ІУ.3.1. Оцінка і спонукання

Афективна сфера (потяги, емоції, почуття і воля) пізнається особистістю через самоспостереження. Згідно із суб'єктивною психологією — це єдиний метод пізнання психіки взагалі, а такої її інтимної сфери, як емоційна — і поготів. Але ми не лише заглиблюємося у свої пережи­вання, милуємось переливами наших почуттів, ми діємо на основі цих переживань. Афективна сфера психіки — це та, яка хвилює, рухає. Наші потяги можуть змінювати спрямо­ваність наших дій. Наші переживання виявляються зов­нішньо у виразних рухах, у зміні кольору обличчя. Наша

воля втілюється в наших учинках. Така об'єктивація висту­пає реальною основою не лише самопізнання, а й роз­криття афективної сфери особистості за допомогою об'єк­тивних методів емпіричного дослідження.

Вплив потягів, емоцій, пристрастей на наші дії й наше життя незаперечний. Ми можемо наробити дурниць від об­рази і зламати свою долю. Переживання почуття провини — це найбільша кара для людини. Ірраціонально почуття про­вини може знаходити вихід і у хворобах. Людина своїми стражданнями немов розраховується за те, у чому вона вин­на, і їй стає легше. Ця плата — прояв нашої афективної сфери. Але людина не пасивна істота, вона може творити афективну сферу. А для цьогр треба з'ясувати функціональ­не призначення наших потягів, емоцій, почуттів, волі. Лише знання про їх існування ще не дає можливості керувати ними. Треба знати, яка функція їм відведена у взаємодії людини з реальним світом.

Одне із загальноприйнятих положень у психологи емо­цій — емоції виконують функцію оцінки.

Незалежно від того, як в історії психології трактувались емоційні явища — чи то як вид відчуттів (периферична теорія), чи суджень (штелектуалістична теорія) — за ними завжди визнавалася здатність оцінювати, хоча й дискутува­лося, що саме (речі — через потребу в них; дії — на шляху до мети; або відношення) і як саме (свідомо, несвідомо, відносно, абсолютно).

Оскільки діяльність — це завжди діяльність суб'єкта, її виконання передбачає, крім об'єктивної інформації про се­редовище, інформацію від суб'єкта про те, що саме в дано­му середовищі йому потрібно і чого треба уникати. Емоції виділяють предмет за його суб'єктивною цінністю.

В емоціях як суб'єктивні переживання, так і їхні об'єк­тивні прояви детерміновані впливом зовнішнього світу і виступають його відображенням. Зміст відображення в емо­ціях (тобто вплив зовнішніх предметів і внутрішнього сере­довища) переживається лише як те, що притаманне суб'єк­тові, лише як його внутрішній стан. В емоційних явищах зовнішній вплив усвідомлюється як зміна в самому суб'єкті. Оскільки в емоціях предмети, що відображаються, зачіпають потреби суб'єкта, то передовсім відбувається їх порівняння, оцінювання відносно того, що йому необхідно. Міра такої оцін­ки є особистішою. А тому зовнішній вплив вимірюється чимось таким, що належить особистості, притаманне їй, і набирає емоційного характеру.

Саме завдяки оцінці виникає симпатія між людьми на основі спільності інтересів, поглядів. Співпереживання, спів­звучність, синтонія з емоційним світом іншої людини по­в'язані з'цінністю, значущістю іншої людини як реальності для нас. Синтонія — явище досить специфічне. Вона трап­ляється навіть у розумово відсталих людей, однак може бути відсутньою у високочолого «інтелектуала». Є чимало дітей, які багато читають, знають, але в них не розвинена син­тонія, вони не можуть збагнути емоційний стан навіть близь­ких, симпатичних їм людей, не здатні відгукнутися на нього.

Людина — стражденна істота, але її страждання діяльне, Хоча речі існують незалежно від людини, вони є предметом її потреб. Людина намагається оволодіти ними, привлас­нити їх. Це намагання пов'язане з функцією спонукання як найважливішого мотиву поведінки (С. Л. Рубінштейн, 1946; Б. І. Додонов, 1978).

Самоспостереження свідчить: ми робимо щось, бо так нам хочеться. Ми прагнемо до задоволення і уникаємо не­приємностей. Теорія гедонізму розглядає прагнення до задо­волення як головний мотив людського життя. Відома «хитра стратегія щастя» англійського філософа Д. Мілля: «Треба прагнути не до переживання задоволення, а до досягнення таких цілей, які породжують це переживання». Це положен­ня можна вважати першим моментом можливості керувати афективними проявами.

Звичайно, кожна людина прагне до щастя, та воно не означає повноти задоволень. Психологічні дані спростову­ють гедонізм, який абсолютизує прагнення до задоволення. Постійне чуттєве зосередження людини на досягненні при­ємного емоційного стану призводить до патологічних явищ (алкоголізм, наркоманія). Коли людина формує свою мету в емоційних термінах (зловити кайф), вона відволікається від конкретних властивостей предмета (людей чи речей), взає­модія з яким може дати бажане задоволення і до вибору якого вона ставиться дуже прискіпливо. Нерідко людина не знає, яким цей предмет мас бути, але добре знає, яким він не повинен бути. Тому нам легше формулювати своє бажан­ня в емоційних термінах, ніж у предметних характерис­тиках.

Отже, головна функція емоцій — оцінна пов'язана з виді­ленням актуально значущого в предметі, явищі, світі. Оціни­ти — Це означає співвіднести з мірою, яка належить осо­бистості. Особистість творить свою міру не лише на

афективній основі, на основі потягів, а виходячи з розуму, інтелекту. Оцінюючи, виділяючи значуще, особистість не лише пристосовує, адаптує предмети та явища до своєї міри, вона створює нові виміри, еталони, розвиваючи, творячи саму себе. Творення нових цінностей — це ще один, другий момент можливості керувати афективними проявами.

Пошук міри оцінки нових цінностей потребує порів­няння. В цьому виявляється єдшсть пізнавальної й афек­тивної сфер. Особливо виразно оцінна функція на основі порівняння відображається в таких емоціях-почуттях, як за­здрість, зловтіха, гонор, гордість, почуття винятковості. Ко­ли ми пишаємось собою чи нас беруть завидки, ми оці­нюємо себе, порівнюючи з іншими, і ця оцінка має зма­гальний характер. В умовах постійного суперництва і успіх і невдача однаково небезпечні: за невдачі людину зімнуть, і тоді її полонять негативні емоції; за успіху вона матиме ворогів. У разі відмови від суперництва існує велика ймо­вірність виникнення почуття невпевненості і навіть меншо­вартості. Тут потрібні влада розуму над емоціями, аналіз того, які ознаки ми обираємо для порівняння. Як відомо, зосередженість на одному, умовно виділеному елементі ці­лісного явища, веде до зміни його сприйняття в цілому. Аналіз переживань емоцій спричинює зміну їх змісту. Від заздрості ми можемо перейти до почуття поблажливості, від зловтіхи до жалості. Це — третій момент можливості керу­вати афективною сферою.

Через емоції особистість пізнає себе, визначає, що для неї не є байдужим, як це виявляється. Біда іншої людини звичайно викликає співчуття. Коли ж ми раптом відчуваємо зловтіху, то це сигнал того, що треба розібратися у своєму ставленні, відкоршувати свою поведінку, спираючись на вказані моменти.

На основі оцінки формується спонукання, що найвираз­ніше виявляється у пристрастях. Для пристрасті характерне специфічне поєднання активності з пасивністю. Пристрасті оволодівають нами, і ми пасивні перед цією силою. Але ця сила від нас і виходить. Пристрасть спонукає до активності. Пристрасть — це джерело самоствердження особистості, це велика сила, і тому важливо, на що вона спрямована. Вона може бути як згубною, фатальною, так і величною, твор­чою.

Пристрасті визначають емоційну спрямованість особис­тості, тобто її прагнення до певних переживань свого став­лення до дійсності. У зв'язку з цим виділяють такі типи емоційної спрямованості особистості: альтруїстичні (потре-

ба переживати емоції, що виникають в умовах співпраці, допомоги іншим); глоричні (переживання слави, самоствер­дження); праксичні (емоції, що виникають зі зміною діяль­ності); романтичні (прагнення до незвичайного, таємни­чого);'акізитивні (пов'язані з придбанням, накопиченням, що виходить за межі практичної потреби) та ін. (Б. І. Додо-

нов).

Пристрасні натури відрізняються від емоційних І сенти­ментальних. Власне сентиментальні натури переживають свої почуття, віддаючись їх вібраціям, сентиментальні зде­більшого споглядають свої почуття, милуючись їх перели­вами; натури ж пристрасні живуть своїм почуттям, утілю­ючи його напруження в дію. В емоційних натур панує афек-тивність як збудливість, уразливість, вони скоріше порива­ються до дій, ніж діють; це емоційно збудливі особистості, для них важливіше саме хвилювання, ніж те, що його ви­кликало. Сентиментальні натури — чутливі й пасивні. Для натури пристрасної почуття становить пристрасне спону­кання.

Таким чином, емоції, виконуючи функцію оцінки, ін­формуючи про значення того чи іншого явища для особис­тості та спонукаючи до дії, зумовлюють загальну спрямо­ваність і динаміку її поведінки.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: