Індивідуальний підхід у фізичному вихованні дошкільників

У процесі фізичного виховання дошкільника необхідно створити такі умови для розвитку, у яких фізичні і духовні можливості розкриються повністю. Цьому може сприяти індивідуальний підхід до дитини.

У науково-методичній літературі індивідуальний підхід характеризується як широкий комплекс дій, спрямований на вибір способів, прийомів, засобів навчання відповідно до рівня підготовленості і рівня розвитку здібностей дошкільників. Разом з тим в умовах чинної освітньої системи здійснення цього принципу можливо тільки на основі систематизації й угрупування типових проявів дітей. Тому в педагогіці поряд з поняттям “індивідуальний підхід” існує поняття “диференційований підхід”. Він являє собою форму організації навчання, при якій діти діляться на порівняно однакові групи, засновані на подібних типових проявах, що дозволяє педагогові здійснювати навчання, різне за складністю, методам і прийомами роботи.

В галузі фізичного виховання дошкільників критеріями створення таких груп виступають різні показники, зокрема:

- стан здоров’я, під яким розуміється рівень функціонування всіх органів і систем організму; відсутність захворювань; здатність адаптуватися в незвичайних умовах навколишнього середовища; висока працездатність;

- рівень фізичної підготовленості, під яким розуміється характер засвоєних навичок основних видів рухів, стан фізичних якостей;

- рівень рухової активності, під якою розуміється обсяг, тривалість, інтенсивність і зміст рухів.

На основі стану здоров’я діти розподіляються за медичними групами, що сприяє визначенню для кожної з них оптимального фізичного навантаження й умов фізичного виховання.

Першу групу здоров’я становлять діти з нормальним рівнем фізичного розвитку й основних функцій організму.

До другої групи належать також здорові діти, але які мають певні функціональні й морфологічні відхилення (гіпертрофія мигдалин I-II ступеня, порушення сну, постави, незначні порушення зору, відставання окремих функцій у фізичному розвитку, знижена опірність організму до захворювань).

Діти третьої групи – хворі хронічними захворюваннями (хронічний тонзиліт, алергійні захворювання, астматичний бронхіт, хронічна пневмонія тощо).

Ослаблені діти мають потребу в індивідуалізації фізичного навантаження, більше пильному спостереженні лікаря під час проведення загартовуючих заходів.

Збільшення фізичного навантаження для ослаблених має відбуватися поступово. У цьому випадку серцево-судинна система встигає адаптуватися за рахунок збільшення потужності серцевого викиду, поліпшення кровопостачання працюючих органів. Часто повторюване надмірне фізичне навантаження сприяє виникненню патологічних процесів у серцевому м’язі, судинах і у клапанному апараті. У зв’язку із цим, переходи до навантаження і навпаки – до спокою повинні бути пасивними, необхідно передбачити розслаблюючі вправи і динамічні дихальні вправи.

У дітей може спостерігатися дихальна аритмія, у результаті якої серце скорочується частіше, ніж на виході. Такий стан має функціональний характер і здебільшого не вимагає спеціального лікування. Необхідно цілеспрямовано використовувати фізичні вправи для поступової нормалізації ритму серця. Більш складні порушення ритму вимагають обов’язкової консультації з лікарем. Прикладом подібних порушень може служити приступ пароксизмальної тахікардії – різке збільшення частоти серцевих скорочень до 180 ударів на хвилину, що супроводжується запамороченням, блювотою, непритомністю, яскраво вираженою задишкою, блідістю.

Систематичні заняття фізичними вправами сприяють поліпшенню загального стану, а також адаптації організму до м’язової роботи. Дітям, які мають відхилення з боку серцево-судинної системи, протипоказані вправи, виконання яких пов’язане із затримкою подиху, різким зміною темпу і положенням тіла, тривалою статичною напругою.

Корисним є такі навантаженнями, як ходьба по рівній місцевості, рівномірний повільний біг, плавання тощо.

Ослаблення функції серцево-судинної системи може бути заповнено мобілізацією поза-серцевих факторів кровообігу, насамперед посиленням вдиху і видиху. Під час активного вдиху кров краще надходить із нижніх відділів до серця. Посилення кровообігу сприяє більш активному скороченню всіх м’язових груп (спини, верхнього плечового пояса, нижніх кінцівок) у процесі виконання рухів. Такі вправи виконуються ритмічно, у повільному темпі. Прикладом їх можуть бути кругові обертання в плечових суглобах, боксування з одночасним стисканням кулачків, почергові випади з погойдуванням тощо.

Значний ефект у поліпшенні діяльності серцево-судинної системи може бути досягнутий під час виконання вправ дрібними м’язовими групами (кисті, стопи), а також під час включення до комплексу діафрагмального подиху. В ослаблених дітей може значно коливатися величина артеріального тиску (АТ). При цьому більш високий тиск фіксується у дітей, які мають великий зріст і масу тіла. Наявність підвищеного АТ у дошкільників може свідчити про захворювання нирок, хвороби судин центральної нервової системи, ендокринної патології. Зниження АТ у дошкільників діагностується значно рідше. У таких дітей бліда, холодна шкіра, спостерігається швидка стомлюваність, сонливість, скарги на головний біль і неприємні відчуття в області серця. Спеціальні фізичні вправи сприяють поліпшенню і нормалізації порушеної регуляції судинного тонусу, функції серцево-судинної системи, координації рухових актів.

При підвищеному АТ діти погано переносять стрибки, підскоки, вправи на розвиток координації, тренування вестибулярного апарата. Їм рекомендуються загальнорозвиваючі дихальні вправи, рухливі і хороводні ігри, танцювальні рухи.

Не можна перевантажувати дітей і емоціями. Чергуючи вправи, що підвищують емоційний тонус, з такими, що вимагають зосередженої уваги, можна зрівноважити настрій дітей і тим самим певною мірою знизити навантаження. Цьому також можуть сприяти дихальні вправи і вправи на розслаблення.

В ослаблених дошкільників часто спостерігається розлад носового подиху, хронічні катаральні стани носоглотки, що викликають порушення сну. У дітей, які дихають ротом, м’язи носа слабкі, крила нагадують мляві пелюстки, а носові ходи значно звужені. Носовий подих, особливо з ритмічним і, головне, повним видихом, сприяє розслабленню дихальних м’язів і рефлекторному розслабленню гладкої мускулатури бронхів, зниженню схильності до бронхоспазму і профілактиці гострих респіраторних захворювань.

Хвороби верхніх дихальних шляхів (хронічне запалення легенів, астматичний бронхіт) посідають значне місце серед захворювань у дошкільників. Виконання незвичайних за координацією фізичних вправ може викликати в дошкільників порушення ритмічності подиху. Правильне поєднання ритму і рухів установлюється після багаторазових повторень. Швидкий темп виконання вправ може призвести до збільшення частоти подиху і легеневої вентиляції, що супроводжується посиленим вимиванням вуглекислоти і негативно впливає на працездатність. Дітям, які страждають захворюваннями органів дихання, протипоказані вправи, що викликають затримку подиху. На заняттях особливу увагу слід приділяти дихальним вправам, що сприяють тренуванню повного подиху. При цьому акцентується виконання подовженого видиху. Для цього можуть бути використані вправи з вимовою звуків і складів на видиху (звукова гімнастика). У комплексі лікувальної фізкультури дихальні вправи доповнюються вправами для верхнього плечового поясу, різновидами ходьби, бігу, силовими вправами.

При порушенні постави доцільно добирати фізичні вправи за анатомо-фізіологічною дією відповідно до форми, напрямку і ступеню скривлення хребетного стовпа. Вони повинні відповідати корекції, утримувати хребет у вертикальному положенні і тим самим створювати умови для рівномірного правильного росту тіл хребців, зміцненню м’язів - розгиначів спини, черевного пресу і плечового поясу. Корегуючі вправи повинні зміцнювати ті групи м’язів, які більше ослаблені, і розтягувати м’язи, що перебувають у підвищеному тонусі (напрузі).

Для корекції вигинів у фронтальній площині рекомендується виконувати вправи для розтягування м’язів з урахуванням напрямку стовпа на ввігнутій стороні й скорочення розтягнутих м’язів – на опуклій; нахили виконуються тільки убік опуклості скривлення. При сколіозі грудного відділу хребта застосовуються вправи на асиметричне положення рук, поперекового – ніг.

Під час виконання вправ не можна збільшувати патологічні відхилення, що утворилися, збільшувати гнучкість хребта, а зміцненням м’язів необхідно сприяти іммобілізації (обмеженню рухливості) хребетного стовпа. Виконувати корегуючі вправи, з метою формування м’язового корсета треба в тих вихідних положеннях, які сприяють максимальному розвантаженню хребта від статичного напруження. Прикладом можуть служити такі вихідні положення: лежачи на спині, на животі; стоячи рачки тощо.

Застосування фізичних вправ повинне забезпечити морфологічну корекцію, формування навичок правильної постави, нормалізацію функцій серцево-судинної системи, системи подиху, шлунково-кишкового тракту на тлі загальнооздоровлювального впливу. Дітям з порушенням опорно-рухового апарату необхідно обмежити, а в деяких випадках виключити стрибки, підскоки, лазіння, біг. Їм показані загальнорозвиваючі вправи, вправи на створення м’язового корсета, а також вправи, що збільшують рухливість у суглобах. Порушення постави несприятливо впливає на розвиток грудної клітини, на функцію легенів, погіршуючи при цьому екскурсію легенів (рух грудної клітини на вдиху і видиху). Недостатня рухова активність, у свою чергу, призводить до зниження тонусу м’язів, зменшенню рухливості грудної клітини, погіршує функцію дихання, призводить до загального ослаблення організму, сприяє частим простудним захворюванням.

Поряд із порушенням постави в дітей часто зустрічається плоскостопість. Внаслідок великої еластичності м’язово-зв’язкового апарату дитяча стопа погано пристосована до таких навантажень, як стрибки, підскоки, швидко стомлюється і легко піддається деформації. Тривале і надмірне навантаження, тісне взуття сприяють перенапрузі м’язів і стійкому опущенню зводів стопи. Симптомами плоскостопості прийнято вважати швидку стомлюваність нижніх кінцівок, біль в литкових м’язах під час ходьби і стояння, наявність болю в області щиколоток, пізніше може з’явитися біль в області попереку. Ознаки плоскостопості: подовження стоп і розширення їх у середній частині, зниження поздовжнього зводу тощо. Для деформації поперечного зводу стопи характерним є розширення переднього відділу стопи і віялоподібне положення пальців.

Профілактика плоскостопості в дошкільників на фізкультурних заняттях передбачає використання спеціальних вправ, спрямованих на зміцнення м’язів і зв’язкового апарату гомілки і стопи. Із цією метою використовуються такі вправи: ходьба босоніж по колоді, обручу, гімнастичній палці тощо вздовж і поперек предмета; лазіння по канату, драбинці. Для профілактики плоскостопості заняття фізичними вправами повинні проводитися босоніж.

На заняттях необхідно стежити за формуванням правильної ходи дитини для рівномірного розподілу ваги тіла на різні відділи стопи. Діти не повинні ходити широко розставляючи ноги і розводячи носки, а також перевантажувати внутрішній край стопи. Важливо також навчати дітей правильно стояти. При стоянні в дітей часто спостерігаються нахили голови в різні сторони, асиметрія плечей униз, неправильне положення грудної клітини і спини; плоска спина; випинання живота; різна величина розвороту носків; різні види постановки стоп.

Цілеспрямоване використання фізичних вправ дозволить забезпечити нормальний розвиток стопи, а також відновлення її функцій і форми.

При зменшеному фізичному навантаженні діти повинні займатися у звичайному одязі і взутті з метою попередження рецидиву хвороби у зв’язку з порушенням функції терморегуляції і зниженням імунітету. Питання про перехід на спортивну форму вирішує лікар індивідуально.

Дошкільники з несприятливим прогнозом захворюваності мають потребу в індивідуалізації загартовуючих заходів. Слід дотримуватися правила систематичного повторення впливу загартування, яке не можна скасовувати у випадках легкого захворювання дитини, якщо воно не супроводжується значним погіршенням загального стану здоров’я. Під час таких нездужань застосовують методи більше слабкого впливу.

Оптимальний мікроклімат приміщень сприяє підтримці постійної температури тіла, що є необхідним для нормального функціонування всіх систем організму дитини. У груповий і приймальні кімнатах для дітей 3-6 років температурний режим становить +20°С, туалетної – +21°С, спальної і гімнастичної зали – +18°С. Діти повинні звикнути спати і грати з відкритою кватиркою. Однак у період реконвалесценції зони теплового комфорту для ослаблених дітей можуть бути “зрушення” вбік більш високих температур повітря, а саме: до 3 років – до 22-24°С, від 3 до 7 років – до 21-23°С. Відхилення температури повітря в приміщенні від комфортної передбачає змінювання одягу дитини. До методів загартування, що щадять, належить короткочасне полегшення одягу – закочування рукавів вище ліктів або зміна колготок на гольфи, гольфів – на шкарпетки при температурі повітря в приміщенні 20-21° С.

Індивідуалізація заходів загартування полягає й у подовженні часу перебування дітей на свіжому повітрі в теплу пору року, а також скороченні цього часу в холодну погоду. Діти, які приймали лікувальні процедури, виходять на прогулянку не раніше, ніж через 30-40 хвилин після їх прийому (в окремих випадках за показниками лікаря ослаблені діти звільняються від прогулянки). Діяльність ослаблених дітей на прогулянці будується відповідно до стану їхнього здоров’я, індивідуально для кожної дитини. Тому варто постійно спостерігати за дітьми, попереджаючи стомлення і пітливість, а також перемикаючи їх з одного виду діяльності на іншій (з появою втоми або пітливості варто відвести дитину до приміщення). Не рекомендуються на прогулянках тривалі пробіжки, ігри великої рухливості, що викликають фізичну перенапругу й утому. Однак не слід захоплюватися і дуже спокійними іграми, особливо пов’язаними з довгим сидінням, тому що це викликає переохолодження організму, особливо ослабленого.

Прогулянка не скасовується, навіть якщо в дитини нежить, але попередньо їй прочищають ніс тампоном, змоченим у теплому соняшниковому маслі. Важливо, щоб носовий подих було вільним, тому що при глибокому подиху через рот холодне повітря не встигає зігрітися у верхніх дихальних шляхах і проникає в легені. У дощові дні загартування повітрям не скасовується, а проводиться під навісом.

Оздоровлююча дія повітря використається і під час організації денного сну на відкритому повітрі за всіх пір року. Головне завдання полягає в тому, щоб одяг забезпечував стан теплового комфорту. При температурі повітря 10°С (неопалювана веранда) дитині зверху майки і трусів надягають байкову піжаму, носки, плетену шапку або косинку й укладають у спальний ватяний мішок. Якщо буде потреба, накривають ще й ковдрою.

У кожному конкретному випадку лікар дає рекомендації з організації сну дітей залежно від місцевих умов, зокрема, клімату, розташування веранди, де сплять діти, погоди, а також передбачає індивідуальні варіанти залежно від стану здоров’я дітей. Загальним правилом організації сну залишається самостійне пробудження. Після сну організуються повітряні ванни в русі. Під час їх проведенні діти повинні бути в полегшеному одязі (майка, труси), можна поступово привчати їх займатися босоніж. Час проведення повітряної ванни – 5-6 хвилин. До комплексу фізичних вправ включаються: різні види ходьби і шикування; елементи рухливих ігор зі словесним супроводом вихователя; фізичні вправи, що сприяють формуванню постави, попередженню плоскостопості; вправи дихальної гімнастики; танцювальні рухи.

Поступово дітей привчають до контрастних повітряних ванн, коли вправи виконуються в умовах змінного температурного режиму – 22°С, 18°С (ігрова кімната і спальня).

Варто пам’ятати про індивідуальний підхід до дитини під час проведення повітряних ванн. Негативна реакція на роздягання, плаксивість, локальне або загальне збліднення, синюшність шкіри є приводом для припинення повітряних ванн.

У літню пору року разом з повітряними можна застосовувати і сонячні ванни. Однак вплив прямих сонячних променів не рекомендується дітям, які страждають недокрів’ям, підвищеною нервовою збудливістю, у гострий період захворювання. У цих випадках використовується опромінення непрямими сонячними променями.

Крім загальних повітряних і сонячних ванн в оздоровчих групах широко застосовується контрастне обливання (стоп, рук і тіла) методом, що вважається найбільш сприятливим для ослаблених дітей (температура води 38°С - 28°С - 38°С). Можна також практикувати ходіння після денного сну по вологій доріжці з бавовняної тканини (доріжка розстеляється поверх гумових килимків або ребристої дошки). Крім загартовуючого ефекту, доріжка сприяє масажуванню точок стопи, що мають рефлекторний зв’язок із внутрішніми органами.

Рекомендується також вологе обтирання шкіри дитини вологою рукавицею, однак і ця процедура повинна бути строго індивідуальною; діти групи ризику і діти після ОРВІ можуть обтирати лише обличчя і кисті рук. Разом з тим подовжується час адаптації ослаблених дітей до водних загартовуючих процедур. Для деяких дітей загартування обмежується полосканням порожнини рота і горла кип’яченою водою кімнатної температури. Навесні і восени кип’ячена вода заміняється настоєм лікувальних трав: ромашки, шавлії, звіробоя. Температура води для питва дітям після ОРВІ призначається на 5°С вище, ніж до хвороби.

Загартовуючі процедури поєднуються з тими методами масажу і гімнастики, які стимулюють функцію подиху дитини.

У комплексі оздоровлення ослаблених дітей особливе місце посідають фізіотерапевтичні методи профілактики, а саме: загальне ультрафіолетове опромінення, інгаляція травами, приймання кисневого коктейлю. Вони підвищують загальну і місцеву опірність організму тощо.

Загальне ультрафіолетове опромінення (УФО) проводять у зимові місяці, курс становить 20-22 сеансу. Дітям до 3 років ця процедура проводиться індивідуально, дошкільникам старше 3 років – груповим методом. Групове опромінення проводять через день у спеціально пристосованій кімнаті не раніше, ніж через годину після прийому їжі. Діти роздягаються до трусиків і розміщаються по периметру на відстані 1,5-2 метра від приладу. Починати необхідно з 1/4-1/2 біодози, доводячи поступово променеву порцію до 2-2,5 біодоз (біодоза – це час опромінення з відстані 100 см, при якому на шкірі дитини з’являється еритема). Після сеансу дитина має відпочивати не менше 20-30 хвилин.

Для полоскання горла використовуються настої трав, що мають антисептичну дією на слизисту оболонку дихальних шляхів - шавлія, евкаліпт, ромашка, шипшина тощо. Додається 1 чайна ложка настою трав на склянку води. Полоскання проводиться 1-3 рази на день.

У складі кисневих коктейлів крім яєчного білка або желатину, які необхідні для втримання кисню в суміші, використаються настої трав (подорожник, звіробій, безсмертник, ромашка, м’ята тощо). Трави заливають окропом і настоюють протягом 5-6 годин у теплі. Готовлять желатин, прохолоджують, збивають піну, додають настій трав, сироп. Застосовувати кисневу піну краще за 30 хвилин до прийняття їжі, протягом 3 тижнів 1 раз на день (2 курси протягом року).

Два рази на рік (жовтень-листопад, лютий-березень) необхідно проводити 3-тижневі курси неспецифічної профілактики, що включають вітаміни (аскорбінову кислоту, вітаміни групи В і А) і стимулюючі препарати (екстракт елеутерококу, дибазол, пентоксил).

У період підвищеної захворюваності грипом призначаються такі препарати, як інтерферон, оксолінова мазь. Всі вищевказані препарати призначаються у відповідному віковому дозуванні і з урахуванням індивідуальної переносимості їх дитиною.

Про ефективність оздоровлення судять по зниженню частоти гострих захворювань до 3 разів і менше на рік, зменшенню тривалості хвороби, поліпшенню загального стану і самопочуття дитини.

До системи індивідуальної роботи з дітьми в процесі їхнього фізичного виховання включається також урахування особливостей фізичної підготовленості.

За характером фізичної підготовленості дошкільників умовно можна розділити на три групи – діти з високими, середніми і низькими показниками основних видів рухів, фізичних і вольових якостей.

Діти першої групи, які мають високі показники фізичної підготовленості, відрізняються швидкістю і впевненістю дій, у випадку невдачі не відступають від мети, а додають максимум зусиль для досягнення наміченого результату, уміють самостійно приймати рішення, знаходити доцільний спосіб дій, стримувати свої почуття і бажання. Їм властива відсутність сумніву і страху під час виконання вправ, високе почуття активності і самостійності, уміння слухати вихователя, виконувати його вказівки і доручення.

Дітей другої групи, які мають середні показники фізичної підготовленості, характеризують нерівномірність розвитку основних видів рухів, фізичних і вольових якостей, різноплановість рухової поведінки. Так, поряд з високими показниками сили, швидкості, витривалості, ці діти мають низькі показники спритності і допускають багато помилок у техніці складних видів рухів (стрибки, лазіння тощо). Частина дітей цієї групи навіть при постійному спонуканні педагога вправу виконують неякісно, ухиляються від завдань, що вимагають тривалої вольової напруги, однак є й такі, які проявляють педантичну ретельність у виконанні рекомендацій педагога, але при невдачах припускаються помилок, чим знижують активність дій і не звертають уваги на те, чи якісно вони виконують завдання.

Діти з низькими показниками фізичної підготовленості (у більшості випадків мають низький рівень розвитку фізичних і вольових якостей і здебільшого низькі кількісні і якісні показники рухів) на відміну від інших дітей майже не додають зусиль, щоб змусити себе працювати. У ситуаціях, що вимагають рішучості, енергійності дій, проявляють повільність, недостатню впевненість, нездатність подолати почуття страху. Їм властивий стан пригніченості у зв’язку з невдачами, невміння придушувати в собі окремі бажання. Тільки в досить простій обстановці вони виявляють деяку активність, що по мірі виникнення нових труднощів поступається місцем більш звичним формам поведінки (пасивність, байдужність тощо).

Корекційна робота з дітьми визначених груп будується з урахуванням індивідуальних особливостей їхнього рухового розвитку. Так, групі дітей, що відрізняються високими показниками фізичної підготовленості, корисні завдання, спрямовані на вдосконалювання їхніх рухових умінь і навичок. Цьому сприяє виконання знайомих рухів у нових поєднаннях (вправи в парах), з незвичайних вихідних положень (стрибки в довжину з місця з низького присіду, біг з вихідного положення лежачи тощо), у незвичайних умовах (на спортивних снарядах, тренажерах). Можливе використання доступних дітям елементів акробатики і художньої гімнастики.

Цей матеріал може бути використаний і у роботі з дітьми, які мають середній рівень фізичної підготовленості, але поряд з удосконаленням техніки основних видів рухів дошкільникам можуть пропонуватися спеціальні завдання, спрямовані на розвиток у них вольових і фізичних якостей. Так, розвитку спритності може сприяти виконання знайомих рухів у нових поєднаннях (вправи в парах, ігри з використанням ігрових ситуацій, що постійно змінюються).

Завдання з розвитку сили включають динамічну напругу під час вправ зі стрибками, лазінні по драбині, канату, загальнорозвиваючих вправ, виконуваних з вихідного положення лежачи (на спині, животі).

Для розвитку швидкості необхідно використовувати знайомі дітям вправи, що включають рух ніг, рук, тулуба, тобто вправи для розвитку частоти рухів і швидкості м’язових скорочень (біг, плавання, рухливі і спортивні ігри). Для формування необхідних навичок особливо ефективними можуть стати ігрові конкурси-завдання: наздожени обруч, хто більше збере тощо.

Завдання, спрямовані на розвиток фізичних якостей, варто добирати так, щоб їх виконання вимагало прояву волі. Цьому можуть служити умови, що спонукують дітей до подолання труднощів (виконання вправ на спортивних снарядах, у парах, трійках, з обтяженими посібниками, у незвичайному положенні тіла тощо). Можуть бути запропоновані такі варіанти ігрових завдань:

- присідати на лівій (правій) нозі з набивним м’ячем у руках;

- руки на потилиці; присісти, не опускаючи рук;

- переступати через зчеплені внизу руки спочатку правою, потім - лівою ногою;

- рачки пройти по колоді, опираючись на стопи і тримаючись руками за краї колоди тощо.

Дошкільникам з низькими показниками фізичної підготовленості необхідні доступні завдання, що сприяють їх загальному фізичному розвитку. Цьому можуть служити знайомі дітям фізичні вправи, рухливі і спортивні ігри, рекомендовані програмою виховання. Особливу увагу варто приділяти розвитку всіх основних видів рухів. Варто частіше проводити гри, під час яких всі діти виконують однакові рухи з установкою на їхнє якісне виконання.

Характер фізичної підготовленості дітей потрібно враховувати і під час організації фізкультурних занять. У процесі виконання загальнорозвиваючих вправ завдання індивідуалізації будуть пов’язані з регуляцією фізичного навантаження, чому може сприяти зміна вихідного положення, збільшення або зменшення амплітуди рухів, кількості їх повторень. Під час виконання основних видів рухів кожній підгрупі пропонується диференційоване завдання, спрямоване на відпрацювання й удосконалювання техніки рухів. Різновид таких завдань може бути такий:

1-й варіант. Діти одержують завдання, однакові за змістом, але різні за способом виконання. Наприклад, завдання з навчання стрибків у довжину з місця в цьому варіанті можуть носити такий характер: 1 група – виконувати стрибок з низького присіду; 2 група – стрибати, відштовхуючись однією ногою від стіни; 3 група – стрибати з обруча в обруч.

2-й варіант. Кожній групі можна запропонувати різний за змістом, але однаковий за способом виконання навчальний матеріал. Наприклад, завдання з навчання підстрибування на одній нозі можуть мати такий різновид: 1 група – стрибки на одній нозі, перестрибуючи кубики, покладені на підлогу; 2 група – стрибки через накреслені лінії; 3 група – підскакування на одній нозі.

3-й варіант. Кожна група може одержувати завдання, різне за змістом і способом виконання: 1 група – стрибки з місця у висоту; 2 група – стрибки в довжину з місця з перестрибуванням перешкоди; 3 група – підскакування на двох ногах із просуванням боком уперед.

Диференційована робота на занятті залежить від етапу навчання дітей руху. На першому етапі, коли вивчається нова вправа, рухове завдання може носити загальний характер, тобто бути однаковим за змістом і способом виконання, тому що завдання цього етапу – навчити дітей виконувати вправу взагалі.

На другому етапі формування рухової навички, коли первісні вміння відпрацьовані точно в деталях, діти розподіляються на групи, кожна з яких виконує спеціально призначене їй завдання (див. різновиди завдань).

На етапі закріплення й удосконалювання рухової навички, коли ставиться завдання перевести придбані вміння в навички, стимулювати дітей до самостійного виконання руху, знову виконуються загальні завдання, тому що заняття на цьому етапі найчастіше мають ігрову форму проведення.

Характер виконання рухових завдань залежить від багатьох факторів, серед яких методи навчання мають особливо важливе значення.

Під час добору методів, що забезпечують наочність навчання, необхідно керуватися сформованими в дітей уміннями сприймати просторові, тимчасові і кількісні ознаки і відносини, що існують між предметами і явищами навколишнього світу. Чим нижче рухові здібності дітей, тим конкретніше і повніше має бути наочність. Так, якщо дітям з високим рівнем фізичної підготовленості для створення точних уявлень про виконання руху досить демонстрації його в нормальному темпі, то для дітей із середнім і низьким рівнем фізичних можливостей необхідний уповільнений показ із вказівкою, на який елемент техніки необхідно звернути особливу увагу. Найбільш складні вправи потрібно демонструвати в різних площинах, багаторазово повторюючи їхній показ у процесі заняття. Замічено, що вправа краще засвоюється дітьми, якщо її демонстрацію здійснює дитина. Педагог при цьому пояснює деталі руху.

Метод сенсорного орієнтування, що включає в себе застосування зорових орієнтирів (предмети, іграшки, розмітка і деталі обстановки), також вимагає дотримання певних умов його застосування, а саме: для дітей з високим рівнем фізичної підготовленості орієнтири повинні розташовуватися на відстані їх граничних рухових можливостей, для дітей, що мають низький рівень - на відстані, яку дитина може подолати без додаткових зусиль. Це сприяє мобілізації фізичних можливостей перших і створенню впевненості, почуття задоволення і самоствердження під час досягнення наміченої мети – у інших.

Усвідомленому виконанню дітьми руху сприяють такі прийоми, як пояснення, аналіз, оцінка. Докладне і послідовне викладення техніки виконання вправи з демонстрацією кожного її елемента необхідно дітям, які мають низький рівень фізичної підготовленості. Для дітей середнього і високого рівня підготовленості в поясненні важливо підкреслити особливості виконання найбільш складних елементів руху. Пояснення можна давати в стислій формі, посилаючись на вже відомі елементи рухів. Ці діти можуть уявити й описати вправу, яку вони тільки починають розучувати, що недоступно дітям, які мають низький рівень фізичної підготовленості.

Серед практичних методів особливе значення необхідно надавати повторенню вправ і ігрових рухових завдань, однак у групі дітей, які мають високий рівень фізичної підготовленості, найбільш ефективним є варіативне повторення, при якому до характеру вправи вносяться певні зміни. Це викликає підвищений інтерес до вправи, сприяє більше якісному її виконанню.

Застосування ігрових прийомів також є неоднозначним. З дітьми, які мають низький рівень фізичної підготовленості, варто проводити ігри, під час яких всі виконують однакові рухи з установкою на їх якісне виконання. У групах дітей високого і середнього рівня фізичної підготовленості найбільш ефективні ігри з елементами змагання.

Деякі діти, а найчастіше це дошкільники з низькими показниками фізичної підготовленості, а саме: зниженим інтересу до навчального завдання за наявності труднощів, нездатністю слухати вказівки при зверненні педагога до всіх дітей, невмінням виокремлювати і запам’ятовувати особливості виконання складних елементів техніки рухів - мають потребу в додаткових прийомах стимуляції їхньої рухової діяльності. З урахуванням названих ознак вихователем здійснюється добір прийомів індивідуального впливу на таких дітей.

Так, формуванню в дошкільників інтересу до навчальних завдань різного ступеня труднощі можуть сприяти ігрові ситуації, у яких розучується вправа.

Формуванню в дитини здатності виокремлювати і запам’ятовувати складні елементи рухів допомагає безпосереднє звернення педагога до неї, загострення її уваги на способі виконання руху; нерішучим і невпевненим дітям потрібні заохочення і допомога педагога.

Особливі знання й уміння необхідні педагогові для керівництва руховою активністю дітей. Однозначна думка вчених про те, що дошкільник – “активний діяч, і діяльність його виражається, насамперед, у рухах”. Але за своєю руховою активністю діти дуже різні. Розходження в обсязі, тривалості, інтенсивності і змісті рухової активності є настільки великими, що чітко виокремлюються навіть під час звичайного спостереження середньої, великої і малої рухливості. Діти середньої рухливості відрізняються найбільш рівною і спокійною поведінкою, рівномірною рухливістю впродовж усього дня. Таких дітей орієнтовно половина або трохи більше. При сприятливих умовах у групі вони самостійно активні. Рухи в цих дітей звичайно впевнені, чіткі, цілеспрямовані. Під час керівництва їхньою руховою активністю досить створити необхідні умови (місце для рухів, час, іграшки-двигуни, фізкультурне обладнання). Фізіологи стверджують, що тут цілком можна покластися на “саморегуляцію”, яка у цих дітей проявляється досить яскраво.

Найбільш уразливий організм малорухливих дітей. Низька рухова активність дитини - погана ознака. Її причинами можуть бути незадовільний психологічний клімат у групі, однорідність і бідність предметного середовища, нездоров’я, слабкі рухові вміння дитини або систематичні заборони дорослих, у результаті яких часто складається малорухливий тип поведінки. Тому малорухливість у дошкільників неприпустима.

Малорухливих дітей характеризує загальна млявість, пасивність, вони швидше інших утомлюються. На противагу рухливим дітям, які вміють знайти для себе простір, вони намагаються піти убік, щоб нікому не заважати, обирають діяльність, що не вимагає простору і рухів. Вони боязкі в спілкуванні, не впевнені в собі, не люблять ігри з активними рухами.

У малорухливих дітей треба виховувати інтерес до рухів, потребу в рухливих видах діяльності. Увага приділяється розвитку всіх основних рухів, але особливо інтенсивних.

Дуже важливо захопити сором’язливу, нерішучу дитину грою. Вихователь створює умови для гри з рухами, намагається викликати в дітей бажання грати рухаючись. Іноді досить показати простий рух, запропонувати дитині повторити його разом з вихователем або з кимсь із дітей, “повчити” ляльку цього руху, повторити ту саму дію в іншому місці тощо. Перевагу варто віддати простим, активним рухам, які не потрібують точності.

Діти великої рухливості завжди помітні, хоча і становлять від загальної кількості дошкільників орієнтовно одну четверту-п’яту частину. Вони відрізняються неврівноваженою поведінкою, частіше інших потрапляють у конфліктні ситуації. Через надмірну інтенсивність рухів вони як би не встигають вникнути в суть своєї діяльності, не можуть управляти своїми рухами. Вони частіше вибирають біг, стрибки, уникають рухів, що вимагають чіткості і точності, стриманості. Рухи їх швидкі, рублені, часто безцільні. Ці діти знаходять можливість рухатися в будь-яких умовах.

Існує думка, що дітей, які надмірно багато рухаються, неодмінно треба обмежувати в рухах, “привчати” до спокійних видів діяльності. Це не зовсім так. У дитини підвищена потреба в русі і вона повинна бути задоволена. Золоте правило тут таке: не забороняти, а регулювати. Керівництво руховою активністю таких дітей повинне йти не в напрямку обмеження рухливості, а зосередження їхньої уваги на рухах, що вимагають стриманості, обережності, осмисленої керованості. Корисні всі види метання, точні рухи з м’ячами (потрапити в ціль; прокотити м’яч по доріжці, у ворота), ходьба і біг по обмеженій площині, дії з одним предметом на двох, коли рух виконується по черзі (спочатку один кидає м’яч у лежачий на підлозі обруч, потім – другий тощо). Під час внесення нового обладнання дітям треба в першу чергу показати спокійні рухи, що не вимагають великого простору, наприклад, обертання м’яча на місці, вправи з м’ячем (візьми м’яч у витягнуті руки, перекотися зі спини на живіт тощо).

Багато прийомів керівництва руховою активністю дітей однакові для дітей різної рухливості. Так, необхідно надати для руху достатні площі. При цьому для малорухливих вони збільшуються, для дітей великої рухливості можуть трохи обмежуватися. В ігри всіх дітей варто вносити певні сюжети, що вимагають рухів, це сприяє активізації малорухливих дітей, вносить певну усвідомлену спрямованість у безцільну біганину дітей великої рухливості. Сюжетної спрямованості рухів сприяє внесення фізкультурних посібників, атрибутів; підказка ігрового образу, нагадування.

Дітей різної рухливості корисно поєднувати в спільних іграх, даючи одну іграшку, наприклад, їм доручається: провести ляльку, тримаючи її за руки, по доріжці, грати вдвох у конячки (машину, поїзд) з використанням обруча, скакалки, стрічечки; прокочувати (кидати) м’яч один одному, по черзі пролазити в обруч (один тримає його, інший пролазить), удвох обертати скакалку тощо.

Внесення нового обладнання завжди викликає інтерес у дітей.

Під час показу рухів і дій з новими іграшками і посібниками вихователь ураховує рухливість дитини Дітям великої рухливості в першу чергу показуються спокійні дії, що вимагають певної точності, стриманості або особливої обережності; малорухливим, навпаки, – швидкі, енергійні, не потребуючі особливої точності.

Корисно звернути увагу дітей на зв’язок їхніх рухів і дій. Запропонувати дитині задуматися, що вона робить, чому так, як можна по-іншому, з яким ще предметом можна виконати цей рух, як по-різному можна розставити предмети для рухів. Це необхідно для збагачення змісту рухової діяльності. Виконуючи різні рухи, діти менше втомлюються, тому що при активному навантаженні на різні м’язи відбувається їхній природний відпочинок; вони більш цілеспрямовано починають використовувати рухи в іграх. Практика засвідчує: коли такі ситуації створюються регулярно – діти із задоволенням рухаються.

Отже, індивідуальний підхід у фізичному вихованні дошкільника враховує різні сторони його розвитку і містить у собі комплекс методів і прийомів роботи, спрямований на встановлення взаємозв’язку між змістом рухових завдань і індивідуальних особливостей дітей.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: