Антрополоія І. Канта

Еммануїл Кант (1724-1804 рр.) сформулював антропологічну психологію – це систематичний виклад знання про людину, яку розглядав з фізіологічної та прагматичної точок зору.

З фізіологічної – якою людина стає в результаті творчості природи. З прагматичної –

хто людина, як вільно діюча істота. Вивчення людини як громадянина світу (що виявляється у світовій історії в будь-яких суспільствах). Антропологія має спиратися на знання загальної історії, біографічний матеріал, драми, романи, адже вони відображають людське життя.

До галузі психології відносить нижчий, чуттєвий і пасивний ступені пізнавальної здатності, а мислення як усвідомлення діяльності.

Психологія, на думку Канта, вивчає сукупність усіх внутрішніх сприймань під законами природи та обґрунтовує внутрішній досвід. Вона існує в межах антропології та стає антропологічною, так як вбирає її зміст.

Чуттєвість поділяє на відчуття (споглядання в присутності предмета) й уяву (споглядання у відсутності предмету). Окремо розглядає п’ять зовнішніх відчуттів, тлумачить певні закономірності в діяльності органів чуття.

Особливо пильно розглядає проблему уяви, поділяючи її на продуктивну – яка передує досвідові, й репродуктивну – яка відтворює в душі минулі емпіричні споглядання. При цьому розрізняє уяву й фантазію – як недовільну уяву.

Кант виділяє розсудок – як вищу здатність мислити, що стоїть над чуттєвістю, як нижчою пізнавальною здатністю. Але розсудок бездієвий без чуттєвості, вона його коріння.

Пропонує „антропологічне порівняння” трьох вищих пізнавальних здатностей між собою: розсудку, судження та розуму.

Розсудок – здатність пізнання правил на основі понять. Знаходження особливого при застосуванні спільного правила Кант називає здатністю судження.

Пізнавальні здатності функціонують у межах питань (специфіки розуму): „Що я хочу?” – запитує розсудок. „Від чого це залежить?” – запитує здатність судження. „До чого це призводить?” – запитує розум.

Сфери чистого й практичного розуму Кант досліджує у своїх творах „Критика чистого розуму” й „Критика практичного розуму” (перша книга).

Друга книга антропології Канта присвячена почуттям задоволення й незадоволення.

Задоволення поділяється на чуттєве – через зовнішнє відчуття (насолода) або уяву (смак); та інтелектуальне – через наочні поняття або ідеї. Вся емоційна сфера прив’язана до пізнавальної здатності.

Третя книга присвячена здатності бажання. В ній Кант обґрунтовує поділ психологічних феноменів на пізнавальні, почуттєві та вольові.

Воля визначається переважно афектами й пристрастями. Кант досліджує хтивість, схильність, бажання, сум, апатію, сміх, плач, запаморочення, морську хворобу, здатність до спілкування, ворожість та ін. переважно як характерологічні риси. Пристрасть – це схильність, що заважає розумові зробити вибір, прийняти розумне рішення. Це злі настановлення душі.

В „Антропології” мислитель дав характеристику способів пізнавати внутрішні стани людини через зовнішнє. Саме у виражені внутрішнього через зовнішнє виявляється особистість, яка показує свій темперамент і характер.

Кант пов’язує сангвінічний темперамент людини з веселою вдачею, меланхолічний з похмурою. Це так звані темпераменти почуття. Темпераменти діяльності: холеричний визначається як гарячий, а флегматичний – як холоднокровний.

Розглядається також характер як спосіб мислення, його спрямованість. Кант досліджує фізіогноміку як вираження характерологічних рис та психологічні характеристики чоловіків та жінок. Вказував, що людина має злу та добру природу. Людина мусить виховувати себе для добра, але той, хто мусить її виховувати, в свою чергу, є людиною, ще не вільною від грубості природи. Цим Кант пояснює постійне відхилення людини від свого життєвого призначення й щораз нові спроби повернутися до нього в своїй свідомості.

Перешкодами, котрі заважають людині здійснити своє призначення, є суперечність між власною статтю, можливістю утримувати сім’ю й „громадянином світу”, що настає приблизно у 25 років.

Це також суперечка між потягом до науки, який вимагає чи малої за тривалістю частки життя та його загальною короткочасністю. Це суперечка між потягом, природним спонуканням до щастя і тенденцією розуму обмежувати цей природний потяг приписами моралі.

Виховання моральності теж наштовхується на невирішену суперечність. Для прищеплення моральності іншим потрібні тільки моральні, добрі люди. Проте серед нас немає жодного, хто не був зіпсований від природи або через спосіб життя. Це призводить Канта до невисокої оцінки моральних сил людини. В громадянському суспільстві, де задатки доброго начебто мусять бути розвинуті як найкращим чином для здійснення кінцевої мети родового призначення людини, все ж тваринність має первісний характер. Вона по суті сильніша, ніж прояви справжньої людяності.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: