Поняття та сутність правової держави. Становлення правової держави в Україні. 3 страница

Згідно з теорією корпоративної демократії політика має здійснюватись за участю держави та обмеженої кількості наймасовіших і найвпливовіших організацій, передусім об'єднань підприємців і профспілок як виразників інтересів широких верств населення. Така політика дістала назву політики соціального партнерства, або трипартизму. В багатьох країнах Заходу створені засновані на представництві підприємців, профспілок і держави спеціальні трипартистські органи, які визначають основні параметри соціально-економічної стратегії держави. За своїм змістом теорія корпоративної демократії близька до теорії плюралістичної демократії. Основна відмінність між ними полягає в тому, що плюралістична демократія передбачає політичне представництво всієї багатоманітності соціальних інтересів, а корпоративна демократія обмежує це представництво лише найвпливовішими об'єднаннями.

Теорія прямої (чи ідентитарной) демократії, одним з авторів якої був Ж.-Ж. Руссо, заперечує принцип показності. Демократія розглядається як пряме правління народу, який сам здатний виразити свою єдину волю. У цій теорії немає ділення на керівників і керованих. Загальна воля народу, виражена на зборах, є основою діяльності урядів і складання законів.

В основі теорії партисипаторної (від англ. participate — брати участь), учасницької демократії - переконання про здатність громадян не лише брати участь у виборах, референдумах, плебісцитах, а й безпосередньо у політичному процесі — у підготовці, прийнятті та впровадженні владних рішень. її прихильники вірять у те, що людям притаманне раціональне начало, розуміння добра і зла, що вони здатні свідомо ухвалювати розумні рішення. Ірраціоналізм та спонтанність поведінки мас, на що посилаються елітаристи, можна подолати у процесі підвищення освітнього рівня та компетентності народу.

Теорія елітарної демократії. Елітаристи наголошують на необхідності обмеження участі мас в управлінні суспільством - реальна влада має належати політичній еліті, яка розглядається не лише як верства, котрій притаманні необхідні для управління якості, а й як захисниця демократичних цінностей, здатна стримувати властиві для мас ірраціоналізм, емоційну неврівноваженість і радикалізм. Демократію елітаристи розглядають як конкуренцію потенційних керівників за довіру виборців; народові ж має належати лише право періодичного, здебільшого електорального, контролю за складом еліти.

Істотне поширення останніми роками отримали теорія ринкової демократії, що представляють організацію цієї системи влади як аналог економічної системи, в якій відбувається постійний обмін "товарами", в якому продавці-носії влади міняють свої вигоди, статуси, привілеї на "підтримку" виборців. Таким чином, під політичною дією розуміється тільки електоральна поведінка, у рамках якої акт подання голосу трактується як свого роду "купівля" або "інвестиція", а виборці в основному розглядаються як пасивні «споживачі».

24. В. Липинський “Листи до братів-хліборобів”. Видатним українським політичним мислителем і політичним діячем консервативного напрямку був В.Липинський (1882-1931). Українська держава у майбутньому, на думку Липинського, має бути назалежною монархією спадкового характеру з обов'язковою передачею успадкованої гетьманської влади. В Україні гетьман повинен уособлювати державу і виступати своєрідним "національним прапором", найвищим символом держави. Ос­новним пунктом українського державного будівництва Липинський вважав встановлення правової монархії у традиційній формі гетьманату.

У “Листах до братів-хліборобів” Липинський обґрунтовує концепцію української монархічної держави на базі дідичного гетьманату, спираючись на ідеологію українського консерватизму.

Майбутня українська держава, за Липинським, це – незалежна монархія дідичного (спадкового) характеру з обов’язковою передачею успадкованої гетьманської влади. Гетьман уособлює державу і є своєрідним “національним прапором”, найвищим символом держави. Гетьманська влада спирається на традиції, започатковані ще Б.Хмельницьким. Навколо гетьмана об’єднується уся Україна, і його існування дає можливість співпрацювати в ім’я добробуту держави різним політичним угрупованням. “При монархії, - зазначає вчений, - найвище місце репрезентації держави зайняте раз і назавжди гетьманом. Ніхто з монархістів не може претендувати на це найвище місце. Тому кожен скеровує свою увагу... щоб вище місце здобути своїм найкращим виконуванням покладених на нього обов’язків”.

Політична програма В.Липинського базувалася на таких юридичних та економічних засадах: 1) гарантія недоторканності особи; 2) за­безпечення права приватної власності на землю; 3) проведення аграр­ної реформи; 4) гарантія об'єднання в українській державі всіх укра­їнських земель, а в зовнішній політиці — військового та економічного союзу з Росією і Білорусією. В.Липинський дає своє визначення і поняттю української нації. Нація — це реалізація хотіння до буття нацією. Коли нема хотіння, ви­явленого в формі ідеї, — нема нації. Але так само нема нації, коли це хотіння не реалізується в матеріальних формах держави. Вчений говорить про три вічні стадії, які наслідують одна одну і через які проходять у своєму житті всі нації (вже згадувані класократія, демократія та охлократія. У цілому високо оцінюючи роль української творчої інтелігенції, її великі заслуги перед нацією на ниві культурної та наукової праці, літератури, кооперації, Липинський водночас відзначає її абсолютну нездатність до праці політичної. В.Липинський зазначав, що одним із головних політичних зав­дань української еліти має бути тривале виховання провідними вер­ствами, об'єднаними в організацію, всього українського громадян­ства в дусі державно-ідеалістичної ідеї, боротьба за здійснення якої, на його думку, завжди була необхідною передумовою перетворення нації недержавної в державну.

25. Платон “Держава”. Погляди рабовласницької аристократії виражав Платон (427—347 рр. до н.е.). Платон мріяв про ідеальну державу. Політичний ідеал Платона — аристократичний державний устрій, «влада кращих». Він виступає з різкою критикою рабовласницької демократії, з ненавистю ставиться до тиранії, олігархії (влади багатих), тимократії (влади військових). Усім цим формам організації влади протиставляє власний проект досконалої держави й правління.

Основна суть платонівської держави — справедливість, що полягає у ретельному виконанні кожним членом суспільства своїх обов'язків. Останні визначаються природними нахилами людини. На чолі такої держави стоять філософи, які на основі вічних ідей мудро керують суспільством.

Навчання. У своїй утопічній праці він вважає, що навчання повинно здійснюватися за допомогою строгої цензури. Гомер та інші заборонені, оскільки вони показують погану поведінку богів, викликають у читача страх перед смертю та з інших причин. Окрім цього, не може бути оповідань, в яких погане є щасливим, а добре — ні. Також під заборону підпадають драми, оскільки добра людина не повинна бути готовою зображати погану. Платон вважає за потрібне об'явити всіх поетів в своїй державі «персонами нон ґрата». Під цензуру підпадає також музика. Допускаються прості ритми, які висловлюють хоробре та героїчне життя, радість.

Верстви населення. Контроль населення здійснюється наступним чином: найкращі батьки повинні народжувати найбільше дітей. Перших зводять на великих святах за допомогою підтасованої лотереї. При цьому, брехня є прерогативою держави. Слабих дітей знищують після народження. Тільки у віці 20-40 (жінки) та 30-50 (чоловіки) дозволяється мати дітей. Все інше дозволено, але повинно бути абортовано. Діти забираються у батьків після народження, без реєстрації. Молоді називають всіх старших громадян тато або мати, або різновікових — брат та сестра.

Етика. Справедливість забезпечується, коли всі 3 верстви суспільства — солдати, маса та контролери — можуть займатися власними справами без того, щоб втручатися в справи інших верств, іншими словами, коли забезпечена спеціалізація. Всі виконують дані їм завдання, дотримуються своїх чеснот. Із цього виводиться етика Платона з основними чеснотами — мудрість,хоробрість, розважливість та справедливість. Проте, більшість прав отримують контролери, оскільки є наймудрішими із усіх. Отже, розум (контролери) повинен керувати, воля (солдати) виконувати, а інстинкт/почуття (маса) — дотримуватися наказів інших двох сил.

26. Політичні режими, їх сутність та типологія. Поняття "політичний режим" можна визначити як систему способів і методів управління певним державне організованим суспільством або як систему способів і методів взаємодії суспільства та органів політичної влади. Французький політолог Моріс Дюверже дає змістовну формулу політичного режиму як «певного поєднання системи політичних партій, способу голосування, одного або декількох типів прийняття рішень, однієї або декількох структур груп тиску».

Будь-який політичний режим формується спонтанно, внаслідок спільних зусиль багатьох суб´єктів i політичного процесу і не може бути встановлений конституціями або іншими законами. Основні чинники:

- процедурами і способами організації владних інститутів та безпосереднім здійсненням у влади;

- стилем ухвалення суспільно-політичних рішень;

- відносинами між політичною владою та громадянами.

Найпоширенішою є тричленна класифікація режимів на:

- тоталітарні (офіційна ідеологія, яка претендує на охоплення всіх аспектів людського існування і орієнтується на досягнення одвічних цілей, наприклад на створення "досконалого суспільства"; Основні положення:масова партія, яка зливається з державною бюрократичною організацією; монополія партії над ефективними засобами комунікації; концентрація в руках партії і держави всіх засобів збройного насильства; централізований контроль і керівництво економікою; система терористичної поліцейської влади.;)

- авторитарні.

- демократичні.

Основними компонентами політичного режиму є: принцип легітимності (законності), структура інститутів, система політичних партій і рухів, і, нарешті, форма і роль держави у здійсненні влади.

27. Політичні конфлікти. Джерела походження та способи врегулювання. Управління конфліктом – врегулювання, розв’язання, придушення, а також ініціювання певних конфліктних ситуацій в інтересах суспільства в цілому чи окремих його суб’єктів. Соціальні фактори: 1) різноманітні форми і аспекти суспільних відносин, що визначають розбіжність статусів суб'єктів політики, їх рольових призначень і функцій, інтересів і потреби у владі, недолік ресурсів і т.д.; 2) розбіжності людей (їх груп і об'єднань) у базових цінностях і політичних ідеалах, в оцінках історичних і актуальних подій, а також в інших об'єктивно значущих уявленнях про політичні явища; 3) процеси ідентифікації громадян, усвідомлення ними своєї приналежності до соціальних, етнічних, релігійних та іншим спільнотам та об'єднанням, що визначає розуміння ними свого місця в соціальній і політичній системі.

Способи і стилі поведінки в конфліктній ситуації.

Морально-правовий робить можливим врегулювання конфлікту з допомогою вибору правових і моральних норм. Силовий підхід використовується, коли за нерівності партнерів сильніша сторона намагається придушити слабшу й нав’язати їй свою волю. Реалістичний підхід. Прихильники даного підходу розуміють, що миру не може бути ніколи, тільки перемир’я, що довготривалої стабільності він не приносить, бо відбувається не вирішення. А тимчасове врегулювання проблеми. Ідеалістичний підхід має місце, коли всі зацікавлені сторони незалежно від стану і статусу, встановлюють взаємовідносини, прийняті для всіх, що відповідають індивідуальним розглядам кожного. Інтегративний спосіб передбачає, що кожна зі сторін, забуваючи про свої попередні цілі й цінності, знаходить нові взаємоприйнятні.

Першою дією з управління конфліктом слід вважати його інститутціоналізацію – встановлення чіткої процедури врегулювання цього конфлікту.

Наступний етап – легітимізація конфлікту: він має показати, наскільки добрі чи погані норми та правила, що виступають у формі законів, указів, протоколів, меморандумів.

Подальший етап управління конфліктом – структурування конфліктуючих груп.

Завершальний етап управління конфліктом – редукція тобто послідовне ослаблення конфлікту завдяки переведенню його на інший рівень.

28. Ідеї федералізму та національно-територіальної автономії Драгоманова та Грушевського. Політичні погляди Михайла Драгоманова формувалися під значним впливом поширених у тогочасній Європі лібераль­них і особливо соціалістичних ідей. Перехід від родопле­мінної організації суспільного життя до держави він пояснював дією таких чинників, як розвиток сім'ї, мате­ріального виробництва, класової боротьби, концентрація земель унаслідок завоювань. Однак М. Драгоманов не поділяв марксистську тезу про визначальну роль матеріаль­ного виробництва в суспільному розвитку. Він вважав, що економічна діяльність задовольняє лише одну з потреб людини — «живлення», тоді як існують інші не менш важливі потреби — розмноження, пізнання, розваги. Люди прагнуть до спілкування та об'єднання, основними формами яких є громада й товариство. Поняття «громада» є ключовим у політичних поглядах М. Драгоманова. На його думку, головним критерієм оцінки діяльності держави є служіння суспільному благу. Суть держави полягає в правах і свободах, якими наділені громадяни. Політична історія людства є кругообігом трьох основних форм держави — аристократії, монархії й демократії. Громада у М. Драгоманова – це первинна ланка органі­зації суспільного життя. Стосунки між громадами мають будуватися на федеративних засадах. Федерація утворюється в результаті децентралізації управління державою з громад як більш дрібних суспільних об'єднань. Громади як вільні й самостійні утворення будують федерацію знизу догори — аж до всесвітньої федерації як наступниці держави. Федерація втрачатиме державні функції і поступово прийде до адміністративної автономії та децентралізації. Головну причину поділу суспільства на багатих і бідних М, Драгоманов убачав у приватній власності. Покінчити зі злиденністю і гнобленням можна тільки шляхом організації колективної праці за умови колективної власності громади на землю та знаряддя праці. Здійснення переходу до нового ладу можливе еволюційним шляхом демократизації, піднесення культури і свідомості народу. М. Драгоманов виступав проти революційних перетворень. Принцип федералізму був визначальним у поглядах М. Драгоманова й на національне питання. Він заперечував ідею національної державності, вважав, що політичною фор­мою організації суспільного життя має бути федерація.

За діяльності М.С.Грушевського (1866-1934) стосовно своїх політичних поглядів, він визначав у праці «Українська партія соціалістів-революціонерів та її завдання». У цій праці розкривається сутність народницького світогляду вченого — ідея пріоритетів інтересів народу, суспільства над інтересами держави. Цю ідею він відстоював протягом усієї своєї наукової та громадської діяльності. Виходячи із пріоритету ідеї народності, Грушевський звертається до дослідження історії українського народу як окремої етнокультурної одиниці, чому він присвятив десятки років наполегливої праці. Саме дослідження історії українського на­роду привели вченого до обґрунтування історико-юридичних прав цього на­роду на самостійність і власну державність. Вчений дійшов висновку, що селянство є осно­вою української нації і самим історичним процесом воно навчено дивитися на себе як на єдиного справжнього представника нації, що воно є сильним, активним і національне відмінним від селянства Московщини, що Україна взагалі є країна землеробська, мужицька, з мужицькою культурою.

29. Н. Макіавеллі «Державець». У центр світобачення поставив людину, яка у своїй діяльності керується власними інтересами. Мислитель доводить, що політичні події, зміни в державі відбуваються не з Божої волі, не з примхи чи фантазії людей, а мають об'єктивний характер. Н. Макіавеллі намагається розкрити закономірності сус­пільно-політичних явищ, з'ясувати причини зміни однієї форми держави іншою, визначити найкращу з них, розгля­нути проблеми співвідношення влади правителя і народу тощо. Державу розглядав як політичний стан сус­пільства, що характеризується певними відносинами між владою і підданими. Учений вважав, що державу створили не Бог, а люди, виходячи з потреби спільного блага. Метою держави є забезпечення кожному вільного користування майном і безпеки. Але після того як влада стала спадковою, нащад­ки вождів все більше відхилялися від справедливості і перейшли до пригнічення народу. Абсолютна влада швидко розбещує як правителів, так і підданих. У результаті монархія перетворюється на тиранію, яка не має права на існування і мусить бути знищена разом з тираном. Настає аристократичне правління, з часом воно вироджується в олігархію, яка зазнає участі тиранії. Далі народ вводить народне правління, після чого кругообіг форм держави повторюється.

Н. Макіавеллі розрізняє монархію, аристократію і народ­не правління, спотворенням яких є тиранія, олігархія та охлократія. Перші три форми правління він називає пра­вильними, але вважає їх нестійкими й недовготривалими. Найкращою, на його думку, є змішана форма, в якій поєд­нуються елементи всіх правильних форм. Віддає перевагу республіці, бо вона найбільше відповідає вимогам рівності і свободи. Республіка є більш стійкою, ніж монархія, вона краще пристосовується до різних умов, забезпечує єдність і міць держави, породжує в людей патріотизм. Принципово іншими є його погляди, подані у трактаті «Правитель». Основний зміст цієї праці складають змалювання образу ідеального, на думку Н. Макіавеллі, правителя та рекомендації щодо того, як йому здійснювати і зміцнювати свою владу. Н.Макіавеллі стверджував, що заради досягнення політичних цілей правитель може використовувати будь-які засоби, незважаючи на вимоги моралі: вдаватися до обману, діяти лестощами і грубою силою, фізично знищувати своїх політичних противників тощо. Правитель має бути схожим на сильного лева, щоб страхати вовків, і на хитрого лиса, щоб не втрапити в пастку.

Трактат «Державець» - це керівництво по створенню сильної централізованої держави в Італії, до речі, це завдання італійці зуміли виконати тільки в 19 ст., з великим запізненням від інших європейських країн.

Способи захоплення престолу:

• Потрібно набувати владу не милістю долі, а особистою доблестю. Саме так поступали Кир і Ромул.

• Можна купувати владу навіть за допомогою злодіянь. Жорстокість застосована добре, коли її виявляють швидко і відразу, але не упираються у ній, і погано застосована, коли розправи спочатку відбуваються рідко, але з часом частішають, а не стають рідше.

Способи утримання тиранічної влади у завойованій країні:

• Викорінити рід колишнього державця.

• Переселитися на проживання в завойовану країну, бо тільки так можна своєчасно помітити смуту.

• Заснувати колонії у завойованій країні.

• У чужій країні державець повинен стати захисником слабких сусідів і повинен послаблювати, громити сильних.

• Потрібно зруйнувати завойоване держава або обкласти його даниною.

Способи утримання тиранічної влади і боротьби проти загрози політичних змов:

• Потрібно панувати в оточенні слуг, поставлених за бажанням правителя, а не в оточенні баронів, панівне не його милістю, а в силу давнини роду.

• Потрібно забезпечити себе від ворогів, придбати друзів, перемагати силою або хитрістю, вселяти страх і любов народу, а солдатам - послух, мати віддане і надійне військо, усувати людей, які можуть або повинні нашкодити, оновлювати старі порядки, позбуватися від ненадійного війська і створювати своє, являти суворість і милість, великодушність і щедрість, вести дружбу з правителями і королями так, щоб вони або з чемністю надавали послуги, або утримувалися від нападів.

• Єдиновладдя засновується або знаттю, або народом. Після цього державець не вільний обирати народ, але вільний вибирати знати, бо це його право карати і милувати, наближати і піддавати опалі.

• Державець повинен спиратися на власне військо з громадян і не повинен спиратися на наймане або союзницьке військо. Військова справа - є єдиний обов'язок, який державець не може покласти на своїх слуг.

• Державцю слід побоюватися таємних змов. Для цього не слід робити запеклими знати і слід бути угодним народу.

Якості характеру, якими повинен володіти державець:

• Державець повинен бути скупим, а не щедрим, щоб не оббирати підданих і мати засоби для оборони. Ніщо інше не виснажує держави так, як щедрість.

• Державець повинен бути в міру жорстоким, щоб уберегти суспільство від безладу, який породжує грабежі та вбивства. Від цього страждає все населення, тоді як від кар страждають лише окремі люди.

• Вигідніше для державця, коли його бояться, ніж коли його люблять. Бо люди за своєю природою невдячні й непостійні, схильні до лицемірства і обману, їх відлякує небезпеку і тягне нажива.

• Державець може порушувати своє чесне слово в міру потреби.

• Державець не повинен порушувати презирство до себе. Презирство до себе державці збуджують своєю мінливістю, легковажністю, зніженістю, боягузтвом і нерішучістю.

Висновок: Якщо державець хоче зберегти владу, він повинен іноді відступати від добра, норм моралі і користуватися цим умінням у міру потреби. Про державця судять по кінцевому результату, тому нехай державець намагаються зберегти владу і здобути перемогу. Для цього всі засоби хороші.

30. Теоретичні засади консервативної ідеології. Термін “ консерватизм ” вперше вжив у післяреволюційній Франції, назвавши цим словом свій журнал, письменник і політичний діяч Ф.Шатобріан. У політиці він був прихильником реставрації монархії (династії Бурюонів). Тому термін “консерватизм” означав спочатку “феодально-аристократичне реагування на Французьку революцію”, критику ліберальних ідей: природних прав людини, суспільного договору, розподілу влади, республіканського правління, вільного підприємництва – з позиції аристократії, яка протиставляла їм силу релігійної традиції, божественне право монарха на владу, непохитність привілеїв вищих класів.

Головні принципи консерватизму:

- це система норм, звичаїв, традицій, інститутів, що сягають корінням в історію;

- існуючий інститут кращий за будь-яку теоретичну схему;

- орієнтація на державний авторитет;

- суспільство песимізм в оцінці людської природи, скептицизм стосовно людського розуму;

- зневіра у можливість соціальної рівності між людьми;

- приватна власність – гарант особистої свободи і соціального порядку.

Основні політичні цілі консерватизму:

- ідея традиції, що визначає суспільне життя індивіда;

- ідея національної величі;

- ідея соціальної нерівності і політичної конкуренції;

- ідея відмови від активного політичного втручання в суспільне життя;

- зневага до парламентаризму та виборних інститутів влади.

Консервативна ідеологія спрямована на збереження вічних цінностей (приватна власність, сім’я, релігія, мораль, нація, держава) і їх пристосування до сучасних модернізаційних процесів. Консерватизм на відміну від лібералізму, який акцентує увагу на цінностях індивідуалізму і прагматизму, намагається поєднати ці цінності з цінностями таких спільнот, як сім’я, церква, нація і держава. Консерватизм поділяють на такі напрямки:

· традиціоналізм (заперечення ідей революції і конституціоналізму як руйнівних для існуючого монархічного порядку, заснованого на християнській релігії і моралі; Ф.Шатобріан, Е.Берк, Ж. Де Местр):

Франсуа Рене Шатобріан (французький письменник-романтик) намагався захистити християнське віровчення від сучасних йому критиків;

Едмонд Берк (англійський політичний діяч, публіцист. Висунув кредо “всі люди мають рівні права, але не одні й ті самі блага”. Критикував французьку революція за розрив з історичними традиціями і звичаями, насадження панування посередностей в ім’я рівності, нігілізму – в ім’я свободи. Захищав приватну власність, принцип “роби, що хочеш”, обмежене втручання держави в економічну і соціальну сфери; був прихильником монархії, церкви, аристократичної шляхетності. Дружба між народами, на його думку, ґрунтується на відповідності законів, звичаїв, способу життя;

Местр Жозеф де (французький мислитель, політичний діяч) доводив необхідність домінування влади Папи Римського над світською владою, був прихильником збереження феодальних традицій, абсолютної монархії, релігійної віри, оскільки вважав їх цінностями, без яких суспільство не може існувати. Рішуче засуджував французьку революцію, просвітницький раціоналізм як явища, що підривають легітимний порядок суспільства.

· елітарні теорії (В.Паретто, Г.Моска, Р.Міхельс, Хосе Ортега-і-Гассет) протиставляли активну еліту як рушійну силу прогресу і інертну масу як об’єкт політичних маніпуляцій. Вихід мас на історичну арену розглядався ними як небезпека породження фашизму і комунізму:

Вільфредо Парето (італійський соціолог) обґрунтував логіко-експериментальний метод соціологічних досліджень, різко виступав за звільнення соціології від ідеологічних та метафізичних спекуляцій, за експериментальне підтвердження логіко-теоретичних висновків. Обгрунтував закон циркуляції еліт, згідно з яким у суспільстві одна еліта змінює іншу;

Гаетано Моска (італійський соціолог, політолог) сформулював концепцію нового політичного класу – правлячої меншості, що прагне узаконити і раціоналізувати своє панування. На думку вченого, існує два типи панівної верхівки: аристократична, або закрита, еліта, яка чинить опір будь-яким змінам, і демократична, або відкрита, що допускає розширення своїх рядів за рахунок вихідців з низів. Політолог вважав, що еліти відкритого і закритого типів існують як у системі демократії, так і у системі диктатури;

Роберт Міхельс (німецький соціолог) доводив наявність олігархічних тенденцій в демократичному суспільстві. Це обумовлено професіоналізацією політики, яка передбачає наявність партійної бюрократії, що володіє владою над партійною масою. Розробив “залізний закон” олігархії, згідно з якою у кожній організації є еліта – каста – і маса – “демократична декорація”;

Хосе Ортега-і-Гассет (іспанський філософ) вважав, що ліберальна демократія, експериментальна наука та індустріалізація можуть забезпечити високий рівень цивілізації і широкий доступ до її благ, маси. Одна масова людина виявилася морально і інтегрально не готовою розумно користуватися надбаннями цивілізації. Це неодмінно призведе до тотальної етатизації (одержавлення) всього суспільного життя, виникнення фашизму і більшовизму, що загрожують основам сучасної цивілізації. Появу фашизму пояснював зневірою людей у старих ліберальних ідеалах, їх прагненням до твердої віри. А тому гору візьме той, хто відверто всім нехтує.

· сучасний неоконсерватизм можна умовно розділити на англо-саксонський, який більше змикається із неолібералізмом у соціально-економічній політиці, і християнсько-демократичний – близький у соціально-економічній сфері з соціал-демократією. Однак у інших сферах суспільного життя ці два види неоконсерватизму відстоюють ідеї твердого правового і морального порядку, розумного обмеження людини в ім’я збереження здорових начал національного буття, аристократичного державного управління.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: