Виховання - цiлеспрямований та органiзований процес форму­вання особистостi.

У педагогiцi поняття «виховання» вживають у широ­кому соцiальному, в широкому педагогiчному, у вузькому педагогiчному, в гранично вузькому педагогiчному значен­нях.

Виховання вширокому соцiальному значеннi - про­цес формування особистостi пiд впливом навколишнього середовища, умов, обставин, суспiльного ладу («виховує життя», мають на увазi виховання в широкому значеннi цього слова.

Виховання в широкому педагогiчному значеннi ­формування особистостi дитини пiд впливом дiяльностi пе­дагогiчного колективу закладу освiти, яка базується на педагогiчнiй теорії, передовому педагогiчному досвiдi.

Виховання у вузькому педагогiчному значеннi - цi­спрямована виховна дiяльнiсть педагога, спрямована на досягнення конкретної мети в колективi учнiв (наприклад,виховання здорової громадської думки).

Виховання в гранично вузькому значеннi – спецiально ­органiзований процес, що передбачає формування пев­них якостей особистостi, процес управлiння її розвитком вiдбувається через взаємодiю вихователя i вихованця.

Національне виховання – виховання дітей на культурно-історичному досвіді рідного народу, його традиціях, звичаях, обрядах, багатовіковій мудрості, духовності.

Освіта – це сукупність знань, умінь і навиків, які отримують у результаті систематичного навчання в спеціальних навчальних закладах або шляхом самоосвіти.

Навчання – це двосторонній, планомірно організований процес, в ході якого учні отримують знання, уміння, навички.

Самоосвіта – освіта, набувається у процесі самостійної роботи без проходження систематичного курсу навчання у навчальному закладі.

Самовиховання – усвідомлена і цілеспрямована робота людини над формуванням у себе бажаних рис, якостей характеру.

Перевиховання – виховний процес, спрямований на подолання негативних рис особистості, що сформувалися під впливом несприятливих умов виховання.

Розвиток – це процес формування психічних якостей і властивостей особистості, що дозволяють пізнавати оточуючий світ. Це процес переходу кількісних змін в якісні.

У живому педагогiчному процесi цi педагогiчнi кате­горії взаємопов'язанi та взаємозумовленi.

Складові частини педагогіки:

· загальні засади педагогіки,

· теорія навчання (дидактика),

· теорія виховання,

· теорія управління навчальним закладом (школознавство).

Система педагогічних наук — зв'язки та відношення, що склалися в процесі історичного розвитку різних галузей педагогічних знань.

Загальна педагогіка — базова наукова дисципліна, яка вивчає основні закономірності процесу спрямованого особистісного розвитку, розробляє загальні основи педагогічного процесу в навчальних закладах усіх типів. Вона складається з чотирьох розділів: загальні засади педагогіки, теорія навчання (дидактика), теорія виховання, теорія управління навчальним закладом (школознавство).

Щодо поділу педагогічних наук за галузями, то їх нараховується близько двадцяти. Це самостійні науки, що мають свій предмет, методи дослідження, понятійно-категоріальний апарат. Вони спираються певною мірою на структуру та принципи загальної педагогіки і є «дочірніми» науками. Такими є:

Вікова педагогіка — дошкільна, шкільна педагогіка, педагогіка дорослих, що вивчає вікові аспекти навчання і виховання, які визначають специфіку навчально-виховної роботи з певними віковими групами. Вікова педагогіка охоплює всю систему загальної середньої освіти: різні типи загальноосвітніх шкіл, професійно-технічні училища, середні спеціальні навчальні заклади, вечірні (змінні, заочні) школи.

Корекційна педагогіка — спеціальна наука, що досліджує навчання і виховання дітей з певними вадами:

- сурдопедагогіка — навчання і виховання глухонімих, глухих і туговухих дітей;

- тифлопедагогіка — навчання і виховання сліпих та слабкозорих дітей;

- олігофренопедагогіка — навчання і виховання розумово відсталих дітей;

- логопедія — навчання і виховання дітей з порушенням мови;

- виправно-трудова педагогіка — перевиховання неповнолітніх і дорослих злочинців.

Історія педагогіки і освіти — наука, що вивчає розвиток педагогічних ідей і освітньої практики видатними вітчизняними і зарубіжними педагогами в різні історичні епохи.

Галузева педагогіка (вищої школи, військова, медична, інженерна, спортивна, виробнича тощо) — вивчає галузеві аспекти освіти, які визначають специфіку навчально-виховного процесу в тих чи інших умовах, розкриває його закономірності.

Порівняльна педагогіка — наука про порівняння систем народної освіти в різних країнах (порівняно з вітчизняною).

Окрема група педагогічних наук — часткові, або предметні, методики, предметом дослідження яких є закономірності викладання і вивчення конкретних навчальних дисциплін у закладах освіти всіх типів. Наприкінці XX ст. намітився стрімкий розвиток соціальної педагогіки.

Соціальна педагогіка — наука, яка вивчає вплив на педагогічний процес конкретних соціальних інститутів: сім'ї, школи, підліткового чи молодіжного об'єднання, закладів культури, спорту тощо; розглядає особистість як фокус системи соціально-педагогічного впливу, як об'єкт і суб'єкт соціальних відносин.

Науково-теоретичну структуру соціальної педагогіки становлять:

- агогіка — наука про вивчення проблеми запобігання відхиленням у поведінці дітей та підлітків;

- герогіка — наука про соціально-педагогічні проблеми людей похилого віку;

- андрагогіка — наука про освіту та виховання людини впродовж усього життя;

- віктимологія — наука про різні категорії людей, що стали жертвами несприятливих умов соціальної організації та насильства.

4. Розкрийте провідні ідеї засновників теорії освіти та навчання. Назвіть предмет та завдання дидактики в умовах відродження національної школи.

Дидактика – це галузь педагогіки, яка досліджує теорію освіти і навчання. Дидактичні знання допомагають знайти відповідь на найважливіші питання будь-якої системи освіти: що і для чого вчити (зміст освіти)?, кого і як навчати (процес навчання)?

Термін «дидактика» грецького походження («didaсtiсоs») і у перекладі з грецької мови означає «той, хто навчає», «повчальний».

Дидактика як наука описує існуючі системи навчання, досліджує навчальний процес з метою його вдосконалення, розвиває нові ідеї, впливає на педагогічний процес.

Дидактика як теорія навчання і освіти своїм корінням сягає в глибину століть. Вперше, наскільки відомо, термін «дидактика» з'явився в творах німецького педагога Вольфганга Ратке ( Ратіхія) (1571-1635) для позначення мистецтва навчання.

Статус науки дидактика отримала завдяки працям чеського педагога Я.-А. Коменського (1592 -1670). Саме з видатного твору великого чеського педагога «Велика дидактика» бере свій початок дидактика як наука.

Своєю «Великою дидактикою» він дав відповіді на багато з поставлених життям питань і визначив орієн­тири для пошуку відповіді на всі інші педагогічні проблеми. У своїй творчій праці Я. Коменський сповна використав досвід, який на той час мало людство у справі навчання і виховання. А він, цей досвід, був знач­ним. Я.Коменський узагальнив наявний досвід застосування елементів класно-урочної системи навчання, розробив струнку теорію цієї сис­теми, ввів принцип природовідповідності як аксіому педагогіки, вису­нув низку правил навчання, дав відповідь на питання, пов´язані зі змістом, методами, засобами та організаційними формами навчання.

Отже, Я.-А. Коменський зробив такий внесок у розвиток дидактики:

- розробив зміст освіти, дидактичні принципи,

- зробив спробу виявити закономірності навчання,

- обґрунтував класно-урочну систему (поділ учнів одного віку на класи, поділ навчального року на чверті з канікулами, тривалість занять – 45 хв., предметна система викладання за певними програмами і підручниками, ввів екзамени у кінці навчального року).

Свою педагогічну систему Я. Коменський створював у час, коли була дуже гострою боротьба між капіталізмом, що народжувався, і феода­лізмом, що відживав. Тому й не дивно, що його «Велика дидактика» була забута майже на два століття.

У розвиток дидактики вагомий внесок зробили французькі просвітники-педагоги XVIII ст. Клод-Андріан Гельвецій (1715—1771), Дені Дідро (1713—1784), Жан-Антуан Кондорсе (1743—1794), Жан-Жак Руссо (1712— 1778) та ін. Вони закликали враховувати вікові особливості учнів у навчальному процесі, виступали за активізацію методів навчання, опиралися на досвід та спостереження за учнями, перебудову школи, демократизацію освіти в інтересах народу.

Наступні кроки у розвитку дидактики пов´язані з уточненням положень Я.Коменського, а, певною мірою, і з їхньою корекцією. І тут на перший план виступає діяльність видатного швейцарського педагога Й. Песталоцці (1746-1827). Звичайно, Й. Песталоцці у педагогіці йшов своєю дорогою, але він вже знав «Велику дидактику», спирався на неї. У багато положень Я.Коменського він вніс свої корективи. Кожне своє передбачення, педагогічне судження чи умовивід він намагався пере­вірити шляхом копітких експериментів. Й.Песталоцці вперше здійснив спробу об´єднати навчання і продуктивну працю так, щоб ця праця служила вихованню. Ідея розвитку розумових здібностей дітей під час навчання і до нашого часу є своєрідним прапором передової педагогіч­ної думки, недарма К.Ушинський назвав її «великим відкриттям Й.Пе­сталоцці». Внесок великого швейцарського педагога у дидактику над­звичайно великий.

На початку XIX століття німецький педагог Йоганн Фрідріх Гербарт (1776—1841) надав дидактиці статус цілісної і несуперечливої ​​теорії виховуючого навчання; розробив теорію ступенів освіти; залишив багато цінних дидактичних порад щодо розвитку в учнів уваги, спостережливості, пам'яті, мови.

Наступний крок у розвитку дидактики зробив видатний німецький педагог А.Дістервег (1790-1866). Крім того, що він пропагував і поши­рював учення Й.Песталоцці, він увів принцип культуровідповідності, який доповнює принцип природовідповідності і вимагає вивчати і вра­ховувати потреби суспільного розвитку. Він розкрив необхідність ак­тивного начала у засвоєнні учнями знань, показав взаємозв´язок, взаємообумовленість правил і принципів навчання, їхні відносність, по­датливість, варіативність. Це йому належать слова: «Істина перебуває у вічному русі разом з людським родом. Ніщо не постійне, окрім змін».

Дуже вагомий внесок у розвиток педагогіки взагалі і дидактики зок­рема зробив великий вітчизняний педагог Костянтин Дмитрович Ушинський (1824—1870). Він по праву вважається нашим педагогічним генієм. Проживши всього неповних 47 років і присвятивши педагогіці менше ніж половину свого життя, він зробив неоціненний внесок у розвиток вітчизняної і світової педагогічної думки. К. Ушинський зак­лав основи нашої педагогіки. Він написав підручники для початкової школи, які, наприклад його «Рідне слово», перевидавалися багато разів. Він фактично створив вітчизняну теорію уроку і класно-урочної сис­теми навчання. Особливе місце відводить дидактичним принципам: усвідомленість, систематичність, послідовність, наочність, міцність засвоєння знань. Велику увагу приділяє вивченню рідної мови і літератури.

Предмет дидактики - зв'язок викладання (діяльності вчителя) і учіння (пізнавальної діяльності учня), їх взаємодія.

Або ж, як вважають окремі вчені, предметом вивчення дидактики є:

- навчання як засіб освіти і виховання;

- закономірності та принципи навчання, його цілі, наукові підвалини його змісту;

- взаємодія викладання й учіння в їх єдності.

Предметом дидактики є (за М.М. Фіцулою):

1) визначення мети і завдань навчання, без чого не­можливе повноцінне навчання;

2) окреслення змісту освіти відповідно до вимог сус­пільства. Це дасть змогу підібрати науковий матеріал, який учні мають засвоїти, та певні практичні вміння і на­вички, якими вони повинні оволодіти за час навчання в школі;

3) виявлення закономірностей процесу навчання на ос­нові його аналізу, здійснення спеціальної пошуково-експе­риментальної роботи;

4) обґрунтування принципів і правил навчання на ос­нові виявлених закономірностей навчання;

5) вироблення організаційних форм, методів і прийо­мів навчання. Дидактика покликана ознайомити вчителів зі способами і шляхами навчання учнів, за допомогою яких можна досягти цілей процесу навчання;

6 ) забезпечення навчально-матеріальної бази, засобів навчання, які може використовувати вчитель, щоб вико­нати завдання процесу навчання.

До завдань, які покликана розв’язати дидактика на сучасному етапі розвитку суспільства, можна віднести:

- розробка змісту загальної і професійної освіти різних навчально-виховних закладів з урахуванням особливостей соціально-економічного розвитку України;

- вдосконалення освіти і навчання відповідно до потреб суспільства і суспільно-економічних умов;

- оптимізація процесу навчання, тобто організувати його на таких засадах, щоб досягти найкращих результатів у навчанні за найменшою витратою зусиль і часу;

- інтенсифікація процесу навчання – це така організація процесу навчання, за якої збільшується працездатність учнів і вчителів, підвищується продуктивність їх праці, зростають пізнавальна самостійність, ініціатива і творча активність;

- дослідження особливостей навчання обдарованих дітей;

- модернізація процесу навчання – впровадження в навчальний процес нових форм, методів, технологій навчання;

- обґрунтування шляхів інтеграції навчальних дисциплін;

- побудова змісту і процесу навчання на основі гуманізації;

- побудова змісту освіти на основі національної культури (мови, історії, літератури та ін.);

- пошук нових ефективних форм організації навчання на засадах демократизму і гуманізму.

5. Проаналізуйте ознаки, функції та рушійні сили процесу навчання. Розкрийте структуру діяльності вчителя у навчальному процесі.

Поняття «навчальний процес» охоплює всі компоненти навчання: і викладача, і використовувані ним засоби і методи навчання, і учня, що працює під керівництвом учителя на уроці та самостійно вдома, і забезпечення навчального процесу наочністю та технічними засобами. Поняття «процес навчання» охоплює взаємодію учителя та учня.

Процес навчання розглядається як цілеспрямована двостороння взаємодія вчителя та учнів, спрямована на оволодіння останніми знаннями, вміннями, навичками; на їх розвиток та виховання.

Ознаки процесу навчання:

· веде до розвитку;

· має двосторонній характер;

· несе кінцевий результат;

· є систематичним і послідовним.

Навчальний процес спрямований на формування всебічно розвиненої обистості і тому реалізує освітню, виховну, розвиваючу функції.

Освітня функція полягає у тому, що у процесі навчання відбувається освоєння наукових знань, формування спеціальних і загальнонавчальних умінь і навичок.

Окрім засвоєння системи знань, освітня функція забезпечує формування в учнів умінь та навичок.

Виховна функція покликана забезпечити виховання підростаючого покоління у процесі навчання на основі формування світогляду як підґрунтя моральних, трудових, естетичних і фізичних якостей особистості. Виховний характер навчання - об'єктивна закономірність, що виявлялася в усі епохи.

Розвиваюча функція процесу навчання передбачає процес «творіння» особистості, на основі розвитку її сприймання, вольової, емоційної та мотиваційної сфери.

Рушійними силами навчального процесу є його суперечності:

· між зростаючими вимогами суспільства до процесу навчання і загальним станом цього процесу, який потребує постійного вдосконалення;

· між досягнутим учнями рівнем знань, умінь та навичок і знаннями, вміннями й навичками, необхідними для розв'язання поставлених перед ними нових завдань;

· між фронтальним викладом матеріалу й індивідуальним характером його засвоєння;

· між розумінням матеріалу вчителем і учнями;

· між теоретичними знаннями й уміннями використовувати їх на практиці та ін.

Мистецтво вчителя полягає у з'ясуванні й використанні цих суперечностей для активізації пізнавальної діяльності учнів.

У процесі навчання виділяють дві сторони: викладання та учіння.

Діяльність учителя під час навчання називають викладанням.

Щоб здійснювати процес викладання, вчителю необхідно знати мету школи і місце свого предмета в її реалізації.

Діяльність вчителя включає в себе такі структурні компоненти:

· планування, що здійснюється головним чином через складання календарно-тематичних і поурочних планів;

· організація навчальної роботи - передбачає здійснення діяльності щодо виконання певного плану та включає два основних етапи: підготовчий та виконавчий;

· стимулювання уваги учнів до даної теми тісно пов'язане з організацією. Основним завданням є: залучення учнів до вивчення певного матеріалу; пробудження їх активності, пізнавального інтересу, розвиток почуттів обов'язку та відповідальності;

· контроль - перевірка засвоєння учнями навчального матеріалу, що здійснюється у формі усних відповідей на запитання, перевірки письмових робіт, тощо аналіз результатів навчання необхідний для визначення можливих причин недоліків у процесі навчання і подальшого їх удосконалення;

· аналіз результатів своєї діяльності, оперативне внесення коректив в організацію викладання.

Учіння - система пізнавальних дій учнів, спрямованих на розв'язання навчально-виховних задач.

Існує два типові варіанти навчальної діяльності учня:

1.Навчальна діяльність під керівництвом учителя: прийняття пропонованих ним навчальних завдань і плану дій; здійснення навчальних дій і операцій для розв'язання поставлених завдань; регулювання навчальної діяльності під контролем учителя і самоконтролем; аналіз результатів навчальної діяльності, яка здійснювалася під керівництвом учителя.

2.Учіння у ході самостійної роботи (планування або конкретизація завдань своєї навчальної діяльності; планування її методів, засобів і форм;самоорганізація навчальної діяльності; саморегулювання навчання; самоаналіз результатів навчальної діяльності).

6. Проаналізуйте мотиви учіння школярів. Розкрийте особливості формування позитивних мотивів.

Ефективність засвоєння знань залежить від мотивації навчально-пізнавальної діяльності, розвитку емоційної сфери школярів, їх самостійності й творчої ініціативи.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: