Загальні моральні поняття

Зміст моралі презентується тими поняттями, які в тій або іншій трактовці відображують моральні позиції. В той же час самі ці поняття настільки фундаментальні, що в них представ­лена мораль як така; в своїй сумі вони виявляють поняття моралі.

Ідеал (від франц. idual, лат. idealis - вид, образ, ідея) взірець, дещо досконале, вища мета прагнень. Цим словом, з одного боку, називають вищий ступінь цінного або найкращо­го, завершений стан будь-якого явища. Це може бути тільки уявне, інтелектуально сконструйоване явище (наприклад «іде­альний газ», «абсолютно тверде тіло»); але так можуть назива­тися й реальні події і явища (наприклад, «ідеальне рішення», «ідеальна кольорова гамма», «ідеально виконане завдання». З іншого боку, ідеалом називають індивідуально прийнятий стан­дарт, що, як правило, стосується особистих якостей і здібнос­тей. Право кожного - мати свій індивідуальний смак, а значить, і свій «ідеал». Однак філософсько-етичне розуміння ідеалу дещо інше. Тут на перший план висуваються універсальні основи людських суджень, рішень і вчинків.

В специфічно етичному змісті ідеал передбачає деякий ун­іверсальний, тобто не змінюваний у залежності від обставин, осіб, індивідуальних смаків стандарт. Ідеал - це, по-перше, найбільш загальне, універсальне, і, як правило, абсолютно мораль­не уявлення про благе і належне, по-друге, образ досконалості у відносинах- між людьми або - у формі суспільного ідеала - та­кий устрій суспільства, що забезпечує цю досконалість, по-третє, безумовний вищий взірець моральної особистості.

Цінність - позитивна або негативна значущість об'єктів навколишнього світу для людини, групи, суспільства в цілому, що визначається не самими їх властивостями, а їх залученням до сфери людської життєдіяльності, інтересів і потреб, соціальних відносин; критерій і способи оцінки цієї значущості, що виражені у моральних принципах і нормах, ідеалах, установках, цілях. Цінності - те, що почуття людей диктують признати найваж­ливішим, що стоїть над усім і до чого потрібно прагнути, спог­лядати, ставитися з повагою, визнанням. У своїй поведінці, у прийнятті рішень, у судженнях людина орієнтується на ті чи інші цінності. Найважливіші для індивіда цінності визначають його «систему координат» - систему ціннісних орієнтацій.

Наявність багатьох людських потреб і способів відчуття обумовлює існування різноманіття оцінок: те, що для одного має велику цінність, для іншого - малу або взагалі ніякої. З формальної точки зору цінності поділяють на позитивні і нега­тивні (малоцінність, відсутність цінності), на відносні і абсо­лютні, на суб'єктивні і об'єктивні. За змістом розрізняють ре­чові цінності, логічні, етичні й естетичні цінності: приємне, корисне і придатне; істина, добро, прекрасне. Діяльність люди­ни можна умовно поділити на два види. З одного боку, це ак­тивність по задоволенню фізіологічних і екзистенціальних потреб (добування їжі, улаштування житла, вимушена праця за плату, забезпечення побутових повсякденних потреб. З іншо­го - вільна самореалізація, знаходження і утвердження смислу поза межами вимушеної праці (гра, творчість, релігія).

Таким чином, цінності розрізняються за змістом: насолода, користь, слава, влада, безпека, краса, істина, добро, щастя тощо. Цінності також поділяються на позитивні і негативні: насолода -страждання, користь - шкода, слава - ганьба, влада -підвладність, безпека - небезпека, краса - потворність, істина -неправда, добро - зло, щастя - нещастя тощо. Одні цінності прийнято відносити до практичних, інші - до духовних.

Добро і зло - найбільш загальні поняття моральної свідо­мості, категорії етики, що характеризують позитивні і нега­тивні моральні цінності. Можна стверджувати, що добро і зло характеризують навмисні дії, здійснені вільно, тобто вчинки. При цьому добро і зло означають не тільки вільні вчинки, а дії, свідомо співвіднесені з певним стандартом - з ідеалом.

Історичний процес формування цих понять був процесом становлення і розвитку самої моралі. Зміст добра і зла обумов­лений ідеалом моральної досконалості: добро - це те, що набли­жує до ідеалу, зло - те, що віддаляє від нього. В історії існували різні думки стосовно того, до чого повинна прагнути людина, щоб досягти досконалості, цим і обумовлюється концептуаль­не різноманіття у трактовках добра і зла. У залежності від нор­мативного змісту, що вкладався в уявлення про ідеал, добро і зло трактувалися як щастя і нещастя, насолода і страждання, користь і шкода, що відповідає обставинам і суперечить їм.

Добро - це основна моральна цінність. Добро не є «добром по відношенню до будь-чого». Особистість не є ні доброю, ні злою, її етична цінність полягає скоріше в тому, щоб бути одна­ково здатною на добро і зло. Етично цінним («добрим») є вчи­нок того, хто віддає перевагу добру в будь-якій конкретній си­туації. Зло - дещо погане, шкідливе, те, що перешкоджає життю, знищує його або забезпечую деяку цінність, викликає дисгар­монію. Зло - це протилежність добра, від розуміння зла зале­жить також і визначення поняття добра. Отже, добро і зло змістовно діалектично взаємно визначені і пізнаються у єдності, одне через інше.

Добро і зло як моральні поняття пов'язані з душевним і духовним досвідом самої людини і існують через цей досвід. Без готовності чинити опір злу недостатнім є розуміння зла і про­тидія злу; само по собі це не призведе до добра. Недостатньо вивчити дорогу в пекло, щоб потрапити в рай, хоча цю дорогу знати обов'язково, щоб не опинитися на ній.

Добро і зло не просто взаємно визначені, вони функціональ­но взаємообумовлені: добро є нормативно значущим у протилеж­ності злу і практично зміцнюється у запереченні зла. За своїм імперативно-ціннісним змістом добро і зло ніби уособлюють два боки однієї медалі. Вони взаємо визначені і в цьому ніби рівні. Людина пізнає зло, оскільки має певне уявлення про добро; вона цінить добро, перевіривши на власному досвіді, що таке зло. При цьому існування зла часто представляється необхід­ною умовою існування добра.

Нормативно-ціннісний зміст добра і зла визначається не тим, у чому вбачається джерело ідеалу, або вищого блага, а тим, який він має зміст. Якщо моральний ідеал полягає у загальному духовному єднанні людей і в цьому полягає абсолютне добро, то злом буде все, що становить перешкоди для цього, що зава­жає людині творити добро. Конкретизуючи змістовно поняття добра і зла, слід зазначити:

* Добро закріплюється у подоланні відокремленості, розрі­зненості, відчуженості між людьми і встановленні взаємо­розуміння, злагоди, людяності у відносинах між ними завдяки своїм благим намірам.

* Як людські якості добро, тобто доброта, проявляється у милосерді, коханні, а зло, тобто злобність, - у ворожнечі, насильстві.

У конфліктних ситуаціях перед людиною часто постає про­блема морального вибору, що виступає як вибір між добром і злом. Але де чітка межа між добром і злом? Те, що для однієї людини - добро, для інших може виступати як зло. При цьому правильний і гідний вибір далеко не завжди полягає у виборі морального образу думок і дій і відмові від шляху пристосовниц­тва, кар'єри, корисливості або похоті. Альтернативою доброчин­ності може бути не обов'язково пристосовництво, а й здоровий глузд, альтернативою кар'єри - службовий і професійний успіх, альтернативою корисливості -. користь, альтернативою похоті -особисте щастя. Іншими словами, часто людина постає перед проблемою вибору між позитивними цінностями, а також між більшим і меншим добром і більшим і меншим злом.

При цьому добро і зло, будучи «збалансованими» на рівні понять, являють нерівні основи для оцінки відповідних дій. Одна справа творити добро або зло і зовсім інша - дозволяти злу творитися (іншими людьми, збігом обставин). «Потурання злу» - морально варте осуду, «потурання злу», тобто сприяння злу, - неприпустиме і практично прирівнюється до творення зла. Однак «потурання добру» - фактично морально нейтраль­не, а «потурання добру» сприймається моральною свідомістю як звичайна річ і цьому не приділяється будь-якого значення.

Таким чином, з моральної точки зору шкода зла більш зна­чуща, ніж благо добра. Недопущення несправедливості, з мо­ральної точки зору, є більш суттєвим, ніж творення милосердя: зло несправедливості - більш руйнівне для суспільства, ніж добро милосердя - творче.

Моральні цінності орієнтують індивіда у його поведінці. Це виявляється можливим не внаслідок того, що людині вигідно і приємно приймати їх до уваги у своїх рішеннях і вчинках. Ці цінності функціонують таким чином, що справляють вплив на волю людини. Наслідування моральних цінностей сприймаєть­ся людиною як обов'язок. Невиконання обов'язку сприймаєть­ся як провина і переживається в докорах і муках сумління. Моральні цінності є итеративными (обов'язковими), причому не просто імперативними, а імперативними безумовно, а це озна­чає, що їх необхідно наслідувати не тільки за певних обставин, а завжди. Ними потрібно керуватися у відносинах з усіма людьми, а не тільки з обмеженим колом родичів, друзів, колег і співвітчизників. Моральні імперативи, як і утверджені ними моральні цінності, мають надситуативний і безособовий, тобто універсальний характер.

Обов'язок - внутрішнє переживання, що виступає як самопримушування, усвідомлення необхідності діяти і будувати своє буття у відповідності до потреб, що виходять з етичних цінно­стей. Таким чином, обов'язок є усвідомленням особистістю бе­зумовної необхідності виконання того, що заповідається мораль­ним ідеалом, що випливає з морального ідеалу. Обов'язок людини - прямувати шляхом доброчинності, робити добро іншим людям в міру можливостей, не припускати у собі пороч­ності, протидіяти злу.

Вимоги обов'язку є самоцінними. Це виражається не тільки у тому, що людина виконує обов'язок безкорисливо, демонст­руючи тим самим свою незалежність від наданих ззовні норм і правил, але й в тому, що, виконуючи обов'язок, вона затверд­жує його пріоритетність стосовно страху, насолоди, особистої корнеті, слави тощо. У виконанні морального обов'язку вияв­ляється автономія особистості - наслідуючи закон, людина не потребує зовнішнього примушування, і, виконуючи моральну вимогу, вона ставиться до нього так, наче воно встановлено нею самою. Всі обмеження, що людина добровільно накладає на себе, і дії, котрі вона здійснює для виконання вимоги, мають мораль­ніш смисл за умови, що вона діє, будучи упевненою у своїй правоті. Відсутність зовнішнього примусу не означає відсутність примусу взагалі: закріплення доброчинності всупе­реч страху, насолоді, користі, славі - це закріплення себе - доб­рочинною всупереч собі - лякливою, такою, що тішиться, ко­рисливою, марнославною людиною.

Сумління - усвідомлення моральної відповідальності за свою поведінку перед оточуючими людьми, суспільством. Сумління -відображення здатності людини здійснювати моральний само­контроль, самостійно формулювати для себе моральні обов'яз­ки, вимагати від себе їх виконання і здійснювати самооцінку власних вчинків.

Совість людини відрізняється від іншого контрольного механізму свідомості - сорому - тим, що вона по суті не зале­жить від думки оточуючих, у той час як сором відображує усв­ідомлення людиною своєї (а також близьких людей) невідпов­ідності деяким прийнятим нормам або очікуванням оточуючих і, таким чином, провіши. В даному випадку рішення, дії і оцін­ки співвідносяться не з думкою або очікуваннями оточуючих, а з обов'язком. Совість потребує бути чесним навіть за умов, коли ніхто не зможе проконтролювати тебе, коли таємне не стане явним, коли про можливу твою нечесність не узнає ніхто.

Свобода - можливість людини діяти у відповідності до своїх інтересів і цілей, спираючись на усвідомлення об'єктивної необхід­ності. Оскільки свобода є необмеженою по своїй суті, вона по­винна передбачати етику, щоб зробити людей необмежено відпо­відальними за все, що вони роблять і дозволяють робити іншим.

В межах морального сприймання світу вироблено розумін­ня свободи як самовладання. Воля тлумачиться як вільна через опанування свавілля. В сфері права це - підкорення особистої волі загальній волі, що виявляється в суспільній дисципліні, що в першу чергу підтримується державним законодавством. В сфері моралі це - приведення особистої волі у відповідність з обов'яз­ком. Образно це висловлено в англійському прислів'ї «Свобода мого кулака обмежена кінчиком чужого носа»; в ній мова іде про свободу взагалі: свобода однієї людини обмежена свободою іншої. В моралі така правова формула переосмислюється як осо­бисте моральне завдання: «Я обмежую власне свавілля, викону­ючи свій обов'язок: дотримуючи права інших, не допускаючи несправедливостівідносно інших, сприяючи їх благу».

Доброчесність - позитивна моральна якість, висока мо­ральність; постійна спрямованість волі на те, що з точки зору моралі є добром; в свою чергу вона сама е моральним благом і етич­ною цінністю. Чесність, щедрість, великодушність, співчування -це доброчесність, а нечесність, жадібність, байдужість - це поро­ки. Порок (вада) - важка, гідна осуду вада, ганебна якість; розпусна поведінка. Порочний - це значить аморальний, підвладний пристрастям, особливо таємним.

Якщо основні моральні поняття відображують універсальні або загальнозначущі характеристики моралі, то ідея щастя має свою специфіку: вона вказує на щось, що притаманне окремій людині; щастя індивідуальне, не є таким, що універсалізується (це щось, що отримане мною, здобуте, заслужене). Через понят­тя «щастя» фундаментальний зміст моралі отримує визна­ченість особистої життєвої мети. Питання про щастя - це не просто питання про те, як бути успішним, задоволеним або навіть доброчинним, це перш за все питання про те, в чому полягає успішне життя і до чого людині слід прагнути в першу чергу. Щастя - поняття моральної свідомості, стан людини, що відповідає внутрішній задоволеності власним буттям, повноті і усвідомленості життя.

Таким чином, етика як філософське знання про мораль, використовуючи фундаментальні поняття «ідеал», «добро і зло», «обов'язок і совість», «свобода», «доброчесність і порок», «щастя» та деякі інші, стає дієвою в тій мірі, в якій вона отри­мує продовження в моральній активності тих, хто має з нею справу, вивчає її.

Моральний досвід

Конкретні відносини дружби, любові, шлюбу і родини, гру­пової солідарності, обов'язків перед Вітчизною та близькими знаходять своє виявлення у «моральному досвіді», тобто пев­них орієнтаціях, рішеннях та діях людей. В моральній сфері це - досвід духовного життя, внутрішніх колізій, ціннісних виборів. Це - досвід індивідуальної «роботи з цінностями», особистих досягнень та втрат. Як індивідуальний досвід він виявляється з конкретних ситуацій, але як досвід моральності він відтво­рюється в загальному вигляді і в рамках етики виявляється представленим як продовження міркувань про мораль - сто­совно дійсних суперечностей вибору, на рівні моральної реф­лексії, коли моральний вибір здійснюється між добром і злом. Практично ж це - вибір з різного роду цінностей: приємного, веселого, корисного, доцільного, красивого, чесного, обов'язко­вого, забороненого тощо, в їх переплетенні, взаємовиключенні, компромісах. Крізь призму добра і зла ці цінності орієнтують на те, що людина повинна робити, щоб відповідати накладеним на неї або прийнятим нею самою на себе зобов'язанням.

Найбільш очевидними серед позитивних цінностей є роз­кошування і користь, адже вони безпосередньо відповідають потребам та інтересам людини в її зверненості до життя.

Розкошування - почуття радості від приємних відчуттів, переживань, думок. Як результат задоволення потреби розко­шування супроводжує зменшення і згасання внутрішньої на­пруги, сприяє відновленню життєвих функцій організму. Нор­мативна позиція, згідно з якою стан задоволення є ідеальним для організму, і людина повинна робити все для досягнення такого стану, в етиці отримала назву гедонізму (від грецьк. hedone - розкошування). В основі гедонізму як системи по­глядів і способу життя лежить уявлення про те, що прагнення до насолоди та відраза від страждань є корінним смислом людських дій, реальною основою щастя.

З функціональної точки зору, насолоджений знаменує: по-перше, подолання нестачі; по-друге, звільнення від тиску; потретє, індивідуально значуще самоздійснення (в тому числі і творче). В процесі соціалізації відбувається обмеження природ­ної установки індивіда на насолодження. Розширення контактів з оточуючими людьми вимагає від людини контролювати своє прагнення до розкошування, ставити його в залежність від ана­логічних бажань інших, відкладати його тощо. В той же час принцип розкошування виступає індикатором виявлення інди­відуальної волі. Конформістському «так заведено» або «так не заведено» гедоністи протиставляють «я так хочу», стверджую­чи своє право на непідзвітну самореалізацію. Орієнтація на насолодження протилежна повсякденній поведінці, що заснова­на на розсудливості та отриманні користі.

Проте, тільки у виключних випадках розкошування може залишатися єдиною і самодостатньою життєвою метою люди­ни. Зорієнтована ж на безпосередні цілі мораль отримує таке ціннісне тлумачення, при якому позитивно значущою вияв­ляється практичність, розпорядливість, а добро сприймається як користь. Це утилітарна, або прагматична, мораль, що являє со­бою спосіб мислення і лінію поведінки, сенс яких задається прагненням до отримання користі, досягненням цілей всіма можливими засобами, розумінням добра як користі.

Користь - добрі, позитивні наслідки, благо, вигода. Дещо визнається корисним, якщо: а) відповідає чиїмось інтересам; б) забезпечує досягнення поставлених цілей; в) сприяє успіш­ності дій, дозволяє отримати результати, близькі до поставле­ної мети; г) сприяє ефективності дій, дозволяє обмежитись мінімальними витратами.

Корисність як цінність відповідає інтересам людей. Однак прийняття корисності в якості виключного критерій вчинків веде до конфлікту інтересів.

Справедливість - категорія морально-правової і соціально-політичної свідомості, поняття про належне і неупереджене, пов'язане з історично мінливими уявленнями про невід'ємні пра­ва людини. Містить вимогу відповідності між реальною значущ­істю індивідів (соціальних груп) і їх соціальним статусом, між їх правами і обов'язками, між діянням і відплатою, працею і винагородою, злочином і покаранням тощо. Невідповідність у цих співвідношеннях оцінюється як несправедливість.

Справедливість вимагає поважати права іншої людини, не посягати на чужу особистість та її власність. Принцип справедливості конкретизується в наступних вимогах: «Не кривди», «Не нашкодь», «Не утискай чужих прав», що в позитивній формі можна виявити як вимогу поваги. Ці вимоги конкрети­зуються у різноманітних правилах, перш за все - в етикеті, що регулює безособові відносини між людьми.

Отже, головне, що вимагає принцип справедливості, це -повага прав і гідності людей, тобто справедливість полягає у виконанні людиною своїх обов'язків, адже обов'язок - це форма належності, що спонукає людину до дій, що гарантують права людей. Обов'язки можуть бути трьох видів: 1) заснованими на зобов'язаннях, що приймаються фізичними або юридичними особами при укладанні договору; 2) обумовленими конститу­цією, що декларує громадянські права, і відповідними закона­ми, що їх закріплюють; 3) обумовленими загальними мораль­ними уявленнями про людську гідність і права особи на повагу.

Обов'язки і права існують в єдності. Будь-який обов'язок дає відповідне право; обов'язок таким чином ніби мотивується правом. Дотримання справедливості відносно інших передба­чає виконання своїх обов'язків, справедливість же відносно себе передбачає відстоювання власних прав.

Милосердя являє собою співстраждальне, добре, дбайливе, любовне ставлення до іншої людини. Любов до людини фундується на деяких вищих засадах, вона має в якості свого нор­мативного джерела ідеал. Милосердя втілюється в небайдужо­му ставленні до людей і тому протиставляється безклопітності та байдужості. В милосерді людина обмежує себе, приносить жертву заради іншого. Дійсний моральний сенс милосердя про­яснюється в особистому досвіді діяльнісної любові, коли людині належить реалізувати себе не тільки як діяльну, але і як готову до самозміни та удосконалення особистість, яка може відрек­тися від себе наявної заради себе майбутньої.

На основі ідеї якоїсь вищої мети або стандарту, з яким співвідносяться результати діяльності, що ніби вказує на реалізованість мети, стандарту або зразка, виникає поняття доско­налості, яке сприймається як принадність речі для певних цілей, досягнутість поставленої мети, здійсненність замислу, повнота чогось, і навпаки, лаконічність, простота та гар­монічність. Досконалість - повнота всіх достойностей, вищий ступінь розвитку будь-якої позитивної якості.

Якщо Арістотель сприймав досконалість як духовне звели­чення людини, а Кант тлумачив її як зусилля по перетворенню природних даних відповідно до моральних завдань обов'язку; якщо буддизм і стоїцизм запропонував розуміння досконалості як самодостатності, то християнство не мислить досконалість без спасіння від гріха та досягнення загробного блаженства. Тому у християнстві переважає віра в те, що людина повинна удосконалюватись в ім'я діяльної любові та в її процесі. Підсумо­вуючи всі ці уявлення етика досконалості пропонує певні ви­моги: 1) самообмеження та особиста дисципліна: 2) стійкість у виконанні обов'язку і свідоме підкорення себе обраній меті; 3) внутрішня свобода; 4) вірність етичному абсолюту; 5) постійні зусилля з морального удосконалення ідеалу.

Проте, соціальна практика нерідко провокує і обумовлює поведінку, що в ціннісному плані виявляється егоїстичною, хоча з прагматичної точки зору ніби єдино правильною та життєво виправданою.

Егоїзм (франц. йgoїsme, от лат. ego - я) - поведінка, що цілком визначається думкою про власну користь, вигоду, перева­гу власних інтересів. Егоїзм є насамперед породженням природ­ного інстинкту самозбереження; з точки зору етики не­обхідність егоїзму обумовлюється цінністю життя. Він є необхідним для усвідомлення і реалізації цінностей, закладених у особистості, необхідний для виконання морального обов'яз­ку, що полягає у доведенні до досконалості власних здібностей. Егоїзм виявляється неприпустимим з етичної точки зору, коли чужому життю і чужій особистості приділяється менше значен­ня, ніж власним, коли нехтують правами людей.

Протилежність егоїзму - альтруїзм. Альтруїзм при цьому тлумачиться як принципова вимога до особистості з боку спільноти, а егоїзм - як реальна якість індивіда, як його особис­тий принцип. Етична проблема, що відображається в ділемі «аль­труїзм - егоїзм» полягає в протиріччі не особистого та загально­го інтересів, а в протиріччі «Я - Ти», мого і чужого інтересу.

Якщо в практиці міжособистих стосунків милосердя реалі­зується у ввічливості, піклуванні, допомозі, то в практиці суспіль­них відносин є свої форми милосердя, серед яких найбільш специфічною є доброчинність. Доброчинність - суспільно ко­рисна діяльність, спрямована на надання матеріальної допомоги незаможним. Її нерідко сприймають як милостиню, проте, на відміну від милостині, доброчинність носить організований та безособовий характер, здійснюється за планом, спеціально роз­робленим програмам. Саме тому доброчинність виступає пред­метом постійних суспільних дискусій: з одного боку, завдяки їй вирішуються соціальні, громадянські, просвітницькі, наукові, культурні проблеми, з другого, - доброчинні акції і програми можуть використовуватися в політичних цілях, що відповіда­ють інтересам їх організаторів.

Однією з етичних проблем, що викликає постійні дискусії, є проблема: чи підтримувати життя, якщо воно можливе тільки на вегетативному рівні, при комі (втраті свідомості, розладу функцій більшості органів) або при тяжких стражданнях? Су­часні фармацевтичні засоби та біомедичні технології дозволя­ють розтягнути такий стан на роки та десятиріччя. Передба­чається, що в окремих випадках незворотної та болісної хвороби смерть може вважатися благом або не бути злом. Евтаназія (від гр. - eu - добре і thanatos - смерть) - допомога при смерті, мистецтво лікаря полегшити помираючому смерть або прискорити смерть, щоб позбавити його мук. Припустимість або неприпустимість евтаназії виступає постійною темою дис­кусій медиків, юристів, з етичної і релігійної точки зору.

Особливий обов'язок держави - забезпечувати мирне жит­тя та безпеку громадян - підкріплюється її виключним правом розпоряджатися їх життям в певних ситуаціях у випадку злочину, котрими карається позбавленням життя. Страта є вбив­ство, що здійснюється державою в рамках її права на легітимне насильство. Її можна назвати законним вбивством, вбивством за вироком суду.

Якщо розглядати смертну кару в історичній динаміці, то можна виявити наступні тенденції: по-перше, зменшується число видів злочинів, карою за які є смерть; по-друге, якщо раніше смертна кара здійснюваласьпублічно та урочисто, то зараз приговор здійснюється таємно: по-третє, з кола осіб, до яких може бути застосована смертна кара, виключаються діти, дуже старі люди та жінки; по-четверте, зменшується число країн, де застосовують смертну кару; по-п'яте, змінюється суб'єктив­не відношення до смертної кари. Смертна кара все більше втра­чає етичні санкції, суспільну підтримку та витісняється з юри­дичної практики.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: