Сприймання , його рефлекторна сторона. сприймання руху, часу, простору. 2 страница

3. Почуття — одна з основних форм переживання лю-диною свого ставлення до предметів і явищ дійсності, що відрізняється відносною стійкістю. Властивості почуттів:

—почуття більш тривалі, ніж інші емоційні стани;

—почуття предметні — відображають стійке ставлення до конк­ретних об'єктів (реальних або уявних);

—почуття стійкі і постійні;

—почуття виникають як узагальнення емоцій.

Почуття можуть бути інтелектуальними, естетичними, моральними, практичними, світоглядними.

4.Настрій — загальний емоційний стан, що забарвлює протягом тривалого часу окремі психічні процеси і поведінку суб'єкта. Настрій не предметний, а особистіский; розлитий стан особистості; несвідома оцінка того, як у даний момент для особистості складаються обставини; для настрою характерна велика стійкість, інтенсивність; настрій при­чиново обумовлений: залежить від загального стану здоров'я, тонусу нервової системи,

5.Пристрасть — сильне, глибоке, абсолютно домінуюче пере­живання, виражене у зосередженості на об'єкті. У пристрасті поєд­нуються емоційні і вольові процеси; пристрасть завжди спрямована на об'єкт.

6.Стрес— нервово-психічке перенапруження, викликане надмір­ним впливом, адекватна реакція на який раніше не сформована, але повинна бути знайдена в ситуації, що виникла. Стрес — неспецифіч­на відповідь організму на пропоновані йому зовнішні або внутрішні вимоги.

Функції емоцій: 1) відбивна; 2) сигнальна; 3) спонукальна; 4) під-крїплювальна; 5) переключаюча; б) пристосувальна; 7) комунікативна (вербальне і невербальне вираження емоцій).

Воля — свідоме регулювання людиною своєї поведінки и діяль­носте пов'язане з подоланням внутрішніх і зовнішніх перешкод.

Воля як характеристика свідомості й діяльності виникла одночасно з появою суспільства, трудової діяльності. Воля є важливим компонен­том психіки людини, нерозривне пов'язаної з пізнавальними мотивами й емоційними процесами.

Всі дії людини можуть бути поділені на дві категорії: мимовільні й довільні.

Мимовільні дії відбуваються у результаті виникнення неусвідом-люваних або недостатньо чітко усвідомлюваних сґюнукань (потягів, установок і т.д.). Вони мають імпульсивний характер, позбавлені чіт­кого плану. Прикладом мимовільних дій можуть бути вчинки людей у стані афекту (здивування, страх, захват, гнів).

Довільні дії припускають усвідомлення цілі, попереднє уявлення тих операцій, які можуть забезпечити її досягнення, їхню послідовність. Всі дії, чинені свідомо й що мають ціль, названі довільними, оскільки вони походять від волі людини.

Воля необхідна при виборі цілі, ухваленні рішення, при виконанні дії, при подоланні перешкод. Подолання перешкод вимагає вольового зусилля — особливого стану кервово-психічної напруги, що мобілізує фізичні, Інтелектуальні й моральні сили людини. Воля проявляється як впевненість людини у своїх¹ силах, як рішучість зробити той вчи­нок, що сама людина вважає за доцільний і необхідний у конкретній ситуації.

Необхідність сильної волі зростає за наявності: 1) важких ситу­ацій «важкого світу» та 2) складного, суперечливого внутрішнього світу самої людини.

Виконуючи різні види діяльності, переборюючи при цьому зовнішні й внутрішні перешкоди, людина виробляє у собі вольові якості: цілес­прямованість, рішучість, самостійність, Ініціативність, наполегливість, витримку, дисциплінованість, мужність. Але воля й вольові якості можуть у людини не сформуватися, якщо умови життя і виховання

Дитинстві були несприятливими: 1) дитина розпещена, -⁵~-^Л-^ всі її бажання беззаперечно здійснювалися або 2) дитина подавлена твердою волею й вказівками дорослих, не здатна приймати рішення сама.

Вольова діяльність завжди складається з певних вольових дій, у яких містяться всі ознаки і якості волі, вольові дії бувають простими й складними. До простих належать ті, за допомогою яких людина без коливань йде до поставленої мети, їй зрозуміло, чого і яким шляхом вона буде домагатися. Для простої вольової дії характерно те, що вибір мети, ухвалення рішення про виконання дії певним способом здійснюється без боротьби мотивів, У складній вольовій дії виділя­ють такі етапи:

1)усвідомлення мети й прагнення її досягти;

2)усвідомлення ряду можливостей досягнення мети;

3)поява мотивів, що стверджують або заперечують ці можли­вості; ^

4)боротьба мотивів і вибір;

5)прийняття однієї з можливостей у якості рішення;

6)здійснення ухваленого рішення;

7)подолання зовнішніх перешкод при здійсненні ухваленого рішення і досягненні поставленої мети.

Результати будь-якої вольової дії мають для людини два наслідки: перший — це досягнення конкретної мети; другий пов'язаний із тим, що людина оцінює свої дії й здобуває відповідні уроки на майбутнє щодо способів досягнення мети, витрачених зусиль.

17. Індивідуальні особливостсті особистості: темперамент, здібності, характер.

Темперамент — індивідуальні особливості людини, що визначають динаміку її психічної діяльності й поведінки.

Показники динаміки психічних проявів і поведінки:

активність — характеризує ступінь енергійності, стрімкості, швидкості або навпаки — повільності в поведінці Індивіда.

емоційність — характеризує особливо^' протікання емоцій, почуттів, настроїв І їхню якість: знак (позитивні, негативні) і модальність (радість, горе, страх, сум і т.п.).

І. П. Павлов виділив чотири типи темпераменту, за якими він зберіг терміни, що були введені Гіппократом:

Холерик (сильний, неврівноважений, рухливий) — характе­ризується високим рівнем психічної активності, енергійністю рухів,

"їлеуя їхнім швидким темпом, поривчастістю. Холерик схильний є*'*?/' д₀ рі_:,к_Их змін настрою, до емоційних зривів, запальний, нетерплячий.

Сангвінік (сильний, урівноважений, рухливий) — характери­зується високою психічною активністю, енергійністю, працездатністю, швидкістю й жвавістю рухів, розмаїтістю й багатством міміки, швидким темпом мови. Сангвінік прагне до частої зміни вражень, товариський. Емоції швидко виникають і швидко змінюються.

Флегматик (сильний, урівноважений, інертний) — характе­ризується повільністю й невиразністю міміки. Важко переключається-з одного виду діяльності на інший, складно пристосовується до нової обстановки. У флегматика переважає спокійний, рівний настрій, по­чуття і настрої звичайно відрізняються сталістю.

Меланхолік (слабкий) — характеризується низьким рівнем психічної активності, сповільненістю рухів, стриманістю моторики й мови, швидкою стомлюваністю. Меланхоліка відрізняють глибина й стійкість емоцій при слабкому їхньому зовнішньому вираженні.

Здібності— це інди'відуально-психологічні особливості особис­тості, що забезпечують успіх у діяльності, у спілкуванні. Здібності не можуть бути зведені до знань, умінь і навичок, що є у людини, але здібності забезпечують їхнє швидке придбання, фіксацію й ефективне практичне застосування.

Здібності можна класифікувати на:

природні здібності, що пов'язані з природженими задатками і формуються на їхній основі;

специфічні здібності, що мають суспільно-історичне поход­ження й забезпечують життя і розвиток у соціальному сере­довищі.

Специфічні людські здібності, у свою чергу, поділяються на:

а) загальні, котрі визначають успіхи людини у всіляких видах діяльності і спілкуванні (розумові здібності, розвинені пам'ять і мова, точність і витонченість рухів рук і т.д.), і спеціальні, що визначають успіхи людини в окремих видах діяльності і спілкуванні, де необхідні особливого роду задатки і їхній розвиток (здібності математичні, технічні, лінгвістичні, спортивні й т.д.);

б) теоретичні, що визначають схильність людини до абстрактнологічного мислення, і практичні, що є в основі схильності до конкретнопрактичних дій. Сполучення цих здібностей властиве лише різнобічно обдарованим людям;

в) навчальні, котрі впливають на успішність педагогічного впливу, засвоєння людиною знань, умінь, навичок, формування якостей особистості, і творчі, зв'язані з успішністю в створенні зразків матеріальної і духовної культури, нових ідей, відкриттів, винаходів. Вищий ступінь творчих проявів особистості називається геніальністю, а вищий ступінь здібностей особистості у певній діяльності — талантом

Таким чином, здібності - індивідуально-психологічні особливості людини, що виявляються у діяльності і є умовою успішності її вико­нання. Від здібностей залежать швидкість, глибина, легкість і міцність процесу оволодіння знаннями, уміннями і навичками, але самі здібності не зводяться до знань і умінь.

Характер- це сукупність постійних індивідуально-психологічних властивостей людини, які виявляються в її діяльності та суспільній поведінці, ставленні до колективу, інших людей, праці, навколишньої дійсності та до самої себе.

Характер найбільш тісно пов'язаний з темпераментом, що, як відомо, визначає зовнішню, динамічну форму вираження сутності людини.

Характер людини можна зрозуміти тільки в її суспільній діяльності, суспільних відносинах.

Про характер людини робимо висновок і по тому, як вона мислить і поводиться за різних обставин, якої думки вона про інших людей і про саму себе, в який спосіб здебільшого поводиться.

Знати характер людини дуже важливо. Це дає можливість передбачати, як людина буде себе поводити за певних умов, чого від неї можна чекати, як вона виконуватиме дані їй доручення.

Художня література дає прекрасні описи поведінки людей з різними характерами. Історія знає багатьох політичних, громадських і військових діячів, які завдяки силі позитивних рис свого характеру сприяли прогресу суспільства, тоді як особи з негативними рисами характеру або зі слабким характером призводили до його занепаду.

18. Поняття про групу. Механізми і види міжособистісних стосунків.

Людина живе, розвивається і діє в групі.

У колективі і під його впливом відбувається становлення особистості - формується її спрямованість, суспільна активність, воля, створюються умови для саморегуляції та розвитку здібностей.

Проте не кожну спільність людей, до якої належить особистість, можна назвати колективом. Потрібно розрізняти поняття "група" і "колектив".

Групою можна назвати будь-яке об'єднання людей, незалежно від того, який характер зв'язків існує між її членами.

Групи бувають великі та малі, реальні, умовні, офіційні, неофіційні та референтні. Великі та малі групи можуть бути реальними або умовними.

Реальні групи - це об'єднання людей на грунті реальних відносин — ділових або особистих. Так, реальною групою є учнівський клас, сім'я, товариство друзів тощо.

Умовна група об'єднує людей за якоюсь умовною ознакою - віком, статтю, національністю та ін. Члени умовної групи не мають між собою реальних відносин та зв'язків і навіть можуть не знати один одного.

Офіційна (формальна) група виникає як структурна одиниця на підставі штатного регламенту, інструкцій та інших документів. Формальними є студентська група, сім'я, військовий підрозділ, виробнича бригада. Ділові відносини між її членами визначаються посадовими обов'язками кожного і регулюються певним розпорядником.

Неофіційна група - це спільність людей, що виникла стихійно на підставі спільності інтересів її членів, симпатій, єдності поглядів і переконань або з інших мотивів. Так, неофіційними групами є групи осіб, що товаришують, шанувальники туризму, риболови тощо.

Референтна (еталонна) група - це реально існуюча або уявна група, погляди, норми та цінності якої є взірцем для особистості, під її впливом вона формує свої життєві ідеали, вивіряє власні дії та вчинки.

Людина може бути членом групи, яка водночас є для неї референтною. За цих умов гармонізуються відносини з групою, створюються психологічно комфортні умови для успішного розвитку особистості в певному напрямі.

Референтна група іноді існує для особистості поза реальною, якщо вона зорієнтована на ідеали, цінності, погляди іншої групи. Тоді еталоном для неї є інший взірець. Такий стан може істотно позначитися на внутрішньоколективних відносинах, ускладнювати взаємини між членами групи. Якщо в людини кілька референтних груп, це зумовлює виникнення внутрішнього конфлікту.

Об'єднання людей у реальні групи може ґрунтуватися на спільності їхньої діяльності, зумовленої єдністю потреб, інтересів, прагненням досягти значущих результатів.

19. Предмет і завдання вікової та педагогічної психології.

Психологія, як і інші науки, вийшла з філософії. Цей вихід стався у XVII ст. Пізніше у психологічній науці від­булася її диференціація, у результаті якої утворився ряд психологічних наук. Однією з гілок була генетична психологія. її предметом є вивчен­ня розвитку психіки тварин і людини. У свою чергу генетична психо­логія зазнала диференціації. З неї виділились такі галузі психології: по­рівняльна психологія, яка вивчає філогенез психіки шляхом порівняння основних форм психіки тварин і людини, психологія народів або етно­психологія, яка здійснює порівняльне вивчення психічного складу різ­них народів і націй, і вікова психологія. Вікова психологія і є предметом нашого вивчення.

Вікова психологія с галуззю психологічної науки про індивідуальний розвиток людської психіки в онтогенезі. Вона вивчає психічний розвиток людини на різних вікових стадіях, тобто предметом вікової психології є дослідження закономірностей психічного розвитку людини на різних етапах її онтогенезу, на основі зміни типів провідної діяльності.

Предметом вікової психології є вивчення виникнення і розвитку пси­хічних процесів та властивостей у дітей, підлітків, юнаків, дорослих і людей похилого віку, тобто вікова психологія вивчає на всіх зазначених вікових етапах життя особливості відчуттів, сприймання, пам'яті, мис­лення та інші психічні функції; вона вивчає, як змінюються ці функції з віком людини. Предметом вікової психології є вивчення на різних віко­вих етапах гри, навчання, праці, спілкування тощо формування психіч­них якостей підростаючої особистості, появу новоутворень, які виника­ють з віком у психіці дітей, підлітків, юнаків, дорослих і людей похилого віку. Предметом вікової психології є розкриття співвідношення природ­них факторів (спадковість, визрівання організму тощо) і суспільних за­собів, за допомогою яких реалізуються можливості психічного розвитку людини. До предмету вікової психології входить вивчення рушійних сил індивідуального розвитку психіки людини, дослідження закономірнос­тей переходу від попередніх до наступних періодів розвитку психічних функцій, а також вивчення індивідуальних психологічних відмінностей у розвитку людей різних вікових груп.

Отже, предметом вікової психології є дослідження закономірностей психічного розвитку людини на різних етапах її індивідуального життя.

Як зазначалось, вікова психологія виникла у результаті диференціації наук, своїм корінням вона була започаткована, як і вся психологія, у фі­лософії, пізніше - вийшла із загальної і генетичної психології, а потім у ній самій проходив процес диференціації. Як наслідок виникла дитяча психологія.

Дитяча психологія - галузь психології, яка вивчає закономірності пси­хічного розвитку дитини. Вона має ряд загальних проблем з педагогіч­ною психологією і педагогікою. Дитяча психологія як самостійна галузь знань почала виокремлюватись в середині XIX ст. під впливом запитів педагогічної практики.

Дитяча психологія у свою чергу ділиться на психологію раннього віку, психологію дошкільника, психологію молодшого школяра. Ці галузі знань розглядаються як розділи вікової психології. В цих розділах висвітлюються факти й закономірності психічного розвитку функцій, психологічні особ­ливості дітей раннього, дошкільного та молодшого шкільного віку. До ві­кової психології входить психологія підлітка, психологія юнака, психологія ранньої зрілості, психологія середньої зрілості, психологія пізньої зрілос­ті. В такому поділі є деякі відмінності, зумовлені дещо різними підходами. Так, наприклад, німецький і американський психолог Е. Еріксон виділяє психологію раннього дитинства, психологію віку гри, психологію шкільно­го віку (6-12 років), психологію юнацтва (від 12-13 до 19-20). Такий поділ виходив з його розуміння стадій розвитку підростаючої особистості.

Українські та інші психологи виділяють психологію підлітка як розділ вікової психології, який вивчає факти й закономірності психічного розвитку в підлітковому віці, психологічні особливості підлітка, психологію юнака, психологію людей зрілого віку і психологію людей похилого віку. У курсах вікової психології для педагогічних вузів особлива увага звертається на га­лузі вікової психології від народження до юнацького віку включно.

Як і кожна наука, вікова психологія має ряд складових. Це:

1. Вчені з їх знаннями, творчим потенціалом, кваліфікацією, досвідом і кооперацією наукової праці. У психології є вчені, яким присвоюються за наукові успіхи наукові ступені кандидата, доктора психологічних наук за кваліфікацією педагогічна та вікова психологія.

2. Відділи чи лабораторії або групи при психологічних чи педагогічних наукових установах, яких об'єднують інтереси проблем вікової психології.

3. Понятійний, категорійний апарат, на якому базується вікова психологія.

4. Система наукової інформації. Дані, які одержують науковці, працюючи в галузі вікової психології, друкуються в монографічних роботах, у психологічних збірниках та журналах тощо.

Методи дослідження, якими користуються науковці, здобуваючи необхідну інформацію

Вікова психологія вивчає ряд психологічних явищ, які зазначаються різними термінами. До них належать, наприклад, такі:

• Розвиток - поняття, що виражає процес руху і зміни цілісних систем;процес, пов'язаний із виникненням якісно нових об'єктів чи станів.

• Сенситивні періоди, тобто періоди онтогенетичного розвитку, в яких розвиваючий організм буває особливо чутливим до певних впливів оточуючого середовища; перехід оптимальних можливостей для найбільш ефективного розвитку психіки, навчання і виховання.

• Спадковість, тобто властивості живої матерії передавати поколінню ознаки і особливості розвитку батьків, які забезпечують наступність морфологічних, фізіологічних і біохімічних організацій живих істот поколінню.

• Дитинство, тобто етап онтогенетичного розвитку індивіду, починаючи від народження і закінчуючи підлітковим віком.

Вікова психологія пов'язана із:

• Педагогічною психологією.

• Віковою психофізіологією - галузь психології, яка вивчає онтогенетичний розвиток системи фізіологічних механізмів психології діяльності,зокрема роль біологічного дозрівання у психологічному розвитку.

• Віковою фізіологією - розділом фізіології, в якому вивчаються особливості життєдіяльності організму у різні періоди онтогенезу, функції органів, систем органів, систем органів в цілому.

• Дитячою нейропсихологією - наукою про формування функціональ ної мозкової організації в онтогенезі, яка виникає на стиках дитячої психології, вікової психофізіології і нейропсихології.

• Геронтопсихологією - галуззю вікової психології, яка вивчає законо мірності функціювання і розвиток психіки осіб похилого віку.

• Психодіагностикою - наукою і практикою психологічного діагнозу, тобто з'ясуванню наявності і ступеня вираженості у людини певних психологічних ознак і близькою до неї психологічною діагностикою, яка розробляє методи з'ясування і вивчення індивідуально-психологічних особливостей людини.

Предмет педагогічної психології

Педагогічна психологія також є галуззю психології. Педагогічна пси­хологія вивчає психологічні проблеми навчання і виховання. Це наука, яка вивчає закономірності процесу засвоєння людиною соціального до­свіду в умовах навчально-виховного процесу. Педагогічна психологія виникла у другій половині XIX ст. Засновником української і російської педагогічної психології був психолог і педагог К.Д. Ушинський (1823— 1871). Велику роль у її становленні відіграли українські психологи і пе­дагоги П.Д. Юркевич (1826-1874), О.Ф. Лазурський (1874-1917) та ін.

В педагогічній психології психологи зосереджують основну увагу на вивченні психологічних закономірностей навчання і виховання дітей, підлітків, юнаків і дорослих людей. Педагогічна психологія диференцію­валась на декілька галузей знань. Серед них - психологія навчання, пси­хологія виховання, психологія учителя.

Отже, педагогічна психологія - галузь психологічної науки, що вивчає закономірності процесу засвоєння індивідом соціального досвіду в умо­вах навчально-виховної діяльності.

Педагогічна психологія пов'язана із:

> Віковою і дитячою психологією.

> Психологічною педагогікою - галуззю знань про цілісну реалізацію гуманістичного психологічного знання у науку про освіту.

^ Когнітивною психологією — одним із напрямків психології, що виник на початку 1960 р. її представники розглядають поведінку як утворен­ня, опосередковане пізнавальними, тобто когнітивними факторами.

> Психологією творчості - розділом психології, в якому вивчається створення людиною нового, оригінального в науці, техніці, мистецтві, а також у звичайному житті. Вона вивчає формування і структуру творчого потенціалу людини.

Педагогічна психологія вивчає багато психолого-педагогічних явищ, які визначаються різними тенденціями. До них належать, наприклад, такі: ^* Соціалізація особистості, тобто процес входження підростаючої осо­бистості у соціальне середовище, оволодіння практичними уміннями і навичками та теоретичною діяльністю, перетворення реально існую­чих відношень у якості особистості.

> Навчання і розвиток - розроблена в психології проблема, пов'язана із з'ясуванням взаємовідношення цих двох процесів. Ця проблема є центральною у педагогічній психології, при розробці цієї проблеми важливий внесок зробили Л.С. Виготський, Б.Г. Ананьєв, Г.С. Костюк, У. Джеймс, Ж. Піаже, Дж. Брунер та ін.

> Діагностика процесу і результату навчання, тобто процедура виявлення рівня готовності до засвоєння учнем навчального матеріалу певного змісту і складності.

У даний час педагогічна психологія виходить за межі дитячого і юнацького віку і вивчає психологічні проблеми навчання і виховання лю­дей старших вікових груп.

20. Закономірності, динаміка психічного розвитку та формування особистості в онтогенезі.

Возрастная и педагогическая психология обладает практически необозримым эмпирическим материалом. В мире выходит около десяти специализированных журналов (только Американская психологическая ассоциация издает три), публикуются материалы регулярных (в Европе ежегодных) конференций.

Главная проблема, на решение которой направлены усилия ученых в разных странах, является проблема соотношения наследственности и среды, роль обучения и воспитания в формировании человеческой психики. Решение этой проблемы, начиная с исторически первых публикаций по возрастной и педагогической психологии, сводилось к трем вариантам.

Первое направление при всем разнообразии взглядов отдельных авторов склонялось к приоритету наследственности. Сторонники такой позиции нередко рассматриваются в литературе как приверженцы биологизаторской (биогенетической) концепции. Данное направление идет от работ Г.Спенсера, С.Холла, Д.Болдуина,К.Бюлера и других ученых. Авторы так или иначе опираются на идею рекапитуляции (от лат. recapitalatio — сжатое повторение бывшего прежде), вытекающую из биогенетического закона, сформулированного Э.Геккелем в 1866 г. («история зародыша есть краткое повторение истории вида»). Идея повторения в психическом развитии одного индивида (онтогенезе) этапов развития человечества (филогенеза) разными авторами раскрывалась по-своему, но важно, что в целом сторонники рассматриваемой точки зрения сводили к минимуму влияние социального фактора, считая, что этапы и результаты развития предопределены действием врожденной программы (зафиксированной генетически).

П р о т и в о п о л о ж н а я точка зрения, рассматривающая социальный фактор как определяющий в формировании психики человека, сформировалась в науке с начала XX в. под влиянием работ французской социологической ш к о л ы, начиная с работ Э.Дюр-кгейма, Г.Тарда, Ш.Блонделя, П.Жане и других ученых. С т о р о н н и -ки данного направления (социологизаторский или социогенетичес-кий подход) недооценивали и (или) сводили к минимуму роль наследственности, считая, что результат и содержание развития определены состоянием общественного сознания. Основным механизмом социализации признавалось подражание.

Наиболее же многочисленным следует признать третье направление, которое нередко называют теориями двух факторов, объединяя под этим названием самые разные научные школы, теории и авторов. Общим для такого объединения является рассмотрение ими и наследственности и среды как двух основных сил, влияющих и определяющих психическое развитие ребенка. Важен не только вопрос о том, что понимать под биологическим и социальным факторами, но и вопрос об их соотношении.

Первым принцип конвергенции двух факторов в начале XX в. выдвинул Вильям Штерн. По его мнению, оба фактора в равной мере значимы для психического развития ребенка и определяют две его линии. Эти линии развития (одна — созревание наследственно данных способностей и черт характера, другая — развитие под влиянием ближайшего окружения ребенка) пересекаются, т.е. происходит конвергенция.

Большинство современных сторонников позиции учета роли наследственности и среды в психическом развитии ребенка осуществляют свои исследования анализа причин и сущности психического развития ребенка с позиций следующих теорий: психоаналитической, когнитивной, теории поведения (бихевиоризм),биологической и гуманистической. Психоаналитическая теория появилась раньше других. Ее предмет — человеческие эмоции и межличностные отношения. Эту теорию иногда называют теорией развития личности. Когнитивная теория касается главным образом проблем мышления и процесса усвоения знаний. Теория поведения пытается объяснить, почему, когда и каким образом дети и взрослые обучаются вести себя так, а не иначе. Этологическая теория акцентирует внимание на сравнении поведения людей и животных в естественных условиях и на определении общего и специфического в их поведении, а также зависимости его от этих условий и других факторов. Гуманистическая теория рассматривает ребенка (и взрослого) как уникального индивида, целостную личность, стремящуюся к полному самоосуществлению (самореализации). Рассмотрим эти подходы подробнее.

Зигмунд Фрейд (1856—1939) Фрейд выделил три компонента человеческой психики, каждый из которых выполняет свои функции: «ид» (оно), «эго» («Я») и «суперэго» («сверх-Я»),

«Ид» — врожденный компонент, включающий общие инстинктивные влечения и поиск удовольствия. Его основные составляющие - либидо, т.е. позитивные любовные, сексуальные импульсы, и танатос, т.е. деструктивные, агрессивные импульсы.

«Эго» — та рациональная часть психики человека, которая объясняет ему происходящее и помогает ослабить или снять конфликт между его либидо и танатосом, с одной стороны, и тем,что он перенимает от родителей в процессе воспитания или просто общения с ними, — с другой.

«Суперэго» — это примерно то же, что обычно называют сознанием, включая нормы поведения (как хорошего, так и плохого), усваиваемые с помощью родителей и подкрепляемые ими.

Взаимодействие «ид» и «суперэго» заключается в следующем: то, что «ид» принуждает нас делать, как правило, противоречит тому, что позволяет делать «суперэго». Они часто «конфликтуют» друг с другом, порождая чувство тревоги, нервозность или напряженность без какой-либо видимой и логически объяснимой причины. И м е н н о «эго» — рациональная, «объясняющая» часть личности — помогает разрешить конфликт между «ид» и «супер-эго», изобретает социально приемлемые способы удовлетворения желаний нашего «ид».

Существуя вместе, «ид», «эго» и «суперэго» обычно не противоречат друг другу. Все они действуют как «одна команда» под руководством «эго».

Фрейд полагал также, что дети проходят пять стадий психического, точнее, психосексуального развития, а характер протекания каждой из них оказывает конкретное воздействие на формирование личностных качеств. На каждой стадии интересы ребенка и окружающих его людей (родителей, педиатров, братьев и сестер, бабушек и дедушек, учителей, воспитателей и т.д.) сосредоточены вокруг какой-то определенной части тела, служащей источником получения удовольствия.

1. Оральная стадия (от рождения д о 2 лет). М и р малыша со средоточен вокруг рта. Высшая степень удовлетворения на стадии грудного вскармливания может привести к тому, что, став взрослым, ребенок будет предельно самостоятельным без видимых на то о с н о в а н и й. И наоборот, неудовлетворенность, неприятные ощущения в этот период могут обусловить формирование очень зависимого взрослого.

Вы, наверное, знаете таких людей, которые постоянно раздражены, агрессивны или саркастичны, склонны к перееданию, грызут ногти, много говорят, курят, любят жевательную резинку, как сказал бы Фрейд, все они «застряли на оральной стадии развития».

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: