української Гельсінської групи. Уже за рік Стуса арештува­ли повторно. Зміг завершити у в'язниці книгу віршів та перекладів «Птах душі» та передати на волю публіцистичний твір «З лагер­ного зошита». 1985 року Василь Стус помер у табірному карцері. Лише через чотири роки родичі поета отримали дозвіл перепохо-вати його прах у Києві.

Валерій Шевчук (народ, в 1939 р.) — один із найцікавіших письменників сучасності, працює в різних жанрах, використовую­чи різноманітну стильову палітру — від реалізму й етнографічного романтизму до сюрреалізму, неореалізму й експресіонізму. Серед його найвідоміших творів «Серед тижня», «На полі смиренному», «Три листки за вікном», «У череві апокаліптичного звіра», «Поча­ток жаху», «Стежка в траві» та ін..

Ірина Жиленко (народ, в 1941 р.) — українська поетеса, лауреат Національної премії ім. Т. Г. Шевченка (1996) за книжку «Вечірка у старій винарні», автор поетичних збірок «Соло на сольфі», «Яр­марок чудес», «Дівчинка на кулі», «Останній вуличний шарман­щик», творів для дітей.

Сучасна українська література надзвичайно різноманітна як за стилями й напрямками, так і за жанрами, вона вирізняється стилістичними особливостями, філософським звучанням, непо­вторним національним колоритом. Певних успіхів українські літератори досягли навіть у тих жанрах, до яких вони тривалий час не зверталися. Про це свідчать твори науково-фантастичної про­зи, романи та повісті в жанрі фентезі. Імена українських фантастів Генрі Лайона Олді, М. та С Дяченків, А. Валентинова, А. Дашкова, С. Герасимова добре відомі шанувальникам цього жанру не тільки в нашій країні, а й за її межами.

Внесок українців у світову науку та культуру

Справжньою подією в літературному житті стали оригінальні й самобутні твори письменників кінця XX — початку XXI ст.: Ю. Андруховича, О. Забужко, І. Калинця, А. Куркова, В. Небора­ка, Ю. Винничука, Т. Прохаська, С Жадана, І. Карпи, Л. Дереша, С Андрухович, Т. Малярчук та ін. Крім того, в Україні склала­ся чудова перекладацька школа, гордістю якої стали Є. Попович, М. Лукаш, Г. Кочур, О. Сенюк, А. Перепади, В. Шовкун, М. Про-копович та багато інших. '

Оксана Забужко (народ, в 1960 р.) — поет, прозаїк, перекладач, есеїст, філософ, належить до найвідоміших сучасних українських письменників. Свою літературну творчість вона почала з поезії (збірки «Травневий іній», «Диригент останньої свічки», «Авто­стоп»). Серед прозових творів Забужко особливо цікавими є романи «Інопланетянка», «Польові дослідження з українського сексу», «Каз­ка про калинову сопілку». Зокрема, роман «Польові дослідження з українського сексу» (1994) приніс їй найбільший успіх не лише в Україні, а й за кордоном, довівши конкурентоспроможність української белетристики. Цікавими є й філософські есеї письменниці: «Шевченківський міф України», «Дві культури», «Хроніки від Фортінбраса», «Репортаж із 2000 року» та ін.

Юрій Андрухович (народ, в 1960 р.) — відомий сучасний український поет, прозаїк, есеїст, перекладач, один із засновників поетичного гурту Бу-Ба-Бу. Уперше вірші Андруховича були опубліковані на початку 1980-х років, а вже в 1985 році він ви­дав збірку «Небо і площі». За нею з'явилися інші поетичні збірки: «Середмістя», «Екзотичні птахи і рослини», «Індія: Колекція віршів», «Пісні для мертвого півня». Найбільшу популярність і визнання Андруховичу принесли його прозові твори: романи «Московіада», «Рекреації», «Перверзія», «Дванадцять обручів», «Таємниця. Замість роману». Творчість Ю. Андруховича викликає великий інтерес не тільки в Україні, а й за кордоном. Його рома­ни видані в багатьох країнах світу. У 2000 році він був. нагород­жений за літературну діяльність премією ім. Гердера (Німеччина), а в 2006-му — літературною премією Центральної Європи ANGELUS за роман «Дванадцять обручів». Йому належать переклади творів В. Шекспіра, Р. М. Рільке, Б. Пастернака, О. Мандельштама, аме­риканських поетів-бітників 1950—1960-х років та ін.

Андрій Курков (народ-, в 1961 р.) — один із найвідоміших російськомовних українських письменників, більшість його творів належать до детективного жанру з елементами фантастики. Се­ред найпопулярніших творів цього талановитого автора романи «Бікфордів світ», «Пікнік на льоду» та його продовження «Закон

382 CL

Тема XIV. Україна і світ

равлика», «Приятель небіжчика», «Добрий ангел смерті», «Гра у відрізаний палець», «Смерть стороннього», «Остання любов прези-., дента», трилогія «Біографія одинокого пострілу», а також «Улюбле­на пісня космополіта» — книжка, що принесла Куркову перемогу на міжнародному*літературному конкурсі в Німеччині та стипендію фонду Генріха Белля. Твори письменника перекладені багатьма європейськими мовами, а також турецькою та китайською.

Іван Малкович (народ, в 1961 р.) — відомий сучасний поет і видавець. Заснував власне дитяче видавництво «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА», працює над перекладами поезій англійської, польської та російської літератур, випустив оригінальні поетичні збірки «Ключ», «З янголом на плечі», «Білий камінь», «Поезії».

Сергій Жадан (народ. 1974 р.) — український поет, прозаїк, есеїст, перекладач. Літературні твори Сергія Жадана одержали численні національні та міжнародні нагороди, були перекладені тринадцятьма мовами, зробивши автора одним із найвідоміших сучасних українських письменників. Автор поетичних збірок «Ци­татник», «Генерал Юда», «Пепсі», «Балади про війну і відбудову», «Марадона», «Ефіопія», «Лілі Марлен», прозових книжок «Біґ Мак», «Депеш Мод», «Anarchy in the UKR», «Гімн демократичної молоді», «Ворошиловград» та ін. Тексти перекладались німецькою, англійською, шведською, італійською, угорською, польською, сербською, хорватською, чеською, литовською, білоруською, російською, вірменською мовами.

Образотворче мистецтво

Самобутня художня культура Київської Русі почала формува­тися на межі VIII-IX століть. Запровадження християнства дало потужний поштовх монументальному будівництву, а це, в свою чергу, сприяло піднесенню живопису, оздобленню церков, соборів та монастирів у старовинних українських містах, розквіту книж­кового мистецтва.

Із розвитком друкарства в другій половині XVI століття одним із провідних видів художньої творчості стала гравюра. Гравери створювали ілюстрації в різноманітних техніках — ксилографії, офорті. Художнє та історико-документальне значення мають близько 40 гравюр до «Києво-Печерського патерика» майстра Іллі, до Псал­тиря та Євангелія гравера Федора, численні гравюри Л. Тарасеви-ча та І. Щирського. На багатьох гравюрах поруч зі святими можна побачити портретні зображення гетьмана Богдана Хмельницького, козацьких старшин («Розп'яття» з портретом полковника Свічки). Одним із найпопулярніших жанрів XVII століття був портретний

Внесок українців у світову науку та культуру

живопис. Особливої популярності в XVII—XVIII століттях набули лубкові народні малюнки та парсунний живопис (портретне зобра­ження реальної людини в пласкому іконописному стилі). Улюбленою темою народного малюнка були зображення козака Мамая або бан­дуриста, а також відомих політичних і церковних діячів. Крім на­родних мотивів, в українському живописі того часу простежується вплив культури ренесансу, що відобразилося в трохи сміливішому, об'ємному зображенні постатей і реальних краєвидів. Це був час, коли і чужому навчались, і свого не цурались.

Поява в XVII-XVIII століттях нового художнього стилю, що об'єднав риси західного бароко з традиційним народним ми­стецтвом, перш за все позначилася на монументальному живописі. Позначилось українське бароко й на графіці видатних художників Н. Зубрицького, Г. Левицького, А. Козачковського.

Відомим майстром гравюри був Г. Левицький (1697-1769). Він створював ілюстрації для релігійних і світських видань Києво-Печерської типографії, продуктивно працював над естампною гра­вюрою, особливо над академічними тезами й подарунковими гра­вюрами великого розміру.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: