РОЗДІЛ 3. БОРОТЬБА ЦЕРКВИ З ЦІЄЮ ЄРЕССЮ

Можна виділити кілька етапів боротьби церкви з єретиками:
боротьбу безпосередньо з єресями і боротьбу з індивідуальними єретиками.

На протязі 12-13 ст. церква досягла піку своєї могутності. На той час папою був Інокентій III, який був уже освіченою людиною. Його перевагу визнавала вся Західна Європа. Він повідлучав від церкви королів Франції та Англії, які потім були змушені просити в нього прощення. На його думку найбільшу загрозу на той час являла собою ересь. В 1209 році він об’явив хрестовий похід проти албігойців, чия ересь була жорстоко викорінена[16,с. 374].

Боротьба з єресями іноді доходила до конфлікту європейського масштабу – так і сталося з альбігойцями. Боротьба з окремими єретиками почалася дещо пізніше, з появою інквізиції.

Інквізиція з’явилася в 1215 році, у розпал війни з альбігойцями. Основними функціями нового інституту були виявлення єресей, покарання єретиків і запобігання їх розповсюдження.

Одним з найбільш відомих засобів боротьби було публічне спалення єретика. З точки зору офіційної доктрини це було виправдано. Згідно з самим інквізиторам, вони боролися з єресями в будь-якому їх прояві, а повне знищення єресей неможливе без знищення їх прихильників.

Незважаючи на те що страта єретиків була прерогативою світської влади, невиконання вимог церковного суду було чревате звинуваченням у єресі і самої світської влади. Тому в більшості випадків вироки виконувалися.

Багато хто задається питанням, які методи використовувала інквізиція для виявлення єретиків, адже навскидку визначити релігійні погляди людини досить важко. В той час активно використовувалися різні методи, деякі з яких збереглися до останнього часу:

· Тортури;

· Допити;

· Доноси.

Інквізитори мали досить розвинену систему тортур. В залежно від конкретного випадку, вони могли зламати волю потенційного єретика, щоб він зізнався в тому, що належить до єресі, про яку вперше почув тільки від інквізиторів, так і відправити особливо міцних на дибу або інше
подібне пристосування [18,с. 201].

Допити єретиків відбувалися відносно мирно. В процесі інквізитор визначав необхідність застосування до допитуваному катівнях заходів. Приклади питань, які задавали інквізитори, наведені в ряді книг, що описують історію інквізиції. Вони зводилися до визначення, наскільки добре можливий єретик обізнаний в офіційних релігійних догматах, і слід їм.

Жертвами активної боротьби з єресями ставали як великі релігійні діячі, так і науковці, чиї дослідження суперечили офіційним церковним канонам. Так, Галілей уникнув багаття тільки в результаті зречення, і останні роки життя прожив під прямим контролем інквізиції. Свою помилку щодо Галілея церква визнала через 350 років після його смерті.

Слід визнати, що нетерпіння було обопільним. Періодично з’являлися і нові єресі і секти. Так, у секті таборитів з’явилося невелике товариство адамитов. Його засновник, Беггард, називав себе Адамом, сином Бога, воскресителем мертвих і предтечею Апокаліпсису. Прихильники цієї єресі вважали, що вони живуть для знищення скверни. Посилаючись на одну сходинку з Біблії, за ночами адаміти могли спалювати села і села. В результаті ця секта була знищена за прямим наказом Яна Жижки.

Можна сказати, що вся історія релігії останніх двох тисяч років – це боротьба офіційної доктрини з численними єретиками. В деяких випадках все зводилося до збройного конфлікту, в інших все закінчувалося полюбовно.

Не можна однозначно сказати, що проповідували єретики. В кожному випадку було своє вчення, яке має віддалену зв’язок з іншими. Єдності єресіархів не спостерігалося[15, с. 209].

Багато вчення, офіційно визнані єресями, збереглися і донині. У деяких країнах вони отримали досить велике розповсюдження і нерідко кількість послідовників перевищує кількість прихожан офіційної церкви. Сьогодні активна боротьба з єретиками на Заході практично не ведеться.

ВИСНОВКИ

Гностицизм вбирав у себе, поглинав і асимілював все, чим жив в духовному відношенні стародавній світ. Тому не дивно, що в ньому знаходили задоволення широкі народні маси, які цікавилися магією і теургією. До нього, до його містерій тяглися душі сентиментальні і містичні. Поставлені і вирішені їм питання про походження зла і страждань, а, як наслідок цього, - і питання про походження світу і людини - захоплювало людей, схильних до поверхневої метафізиці.

На своєму шляху гностицизм зіткнувся з християнством, і тоді почалася його драма, або навіть трагедія. Християнство було стурбоване тим же, що і гностицизм - порятунком душі, але замість фантастичних і міфічних способів гностиків, пропонувало кошти цілком реальні, справжні і, в той же час, - надприродні.

Гностицизм, несвідомо відчувши в християнстві абсолютну релігію, захотів залучити його в якості союзника і почав робити все можливе, щоб витягти з християнства максимум корисного для себе. Гностицизму здавалося, що, обібравши християнство, збагатившись за його рахунок, він зробить його безсилим і непотрібним і стане на його місце. Але життя показало всю утопічність подібних розрахунків. Асиміляція настільки різнорідних і чужих один одному явищ гностиків не вдалася. Скоро і сама церква відчула інорідність гностицизму і відібрала його від себе. «Християнство стало тією скалою, про яку розбився бурхливий потік гностицизму, розтікся окремими струмками, щоб поступово загубитися в глибині століть...»

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ:

Джерела

1. Біблія. Книги Священного Писання Старого і Нового Завіту: В українському перекладі з паралельними місцями / Переклад Патріарха Філарета (Денисенка). – К.: Видання Київської Патріархії Української Православної Церкви Київського Патріархату, 2004. – 1416 с.

2. Лесюк М., прот. Історія древньої Церкви / Київська православна богословська академія Української Православної Церкви Київського Патріархату. – К.: [Видавничий відділ УПЦ Киівського Патріархату], 2013. – 773,[3] с.

3. Сократ Схоластик. Церковная История / Пер. с греч. И. В. Кривушин. – М.: Рос. Полит. Энциклопедия, 1996. – 368 с.

4. Кондзьолка В. Історія середньовічної філософії. – Львів. Видавництво “Світ”, 2002. – 144 с.

5. Поснов М. Э. История Христианской Церкви – Брюссель.: Жизнь с Богом, 1964. – 614 с.

6. Малеванский Сильвестр, архім. Учение о Церкви впервие три века христианства. – М., 1995. 136 с.

7. Хомин Л. Історія Древньої Церкви: Курс лекцій. – К., 2002. – 69 с.

8. Христианство. Єнциклопедический словарь. В 3-х томах. Т. 2. – М.: Большая Российская єнциклопедия, 1995. – 671 с.

9. Успенський Ф. История Византийской империи: В 5 т. – М.: Астрель, 2005. – Т. 1. Период І (до 527 г.). Период ІІ (518 – 610 гг.). – 622 с.

10. Стефанов П., архим. Ялдаваот: История и учение на гностическата религия.. — София: Омофор, 2008, 504 с.

Література

11. Афанасін Є. Античний гностицизм. Фрагменти і свідчення. СПб., 2002.

12. Бородай Т. Ю. Критика гностицизма. Курс лекцій. – М., 2000.

13. Ириней Лионский. Против ересей. СПб., 2000.

14. Соловьёв В. С. Гностицизм // Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона: в 86 т. (82 т. и 4 доп.). — СПб., 1890—1907.

15. Каменских А. Гностицизм в культурном контексте поздней античности// Религиоведение, № 3, 2002.

16. Лесюк М., прот. Історія древньої Церкви / Київська православна богословська академія Української Православної Церкви Київського Патріархату. – К.: [Видавничий відділ УПЦ Киівського Патріархату], 2013. – 773,[3] с.

17. Мандеи. История, культура, реигия. СПб, 2002.

18. Поснов М. Э. История Христианской Церкви – Брюссель.: Жизнь с Богом, 1964. – 614 с.

19.. Смирнов П., проф. История христианской православной Церкви. – М., 1998. – 420 с.

20. Чельцов И. История христианской Церкви. – СПб., 1861. – 244 с.

21. Евсевий Памфил. Церковная История. – М.: Свято-Тихонський богословський Iнститут, 2002. – 372 с.

22. Сидоров А.И. Гностики// Вестники древней истории, №1, 1979.

23. Трофимова М. Древние гностические тексты// Апокрифы древних християн. М., 2004, ст. 143-300.

24. Шабуров Н. В. Чеовек и мир в гностических учениях// Религия. М., 1986.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: