Мета і завдання вітчизняної етнонаціональної політики

Вирішення національного питання в Україні на суча­сному етапі можна визначити як:

а) суверенізацію особистості, втілення в життя націо­нальних прав людини;

б) політико-правове закріплення демократичного роз­витку української нації;

в) забезпечення колективних прав етнічних меншин. Вдосконалення життєдіяльності української нації на сучасному етапі передбачає повноцінне національне бут­тя, гармонійний розвиток і ефективне функціонування української мови, культури, фольклору, етнографічного елемента. Національне відродження є своєрідною фор­мою створення можливостей для реалізації неповторнос­ті й самодостатності людської особистості. Етнонаціо-нальна політика в Україні означає відродження й збере­ження духовної та культурної спадщини не тільки укра­їнців, а кожного з етносів, що населяють її територію.

Можливо, через те що Україна майже не має власно­го досвіду вирішення проблем відносин держави і нації, розв'язання національного питання, її етнонаціональний розвиток в умовах перехідного періоду, по суті, не вий­шов за межі конституювання атрибутики держави. Не відбулося самоідентифікації українського суспільства, самоусвідомлення його справжньої сутності, відсутній ці­лісний стратегічний план його розвитку. Тому і надалі залишається відчутною незбалансованість інтересів, цін­ностей і традицій населення різних регіонів України, внаслідок чого не вдається подолати в деяких з них — особливо східних та південних — відцентрових тенден­цій. За відсутності загальнонаціональної доктрини, етно-національної політики в Україні енергія національної са­мосвідомості недостатньо задіяна у процесі державного будівництва. Звідси — накопичення в суспільстві соці­ального та національного незадоволення, духовно-мо­рального пригнічення, соціально-політичного розчару­вання.

Поки що концепція національної політики зведена до етнополітики в західному розумінні, стрижень якої — ставлення «держави-нації» до національних (етнічних) меншин. Це — серйозна вада, яка може завдати великої шкоди духовно-культурному розвиткові української на­ції, її соціальному, політичному, економічному розвитку. Таке розуміння сутності етнонаціональної політики озна­чає не гармонізацію, а відчуження держави від нації, протиставлення державних інтересів національним, дер­жавної ідеї — національній. Культурницька спрямова­ність державної етнополітики межує з уникненням влас­не політичних проблем, висунутих етнічним відроджен­ням, політизацією етносів та етнізацією особи, що може призвести до етнічних ускладнень, відчутно загальмува­ти процес розбудови української держави. У зв'язку з цим існує необхідність створити справді наукову прогно­стичну теорію, що відображала б реальні міжетнічні про­блеми, передбачала б забезпечення справжньої рівнопра­вності, об'єктивного права народу на національне самост­вердження.

Важливим завданням сучасної етнонаціональної полі­тики має стати вироблення позиції з усіх принципових аспектів розвитку етнонаціональних процесів — законо­давчих, правових, політичних, економічних та ідеологіч­них, її мета — формування суспільства, у якому гармо­нійно розвиватимуться всі етноси, етнічні групи, а етно-національна політика буде засобом духовного розвою української нації, її соціального, економічного, політич­ного розвитку. Це відповідно передбачає:

— сприяння ефективному місцевому етнолідерству й ініціативі, розширення управлінських знань представни­ків нової адміністрації, політичних та громадських дія­чів, доступ національної еліти до прийняття рішень та контролю над ними;

— забезпечення етнічної злагоди, народовладної мно­жинності, багатоманітності культур, подолання етнічної недовіри;

— підхід до етнонаціональних проблем, який сприя­тиме виробленню нових законопроектів у сфері націо­нально-державного будівництва, конституційного права, міжетнічних стосунків, розвитку державного ладу, упра­влінської сфери;

— зміцнення державності, територіальної цілісності, демократії, недопущення етнічних протистоянь.

Для цього необхідні мир у суспільстві, громадянська злагода загальнонаціонального характеру, що ґрунтують­ся на дотриманні й захисті прав людини, поважанні гід­ності особи та колективу, співіснуванні політичних, релі­гійних, історико-культурних поглядів та переконань, різ­них етнічних традицій та уподобань. Конкретні ознаки такої злагоди — терпимість, порозуміння; співробітницт­во, взаємодія всіх суспільних сил; світоглядна множин­ність; національна, соціальна, конфесійна толерантність; цивілізовані норми взаємин між людьми. Соціально-політичним наслідком втілення вищезазначеної мети мають стати:

— забезпечення політичної злагоди, досягнення рів­новаги, стійкого розвитку суспільства; — пошуки ефективних шляхів виходу з економічної й культурно-духовної кризи;

— соціально-політичне єднання як запорука безпеки держави і громадянина;

— піднесення духовності суспільства, забезпечення всебічного розвитку науки, культури, освіти;

— утвердження у свідомості громадян людинолюбної моралі, толерантності, віротерпимості.

Гасла на зразок «держава над усе» суперечать і укра­їнській ідеї, і специфічній ролі України в європейській та світовій історії. Ця роль має духовний, культурно-мистецький характер і, за слушним спостереженням М. Бердяева, не пов'язана із зовнішньою державною мо­гутністю. Відповідно до цього новий підхід до етнонаці-ональної сфери полягає у сприянні унезалежненню осо­би, життєдіяльності української нації; утвердженню рівноправності та задоволення специфічних інтересів і потреб усіх етнічних груп в Україні, повному подолан­ню будь-яких привілеїв чи зверхності на національному ґрунті.

Державне та правове відродження етносів України, зокрема й українського, передбачає втілення таких ос­новних завдань:

— розробка наукової концепції про правовий статус національних меншин в Україні розкриттям змісту прав етносів (субетносів), співвідношення цих прав з «інди­відуальними» правами та свободами людини і громадя­нина малочисельних народів, національних меншин;

— чітке визначення повноважень органів законодав­чої та виконавчої влади України щодо створення умов для відродження, збереження та розвитку всіх етносів України;

— правове забезпечення самостійності національних меншин у розв'язанні питань, що торкаються їх інтересів та вільного вибору ними шляхів свого національного від­родження й розвитку.

При цьому слід уникати прагнення до одноманітнос­ті, наперед визначеного алгоритму розв'язання націо­нальних та соціальних проблем, централізованої упоряд­кованості й заформалізованості. Мета і завдання вітчизняної етнонаціональної політики повинні виходити з необхідності досягнення її гармонійного ритмічного утвердження на всіх рівнях і потребах, забезпечення ет-нонаціональних інтересів українського народу.

Зміст, принципи і суб'єкти етнонаціонального розвитку

Етнонаціональна проблематика вимагає переосмис­лення ситуації в контексті становлення української дер­жави, усвідомлення того, що демократичні перетворення залежать не лише від стану економіки, а й від розста­новки політичних сил та соціально-культурних чинни­ків. Вважливе місце в зазначеному контексті належить етнонаціональному чиннику, який суттєво впливає на до­сягнення загального добробуту, злагоди та партнерства, утвердження в Україні плюралістичного суспільства, якому властиві зростання значення прав особи та етносів, людини і територій, природної соціальності, ду­ховності індивідуумів і форм їх відтворення. Такі пріори­тети — вирішальна умова формування нової загальнона­ціональної ідеї в Україні на початку XXI ст.

Проблеми співвідношення прав нації, громадянина та держави — основа національного відродження, стрижнем якого має бути загальнодержавна ідея. Отже, національ­не відродження і державне будівництво мають визначити діяльність державних і громадських організацій України. Відродження та оновлення національного життя етносів України — невід'ємна складова формування громадян­ського суспільства, правової держави. Життя переконує, що енергія, творчий дух етносів не лише не затухає, але розвивається по висхідній. Важливо спрямувати її в рус­ло творення. Всебічне врахування етнонаціонального бут­тя народів, «відштовхування» від етнічного відродження, забезпечує етнонаціональне оновлення. Водночас важливо розвивати специфічні риси етносу та його потенційних можливостей на нових стадіях його поступу.

Врахування етнонаціональних потенцій дає можли­вість:

— у духовно-культурній сфері всебічно підтримати відродження культурно-етнічної самобутності україн­ського народу й етноменшин України, його морально-етичних норм; обґрунтувати (виробити) нові норми; сприяти ціннісно-культурологічному осмисленню фольк­лору, епосу та всього духовно-історичного надбання етно­су; забезпечити оновлення й поглиблення мовно-культу­рних надбань; сприяти відродженню релігійно-етичних цінностей минулої історії етносу;

— в економічній сфері забезпечити значне зростання виробничих сил суспільства, розвиток творчої праці лю­дей, піднесення загального рівня матеріальних та духов­них благ, техніко-технологічної творчості народу; вироб­лення нових поглядів на власність, способи трансформа­ції господарської дбайливості, бережливого ставлення людей до природних багатств та природно-екологічного середовища; якісно нове піднесення працьовитості наро­ду, розвитку творчого потягу до праці як джерела всіх багатств тощо;

— у політичній сфері підтримати політико-демократичну творчість та суспільно-громадську активність етно­су; сприяти оновленню критеріїв та рівня реалізації по-літико-державного унезалежнення етносу як історичного суб'єкта та всього українського народу; враховувати пар­тійно-політичну структуру суспільства; створювати полі-тико-юридичні установи національно-етнічної спрямова­ності; забезпечити нове прочитання минулого етносу з уточненням його походження та етнокультурного середо­вища;

— у соціально-побутовій сфері сприяти коригуванню усталених комунікативних зв'язків, відновленню забу­тих народних звичаїв, традицій та норм побутового спіл­кування людей; забезпечити вироблення нових ціннісних орієнтацій способу життя групи та особи; сприяти підви­щенню чутливості суспільної свідомості до соціальної справедливості, добра, доброчесності.

Етнонаціональна політика в Україні має ґрунтувати­ся на ідеології державотворення, поєднаній з розвитком та поглибленням національної ідеї. Ця політика немож­лива без вироблення механізмів узгодження національно-специфічних інтересів українців, етносів та регіонів що­до тактики і стратегії розвитку держави.

Принципи національної політики — основоположні цінності (ідеї), реалізовані на всіх рівнях суспільства. До них належать:

— повага прав людини та основних свобод, у тому числі національних, незалежно від статі, віри, соціально­го становища та регіону проживання;

— рівні права етносів за різних форм їхнього самови­значення з обов'язковою умовою збереження соборності, державності;

— рівні права і відповідальність районів та областей;

— багатонаціональна єдність держави, її етносів та громадян;

— розвиток багатонаціонального українського суспі­льства шляхом діалогу, відмови від застосування сили;

— державна підтримка українського та інших наро­дів, збереження їх культури, мови, традицій, середовища проживання;

— створення міжнародних гарантій захисту прав та свобод українців в іноземних державах.

Ці принципи взаємопов'язані та створюють органічну єдність, а реалізація кожного з них є умовою для реалі­зації інших. Утвердження передбачає: точне врахування конкретних історичних умов розвитку етносів та в ціло­му держави; створення загальновизнаних законних меха­нізмів та норм, які забезпечували б втілення цих прин­ципів у життя.

Етнонаціональна політика є галуззю внутрішньої по­літики, що забезпечує національну безпеку в сфері міже­тнічних відносин та внутрішню стабільність країни. Вона охоплює проблеми етнічної регіональної політики та різноманітні чинники міжетнічних та міжнародних від­носин. У перехідному суспільстві ними є:

— ефективність системи державного управління;

— конституційний лад і конституційні проекти його реформування (моделі державного ладу — федерація, унітаризм);

— федералістські та регіонально-автономні політичні рухи;

— етнонаціоналістичні політичні рухи та етнічне го­лосування;

— сепаратистські рухи;

— зовнішні чинники.

У сучасних умовах важливо з'ясувати, який сувере­нітет належить реалізувати в Україні — народний, дер­жавний чи національний? Вони не тотожні, бо кожний має власний суб'єкт: народ, державу, націю. Завдан­ня — добитися їх органічного взаємозв'язку, усвідомлю­ючи, що державний та національний суверенітет є різ­ними формами народного суверенітету. А це потребує забезпечення:

— суверенітету української нації — національного су­веренітету, тобто повновладдя нації у вирішенні всіх пи­тань національного життя, зміцнення національної дер­жави, гармонізації відносин з іншими етносами;

— суверенітету української держави — державного суверенітету як верховенства, повноти державної влади України в межах її території. Досвід сучасних країн свідчить, що принцип самови­значення етносів, нації реалізується в найрізноманітніших формах — регіональної автономії, культурно-національної автономії, наданні всім етнічним групам (етнічним мен­шинам) реальних можливостей для вільного розвитку.

Етнодержавознавчий підхід має реальну змогу поста­вити в центр етнонаціональної та державно-правової дія­льності етнічну людину, її життя, честь і гідність, мате­ріальні й духовні блага, особисту недоторканість та інші права і свободи, закріплені у Загальній декларації прав людини, міжнародних пактах з прав людини та в інших документах НБСЄ. Виходячи з цього, особистість і нація є рівними суб'єктами етнонаціональної політики, а на­ціональні права — невід'ємна складова загальновизна­них прав людини.

Важливою проблемою в етнонаціональному розвитку є права національних меншин. Часто їх розглядають як особливі права, інколи невиправдано прирівнюють до привілеїв. Насправді спеціальні права національних мен­шин відображають концепцію реальної, а не формальної рівності (тобто фактичної рівності, а не юридичної). Тер­мін «спеціальні» означає, що певна категорія прав нада­ється національним, етнічним групам з метою захисту їх культури, віросповідання, мови тощо.

Права національних меншин є водночас правами лю­дини, адже тільки правовий режим, який гарантує осно­вні права (для всіх) і спеціальні права (національних ме­ншин), здатний створити справедливі умови для всіх груп, у тому числі й етнічних. Обидві групи прав важли­ві для розвитку національних меншин і не є антагоністи­чними: захист прав національних меншин не буде ефек­тивним у державі, яка не забезпечує прав людини, і навпаки, певний обсяг гарантування однієї групи прав є необхідною передумовою для реалізації іншої групи.

Етнонаціональна політика одночасно із забезпечен­ням прав національних меншин має забезпечити життє­діяльність титульної нації. Тому важливо, щоб ознаки української ідентичності відігравали функціональну роль самозбереження і відтворення українського етносу як ці­лісного організму, структуроутворюючої складової укра­їнського соціуму.

Невідкладними завданнями нашого часу є всебічне сприяння консолідаційним процесам у середовищі укра­їнської нації, перетворення її на суспільний етносоціальний організм в українському соціумі; вироблення і закрі­плення самобутнього стереотипу поведінки, світосприй­мання і світогляду, створення ефективної системи відтво­рення всіх рівнів суспільності — індивідуального, колек­тивного, етнічного, національного; подолання в розвитку українського суспільства комплексу меншовартості, вто­ринності. Не менш значущими є перетворення національ­ної самосвідомості на дійовий чинник державотворення, концентрацію національного «духу» в площині самороз­витку, самореалізації етносу, формування державницької волі народу, розбудову самої держави.

Державна етнонаціональна політика має стати важ­ливим чинником реалізації одного з головних завдань держави: сприяти кожному з неукраїнських народів за­йняти в процесі етнонаціонального пробудження те міс­це, яке б найбільше відповідало його об'єктивним потре­бам і одночасно зміцнювало б українську державність. Втілення такої політики має відбуватися через забезпе­чення національних прав, до яких належать:

1. Право на вільну національну самоідентифікацію. Згідно з ним кожна людина має право вільно обирати на­ціональну належність або ж визнавати себе особою без національності. Національність громадян деяких держав у державних документах не фіксується. Проте це не ви­ключає можливості національних кадастрів (реєстрів), у які на добровільній основі може бути внесена певна осо­ба з правом вільного виключення з них. Подібні кадаст­ри складають з метою статистичного обліку національ­них потреб, для правозахисної діяльності.

2. Право народу (нації) на самовизначення. Всі наро­ди користуються ним відповідно до міжнародних пактів про права людини. Це означає, що кожна людина має право вільно забезпечувати свій політичний статус, еко­номічний, соціальний та культурний розвиток. В основі народу як суб'єкта самовизначення знаходиться, як пра­вило, кожний етнос, з яким ідентифікується певна тери­торія.

3. Право на національно-територіальну автономію. Ним користуються етноси, які з різних причин не мо­жуть створити свою державність, а також народи (субет­носи), що компактно мешкають за межами своїх держав­них утворень. Національно-територіальна автономія передбачає створення національних адміністративно-те­риторіальних одиниць з відповідними органами місцево­го самоврядування, які з урахуванням місцевих особли­востей у межах чинного законодавства розробляють і ре- алізують заходи щодо задоволення національних потреб населення. Нерідко право на національно-територіальну автономію піддається серйозній критиці, оскільки його реалізація містить потенційну загрозу цілісності держа­ви (особливо унітарної).

4. Право на культурно-національну автономію, її до­цільність очевидна в тих випадках, коли національність, що компактно мешкає, не становить більшості населення регіону й у містах. У такій ситуації свої національно-культурні потреби субетноси забезпечують через діяль­ність національних громад (національно-культурних то­вариств, центрів, асоціацій) або ж спеціально обраних ор­ганів культурного самоврядування.

5. Право на захист від дискримінації за національ­ною ознакою. Жодна людина не може бути обмежена в правах у зв'язку з її національною належністю. Як окре­ма людина, так і народ у разі дискримінаційних дій, ге­ноциду щодо них мають право на повну і всебічну реабі­літацію та ліквідацію наслідків цих дій.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: