Природа, концепції та класифікація політичного лідерства

Проблема політичного лідерства має давню історію. За античності лідером вважали особу, здатну творити іс­торію. Певні історичні умови вимагали свого лідера, во­ждя, і завжди з'являлися теорії, які відображали чи ре­комендували тип, образ та завдання відповідного лідера.

В епоху Відродження за небувалого злету мистецтва та науки постала теорія італійця Н. Макіавеллі, згідно з якою люди є різними, але звички мають однакові, в ма­сі своїй більше схиляються до поганого, ніж до доброго. Головне є те, що в основі людської природи — інтерес або жадоба влади й наживи. Макіавеллі вважав, що в полі­тиці володареві слід удаватися до великих, віртуозних шахрайств, зрад, які, як він гадав, вимагають мужності, особистого впливу та авторитету.

Теорію лідера-надлюдини розвинув німецький філо­соф Фрідріх Ніцше (1844—1900). Лідер, за його концеп­цією, — вищий біологічний тип людини, що ігнорує вста­новлені мораль, культуру, політичні цінності. Своїх суча­сників Ніцше вважав утраченим поколінням, його герої — це герої майбутнього. Людина мусить побороти в собі все, що сприяє спокою та лінощам. Слід позбутися повсякден­ності, бути вищим за неї, щоб стати особою, здатною во­лодіти і керувати. Це своєрідна концепція самовихован­ня, знищення в собі раба. Спрощений, вульгаризований підхід до концепції Ніцше застосував фашизм, що призве­ло до неадекватного сприйняття його філософії, наклало на неї тавро людиноненависницької теорії (зокрема в ко­лишньому СРСР). Французький соціолог Габріель Тард (1843—1904) вважав, що лідер є рушієм суспільного процесу, силою, що спонукає та певною мірою скеровує розвиток людської історії. На його думку, більшість населення не здатна до творчості, розуміння сутності історичного, політичного, соціального розвитку, і тому цю роль виконує лідер.

Своєрідне тлумачення лідерства дав німецький мис­литель К. Маркс, визначаючи лідера як особу, якій вла­стиві уміння, знання, авторитет, організаторський та­лант і яка є виразником інтересів і волі певного класу, зокрема пролетаріату.

У політичній науці існує багато інших теорій, конце­пцій і трактувань лідерства.

Теорія рис лідерства. За цією теорією лідер повинен володіти певними рисами. Він має глибше та масштабні­ше мислити, вміти швидко знаходити вихід із певних ситуацій тощо. Якісна перевага — це продуктивність ідей. Людина мусить оволодіти вмінням уникати, а в ра­зі необхідності розв'язувати конфлікти; мати «підхід» до людей, до їхніх проблем і питань, що потребують ви­рішення. Лідера характеризують високий рівень інтеле­кту, нестандартне мислення. Усе це має витворити нову якість, що забезпечує лідерові здатність уміло вирішува­ти весь комплекс проблем, беручи до уваги не лише по­точну ситуацію, а й можливі наслідки своїх дій у майбу­тньому. Нову ідею лідер повинен або вдосконалити, або відкинути.

Ситуаційна концепція. Лідер діє в межах певної ситу­ації, він необхідний як рушій, що розв'язує актуальну для певного періоду проблему.

Теорія послідовників. Політичне лідерство розглядає­ться як особливі відносини між лідером і підлеглими або тими, хто його обрав чи на нього впливає. Ці відносини можуть бути односторонніми (коли впливає лідер), що за­лежить від рівня концентрації влади в лідера та рівня йо­го політичної ваги, а також особистих якостей; двосто­ронніми, коли на лідера впливають його послідовники, а не тільки лідер впливає на них.

Психологічні концепції лідерства. Вони ґрунтуються на вченні 3. Фрейда. Згідно з ним в основі лідерства — певне лібідо, здебільшого підсвідоме почуття сексуально­го характеру. Воно виявляється в бажанні перебороти пе­вні комплекси й табу, досягти більшого. Лідерові необ­хідно підтримувати врівноважені стосунки з масою, бути здатним стримувати її агресивні настрої.

У політологічному аспекті лідерство визначають: як вплив на інших людей; як управлінський статус, тобто позиція, пов'язана з винесенням управлінських рішень; як зразок поведінки та організації певної групи осіб і здатність реалізувати їхні вимоги в державних структу­рах; як бізнес, підприємництво в межах політичного рин­ку. В загальнополітологічному означенні політичне лі­дерство — це суспільно-політичний інститут (процес), за якого одна, а іноді й декілька осіб беруть на себе роль глави, керівника, провідника певної соціальної групи, політичної партії, громадсько-політичної організації чи руху, держави або суспільства в цілому. Політичний лідер трактується в політології як керівник держави, партії, громадсько-політичної організації, руху, певної громади тощо; як популярний і впливовий учасник сус­пільного життя, який визначально впливає на нього, консолідує зусилля людей для досягнення спільної мети.

Політичного лідера не можна ототожнювати з вож­дем, який не піднімає масу до свого рівня, а опускається сам до рівня маси, служить не державі чи нації, а пев­ним групам, що висунули його і підтримують на політич­ній арені; вождь звертається до людини з натовпу, діяль­ності — насилля, маніпуляції поведінкою людей, знева­жливе ставлення до особистості.

У сучасних політологічних концепціях функціонують різні критерії класифікації лідерства. Лідерів поділяють:

— за мірою впливу на суспільство: на реальних («лідери-герої»); на менеджерів, які не мають яскраво вираженого впливу на перебіг подій у суспільстві;

— за психологічними рисами і типами поведінки: а) щодо ставлення до власного впливу й можливостей (лідер-ідеолог і лідер-прагматик); б) стосовно своїх прихи­льників — лідер-харизматик (формує волю виборців) і лі-дер-представник (виражає волю тих, хто його висунув); в) щодо супротивників — лідер-угодовець (залагоджує кон­флікти, обминає гострі кути) і лідер-фанатик (бажає загос­трити конфлікт або знищити супротивника); г) за способом оцінки здібностей — відкритий лідер та лідер-догматик.

Вищеназвані чотири дихотомії «чистих» лідерів ви­значив польський політолог Є. Вятр. Вони, на його дум­ку, виявляються в різних комбінаціях.

У марксистській науці лідерів поділяють: на правля­чих та опозиційних; буржуазних і пролетарських; кризо­вих і рутинних. За стилем керівництва і політичною системою вирі­зняють:

— диктаторський тип лідера, який прагне досягти своєї мети, спираючись на страх покарання;

— демократичний тип лідера, що спирається не лише на свої якості та авторитет, а й підтримує дух співробіт­ництва, співучасті в обговоренні питань;

— автократичний тип лідера, який повинен володіти високими професійними та особистими якостями, аби пе­ремагати опонентів.

Виокремлюють ще плутократичний тип лідера (часто це лідери «тіньової» економіки); лідера-популіста, який спирається на популярні сьогоденні бажання, проблеми, пропонує прості й найбільш загальноприйнятні (на рівні розуміння мас) способи виходу зі складних ситуацій; лідера-професіонала (лідер постіндустріального суспіль­ства), повага й довіра до якого базуються на його компе­тентності, особистій поведінці, ставленні виборців до нього. Лідер-професіонал повинен вміти визначати пріо­ритетні цілі, давати науковий аналіз певної проблеми, будувати ієрархію проблем та визначати способи їхнього вирішення.

Політичний лідер у будь-якому суспільстві поклика­ний виконувати певні функції: об'єднання суспільства навколо загальних цілей; схвалення та здійснення ком­петентних політичних рішень; зв'язок влади і підвлад­них структур, послаблення емоційної відчуженості між двома частинами державного механізму; підтримання чи пропагування соціального оптимізму; легітимація наяв­ного суспільно-політичного устрою. Соціальна значу­щість політичного лідерства залежить від рівня політич­ної культури й активності мас суспільства.

Запитання. Завдання

1. Як впливає соціальна мобільність у суспільстві на процеси фор­мування політичної еліти?

2. Порівняйте концепції еліт В. Липинського і Д. Донцова.

3. Проаналізуйте тенденції трансформацій політичних еліт під час переходу від одного типу політичного режиму до іншого.

4. У чому полягають негативні для суспільства наслідки існування номенклатурної системи?

5. Визначте складові іміджу політичного лідера та проаналізуйте основні методи його формування.

Теми рефератів

1. Походження елітизму: світові й вітчизняні теорії.

2. Еліти в історії України.

3. Політичне лідерство в сучасній Україні: основні проблеми оно­влення.

4. Технології формування іміджу політичного лідера.

5. Політичні портрети сучасних українських лідерів.

6. Проблеми правового обмеження негативного впливу бюрок­ратії на суспільне життя.

Література

Алифанов С. Основные направлення анализа лидеров // Вопросы психо­логии. — 1991. — № 3.

Ашин Г. К. Политическое лидерство: оптимальний стиль // Общественные науки и современность. — 1993. — № 2.

Бебик В. М. Еліта, елітарність, лідерство // Віче. — 1993. — № 7.

Блондель М. Политическое лидерство. — М., 1992.

Вовканич С. Еліта — найбільш конвертована валюта // Віче. — 1997. — № 5.

Кухта Б., Теплоухова Н. Політичні еліти і політичне лідерство. — Львів, 1995.

Малахов В. Інтелігенція та еліта: становлення в сучасній Україні // Полі­тична думка. — 1994. — № 3.

Малькова Т., Фролова М. Массы. Элита. Лидер. — М., 1992.

Мясников О. Г. Смена правящих элит: «консолидация» или «вечная схват­ка»? // Политические исследования. — 1993. — № 1.

Полохало В. Правляча еліта та контреліта в сучасній Україні // Демокра­тія в Україні. Минуле і майбутнє. — К., 1993.

Скуратівський В. Історична ритміка українських еліт // Політична думка. — 1994. — № 3.

Херлианк М. Дж. Стили лидерства и формирование внешней политики // Политические исследования. — 1991. — № 1. 4.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: