Грамота Вільгельма I місту Лондону

Короткий документ відбиває прагнення Вільгельма I зберегти сформований до нього в Англії апарат державної влади і, спираючись на нього, установити своє панування. Тому у своїх грамотах він підкреслює, що дотримується законів Едуарда Сповідника (тобто тих законів англосаксонських королів, що діяли при Едуарді), що він є його спадкоємцем і не збирається знищувати старі англійські порядки. Особлива грамота місту Лондону, у якій король обіцяє йому свій захист і підкреслює, що прийшов в Англію з мирними цілями, не грабувати, говорить про те, що Вільгельм I насамперед прагнув залучити на свій бік жителів цього порівняно великого міста.

Вільгельм-король Вільгельм-єпископу... і всім лондонським городянам, франкам і англам дружній привіт. Бажаю, щоб ви користалися всіма законами часу короля Едуарда, про що і доводжу до вашого відома. І бажаю, щоб кожен син був спадкоємцем свого батька після його смерті. І не потерплю, щоб хто-небудь наносив вам образу. Зберігай вас бог.

“Англосаксонська хроніка”

Уривок, що наводиться, цікавий тим, що він повідомляє про клятву вірності, тобто присягу, що давали Вільгельмові Iвсі англійські феодали, духовні і світські, визнаючи себе його васалами («робилися його людьми», як записано в джерелі). Цей документ має велике значення для розуміння самого факту зміцнення королівської влади в Англії, тому що в безпосередню васальну залежність від короля ставали не тільки великі, але і всі інші феодали. Тепер вони повинні були завжди бути вірними королю і «служити йому проти всіх».

1086 рік. Прийшов він [Вільгельм] у день св. Петра... до Солсбері, і з’явилися тут до нього його вітани і земельні власники всієї Англії, хто б вони ні були, і усі били йому чолом і зробилися його людьми і заприсяглися клятвою вірності в тім, що міцно будуть служити йому проти усіх.

Владарювання нормандців було жорстким: вони спалювали незадоволені села англосаксів, виганяли місцевих тенів і будували замки, щоб міцніше утримувати свої землі. Володіння противників Вільгельма конфісковувались та переходили у владарювання короля. Король був єдиним та неподільним власником усіх земель і жалував їх безпосереднім утримувачам за несення військової й іншої служби та сплату встановлених звичаєм повинностей. Разом із землею жалувалося політичне право управляти людьми, що мешкають на цій землі: право здійснювати суд, збирати податки та вимагати виконання повинностей. Утримувачі королівської землі були його васалами, а король був верховним сеньйором. Васали мали обов’язок супроводжувати короля під час військових дій 40 днів на рік. Уся країна була поділена на військові округи, відомі під назвою лицарських ленів, і які за межами приблизно відповідали колишнім утриманням тенів. Кожна така округа мала споряджати одного важкоозброєного вершника. Характерні риси запровадженого Вільгельмом устрою вказують на те, що нормандці принесли на терен Англії вже сформовані та розвинуті феодальні відносини.

Особливості англійського феодалізму. Під феодалізмом звичайно розуміється комплекс суспільних відносин, зокрема поземельних та особистих, між сеньйором та його васалами. Під цим мається на увазі наділення сеньйором васала землею за його службу та низка їх взаємних обов’язків. Феодальному суспільству була властива сувора ієрархія в межах суспільних прошарків: лицарства, духовенства, міського населення та кріпосного селянства, але “хребет”, звичайно, складала ієрархія лицарського військового стану. В Англії феодалізм був насаджений нормандцями зверху у готовій формі на протофеодальний лад англосаксів. Вільгельм привів з собою своїх васалів, яких в процесі захоплення країни наділяв землею у її різних частинах. Завдяки завоюванню та необхідності підтримання жорсткого контролю над англосаксонським населенням влада Вільгельма була набагато міцнішою, ніж влада континентальних королів. В будь-якій іншій країні король не зміг би вольовим одноосібним актом з приводу любові до полювання оголосити всі ліси своєю власністю, і проти цього нічого не могли заподіяти найзнатніші люди Англії протягом 150 років. Нечисленні завойовники-нормандці гуртувалися навколо державної королівської влади, і тому довгі роки Англія була позбавлена феодальної анархії, властивої іншим країнам Європи. В країні не було допущено створення великих баронських володінь, окрім прикордонних районів Уельсу та Шотландії, де треба було стримувати ворожі набіги. Представник центральної влади – шериф – мав у кожному графстві набагато більшу силу, ніж будь-який з барон у своїх володіннях. Корона намагалася не допустити ведення баронами приватних війн та побудову замків. Оскільки присягу королю склали всі вільні люди країни, то з цього витікає відмінність ладу Англії від сусідньої феодальної Франції: король фактично стояв над васальною ієрархією і вважав своєю власністю не лише домен (державні, коронні землі, що складали від початку сьому частину королівства), але й усю територію країни. Надзвичайна сила держави і складає головну особливість розвитку феодалізму в Англії ХІ-ХІІ ст.

NB Питання сутності класичного північнофранцузького феодалізму не викликає якихось дискусій в історичній науці. Проблему складає інше: наскільки цей лад був універсальним у добу Середньовіччя, він охоплював принаймні всю Європу, або ж на периферії - Півночі та Сході континенту був устрій чимось схожий, але його не варто перебільшуючи називати “феодалізмом”. Досліджуються питання германсько-римської, “синтезної” генези цього устрою у Франції, або ж його “безсинтезних” регіональних варіантів. Стосовно Англії, здається, таких дражливих питань немає. В англосаксонську добу відбувалися повільні процеси феодалізації (за “безсинтезним”, чисто германським шляхом), виникнення військового умовного утримання землі, але ці зрушення відбувалися переривчасто, - прискорюючись, уповільнюючись або ж припиняючись (під датським впливом). Той лад, що був в Англії на момент Нормандського завоювання, можна в цьому сенсі назвати “протофеодальним”, який міг би колись “зімітувати” “класичний феодалізм”, - а може і не зміг би. Натомість Вільгельм приніс на англійський берег готову схему феодальних відносин та, в особі своїх лицарів, людей, які були носіями аналогічних соціальних уявлень. Процес завоювання, що вимагав більшої згуртованості військової еліти і суворішої ієрархії та дисципліни, призвів до прискореного встановлення в Англійському королівстві міцної феодально-державної владної ієрархії, поки що без недоліків, властивих королівству Французькому (феодальна анархія, роздробленість та приватні війни). В цьому сенсі Англія спочатку була схожа на прийдешні держави хрестоносців у Палестині, де християнське лицарство на далекому ґрунті автоматично відтворювало “соціальний код” Західної Європи. Таким чином, англійців прискорено приєднали до світу романської феодальної Європи, примусово відірвавши від властивого їм перед тим все більш скандинавського, периферійного “соціально-історичного сценарію”.

Від обраних критеріїв залежить, чи вважати спрощену схему “англійського феодалізму” “справжнім феодалізмом”, бо ідеальна північнофранцузька схема як форма устрою не була такою досконалою, як англійська в сенсі міцності королівської влади та державного контрою. Зроблено було краще, але вже трошки не так. Титули, які у Франції були спадковими в роді, в Англії були як державні посади: 5-й герцог Бекінгем зовсім не обов’язково мав бути родичем 2-го герцога Бекінгема. Звичайно, що тенденція до перетворення титулу на родове ім’я була, але частіше титули здобувалися шляхом впливу на державну політику, часто вони були “вакантні” (коли попередній носій його позбавлявся внаслідок переривання роду на війни чи позбавляння за судовою справою) і в кожного чергового “герцога” зазвичай ще було звичайне прізвище (із дворянським статусом) англосаксонського, датського чи франко-нормандського або кельтського походження. Іноді, наприклад під кінець війн Троянд XV ст., більшість давніх титулованих родів, перебивши один одного, робили свої титули вакантними, і їх здобували “нові люди” не такого шляхетного походження. Всі лицарі могли формально вважатися єдиним прошарком (геть усі були “барони”), який лише згодом поділився на тих, хто “тримав” землю безпосередньо “від короля” (пери) і хто “тримав” вже від останніх. Присягу ж королю приносили усі вільні люди. Можна говорити скоріше про роди чи клани, які виборювали в різні часи різні посади і титули, зразка Невілів, Персі, Брюсів, Мортімерів, Тюдорів. Обіймання посади шерифа поступово почало вимагати наявності титулу, і відповідно чиновництво не перетворилося на альтернативний дворянству прошарок. Отже, ситуація загальної повсякчасної феодальної анархії, властива Франції ХІ-ХІІ ст., в Англії могла виникнути лише в умовах кризи центральної влади за династичного конфлікту. Сепаратистська знать існувала лише в маркграфствах на кордонах королівства, де вона виконувала знову ж таки певну державнокорисну функцію. Бунти проти корони і спроби обмеження її влади, які пішли низкою у ХІІІ ст. вже були наслідками кризи державної фінансової системи, яка ґрунтувалася на прибутках з манорів, які підупали, і напівприватного характеру “самопостачання” корони. Треба було перевести систему на нові більш досконалі (або принаймні популістські) рейки, що вдалося зробити завдяки станово-представницькому органу – парламенту. Слід також сказати, що й кризи ці виникали часто з причини особистого, а не системного характеру, бо “сильний”, “авторитарний” король (ґатунку Генріха ІІ Плантагенета, Ричарда І Левове Серце, Едуарда І, Едуарда ІІІ, Генріха V) практично завжди домагався посилення державної влади і централізації; натомість за “слабкого” чи “невпевненого”, “незрозумілого”, “невойовничого” або “хворого” (зразка Іоанна Безземельного, Генріха ІІ, Едуарда ІІ, Ричарда ІІ, Генріха VI), навіть за загалом сприятливих системних чинників держава слабшала і сепаратизм зростав. Наочний сепаратизм таких васально залежних теренів як Уельс або Шотландія обумовлений потужною етнічною самобутністю регіонів, а не вадами феодальної системи.

Відомі періоди т.зв. “феодальної анархії”, типу війн Троянд 1455-1485 р., аж ніяк не були анархією постійною та загальноруйнівною: вони представляли собою одноразові з’ясування стосунків серед вищої знаті за допомогою найманих військ, відділені одне від одного роками, і поміж (і поза) ними життя йшло як завжди. Джерела доби не дають уявлення про те, що сучасники відчували себе “під час війни”, тим більше тридцятилітньої. Скоріше можна говорити про те, що зниження прибутків від господарств феодального типу (манорів), заснованих колись на безпосередній праці кріпаків, та зростання витрат на зовнішні “статусні”, “престижні” витрати, у XV ст. змушувало знать більш енергійно втручатися в боротьбу за владу. Але знову ж таки влада та війна були її монополією і раніше, і лише бездіяльне урядування психічно хворого Генріха VІ могло випустити все з під контролю. Що ж до шляхів подолання кризи, то вони були однакові, незалежно від того, до спільної “партії” належали “конструктивні” королі чи до різних. Едуард V Йорк наводив лад так само, як згодом його спадковий ворог Генріх VII Тюдор.

Васали Вільгельма володіли землею як у Нормандії, яка була частиною Французького королівства, так і в Англії. Влітку вони брали участь на у війнах континенті як піддані Нормандського герцога, а взимку опікувалися своїми англійськими маєтностями. Певний час існував опір англосаксонського населення іноземцям-баронам (які ще близько двохсот років розмовляли французькою мовою), проте він поступово вгасав із налагодженням державної адміністрації. Королю було зручно використовувати неприязнь корінного населення до нормандських баронів, бо це дозволяло йому придушувати їх заколоти за допомогою фірду - селянського ополчення.

Суспільство у сер. ХІ- сер. ХІІ ст. Через двадцять років після завоювання Англії Вільгельм провів перепис населення країни та його майна. Це був непересічний захід, який не має аналогів у той час в інших країнах. Метою перепису було отримати відомості для збирання гельду - майнового податку - і отримання інформації про багатства та землі васалів корони. Населення зустріло цю акцію дуже недоброзичливо, і зібрані матеріали отримали назву " Книга страшного суду " (“Domesday book”, 1085 р.), бо від чиновників, які її складали було важко щось приховати. "Книга" є досить докладною картиною соціально-економічної структури країни. За нею можна обчислити чисельність населення Англії, яке складало приблизно 2 млн. людей. 9% населення складали раби- серви (особисті слуги, 25 тис.[49]), які поступово розчинялися серед селян; 70% складали різні категорії напіввільного селянства (бл. 108 тис. вілланів, бл.80 тис. коттаріїв); особисто повністю вільних людей було всього 12% (лицарство, чиновництво, священики, міщани), і відсоток цей надалі знижувався. Ті землероби, які колись вважалися фактично вільними (віллани), мали сплачувати сеньйору оброк, відробляли невелику панщину та підлягали його юрисдикції, будучи зобов’язані присутністю в сеньйоріальному суді. Залежність вілланів поступово зростала, і вони ставали кріпосними. Основною передумовою цього можна, крім загальних феодальних звичаїв, принесених норманцями, ще й сам факт завоювання, який привів до повного перерозподілу земельної власності в країні.

Основою економіки був манор - феодальний маєток, здобутий переважно як військовий лен (були ще королівські та церковні володіння), на землях якого працювали залежні селяни.

Центрами ремесла та торгівлі були міста, які належали або короні, або світським чи церковним феодалам. З кінця ХІІ ст. міста почали викупати за гроші у королів права самоврядування. Ремісницьке та торговельне населення почало об'єднуватися у гільдії, - організації, що захищали їхні інтереси і мали певні права в управлінні містом. Треба враховувати, що загалом міста ще були дуже нечисленними, і їх мешканці поєднували заняття ремісництвом чи торгівлею із сільським господарством. Протягом усього Середньовіччя Англія була суто аграрною країною.

“ Книга Страшного суду” 1085 р.

“Книга” - це перепис усього населення і всього майна в Англії, зроблена по графствах королівськими чиновниками. За відгуком одного сучасника, Вільгельм «повелів зробити докладне опитування... і жодного навіть бика, ні однієї корови і жодної свині він не залишив без того, щоб не занести їх у свій опис».

Перепис був зроблений королем з метою зібрати достовірні відомості про стан земель, скотарства, лісових і інших угідь і т.п., щоб забезпечити королівські доходи. Треба мати на увазі, що Вільгельм I поряд з військовою службою жадав від англійських феодалів і грошових платежів. «Книга Страшного суду» повинна була установити їхні розміри і визначити, чи може маєток давати більше, ніж дає тепер.

У документі, що наводиться, знайшов відображення той перерозподіл земельної власності, що відбувся за Вільгельма Завойовника. Якщо про кожен маєток, як говориться наприкінці уривка, збиралися троєкратні зведення, то стає ясним, що земля, яку Вільгельм дав, розглядалася як його власність, що він мав право її і забрати. Отже, усі феодали тримали тепер землю від короля, а не були спадкоємними власниками своїх маєтків. Варто додати, що при переписі, за словами хроніста, «пригноблена була земля багатьма нещастями, що звідси виникали», тобто багато вільних селян були записані кріпаками.

Про “Книгу”

...Король Вільгельм розіслав по всій Англії суддів і дав їм розпорядження розвідати, скільки акрів землі в кожнім маєтку може бути оброблюване в рік одним плугом і скільки потрібно худоби для запашки одного гіда. Вони були зобов’язані, крім того, відібрати звістки про річний прибуток міст, замків, селищ, містечок, річок, боліт, лісів і про число збройних людей, що знаходяться в кожній місцевості. Цей опис був відправлений на збереження до Вестмінстеру у Королівську скарбницю...

З «Книги Страшного суду»

Тут записане обстеження земель, як їх королівські барони обстежували, саме по клятві шерифа графства, усіх баронів і їх вільнонароджених і всієї сотні, священика, старости, шести вілланів з кожного села. А саме, як зветься маєток, хто тримав його за часів Едуарда-короля, хто тепер тримає; скільки у ньому гайд, скільки плугів на панській землі, скільки людей, скільки вілланів, скільки котаріїв [50], скільки рабів, скільки вільних людей, скільки сокменів [51], скільки лісу, скільки лугу, скільки млинів, скільки рибних ловів, скільки або додалося, або зменшилося; скільки давало все разом [раніше] і скільки дає тепер; скільки там кожних вільних чоловіків і сокменів малося [колись] і [тепер]. Усе це тричі, саме за часів Едуарда-короля, і коли король Вільгельм дав, і як воно є тепер; і чи може давати більше, ніж дає в даний час.

Пануючою суспільною верствою у нормандській Англії було лицарство (або феодальний стан), що переважно прийшло з континенту разом з Вільгельмом. В основі його статусу лежала військова служба королю, за що лицарі отримували землю. Серед маси лицарів ще можна виділити такі прошарки як графи, барони, лицарі. Посада графа часто була спадковою, але не була тотожною статусу графа, наприклад французького. Вони не були у своїх графствах верховною владою, оскільки кожний отримував цю посаду не автоматично у спадок, а безпосередньо кожного разу від короля. Король, в свою чергу намагався не надавати графам титул за назвою графства, щоб вони там не надто вкорінювалися. Нижче від графів за соціальною ієрархією йшли барони. Спочатку так називалися радники та довірені люди Вільгельма Завойовника, вже знатні і заможні, а згодом ця назва поширилася на вищий прошарок лицарства. Саме з числа баронів найчастіше виходили шерифи, сановники королівської адміністрації та графи. Поняття лицарства охоплює і баронів, але переважно так називали менш заможних і більш чисельних військових утримувачів, які тримали свої землі в основному не від короля безпосередньо, а від баронів. Усі вільні люди, що володіли землею, – лицарі, міщани, вільні селяни користувалися одним спільним звичаєвим правом (common law), і за цим правом вони всі прирівнювалися до одного юридичного статусу – вільних утримувачів (фріголдерів). Виходили за межі державної і приватної юрисдикції лише церковні землі, які підлягали церковному суду.

Прибутки держави складалися з отриманих коштів від королівського домена, конфіскацій земель політичних противників, виплат васалів, права королівської опіки, права видавати спадкоємиць васалів заміж, прибутків від суду, податків з міст, іноземців і подеколи церковних виплат. Важким для підданих податковий тягар робило поєднання вищевказаних сплат, традиційних для Нормандії, із старим податком – “датськими грошима”. Його збирали шерифи, які за нормандців стали називатися віконтами (Vicomte), а шайри, відповідно графствами (Сomte). Дорадчими органами для шерифів на місцях були збори сотень і графств.

Особистими фінансами і господарством короля розпоряджалася така установа як “ Палац ” (Hotel); державна скарбниця (Tresor) розміщувалася у старовинній столиці Вессексу Вінчестері, де й карбувалися гроші. Скарбниця була частиною Королівської курії (Curia regis), - адміністративного органу, що контролював фінансові та судові справи. Рахунки шерифів перевірялися у спеціальній Палаті шахівниці, де гроші зважувалися на клітчастому столі. Роль кабінету міністрів виконувала королівська Велика рада, що складалася з найвищих сановників держави і збиралася кілька разів на рік.

Англія після Вільгельма Завойовника. Сини Вільгельма І Завойовника Вільгельм ІІ Рудий (Willam II Rufus, 1087-1100) та Генріх І Клірик (Henry I Bocklerc, 1100-1135) продовжували політику зміцнення королівської влади. Генріх систематизував англосаксонські звичаї та закони, сполучивши їх із континентальними феодальними кодексами. Судова практика все більше ставала компетенцією держави. Королівські суди, зокрема суд присяжних, та роз’їзні судді перебирають у баронів право судочинства на їх землях.

Після загибелі у 1100 р. на полюванні Вільгельма Рудого корона мала перейти до наступного брата – Роберта, який був герцогом Нормандським, але його випередив брат молодший – Генріх. Він здобув підтримку духовенства і частки баронів і закріпитися на троні. Втім, йому не вдалося досягти стабільності країни на майбутнє. Сини Генріха Клірика загинули на кораблі, що перетинав Ла-Манш. Це заклало підвалини для подальшої боротьби за верховну владу. Генріх змусив своїх баронів визнати свою доньку Матільду (Мод) спадкоємницею корони, проте це не давало їй якихось міцних гарантій.

Після смерті Генріха І у 1135 р. в Англії розпочалася династична криза, і протягом двадцяти років відбувалася війна між Матільдою та племінником Генріха Стефаном, графом Блуа (Stephen of Blois), сином однієї з дочок Вільгельма Завойовника. Стефан швидко захопив королівську скарбницю, надавав обіцянок баронам і Церкві та швидко коронувався. Матільда та її чоловік, граф Анжуйський Жоффруа Плантагенет, цього не визнали. Смутні часи призвели до втрати стабільності в країні та зростанню анархії. Обраний королем внаслідок компромісу з баронами і Церквою, Стефан не міг проводити таку ж енергійну і жорстку політику, як його попередники. В результаті струнка державна будова перших нормандських королів почала розвалюватися. Барони почали карбувати власну монету, активно зловживати своїми адміністративними посадами та швидко будувати замки (за двадцять років їх було збудовано бл. тисячі!).

Після битви при Лінкольні у 1141 р. Матільда закріпилася на заході країни, схід же натомість ще підтримував Стефана. У 1149 р. Жоффруа відбив у Стефана Нормандію і зробив свого сина Генріха герцогом Нормандським. У 1153 р. молодий Генріх висадився в Англії, і там вже смертельно хворий Стефан заповів йому корону. Генріх ІІ Плантагенет (Henry II,1154-1189) заснував в Англії нову династію.

Історіографія ХІ-ХІІ ст. До числа історичних джерел ХІ-ХІІ ст., крім згаданої “Книги страшного суду”, королівських документів (наказів, грамот, листів), архівів монастирів та абатств можна віднести ще історичні праці англійських хроністів та вчених.

Чернець Еадмер (пом. 1124), найближчий радник архієпископа Ансельма Кентерберійського, створив “ Історію нововведень в Англії ”. Цей твір відбивав позицію церковних та аглосаксонських кіл в часи після нормандського завоювання. Не зосереджуючись на критиці тогочасних реалій, Еадмер, втім, із сумом зазначає: “ Англійцю, навіть якщо він заслуговує усілякої шани, не допоможуть жодні його чесноти, тоді як іноземцю достатньо заручитися рекомендацією друзів, щоб отримати будь-яку посаду ”. Через рік після смерті Еадмера з’явилися “ Діяння англійських королів ” Вільяма Мальмсберійського. Вільям, чернець-бібліотекар монастирю в Мальмсбері (пом. 1142 р.) належав до нової генерації, що походила від мішаних англо-нормандських шлюбів, і тому вже інакше, більш оптимістично ставився до суспільних процесів. Свою “Історію” Вільям починає від англосаксонського завоювання, заповнюючи випущений попередніми істориками період після смерті Беди Вельмишановного, аналізує Нормандське завоювання, його соціальні та релігійні наслідки. Він теж помічає відтиснення місцевих мешканців від високих посад. Вільям приділяє багато уваги також подіям з історії Франції, Німеччини, Італії, хрестовим походам.

У хроністів другої половини ХІІ ст. ми вже не знаходимо слідів ворожнечі між англосаксами та англійцями, що обумовлюється процесами змішування, культурного синтезу та вже й звичності тої соціальної структури, що утворилася. Магістр Роджер з Говедена (в Йоркширі) за Генріха ІІ, Ричарда Левове Серце та Іоанна Безземельного до самої смерті (бл.1201 р.) займав посаду придворного священика. Перші частини його “ Хроніки ”, що охоплюють добу з сер. V ст. до сер. ХІІ, представляють собою компіляцію із старовинних хронік; після 1169 р. виклад вже засновується на численних документах – папських декретах, законодавчих актах, судових рішеннях, листах знатних осіб. Багато уваги приділяється третьому хрестовому походу, стосункам Ричарда Левове Серце з європейськими королями, його полону, звільненню та смерті.

Історик Ральф з Діцето, який отримав освіту в Парижі, в літніх роках зайняв посаду декана церкви Св.Павла в Лондоні (з 1180 р.). В своїй праці “ Нариси історії ” він змальовує події другої половини ХІІ ст., приділивши особливу увагу стосункам Генріха ІІ з французькими королями Людовиком VII та Філіпом ІІ Августом, його сімейним конфліктам та реформаторській діяльності.

Геральд (Джеральд) Камбрейський, радник Генріха ІІ і вихователь одного з його синів - письменник надзвичайно плодовитий, відомий такими історичними та історико-географічними працями, як “ Опис Уельсу ”, “ Топографія Ірландії ”, “ Завоювання Ірланд ії”, “ Автобіографія ”. Твори, присвячені Ірландії, вперше докладно описують “Зелений острів”, його фауну та флору, звичаї та побут населення. Розповідається про завоювання острова Генріхом ІІ. Автобіографія є документом досвідченого політика і засновується на записах, зроблених автором раніше. “Опис Уельсу” виходить із щоденних нотаток, зроблених під час мандрівки, автор із зацікавленням аналізує історію та культуру валлійців, критикуючи водночас вигадки Гальфріда Монмутського про минуле кельтів.

Найкращою англійською історичною працею ХІІ ст. є “ Англійська історія ” Вільяма Ньюбургського (пом. у 1199 р.). Вона має чіткі хронологічні рамки (1066-1198), характеризується раціональними оцінками та здоровим глуздом, критикою вигадок попередників, намаганням встановити справжні факти.

Особливе місце в англійській історіографії займає Джон (або Іоанн) Солсберійський (пом. 1180 р.). Джон, за походженням “плебей”, молоді роки провів у Франції, де навчався у кращих філософів та богословів свого часу. Його улюбленим виразом було: “Вивчай усе, згодом побачиш, що ніщо не зайве”. До часів Відродження мало хто в Європі міг зрівнятися ерудицією із Джоном Солсберійським, який знав, крім іншого, наприклад, всі відомі на той час праці Аристотеля та Платона. Він вважав розум найкращим шляхом досягнення істини. Його головна праця – “ Полікратікус: про розваги придворні та шляхи філософів ”. Займаючи 12 років посаду секретаря архієпископа Кентерберійського, Джон добре розумівся на державному управлінні, завданнях державців та чиновників, ролі різних станів в державі. Аналізові всього цього і присвячений твір, який досліджує стосунки світської та церковної влад в конкретних умовах ХІІ ст. і посилення централізаторської влади королів Анжуйської династії.

Контрольні запитання:

· До яких соціально-політичних наслідків призвело Нормандське завоювання?

· Які характерні риси англійського феодалізму можна визначити?

· Охарактеризуйте адміністративну та етнічно-мовну політику нормандських королів

· Які тогочасні історичні праці описують нормандську добу?

Рекомендована література:

Бурова И. Две тысячи лет истории Англии. СПб., 2001.

Пти-Дютайи Ш. Феодальная монархия во Франции и в Англии ХІ-ХІІІ веков. СПб., 2001.

История крестьянства в Европе. Т.2. М., 1988.

Зверева Г. История Шотландии. М., 1988.

История Европы. Т.2. М., 1993.

Штокмар В. История Англии в средние века. М., 1973 або: СПб., 2000.

Квеннелы М. и Ч. Повседневная жизнь в Англии во времена англосаксов, викингов и норманнов. СПб., 2002.

Поньон Э. Повседневная жизнь Европы в 1000 году. М., 1999.

У БОРОТЬБІ ЗА “АНЖУЙСЬКУ ІМПЕРІЮ”

Анжуйська династія. Генріх ІІ Плантагенет. Зовнішня політика нормандців та анжуйців. Ричард Левове Серце і третій хрестовий похід. Іоанн Безземельний. Бувін.

Анжуйська династія. Анжуйський рід виник у ІХ ст. на території Франції між Нормандією, Бретанню та королівським доменом у місцевості Анжу, що знаходилася в басейні річки Луари. Перший граф Анжуйський, Фульк Рудий, отримав свій титул за відсіч наступу норманів та бретонців. Його нащадки приєднали до своїх володінь Турень та Мен. Особливого посилення анжуйці досягли за графа Жоффруа Плантагенета [52], батька Генріха ІІ. Він зупинив феодальну анархію на своїх землях і провадив надзвичайно вдалу адміністративну та шлюбну політику. Він одружився з донькою англійського короля Генріха Клірика, через що міг надалі висувати претензії на англійську корону від своєї родини. Його син Генріх “перехопив” у французького короля Людовика VII його дружину Алієнору, герцогиню Аквітанську. Король намагався з Алієнорою розлучитися внаслідок її подружньої невірності та нездатності народити йому сина-спадкоємця. Як тільки розлучення відбулося, Алієнора вийшла заміж за молодого Генріха, принісши йому з приданим герцогство Аквітанію – величезну територію південно-західної Франції. Ця політична помилка французького короля дозволила Плантагенетам об’єднати під своєю владою орім Англії ще й принаймні половину Франції. Врешті Генріх ІІ став наймогутнішим монархом Західної Європи. Це заклало підвалини подальшої надзвичайно тривалої боротьби французької династії Капетингів із Плантагенетами, оскільки реальна влада Генріха - васала французького короля була більшою, ніж у його сюзерена. Різноманітні володіння Плантагенетів часто називаються “ Анжуйською імперією ”. У ті часи ця назва не вживалася, але була згодом для зручності впроваджена істориками з метою характеристики анжуйської політики.

Капетинги об’єктивно намагалися досягти єдності свого королівства, а васальний, підпорядкований статус англійських королів з Анжуйської династії за їх французькі володіння був у реальній політиці хоч і важливою, але формальністю. Натомість Плантагенети прагнули створити державу універсального типу – тобто не національну (це поняття тоді не вживалося), а імперського характеру, об’єднуючи різні терени і народи, провадячи експансію у Франції, на Британських островах та у Середземномор’ї. На підвладних анжуйцям французьких теренах вони не сприймалися як загарбники, - бо теж були французами, а лояльність населення і лицарства базувалася у ХІІ-ХІІІ ст. на феодально-династичному принципі (вірності сеньйору), а не національному. Плантагенети вважалися законними володарями своїх земель, і цілі французьких королів по об’єднанню країни були важкодосяжними. Перші три анжуйські королі – Генріх ІІ та його сини Ричард і Іоанн – були замало англійцями, майже не знаючи мови і життя країни, опікуючись переважно французькими справами. Їх оточення та верхівка адміністрації теж були французького походження. За їх правління навряд чи можна говорити про самостійну англійську історію, Англія тоді дійсно була лише часткою “Анжуйської імперії”.

Генріх ІІ Плантагенет (1154-1189). Генріх ІІ відзначався великим державницьким хистом, мав енергійну та сувору вдачу. Королем він став у віці 22 років, вже маючи значний політичний та військовий досвід. Його досягненнями є наведення ладу в Англії, примушення Уельсу і Шотландії стати його васалами, початок завоювання Ірландії. Втім, він все-таки залишався французьким державцем: більшу частину владарювання він провів у Франції.

Син Матільди, дочки Генріха І, і Джеффрі Плантагенета, графа Анжуйського, Генріх II здобув гарну освіту, частково в Англії, частково на континенті. Крім Нормандії, отриманої від діда, і Анжу - від батька, одружившись у 1152 р. на Алієнорі Аквітанській (яка незадовго до цього розлучилася з французьким королем Людовиком VII), він став володіти ще й Аквітанією. Стараннями матері Генріх повернув собі законне право на англійський трон після смерті узурпатора Стефана в 1154 р., і став, таким чином, правителем однієї з найбільших європейських держав. З 34 років свого правління лише 14 він провів в Англії, як і інші англійські королі (до його сина Іоанна Безземельного), які розцінювали острівні володіння як другорядні. У правління Генріха збільшилися англійські володіння на самому острові - Уельс і Ірландія фактично опинилися в складі королівства, а Шотландія перебувала в залежності від нього.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: