1. Принцип автономності особистості. Ведучи корекційну роботу, психолог повинен враховувати те, що з розвитком самосвідомості в дитини формується психологічна стійкість до впливу, яка з віком стає домінуючою, дедалі більшого значення набуває саморегуляція, саморозвиток і відносна автономія особистості. Тому корекційний вплив повинен не змінювати, не переробляти клієнта, а допомогти стабілізувати порушену психологічну рівновагу, спираючись на все сильне, позитивне в його особистості. Власне кажучи, психолог у своїй роботі має керуватися відомим етичним принципом «не зашкодь».

2. Принцип нормативності та індивідуальності розвитку. Проводячи корекційну роботу, психолог повинен орієнтуватися на основні закономірності психічного розвитку і формування особистості дитини, вікові норми цього розвитку. У той же час психолог не може оперувати такими поняттями, як узагальнена норма (вікова, статева і т.д.). Усі дані про закономірні риси, симптоми чи властивості мають бути «переплавлені» в уявлення про індивідуальний прояв усіх цих загальних закономірностей у реальній поведінці чи психологічному складі людини, з якою проводиться корекційна робота. При постановці цілей корекції необхідно зіставити нормативний розвиток і конкретні; особливості того чи іншого варіанта індивідуального розвитку. Іншими словами, у психокорекції (як і в усій практичній психології) головним є реалізація індивідуального підходу. Такий підхід дозволяє намітити в межах вікової норми програму оптимізації розвитку для кожного конкретного клієнта з урахуванням його індивідуальності й самостійного шляху розвитку. Слід підкреслити важливість повного використання потенційних можливостей кожної вікової стадії розвитку для загального ходу формування особистості (Ельконін, Еріксон). Це є своєрідною формою профілактики виникнення можливих відхилень у розвитку на подальших вікових стадіях.

3. Принцип особистісного досягнення. При використанні поняття «особистісного досягнення» (М.Цзен, Ю.Пахомов) у психологічній корекції реалізується індивідуальний підхід у розумінні визнання права самого клієнта взяти з психокорекційних можливостей те, що він зможе взяти, або те, що він захоче взяти. Непланованість особистісного росту при визнанні нескінченності й необмеженості цього процесу є однією з головних специфічних рис психокорекції. Завдання психокорекції - створити умови по можливості більш повного особистісного росту, але в жодному разі не підштовхувати учасників психокорекції до досягнення ними певних, наперед регламентованих результатів.

І Тут доречно порушити питання про те, хто відповідає за результати психологічної корекції. Оскільки психокорекція здійснюється з перевагою орієнтації на власні резерви (внутрішній потенціал) клієнта і не має директивного характеру, то психолог відповідає за обґрунтованість корекції, за її результат відповідає клієнт і користувач програми [1, 114, 149].

4. Принцип випереджального розвитку. Цей принцип, висунутий Л.С.Виготським, розкриває спрямованість корекційної роботи і обумовлює необхідність передбачення в ній профілактичних і розвивальних завдань. У центрі уваги психолога має бути перспектива розвитку, а основним змістом корекційної діяльності - створення «зони найближчого розвитку». Таким чином, завданням психологічної корекції є не тільки подолання труднощів, що вже виникли, але й створення умов, за яких виникнення подібних труднощів блокується, попереджується, а також створюються передумови для повноцінного формування вікових психологічних новотворів.

5. Принцип системності розвитку. Психічний розвиток особистості в онтогенезі має складний, системний характер. Будь-яка проблема розвитку виникає внаслідок якихось причин. Так, багато психологічних проблем можуть бути зовнішнім проявом внутрішньоособистісного конфлікту, фрустрованості значущої потреби, результатом відсутності поведінкових навичок чи відігравати роль механізму психологічного захисту і т.д. Причому одне джерело одна причина може мати широкий спектр зовнішніх проявів поведінкового, емоційного, характерологічного плану, а ті самі прояви в різних людей можуть мати зовсім різні причини. Неусвідомлена, невідреагована причина психологічної проблеми людини може породжувати нові, інші труднощі ЇЇ психологічного життя. Тому психолог повинен спрямовувати корекціійний вплив переважно на усунення причин труднощів психічного розвитку дитини, а не на їх симптоматику.

6. Діяльнісний принцип корекції. Цей принцип визначає сампредмет докладання корекційних зусиль, вибір засобів і способів досягнення мети, тактику проведення корекційної роботи, шляхи і способи реалізації поставлених цілей.

Оскільки завданням корекції є не досягнення якихось конкретних результатів, а створення умов для всілякого особистісного росту, то вона повинна використовувати природні рушійні сили психічного й особистісного розвитку. Такими силами є діяльність людини й система її відносин (О.М.Леонтьєв, В.М.М'ясіщев). Саме тому корекційний вплив завжди здійснюється в контексті тієї чи іншої діяльності» будучи засобом, що орієнтує активність. При цьому корекційна робота має будуватися не як просте тренування умінь і навичок» не як окремі вправи з удосконалення психічної діяльності» а як цілісна, осмислена діяльність, що органічно вписується в систему щоденних життєвих стосунків клієнта.

При корекційній роботі з дітьми у вітчизняній психології широко використовується поняття «провідна діяльність». Так, у дошкільному віці з успіхом може використовуватися ігрова діяльність як для корекції особистості дитини, так і для розвитку її пізнавальних процесів. У молодшому шкільному віці поряд з ігровими великого значення набувають продуктивні види діяльності. У підлітковому віці особливо ефективні групові форми корекції (О.Лічко - «спільна взаємодія), у юнацькому - індивідуальне консультування, тренінги спілкування»

Підкреслимо, що в будь-якому віці варто надавати перевагу тим видам діяльності і тим системам відносин, які є особистісно-значущими для учасників корекції, мають яскраве індивідуальне забарвлення, стосовно яких виникають гострі емоційно насичені переживання.

7. Принцип залучення значущих осіб. Особистість єпродуктомсистеми значущих відносин (В.М.М'ясіщев). Тому до реалізації цілей корекції психолог повинен залучати батьків та інших значущих осіб з оточення дитини. Практика засвідчує, що досягнення корекційного успіху в роботі психолога з дитиною саме по собі ще не гарантує перенесення позитивних зрушень у її реальну життєдіяльність у родині, школі, дитячому садку. Повна реалізація цілей корекції досягається лише з урахуванням зміни системи відносин дитини в її найближчому соціальному оточенні (M.Буянов «терапія середовища», «терапія середовищем»),

Отже, психологічна корекція передбачає активний вплив на близьких дитині дорослих з метою підвищення їхньої психологічної культури, зміни позиції і ставлення до дитини, навчання їх адекватних способів комунікації'.(Р.Байярд, 'Т.Гордон, Ї.В.Дубровіна, С.В.Кривцова, А.С_.Співаковська).

8. Принцип особистісної мотивованості. У своїй роботі психолог повинен враховувати, що важко очікувати позитивного результату від корекційного впливу без зацікавленого, уважного й серйозного ставлення клієнта до своєї проблеми, до психолога і ситуації в цілому, тобто психокорекційний процес має бути особистісно-мотивованим (повинна виникнути потреба: «хочу змінитися», «перебороти»_? «навчитися» і т.д,)- Звідси випливає найважливіше завдання психокорекції - формувати мотивацію самовиховання й саморозвитку, сприяти переростанню корекції в самокорекцію.

Це положення вважається визначальним у виховному й терапевтично орієнтованому впливі на людину. Від його реалізації залежить ефективність виховного й корекційного процесу. Так, М.Й.Боришевський вважає, що «успіх виховання значною мірою залежить від того, наскільки виховний вплив активізує внутрішні можливості самої дитини» [126, с. 5]. Він також указує на те, що «_...виховання досягає своєї мети у тому випадку, якщо воно формує в дитині здатність самостійно керувати своєю власною активністю» [126, с. 6]. На думку Р.Бернса, «головна мета розвитку Я-концепції полягає в тому, щоб перейти від зовнішніх джерел підкріплення і зворотного зв'язку, що сприяють підвищенню самооцінки, до внутрішніх джерел або до самопідкріплення як до засобів, що регулюють розвиток позитивного й адекватного само сприйняття. [14, с. 801].

Таким чином, психолог має будувати психокорекційну роботу так, щоб викликати в клієнта (особливо це стосується підлітків і юнацтва) інтерес, бажання, прагнення до самопізнання й саморегуляції тобто актуалізувати й активізувати його потребу в саморозвитку, а самого клієнта сприймати як суб'єкт саморозвитку.

9. Принциппсихокорекційного контакту і рівності позицій. При організації взаємодії з клієнтом необхідно встановити з ним хороший контакт і взаєморозуміння. «Чим складніша робота, яку нам належить виконати, тим міцнішим має бути цей зв'язок» [158].

З цього погляду можна сприймати класичне для психотерапії та психокорекції поняття трансферу (переносу), коли головним у контакті фахівця з клієнтом є встановлення емоційно забарвленого контакту, який за своїм змістом є гостро особистісно-значущим для клієнта. У нашому розумінні трансфер - це відтворення особистісно-значущих відносин в особистісно-значущій діяльності.

За Роджерсом, є три «необхідні і достатні» умови особистісних змін у процесі психотерапії: емпатія, безоцінне ставлення до людини, щирість і непідробність у спілкуванні з нею. Причому «ці три умови розглядаються не як передумови психотерапевтичного підходу, а, скоріше, як внутрішні настанови психотерапевта» [133, с. 68]. Розглянемо їх докладніше.

Емпатичне розуміння вимагає, щоб психолог повністю зосередився на позитивному сприйнятті внутрішнього світу клієнта. Р.Берне перелічує деякі характеристики людини, здатної до емпатії: прояв терпимості до виявлення емоцій з боку іншої людини; здатність заглиблюватись у суб'єктивний внутрішній світ своїх підопічних; готовність адаптувати своє сприйняття до сприйняття іншої людини для досягнення ще більшого розуміння того, що з ним відбувається [14],

Необхідна психологічна умова входження в контакт з дитиною - безумовне прийняття її. Практика показує, що без дотримання цього принципу всі спроби налагодити стосунки з дитиною марні.

Безумовне, безоцінне прийняття людини вперше було описане Карлом Роджерсом, Воно передбачає уміння реагувати на емоційні прояви людини, її вчинки, не оцінюючи їх за прийнятими стандартами. Безумовне прийняття - це щире, емпатичне ставлення до іншої людини як до рівної собі, що має право бути такою, якою вона є.

У психології доведено, що потреба в любові, у належності (тобто потрібності) іншому - одна з фундаментальних людських потреб, її задоволення - необхідна умова нормального розвитку дитини. Якщо ж вона не задоволена (психологічна депривація), то в дитини виникають емоційні проблеми, відхилення в поведінці, невротичні розлади, втрата ініціативи, прояв «вивченої безпорадності» (Ротенберг, Бондаренко). Неприйняття створює почуття неповноцінності, знижує самооцінку. Дитина відчуває себе непотрібною, «поганою», «не такою», їй просто дуже погано. У більшості випадків неадекватна поведінка дитини - це форма психологічного захисту від значущого середовища, що травмує її.

Настроєність на прийняття дитини вимагає серйозної душевної роботи, але вона абсолютно необхідна всім, хто працює з дітьми, тим більше психологу, який здійснює психологічну корекцію. Справа в тому, що безоцінне ставлення до людини є потужним засобом психологічної допомоги і дитині, і дорослому, дає почуття захищеності, «сприяє особистісному розвитку» (Ю.Б.Гіппенрейтер). Особливо важливий для корекційного процесу момент безоцінного ставлення - це довіра психолога щодо можливостей позитивного росту особистості дитини. Приймати дитину - означає проявляти до неї терпимість, намагатися дивитися на світ її очима, розуміти й допомагати їй. Безумовне прийняття дитини передбачає дотримання таких умов:

- можна виражати своє невдоволення окремими діями дитини, але не дитиною як такою;

- можна засуджувати її дії, але не її почуття;

- невдоволення діями дитини не може бути систематичним, інакше воно переросте в неприйняття.

Яку ж роль відіграє безоцінне ставлення в процесі психологічної корекції?

По-перше, дитина не боїться вияву неприйняття у тому разі, якщо вона проявить або обговорюватиме свої вразливі сторони.

По-друге, вона впевнена в тому, що до неї поставляться доброзичливо незалежно від успіхів чи невдач і що її не будуть порівнювати з іншими, викликаючи хворобливе почуття неадекватності [14].

На думку Маслоу, ми не можемо запустити процес саморозвитку в дитини з низьким рівнем самоповаги, з незадоволеною потребою в любові і прийнятті з боку інших людей, з відчуттям небезпеки навколишнього світу [98]. Тому спеціальним завдання психологічної корекції має стати підвищення рівня самоповаги і прийняття себе як особистості.

Ще одна особливість психокорекційного контакту психолога а клієнтом полягає в рівності позиції, пов'язаної з визнанням суб'ект-суб'ектного діалогового спілкування (Л.А.Петровська). Ідеться про взаємне визнання права кожного на відповідальність, керівництво, пошук, психологічну незалежність і особистісне зростання. Прицьому сам фахівець-психокоректор стає активним суб'єктом психологічної взаємодії, а одне з його провідних завдань у процесі психокорекції — формування в клієнтів (особливо в підлітків і юнацтва) усвідомлення себе суб'єктом саморозвитку, який відповідає за свою поведінку, свої емоції та рішення.

10. Принцип єдності діагностики і корекції відбиває цілісність процесу надання психологічної допомоги як особливого виду діяльності практичного психолога.

Діагностика причини конкретного психологічного явища або проблеми розвитку не є для практичного психолога самоціллю, вона завжди підпорядковується головному завданню - розробці рекомендацій щодо психічного розвитку особистості або корекції цього розвитку (І.В.Дубровіна, Д.Б.Ельконін). Завдання ж корекційної роботи можуть бути правильно поставлені тільки на основі повної діагностики й оцінки проблеми. У цьому випадку діагностику ми можемо розглядати як перший етап корекційної роботи.

Виокремимо ряд специфічних особливостей діагностичної роботи з метою планування й визначення завдань корекційної роботи:

• По-перше, така діагностика має бути комплексною. Ця умова випливає з розуміння цілісності особистості та системності її розвитку. Тому дослідження причин і природи психологічних проблем потребує застосування набору психодіа-гностичних методик, спрямованих на вивчення різних боків психологічної реальності людини: психічних процесів, властивостей, особистісних якостей, стилю поведінки та ін.

• По-друге, діагностика проблем дитини здійснюється в контексті діагностики міжособистісних відносин у родині й значущому для дитини оточенні.

• По-третє, необхідно вивчати не тільки актуальний стан дитини, але й особливості її психічного розвитку на попередніх етапах розвитку (психологічний анамнез).

• По-четверте, діагностика як початковий етап психокорекції потребує дотримання принципу активності самих досліджуваних. Це означає, що всі діагностичні процедури мають бути особистісно-мотивовані для них, діагностика фахівця має перетворюватися в самодіагностику, коли її учасники ставлять перед собою завдання самовивчення, аналізу власних психологічних якостей і особливостей особистості, самосвідомості, а також завдання самостійного визначення цілей і шляхів самовдосконалення. Тому в подібній діагностиці широко використовуються: особистісні опитувальники, завдання із самоспостереження, самозвіти, щоденникові записи, проективні методики, твори, малюнки з подальшим обговоренням отриманих результатів з їх авторами.

• По-п'яте, діагностика й корекція здійснюються практично одночасно на всіх етапах роботи. Тому корекційні прийоми це прийоми і діагностики, і самодіагностики учасників корекції. Отримана інформація про «внутрішнє Я» допоможе краще зрозуміти свої переживання і психологічні проблеми, а отже, сприятиме їх вирішенню.

Серед методів одержання інформації про особливості і проблеми розвитку особистості можна назвати такі: спостереження, бесіда, психологічний анамнез, стандартизовані і проективні діагностичні методики, навчальні методики (завдання з дозованою допомогою), проби на сумісну діяльність (дитина - дорослий, дитина - дитина та ін.), аналіз продуктів діяльності (малюнки, вироби, шкільні зошити, предмети захоплення тощо).

Вважаємо за необхідне розглянути основні методи психологічного дослідження з погляду їх специфіки щодо розв'язання завдань корекції.

Історія індивідуального психічного розвитку (психологічний анамнез). Умови розвитку дитини впливають на формування її особистості. Психологічний анамнез для психолога є найважливішим джерелом інформації, необхідної для розуміння сутності проблем розвитку дитини. Крім того, неоднозначність багатьох особливостей поведінки й обмеженість можливостей у психолога в їх дослідженні обумовлюють велике значення анамнезу при оцінці результатів обстеження. Діти з різними за походженням психологічними порушеннями і труднощами можуть не тільки однаково поводитися, але й показувати подібні результати в діагностичному обстеженні. За приклад можуть служити емоційні порушення в дітей внаслідок так званих «стертих форм госпіталізму» (М.І.Буянов) і відхилення, пов'язані з деякими акцентуаціями характеру, що формується. Або порушення пізнавальної діяльності в дітей, що страждають на легку мозкову дисфункцію, та в дітей педагогічно запущених і т.д. На основі даних про розвиток і виховання дитини психолог повинен створити «причинний життєпис», іншими словами» виявити механізми найбільш істотних впливів на формування особистості дитини і кожному віковому періоді [20]. Однак у цьому випадку важливі не події самі по собі, а їх значущість для дитини, тому що переживання тих самих обставин різними дітьми чи навіть тією самою дитиною, але в різному віці нерідко може бути зовсім різним. Стосовно умов складання анамнезу це практично всі питання психолога до батьків, з приводу подій і змін у житті дитини повинні бути спрямовані на з”ясування реакції дитини, характеру її переживань тих чи інших подій, особливості емоційного ставлення до иих, а далі- характер і способи пристосування до життєвих труднощів. Ще один важливий момент складання психологічного анамнезу: психолог повинен диференціювати фактичні відомості про життя дитини» що повідомляються дорослим, від їх інтерпретації чи оцінки, що завжди (свідомо чи мимоволі) є в повідомленнях батьків. Тому психологу у своїх висновках слід керуватися тільки даними, підтвердженими конкретними прикладами.

На нашу думку, зручним орієнтиром для складання психологічного анамнезу є наведений у [21] перелік запитань. Тут враховано основні віхи розвитку дитини, ознаки, що мають важливе діагностичне значення. Однак, залежно від характеру проблеми в розвитку дитини, окремі пункти поданої схеми можуть бути істотно розширені й конкретизовані.

Спостереження. Людина проявляє себе в діяльності, спілкуванні, способах реагування, міміці, жестах. Спостереження за нею дає психологу багато цінної інформації. Проте слід враховувати, що ми ніколи не сприймаємо об'єкт спостереження сторонньо. Ми пристосовуємо те, що спостерігаємо, до наших потреб, досвіду, очікувань, надаємо особливого значення одним фактам і не помічаємо інших, переносимо одного разу набуті) враження на нові об'єкти, навіть якщо вони не відповідають їм. Так, наприклад, психолог і вчитель по-різному дивляться на те, що відбувається, бо настанови, досвід, мета і розуміння того, що відбувається, у них неоднакові.

Помилкою в спостереженні, яка часто трапляється, є встановлення зв'язку між ознаками, що не припускають цього зв'язку. Маємо на увазі «ефект ореола» - тенденція, при якій оцінка характерної риси особистості не вільна від впливу іншої характерної риси, від загального враження про цю особистість. Які ознаки ми при цьому пов'язуємо, залежить від наших особистих особливостей сприймання. Учителі, наприклад, часто вважають, що погана успішність пов'язана з лінощами і низьким рівнем розумового розвитку. Подібних помилок психолог повинен уникати. Його підхід до дітей має бути неупередженим і ґрунтуватися на безумовному прийнятті дитини.

Спостереження, яке здійснює психолог, має відповідати таким методичним правилам:

1) служити певній діагностичній меті. Це означає, що, збираючись проводити спостереження, психолог повинен спочатку виділити кілька гіпотез які він буде перевіряти;

2) спостереження має систематично плануватися, тобто психолог установлює періоди і час спостереження, робить вибірку осіб, ситуацій, елементів поведінки;

3) спостереження має супроводжуватися систематичним веденням записів результатів;

4) результати спостереження можуть бути принципово піддані контролю на предмет валідності й точності. У цьому випадку психолог проводить повторні спостереження подібних ситуацій або ж зіставляє результати своїх спостережень із даними інших спостерігачів. З цією метою слід використовувати карту спостереження, що містить перелік форм поведінки, про наявність чи відсутність яких у дитини має судити спостерігач, що заповнює карту. Цінним є те, що психолог може заповнювати карту спостережень як на підставі свого досвіду, так і використовуючи знання інших про дитину, що допоможе йому різнобічно і глибоко пізнати дитину. Іноді корисно запропонувати заповнити карту спостережень батькам, щоб порівняти поведінку дитини вдома і в школі. Однак важливо наголосити, що інтерпретацію отриманих результатів здійснює тільки психолог, Програму спостереження для карти може складати сам психолог відповідно до мети дослідження (наприклад, адаптація першокласника до школи). Можуть бути використані й уже розроблені карти споостереження.

Бесіда. У будь-якому процесі взаємодії з дитиною дорослий впливає на неї. Це особливо стосується спілкування. Цілеспрямоване і правильно організоване спілкування виконує функції освіти, консультування, діагностики і, звичайно, функцію формування, корекції особистості дитини. Як бачимо, функції практичного психолога являють собою особливі форми організації спілкування. Саме такий, комплексний підхід практичного психолога до побудови бесіди з дитиною є найбільш цінними.

Звичийно, у діагностичних цілях простіше застосовувати стандартизоване опитування, що проводиться за схемою, яка визначає вміст і послідовність запитань. Але ситуація при проведенні стандартизованого інтерн”ю є штучною, негнучкою, не сприяє відвертості, сковує як дитину, так і психолога. Діти в ході спілкування дають зворотний зв'язок, а психолог повинен бути готовим прийняти нову інформацію і змінити свої погляди, тобто спілкування має забезпечувати взаємовплив і взаємозбагачення. Нагадаємо, що обов'язкова умова контакту психо-лога з дитиною - це його безумовне прийняття і співробітницітво, тобто спілкування на рівних, повага до дитини, урахування її прав на відносну автономію і вибір форм активності.

Спілкування - це і можливість оцінки своїх поглядів, І перетворення особистості. А цього легше досягти у вільній бесіді. У цьому випадку важливе значення має підготовка психолога до бесіди. Бажано до бесіди зібрати інформацію про клієнта (про умови його життя в родині, інтереси і т.д.), поспостерігати за ним. Далі психолог має продумати всі аспекти проблеми, визначити, у якій послідовності він буде порушувати теми чи ставити запитання. При цьому він повинен виходити з того, що психологічна послідовність переважає над логічною.

Результати бесіди багато в чому залежать від особистих якостей самого психолога, його контакту з клієнтом, ставлення до нього. Важливо створити атмосферу симпатії і взаємної довіри, залишаючись увесь час абсолютно природним, щирим і зацікавленим. Зацікавленість потрібно викликати і в клієнта. Тому на початку розмови бажано торкатися тем, що, безсумнівно, викличуть інтерес і будуть приємні співрозмовнику. Питання важкі, особисті чи такі, що викликають відчуття перевірки, не потрібно з'ясовувати підряд, а краще рівномірно розподіляти упродовж усієї бесіди. Треба дати клієнту можливість обміркувати й докладніше пояснити неприємні для нього факти чи ситуації. Небажання людини відповідати на запитання психолог має сприймати з розумінням. І

Світова практика надання психологічної допомоги дітям та їхнім батькам засвідчила, що навіть дуже важкі виховні і психологічні проблеми цілком можна розв'язати, якщо вдається відновити або створити заново правильний стиль спілкування. Цей стиль К.Роджерс назвав «особистісно-центрованим», тобто таким, що ставить у центрі уваги людину, з якою зараз спілкуєшся.

Американський психолог Томас Гордон при організації спілкування дорослих із дітьми вважає за необхідне розрізняти проблеми дитини і проблеми дорослого [34, 35]. Перші турбують саму дитину, наприклад, не складаються стосунки з товаришами, виник конфлікт з учителем і т д. Проблеми батьків (учителів) - це те, що турбує безпосередньо їх. Наприклад, мама роздратована і прикро вражена поганою поведінкою сина. Але це далеко не завжди є одночасно і проблемою дитини. Сама дитина свої вчинки може зовсім не вважати поганими, у крайньому разі має для них безліч виправдань.

У корекційній роботі психологу дуже важливо диференціювати психологічну проблему. Якщо агресивність, низький рівень товариськості або сором'язливість дитини є скоріш проблемою батьків (учителів), а не самої дитини, психологу буде дуже важко що-небудь зробити. Тільки якщо ця проблема стане актуальною для самої дитини — її можна розв'язати.

Як же допомогти дитині у розв'язанні її проблем? Т.Гордон радить користуватися в спілкуванні технікою «прийняття» й активно демонструвати дитині, що її цінують і люблять. Навчити дитину переживати почуття власної цінності надзвичайно важливо. Це почуття допомагає людині розвинути свої потенційні можливості, набути незалежності, дає сили самостійно розв'язувати проблеми, які неминуче виникають у житті. Відчуття того, що її люблять, що вона значуща для інших, додає дитині впевненості в собі і своїх силах.

Крім того, на думку Г.Гордона, треба навчитися слухати дітей. Слухаючи, ми спонукаємо людину говорити саме про те, що її турбує. Слухаючи, ми зменшуємо емоційну напруженість дитини і невербально повідомляємо їй, що приймаємо її такою, якою вона є, з усіма її труднощами і проблемами. Слухати можна по-різному. Т.Гордон виділяє чотири основних способи слухання.

1. Пасивне слухання — мовчазне й уважне.

2. Слухання, що супроводжується реакціями підтвердження (кивання головою, міміка, жести, короткі репліки).

3. «Відчинення дверей» — спосіб слухання, необхідний, коли дитина потребує додаткових заохочень для того, щоб почати говорити чи розповідати про свою проблему більш докладно. При цьому застосовуються, наприклад, такі фрази: «Чи не хочеш ти розповісти про це детальніше?», «Мені цікаво те, що ти говориш».

4. Активне слухання - це слухання з налагодженням зворотного зв'язку. Ю.Гіппенрейтер так описує техніку активного слухання. Припустимо, у дитини виникли проблеми — вона засмучена, скривджена, зазнала невдачі, їй боляче, соромно, страшно, з нею обійшлися грубо або несправедливо. У цьому випадку перше, що повинен зробити дорослий — це якомога точніше назвати переживання дитини, озвучити її почуття. Наприклад: «Ти дуже засмучена і розстроєна...», «Ти більше не хочеш ходити до школи...», «Ти вважаєш, що твої друзі тебе обдурили,.,» і т.ін. Після такої фрази слід помовчати. Пауза допоможе дитині розібратися у своїх переживаннях після того, як ви їх озвучили. Іноді корисно не тільки позначити почуття дитини, але й коротко повторити сказане нею про подію, що трапилась. Усе це потрібно для того, щоб показати дитині, що дорослий розуміє її почуття і поділяє їх. Якщо ж ви не зовсім точно вгадали почуття чи Подію, t дитина вас виправила, будьте уважні до цього виправлення й у своїй відповіді покажіть, що ви її почули і запам'ятали.

Практика показує, що таке приєднання дорослого до почуттів дитини справляє на неї особливий вплив. Можна виділити щонайменше три результати використання методу активного слухання.

1. Послаблюються або зовсім зникають негативні переживання дитини. Тут виявляється закономірність: розділена радість подвоюється, розділене горе ділиться навпіл»

2. Дитина, переконавшись, що дорослий готовий її слухати, починає розповідати про себе, ділитися своїми враженнями й переживаннями.

3. Дитина сама просувається у розв'язанні своєї проблеми, бо краще усвідомлює її причини і відчуває підтримку близьких людей.

Для повноцінного спілкування дуже важливо, щоб дитина також розуміла почуття і переживання дорослого. Дорослі часто вдаються до зауважень директивного характеру, які вказують на щось, підтримують або схвалюють. Однак такі вказівки не містять у собі інформації про те, як поведінка дитини впливає на дорослого. Таку інформацію несуть зауваження іншого типу - Я-висловлювання: «Мене засмучує твоя поведінка», «Я дуже турбуюся про тебе» або «Я дуже задоволена, що ти виявив самостійність!». Подібні зауваження спонукають дитину стати на місце дорослого, дають можливість вникнути в його стан, зрозуміти, що він відчуває. У результаті проблема дорослого стає і проблемою дитини. Такі зауваження не псують відносин і навіть посилюють близькість дітей і дорослих. Імовірність того, що дитина захоче змінити свою поведінку, досить висока [75].

Крім мови вербальної, психолог обов'язково має володіти невербальними засобами спілкування. Про почуття людини ми судимо за дуже складним комплексом вчинків, слів і пов'язаною з ними експресією. Психологу дуже важливо зрозуміти, що переживає людина. Для цього треба вміти вловлювати часом миттєві реакції людини, «читати» їх. Крім того, психолог і сам повинен уміти шляхом невербальної передачі інформації привернути увагу клієнта до себе, викликати його довіру, виглядати переконливим при корекційному впливі. У чому ж полягає спілкування без слів? Це, насамперед, міжособистісна відстань і організація простору, вираз обличчя і погляд, а також пози, жести, дотики, звучання голосу, його тон, темп, інтонації тощо [36, 76, 110, 122].

Експериментальне стандартизоване і клінічне обстеження. Відомо, що до організації і проведення тестового обстеження висуваються жорсткі вимоги. Ці вимоги серйозно обмежують свободу дій психолога, позбавляють його можливості гнучко підходити до вивчення особистості дитини. Тому ми переконані, що для постановки завдань корекції доцільно застосовувати «клінічний» варіант обстеження. Розглянемо його особливості.

Клінічний підхід [21] акцентує на якісному аналізі результатів і способів виконання досліджуваними завдань, урахуванні характеру і причин помилок, визначенні можливостей їх усунення в результаті надання допомоги. Зазначена особливість клінічного обстеження передбачає активну і гнучку поведінку експериментатора. У даному випадку широко використовуються зміна інструкцій у завданнях їх пояснення, уточнення; відмова від обмеження в часі (при збереженні уваги до цієї характеристики); дозволяється навчати дитину, підбадьорювати її» робити зауваження. Усе це найважливіші прийоми одержання інформації. Таким чином, з'ясовуються критичність дитини щодо своїх помилок, особливості мотивації, самооцінки, здатність до навчання, зокрема здатність застосовувати засвоєні знання для розв'язання наступних завдань. Знімаючи тверду фіксованість і регламентацію тесту клінічна процедура дозволяє психологу спрямовано і гнучко реагувати на всі відповіді дитини. У клінічному варіанті можна ефективно використовувати найрізноманітніші завдання, у тому числі узяті з відомих тестів. Втрачаючи в цьому випадку право застосовувати кількісні норми, психолог одержує можливість варіювати різні за складністю завдання» При проведенні клінічного варіанта обстеження фіксується не тільки результат виконання завдання, а й різноманітні якісні особливості психічної діяльності дитини, що виявляються при виконанні того чи іншого завдання. Адже те саме завдання може виявити багато якостей особистості. Можливість різнобічного аналізу є важливою перевагою клінічного варіанта тестового обстеження.

Підведемо підсумки. Оскільки процес розвитку має цілісний характер, ізольованих проблем розвитку існувати не може; причин же і джерел цих проблем є безліч. Тому тільки комплексне, всебічне психологічне обстеження проблеми чи труднощів розвитку дозволить психологу зробити достовірний висновок про їхню природу і причини, правильно розробити корекційну програму і їх подолання або виробити рекомендації з надання психологічної допомоги.

Прикладом комплексного підходу до вивчення психологічної проблеми особистості може служити програма обстеження школяра, спрямована на виявлення причин його неуспішності:

- Діагностика рівня розвитку й особливостей пізнавальної сфери.

- Аналіз навчальних навичок школяра (переглядаються його зошити, проводяться проби на читання, писання, розв'язання задач).

- Вивчення рівня й особливостей навченості (завдання з дозованою допомогою дорослих), сформованості елементів навчальної діяльності, внутрішнього плану дій, довільної регуляції пізнавальної діяльності й поведінки.

- Аналіз особливості мотивації навчання, пізнавальних інтересів, позашкільних інтересів і переваг.

- З'ясування емоційного компоненту неуспішності (як учень ставиться до своїх оцінок, рівень його домагань, який типовий зворотний зв'язок одержує від батьків і вчителів, чи є сфери діяльності, що дозволяють йому компенсувати неуспіх у навчанні).

- З'ясування типових видів допомоги батьків учневі в навчальній діяльності (хто займається з ним, як багато, які прийоми використовуються). Цікавий і аналіз стилю батьківського виховання в родині в цілому (роль обох батьків та інших членів родини).

- Збір анамнезу даного випадку (з'ясувати, з чим пов'язують вчителі й батьки низьку успішність дитини).

Вивчення усіх цих моментів надзвичайно важливе для складання ко-рекційної програми з надання психологічної допомоги невстигаючому учню.

⇐ Предыдущая 1 2 3 4 5 678 9 Следующая ⇒

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском:

vikidalka.ru - 2015-2024 год. Все права принадлежат их авторам! Нарушение авторских прав | Нарушение персональных данных