ПОЛІТИЧНА ВЛАДА І ПОЛІТИЧНА СИСТЕМА СУСПІЛЬСТВА

Політична влада

Влада є однією з фундаментальних засад політично­го розвитку суспільства. Вона має правовий, економіч­ний, духовно-ідеологічний характер, існує скрізь, де наяв­ні будь-які стійкі об'єднання людей, тісно пов'язана з політичною сферою, є засобом здійснення і способом утвердження певної політики. Політична влада виник­ла раніше за владу державну і визначає реальну здат­ність соціальної групи чи індивіда виявляти свою волю. Вона є невід'ємною складовою загального визначення влади як форми соціальних відносин, якій властивий все-охоплюючий характер, здатність проникати в усі сфе­ри людської діяльності.

Влада як системоутворюючий чинник політичної системи

Будь-яка система має системоутворюючий компонент. Для політичної системи ним є політична влада. Вона ін­тегрує всі елементи системи, навколо неї точиться полі­тична боротьба, вона — джерело соціального управління, яке, в свою чергу, є засобом здійснення влади. Отже, вла­да є необхідним регулятором життєдіяльності суспільст­ва, його розвитку та єдності.

Галузь політичної науки, яка досліджує владу, нази­вається кратологією, а вчені, які аналізують її — кратологами. Політологи по-різному тлумачать поняття «влада». Найприйнятнішим є визначення її як здатності, права і можливості розпоряджатися ким-небудь або чим-небудь, вирішальне впливати на долі, поведінку та діяль­ність людей за допомогою авторитету, волі, примусу, си­ли тощо.

Політична влада — здатність і можливість здійснювати визна­чальний вплив на діяльність, поведінку людей та їх об'єднань за допомогою волі, авторитету, права, насильства; організаційно-управлінський та регулятивно-контрольний механізм здійснення політики.

Більшість вчених вважає, що джерелом влади є полі­тичне панування, яке постає як панування інтересу, має багато форм, основною з яких влада. У політичній прак­тиці інколи помилково тлумачать навпаки, що влада — джерело панування. Автори таких тлумачень не врахову­ють, що для завоювання влади необхідно спершу стати реальною політичною панівною силою і завоювати владу, а далі — закріпити своє панування.

Поняття «політична влада» ширше від поняття «державна влада». По-перше, політична влада виникла раніше від державної, ще в додержавну добу. По-друге, не кожна політична влада є владою державною (наприк­лад, влада партій, рухів, громадських організацій), хоча будь-яка державна влада — завжди політична. По-третє, державна влада специфічна: тільки вона володіє монопо­лією на примус, правом видавати закони тощо. Проте, окрім примусу, вона послуговується іншими засобами впливу: переконанням, ідеологічними, економічними чинниками тощо.

Державна влада — вища форма політичної влади, що спирається на спеціальний управлінсько-владний апарат і володіє монополь­ним правом на видання законів, інших розпоряджень і актів, обо­в'язкових для всього населення.

Державна влада функціонує за політико-mepumopi-альним принципом. Це означає, що вона не визнає ні­яких родових відмінностей, а закріплює населення за певною географічною територією і перетворює його у сво­їх підданих (монархія) або у своїх громадян (республіка). Державна влада — суверенна, тобто верховна, самостійна, повна і неподільна в межах державних кордонів та неза­лежна і рівноправна в зовнішніх зносинах. Загалом проблема теоретичного аналізу політичної влади полягає у з'ясуванні трьох питань: сутність влади (кому вона служить?); зміст влади (у чиїх руках перебу­ває?); форма влади (як вона організована, якими є апа­рат і методи її здійснення).

Характеристика політичної влади потребує розгляду питання про її суб'єкт і об'єкт.

Суб'єкт політичної влади. Ним є джерело активної предметно-практичної політичної діяльності, спрямова­ної на об'єкт. Існує думка, що поняття «суб'єкт влади» і «носій влади» нетотожні. Суб'єкт влади — це соціальні групи, насамперед панівні класи, політичні еліти, окремі лідери; носії влади — державні та інші політичні органі­зації, органи і установи, утворені для реалізації інтересів політичне домінуючих соціальних груп. Такий поділ є відносним. Побутує й інша класифікація владних суб'єк­тів. Згідно з нею суб'єкти влади умовно поділяють на первинні й вторинні:

1. Первинним суб'єктом за республіканського, демо­кратичного правління є народ — носій суверенітету і єди­не джерело влади в державі. Він здійснює владу безпосе­редньо і через органи державної влади та місцевого само­врядування. Поняття народ неоднорідне: основними суб'єктами влади є великі групи населення, об'єднані спільністю корінних інтересів і цілей; неосновними — невеликі етнічні групи, релігійні громади тощо.

2. Вторинні суб'єкти носіїв влади — малі групи, пред­ставницькі колективи, партії, асоційовані групи, групи партикулярних (приватних, неофіційних) інтересів тощо. Суверенним суб'єктом політичної влади є громадянин держави, наділений конституційними правами та обо­в'язками. Суттєву роль у владних відносинах відіграють політичні лідери. Наслідки їхньої політики, як відомо, різні: прогресивні й регресивні, плідні та безплідні, бла­гополучні й трагічні. І, нарешті, сукупним (колектив­ним) носієм політичної влади є сама політична система суспільства як спосіб організації і розвитку соціальних спільнот і їх стосунків.

Об'єкт політичної влади. Це явища і процеси політич­ної сфери, на які спрямована дія суб'єктів політики. До розуміння об'єкта влади треба підходити діалектичне, оскільки певні суб'єкти і об'єкти влади можуть мінятись місцями залежно від обставин і ролі. Скажімо, класи, со­ціальні групи, етнічні спільноти, окремі громадяни, гро­мадсько-політичні організації є суб'єктами або носіями

політичної влади, водночас вони І стосунки між ними є об'єктами владного впливу. До об'єктів політичної влади відносять також усі сфери суспільного життя — економі­чну, духовну, соціальну, науково-технічну тощо, суспіль­ство загалом.

Основні концепції політичної влади

На сьогодні в науковій літературі існує понад 300 визначень влади. Існування багатьох концепцій влади є свідченням творчих пошуків і водночас недостатньої вивченості проблеми.

Нормативно-формалістична концепція. Згідно з нею джерелом і змістом влади є система норм, передусім, правових. Інколи цю концепцію називають легітиміст­ською (лат. legitimus — законний). Вона виходить з того, що закон виступає і як правовий, і як моральний чин­ник, який має юридичну силу. Глибокі історичні корені цієї обставини породили легітимізм як політичну конце­пцію, головна ідея якої полягає в абсолютизації право­вих норм влади. Як політична доктрина вчення постало в IX—III ст. до н. е. за існування абсолютної монархії. Тоді державна влада реалізовувала абсолютну владу пра­вителя, діяла деспотично, а в управлінні була вкрай бю­рократизованою. Нині в демократичних державах легіти­мізм базується на звеличенні закону — основної регулю­ючої норми.

Органістична концепція, її змістом є різні версії функціоналізму, структуралізму й солідаризму, що ви­значають загальносуспільні функції влади, які примен­шують або ігнорують її класовий характер. Наприклад, за структурно-функціоналістською теорією влада — це особливий вид відносин між управляючими і підлегли­ми. Роль особи в політичній системі чітко визначена: під­тримка існуючої суспільної системи.

У річищі органістичної концепції влади перебуває й елітна теорія влади. Виникнення її обґрунтовується іс­нуванням у суспільстві еліти (фран. elite — краще, добі­рне, вибране), покликаної управляти масами людей не-елітного стану, усіма соціальними процесами в суспільс­тві (італійські вчені Моска, Парето, німецький до­слідник Міхельс та ін.). Щодо розуміння сутності еліти нині немає одностайності. Одні відносять до неї найак­тивніших у політиці, інші — високопрофесійних чи бататих осіб. Так чи інакше, ця концепція стверджує винят­ковість носіїв влади, вважаючи еліту суто політичним явищем, незалежно від сфери впливу. Однак історичний прогрес вона розглядає як сукупність циклів зміни пану­ючих еліт («колообіг еліт»). Ця концепція вважає ідею народного суверенітету утопічним міфом (один з її посту­латів гласить, що народ відсторонений від влади), ствер­джує, що соціальна нерівність — основа життя. Стриж­нем теорії еліт є абсолютизація відносин владарювання одних і підкорення інших. Влада виникає як іманентна (внутрішньо зумовлена) властивість постійно існуючої в суспільстві еліти. Правда, деякі західні дослідники кри­тикують цю терію за те, що вона не враховує існування «середнього класу», який становить більшість населення розвинутих суспільств, нівелюючи їхню соціальну поля-ризованість та елітність.

Суб'єктивно-психологічна концепція. Вона пояснює владу як вроджений інстинктивний потяг людини до влади, панування аж до агресії. Серед доктрин — біхевіористська теорія влади. Вона орієнтує на дослідження індивідуальної поведінки людей у сфері владних відно­син, а прагнення до влади проголошує домінуючою ри­сою людської поведінки і свідомості. Владу тлумачить і як мету, і як засіб. Згідно з поглядами американського політолога Г. Лассуела, будь-який вплив на політику прирівнюється до прагнення влади. У політиці все є вла­дою, а будь-яка влада є політикою. До суб'єктивно-психологічного напряму примикає іструменталістський підхід до розуміння влади — зведення її до вико­ристання певних засобів, зокрема насильства і примусу тощо.

Індивідуалістично-соціологічна концепція, її прихи­льники розглядають владу як гру інтересів — особистих суперечностей між свободою одних та її обмеженнями щодо інших. Цю «гру» забезпечують угоди, переговори, її успіх залежить від здібностей, волі, гнучкості суб'єк­тів, правил «політичної гри» тощо.

Марксистська концепція влади. Беручи за основу пе­редусім економічні інтереси, що визначають зміст і фор­му реалізації класових інтересів, вона тлумачить полі­тичну владу як панування певного класу. За Марксом, той клас, який володіє засобами виробництва, а отже, й більшою частиною національного багатства, диктує свою волю в суспільстві. У його руках державна влада, що за­хищає його ж інтереси. Для нього існує і демократія.

Нині популярною є реляціоністська теорія влади (П. Блау, Дж. Картрайт та ін.), яка тлумачить владу як міжособові стосунки, що дають змогу здійснювати вольо­вий вплив на індивіда і змінювати його поведінку. Тому американський соціолог П. Блау визначає владу як здат­ність одного індивіда (чи групи) нав'язувати свою волю ін­шим, не нехтуючи такими засобами, як страх, покарання тощо.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: