Клінічна бесіда: види, задачі, структура, загальні правила. Психологічний діагноз.

Клінічне інтерв'ю(бесіда) - це метод отримання інформації про індивідуально-психологічні властивості особистості і психологічні стани.

Функції інтерв'ю: діагностична і терапевтична.

Принципи клінічного інтерв'ю: однозначність, точність і доступність формулювань питань; адекватність, послідовність; гнучкість, безсторонність опитування; можливість перевірити отриману інформацію.

Однією з основних цілей клінічного інтерв'ювання є оцінка індивідуально-психологічних особливостей клієнта або пацієнта, ранжировка особливостей, що виявляються, за якістю, силою і важкістю, віднесення їх до психологічних феноменів або до психопатологічних симптомів.

Модель (структура) клінічного інтерв'ю:

I етап: встановлення довіри: ситуативна підтримка, надання гарантій конфіденційності; визначення домінуючих мотивів проведення інтерв'ю.

II етап: виявлення скарг (пасивне і активне інтерв'ю), оцінка внутрішньої картини - концепції хвороби; структуризація проблеми

III етап: оцінка бажаного результату інтерв'ю і терапії; визначення суб'єктивної моделі здоров'я пацієнта і переважного психічного статусу.

IV етап: Оцінка антиципаційних здібностей пацієнта; обговорення вірогідних варіантів результату захворювання (при його виявленні) і терапії; антиципаційний тренінг.

Основні етичні положення Американської психологічної асоціації, що стосуються консультування та інтерв'ювання:

1. Дотримуватися конфіденційності: поважати права клієнта і його особисте життя. Не обговорювати сказане ним під час інтерв'ю з іншими клієнтами.

2. Усвідомте межі своєї компетентності.

3. Уникайте розпитувати про несуттєвих деталях.

4. Ставтеся до клієнта так, як ви хотіли б, щоб ставилися до Вас.

5. Приймайте до уваги індивідуальні та культурні відмінності.

Психологічний діагноз (розпізнавання) – будь-яке психологічне дослідження, яке базується на теоретичних знаннях, методичному забезпеченні та особистості психолога, як центральної особи.

Ступені психологічного діагнозу (за Л.Виготським):

1. симптоматичний (емпіричний діагноз; враховуються тільки психічні симптоми);

2. етіологічний діагноз (враховуються психічні симптоми і причини виникнення);

3. типологічний діагноз (вищий рівень).

Планування, організація та проведення клініко-психологічного дослідження з врахуванням нозологічної та вікової специфіки.

Етапи клініко-психологічного дослідження:

1. підготовчий (планування дослідження, збір інформації про пацієнта від інших людей);

2. отримання емпіричних даних (розмова з пацієнтом);

3. експериментально-психологічний(проведення експерименту, бесіди та спостереження за хворим в процесі узагальнення та виконання задач);

4. інтерпретація отриманих даних.

Мета клініко-психологічного дослідження — дати психологічну оцінку особистісної чи поведінкової проблеми (психічного розладу) на подальше ухвалення рішення про засоби надання професійної допомоги.

Компоненти клініко-психологічної діагностики: опис, формальна класифікація, пояснення можливої причини чи умов виникнення і прогноз розвитку проблеми чи розладів, а також загальна психологічна оцінка.

Підходи діагностики: пояснювальний (пов'язаний із нозологічною парадигмою) і розуміючий (пов'язаний з описово-феноменологічною парадигмою).

Нозологічна парадигма пропонує розглядати психічну діяльність як набір окремих процесів і станів, за кожним з яких стоїть конкретний біологічний процес. Цей підхід змушує в першу чергу враховувати зовнішні симптоми прихованої патології чи хвороби; питання про співвідношення норми і патології зі сфери психічного переноситься у область біологічного. Ведучий нозологічний принцип діагностики — принцип пояснення, що ґрунтується на зрозумілості чи незрозумілості для стороннього спостерігача (психолога чи лікаря) поведінки людини й особливостей її психічної діяльності.

Основний акцент в нозологічно-орієнтованій клініко-психологічній діагностиці робиться на розрізненні окремих ознак розладів, і визначенні їхнього нерозривного зв'язку з патологічним процесом. Патологічні ознаки позначаються з допомогою системи симптомів. Симптом (позитивний чи негативний) — це суворо фіксований формою опис ознаки, співвіднесеної з певною патологією. Сукупність усіх симптомів утворює симптомокомплекс, в якому можна виділити синдром (простий або складний) - суворо формалізований опис закономірного та сталого поєднання симптомів. У синдромі виділяють обов'язкові (свідчать про походження розладів), додаткові (відображають важкість, виразність розладу) і факультативні (пов’язані з модифікованим впливом різних чинників) симптоми.

У дитячому і підлітковому віці дуже складно провести чітку межу між болючими порушеннями і припустимими відхиленнями в психічному розвитку, оскільки психіка і особистість дитини ще розвиваються. Дитяча клінічна психологія дотримується нозологічного принципу діагностики розладів, тут діє нормативістський підхід до визначення психічної норми і патології: нормою вважається те, що відповідає соціально певним завданням розвитку дитини на кожному віковому етапі. Для кожної вікової групи визначені допустимі відхилення в поведінці, які вважаються нормальними. Також враховують наявність вікових криз.

Описово-феноменологічна парадигма клініко-психологічного дослідження не дотримується чіткого розмежування нормальної та порушеної психічної діяльності (чи поведінки). Тут важливе значення для діагностики мають цілісні суб'єктивні переживання пацієнта і власні трактування свого майна. Основні принципи такого дослідження: принцип розуміння, принцип епосі (утримання від судження), принцип неупередженості і точності описів, принцип контекстуальності.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: