Друга група землевласникiв складалася з представникiв прошарку «вчених». За чисельнiстю вона була втричi меншою, нiж перша. 1 страница

Вчений-землевласник, на вiдмiну вiд нетитулованих землевласникiв, сам не займався сiльськогосподарською дiяльнiстю.Його спосiб життя, поведінка й одяг, як вказувалося ранiше, вiдзначались привiлейованим становищем. Як представник вищого прошарку, вiн був звiльнений вiд трудової повинностi, але зобов’язаний був платити поземельний податок нарiвнi з iншими землевласниками. Уникнути податкiв у Китаї мiг тiльки дуже знатний i впливовий начальник.

Великi землевласники, якi нараховували десятки або сотнi гектарiв землi для Китаю були рiдкiсним винятком i не визначали характеру аграрних вiдносин. Нерозвиненiсть великої земельної власностi пояснюється рядом причин. Це i традицiйний для Китаю дефiцит орної землi, i стримувана полiтика держави. Крiм того, китайська система наслiдування полягала в розподiлi землi мiж синами чи онуками померлого: а сiм’ї в Китаї були традицiйно багатодiтними.

Пiсля розподiлу батькiвської землi багаточисленнi спадкоємцi опускалися з прошарку великих землевласникiв у середнi, а з нього – в нижчий.

Землеволодiння в Китаї залежало вiд кланової органiзацiї. Так, традицiя зобов’язувала землевласника, перш нiж здати землю в оренду чи продати її, заручитися згодою членiв свого клану, запропонувати її спочатку кому-небудь з їх числа.

Держава, в свою чергу, брала з землевласникiв рiзнi податки. Самi по собi вони не були руйнiвнi. Але при зловживаннi з боку чиновникiв страждало все населення: багатi й бiднi, власники i орендатори. «Поганий чиновник» був загальним ворогом, головним гнобителем. Перед державою всi були просто податнi пiдлеглi.

Основну масу мiського населення Китаю складали дрiбнi торговцi та ремiсники, а також «пiдлий люд». Корпорацiї китайських ремiсникiв та торговцiв, якi володiли правом внутрiшнього самоврядування, були призначенi для збирання податкiв на користь казни. Ремiсники були зобовязанi також нести трудову повиннiсть на користь держави. Мiсто стояло на казеннiй землi i не було навiть самостiйною адмiнiстративною одиницею. Воно було лише часткою того чи iншого повiту, тобто у сферi володiння чиновника.

У китайському мiстi, крiм приватного ремесла, iснувало ще казенне ремiсниче виробництво, i розмiри його були величезнi.

У серединi XVI столiття в казенному ремiсництвi нараховувалось 7 основних галузей, а саме: будiвельна справа, виплавка металiв, лиття монети, виробництво вiйськового знаряддя, зброї, ткацтво, керамiчне виробництво, суднобудування тощо. Iснували також казеннi промисли – добування солi i корисних копалин, ловля перлин та iн.

Китайськi ремiсники працювали не тiльки на внутрiшнiй ринок: їх продукцiя знаходила попит i на зовнiшнiх ринках – в країнах пiвденної Азiї та Японiї. З Китаю вивозили шовк i фарфор, бавовнянi тканини, металевi вироби, керамiку, вироби з лаку i костi, чай, цукор, тютюн.

Треба нагадати, що Китай, як i Київська Русь, потрапив пiд монгольське ярмо. Монгольське ярмо було тяжким i руйнiвним гнiтом для китайського народу. У 40-х роках XIV ст. в Китаї почалося могутнє антимонгольське повстання. В 1368 р. монгольськi загарбники були вигнанi з країни. Першим iмператором нової китайської династiї Мiн став один з керівників постання, син селянина Чжу Юань Чжан. Вiн запровадив помiркованi податки i створив сильну централiзовану державу. Але до початку XVII ст. китайська держава знаходилась у станi занепаду.

Податки непомірно зростали, що призводило до зубожіння i втрати землi селянством. В 30-ті роки XVII століття в Китаї почалося народне повстання, яким керував Лі Цзичен. В квiтнi 1644 року повстанцi взяли Пекiн. Останнiй iмператор селянської династiї закiнчив життя самогубством. Однак новій китайськiй династiї не судилося зміцнитися.

За пiвнiчними кордонами китайської держави в кiнцi XVI ст. войовничi кочiвники маньчжури створили свою державу. На початку 40-х рокiв XVII ст. вони постiйно робили напади на територiю Китаю. Весною 1644 р. маньчжури готувалися до наступного нападу. Цинський генерал У Сангуй керував армiєю, захищав пiдступи до Великої Китайської стiни. Вiн вирiшив з їх допомогою закласти нову династiю.

Але подiї розгорнулися по-iншому. Пiсля того, як У Сангуй вiдкрив маньчжурам прохiд у Великiй Китайськiй стiнi, їх вершники заполонили країну. У травнi 1644 р. маньчжури захопили Пекiн i проголосили в Китаї нову династiю пiд назвою Цин (Чистий), хоча для завоювання всiєї територiї Китаю їм потрiбно було ще 40 рокiв. Саме з цього моменту протягом 267 рокiв (1644-1911) в країнi панувала маньчжурська династiя Цин.

Після завоювання Китаю маньчжури формально декларували свою прихильність конфуціанським ідеалам, фактично взяли курс на фундаментальну ревізію всієї культурної спадщини. Об’єктом «літературної інквізиції» були не тільки твори, що містять антиманьчжурські випади, але і історичні твори, що висвітлювали події періоду зміни династій і конфуціанські філософські праці. Загальновизнано, що маньчжурський двір турбували саме фундаментальні проблеми правління, ідеології, моралі. А все те, що по яких-небудь міркувань розглядалося як небезпечне для режиму, знищувалося.

Конфуціанський ідеал «благородного мужа» вимагав, щоб чиновник допомагав імператорові управляти державою, критикував і перестерігав його. Маньчжури вже в 50-ті роки XVII століття заборонили місцевим чиновникам адресувати листи і доповіді центральним властям або усно висловлюватися з питань управління країною, у військових і цивільних справах. В умовах, що склалися, китайська інтелектуальна еліта практично позбулася можливості виконувати свою головну функцію – підтримувати нормативні традиції суспільства і адаптувати їх до нових історичних умов. Китайський «благородний муж» пройнятий стародавньою правдою і зобов’язаний служити народу, фактично не міг виконувати свій обов’язок. Він міг бути тільки виконавцем волі пануючої маньчжурської аристократії. Екзаменаційна система, покликана готувати представників вченого стану (чиновників), також абсолютно деградувала14.

У попередній період китайської історії зміна династичних циклів виправдовувалася конфуціанською доктриною «мандата Неба», відповідно до якої кінцева і вища мета державного управління проголошувалися інтересами народу, і якщо народ бідував, значить імператор порушив волю неба і втратив його мандат, й тому повинен бути зміщений. До початку XIX століття, тобто в період «народних лих» офіційне конфуціанство в маньчжурському Китаї було настільки дискредитоване, що опозиційна ідеологія, в її соціально-політично значущих функціях, формується виключно за рахунок даосько-буддійського напряму.

У традиційному Китаї конфуціанство, даосизм, буддизм були різними способами трактування культурної традиції, при цьому соціально-політичні аспекти забезпечувалися конфуціанством. Наділ останнього статусом офіційної ідеології не привів до накладання на даосизм і буддизм «тавра» опозиційних доктрин. Навпаки, вони виконували роль своєрідної «віддушини» для світоглядних теорій, що не реалізувалися в державній системі, що сприяло збереженню гармонії у сфері духовній. У традиційній політичній культурі Китаю механізм взаємодії «Трьох вчень» здійснювався за принципом ситуативності. Проте, при маньчжурах затяжна криза цинського конфуціанства зумовила виникнення в 40-ті роки ХІХ ст. нової ідеології політичної опозиції: «тайпінізованого християнства».

Не відповідала принципам конфуціанської соціальної етики і станова структура Китаю періоду правління маньчжурів. Відомо, що традиційне китайське суспільство за основними видами занять ділилося на вчених (шеньши), землеробів, ремісників і торговців. Право власності на землю не було привілеєм якогось одного стану і саме по собі не створювало привілейованого станового статусу. В рамках цих чотирьох станів практично не було ніяких юридичних заборон для зміни соціального статусу, тобто були відсутні непереборні станові перегородки. Відзначаючи «відкритий» характер станової системи традиційного Китаю, деякі автори називають її «суто демократичною».

Щоб стати шеньши, треба було скласти іспити на отримання вченого ступеня. Брати участь в складанні цих іспитів міг представник будь-якого стану. Відкритий доступ в стан шеньши поєднувався (за малим виключенням) з відсутністю потомственого статусу шеньши. Піддані конфуціанської імперії були впевнені, що будь-хто, наділений високим розумом і знанням, може стати шеньши, потрапити до найпривілейованішого стану китайського суспільства - стану, що управляє. І хоча дійсність не завжди відповідала декларованим принципам, критерієм розділення суспільства на верхи і низи були не знатність походження і тим більше не багатство, а знання і чеснота, точніше – ступінь близькості до конфуціанського ідеалу «благородної людини».

Завоювавши Китай, маньчжури фактично стали вищим правлячим спадковим станом, міцно закритою кастою військових, влада якої не могла бути освячена з погляду конфуціанської традиції. Назва цього вiйськового прошарку - «прапороносцi,» i вiн включав усiх маньчжурiв, i монголiв, i китайцiв, якi знаходились на вiйськовiй службi у них в перiод завоювання Китаю. Кожний «прапороносець», в залежностi вiд його службового становища, отримував у власнiсть ділянку землi, яку обробляли для нього раби або орендатори. «Прапороносцям» належало також регулярне постачання у виглядi грошової та харчової платнi. Всiм їм заборонялось займатися фiзичною працею i торгiвлею. Маньчжури зберiгали вiдокремлення вiд китайського населення не тiльки за допомогою станових привiлеїв. Так, одруження мiж ними i китайцями було заборонене.

Змінилася і цільова станова влади. Влада, що трималась в конфуціанській державі, ґрунтуючись на принципі сімейно-державної субпідрядності, ніколи не ототожнювала свої інтереси з економічними і політичними потребами якої-небудь однієї соціальної групи. Для маньчжурів основним завданням було збереження свого панування, використання конфуціанської обрядовості і традиційного адміністративного апарату було лише умовою, що забезпечує цю мету.

Зміни, як зазнала державно-адміністративна структура в період маньчжурської династії, на перший погляд незначні, але вони мають принципове значення. Йдеться не тільки про переважаючу роль маньчжурів в державному управлінні, але і про встановлення військового контролю над адміністративною владою.

Особливістю конфуціанської політичної традиції було підлегле положення військових в державній системі. Войовничість вважалася властивістю варварів. Процвітання країни визначалося як наслідок певного соціального порядку, санкціонованого Небом, а не військової могутності. Цивільна влада завжди домінувала над військовою. Престиж військової служби в китайському суспільстві був низький. Звичайно, були в історії Китаю періоди, коли позиції військової бюрократії посилювалися. Це часи зміни династії. Зокрема в першій половині ХV століття, тобто в початковий період правління династії Мін зміцнилося положення військової еліти. Проте до середини ХV століття, як завжди, запанувала цивільна бюрократія.

Маньчжури фактично були військовою бюрократією і відповідно панівною. «Централізаторський мілітаризм» маньчжурів привів до того, що в другій половині XIX століття на тлі ослаблення механізму соціально-політичного контролю, армія перетворювалася на найбільш дієвий і впливовий елемент держапарату, відбувалася поступова воєнізація всієї політичної структури, розвивався власне китайський регіональний мілітаризм. Останній, вже після падіння манчьжурської династії, зумовив абсолютне переважання озброєного насильства в політичній боротьбі в Китаї першої третини XX століття15.

Очевидне переважання військового чинника і в зовнішній політиці маньчжурів, завдяки якій територія Китаю збільшилася в два рази. Агресивна політика цинської влади формально мотивувалася традиційною китайською доктриною «універсальної монархії». Проте, в китайській традиційній зовнішньополітичній доктрині переважав мирний цивілізуючий початок, китайська гегемонія носила ритуальний характер. Вважалося, що являючись світо упорядником, імператор не повинен шукати зовнішньополітичних вигод, а від особистої благодаті імператора, проявом якої є безкорисливість, залежала доля світу. Зовнішня політика Цинів в ХVII – ХVIII століттях була зцентрована на завойовницьких походах; маньчжури данини або визнання свого реального верховенства добивалися силою. Об’єктами цiєї полiтики стали сусiднi з Китаєм народи i держави, територія імперії зросла вдвічі. Про європейськi країни маньчжурський уряд мав дуже приблизне уявлення. Економiчно Європа мало чим могла зацікавити Китай. Багато років вiн пiдтримував торгівельнi зв’язки з азійськими країнами. У самому Китаї у великiй кiлькостi вироблялись продукти споживання, предмети широкого вжитку i роскошiв. Китай практично не мав потреби в європейських товарах. У 1757 р. європейцям був закритий доступ в усі порти Китаю, крiм Гуаньчжоу. Їм заборонили приїздити в країну з сiм’ями, селитися в мiстах. Торгувати з європейцями було дозволено тiльки деяким купцям, яких контролювали державнi чиновники.

Що стосується iмператора, то нiяких договорiв вiн пiдписувати не хотiв, постiйних послiв не приймав, i сам послiв у Європу не посилав. I чим найполегливiше домагалися європейськi держави встановлення дипломатичних вiдносин, тим бiльше вiн замикався у своїх кордонах. Ця замкнутiсть увiйшла в приказку: «китайська стiна», стала негативним символом.

У пiдручниках мiститься рiзко негативна оцiнка полiтики самоiзоляцiї Китаю, що, на наш погляд, не зовсiм виправдано.

Причини занепаду Цинської iмперiї були в основному пов’язанi не з полiтичною самоiзоляцiєю, а з тим, що спочатку маньчжурська династія не відповідала конфуціанському типу державності.

Особливу роль в історії китайського соціуму відіграв природний чинник. Впродовж майже двох тисяч років, «аж до панування династії Цин», підтримка екологічної рівноваги забезпечувалася державою. При маньчжурах відбулося порушення незмінних аспектів соціально-екологічної рівноваги. Держава втратила здатність регулювати соціально-екологічні процеси, і в ХVІІІ столітті починається соціально-екологічна криза. В зв’язку з цим відзначимо, що за століття в Китаї було накопичено і осмислено «величезний досвід по встановленню рівноваги між чисельністю населення і можливостями вміщаючого ландшафту»16. Маньчжури не змогли використовувати його. Наприкiнцi XVIII столiття в результатi зростання населення з дiлянки землi, з якої в 60-тi роки годувалась уся сiм’я, мається на увазi одна сiм’я, годувалося уже двi. Тобто їдців стало у два рази більше, i податковий тягар, навiть у його попереднiй формi, став у два рази тяжчий. Але й податки до цього часу значно зросли. Охорона кордонiв, приборкування непокiрних народiв потребували бiльше коштiв. Внаслiдок зростання податкiв китайськi землевласники зубожiли. Частка безземельних селян збiльшувалася.

Наприкiнцi XVIII ст. криза маньчжурської влади була очевидна. Надлишок сiльської бідноти призвів до появи бандитизму. Бандитизм отримав таке широке розповсюдження, що в деяких селах тримали не тiльки загони самооборони, але й будували укрiплення.

Якщо простолюдини виходили на велику дорогу, то «вченi» будували собi будинки на державнi кошти. Казнокрадство стало для Китаю справжньою бiдою. Прийшла в занепад i маньчжурська вiйськова система. До кiнця XVIII ст. для основної маси «прапороносцiв» служба зводилася до дуже рiдких парадiв. Займатися якою-небудь корисною дiяльнiстю, як говорилося ранiше, їм заборонялось. Вiд байдикування «прапороносцi» пили, грали в азартнi iгри, розтринькували свої землi i ставали боржниками лихварiв.

У результатi колись могутня i грізна маньчжурська армiя перетворювалась у погано озброєне i недисципліноване збіговисько.

Погiршення стану населення Цинської iмперiї викликало зростання антиманьчжурського настрою. Органiзацiйними центрами опору були релiгiйнi секти i таємнi органiзацiї. Вони охоплювали не тiльки села, але й мiста. У їх дiяльностi брали участь представники рiзних прошаркiв. Найбiльш популярною була органiзацiя пiд назвою «Трiада». Вона символiзувала єднiсть землi, води i неба.

За легендою організація була створена п’ятьма буддiйськими монахами з монастиря Шаолiнь. Цей монастир широко вiдомий як один з традицiйних центрiв вивчення мистецтва рукопашного бою. Коли монахи вiдмовились визнати маньчжурську владу, монастир був спалений. Пiд час облоги загинуло 128 монахiв, уникнути загибелi вдалося лише п’ятьом, якi, як говорила легенда, стали засновниками «Трiади». Вони мандрували по Китаю i навчали народ мистецтву рукопашного бою для боротьби з маньчжурами.

В кінці XVIII на початку XIX століття в Китаї відбувалися повстання під керівництвом таємних товариств. І хоча ці повстання були розгромлені, суспільства продовжували своє існування і таємно вели антиманьчжурську пропаганду.

Внутрішня криза Цинської імперії посилилася в результаті загострення англо-китайських відносин. Як ми вже підкреслювали, китайці не потребували європейських товарів. Англійцям доводилося, в основному, розплачуватися за китайський чай, шовк, тканини сріблом. Відлив дорогоцінного металу з Великобританії до Китаю з 20-х років ХІХ століття був зупинений завдяки індійському опіуму. Китайці платили англійцям за опіум сріблом, і ввезення цього зілля в країну з року в рік збільшувалося, хоча формально торгівля опіумом була заборонена китайською владою. Центром опіумної торгівлі, звичайно, був Гуаньчжоу. У 1838 році уповноважений імператора по боротьбі з опіумною торгівлею прибув в це місто. Він зажадав від іноземних купців здачі опіуму. Вимогу він підкріпив блокадою англійських торгових поселень і припинення всякої торгівлі з іноземцями. Торговці опіумом вимушені були поступитися. Англійці і американці здали 20 тисяч ящиків опіуму, які китайські власті знищили. Ці події були використані англійцями для початку «опіумної війни» (1840-42 рр.), в якій китайці потерпіли нищівну поразку.

Отже, військові невдачі цинської династії зробили очевидним для всіх її кризу. Розв’язання такої кризи в Китаї традиційно відбувалося шляхом зміни династій і правлячої еліти. Іноді ця зміна відбувалася в результаті народних повстань.

Ареною найбільш активної діяльності таємних товариств були провінції Гуансі, Гуандун, Хунань. Саме ці провінції, населення яких постраждало від англійської агресії та було не в змозі терпіти пригнічення з боку місцевих органів влади, стали центром широкомасштабної війни проти маньчжурів.

Ідеологічна підготовка цієї війни, що увійшла в історію під назвою Тайпінського повстання, була забезпечена діяльністю Хун Сюцюаня.

Хун Сюцюань народився в 1814 р. у провінції Гуандун недалеко від Гуанчжоу. Рід Хуна нараховував близько 20 тис. чоловік, які розселилися по сусідніх селах. В рідному селі Хуна було приблизно 600 чоловік, що належали до роду, і батько Хуна вважався їх патріархом. Сюцюань вже в дитинстві виділявся своїми здібностями, і родичі приділяли велику увагу його навчанню. На відміну від своїх старших братів-землеробів, юний Хун Сюцюань працював вчителем у своїй рідній школі. Три рази він намагався здати екзамени на отримання вченого ступеня, але безуспішно. Знаходячись в Гуанчжоу, Хун Сюцюань випадково познайомився з однією християнською брошурою, яка справила на нього дуже сильне враження. Він почав читати християнські книги, зокрема Біблію, і незабаром написав свою першу оду «До каяття», в якій засуджував своє минуле життя.

В 1843 році Хун Сюцюань створив в Гуансі «Товариство поклоніння небесному владиці». Хоча члени цього товариства вважали себе християнами, ідеологічна доктрина Хун Сюцюаня, «брата Ісуса Христа», мала небагато спільного з європейським християнством.

Суттєвий відхил від християнських догм у тайпінів особливо підкреслюється в мемуарах місіонерів, які зустрічалися з тайпінськими лідерами та проводили з ними бесіди на релігійні теми.

В перших творах Хун Сюцюаня простежується спроба поєднати деякі християнські уявлення зі стародавніми китайськими релігійними уявленнями. Це стосується і етичних поглядів. В ідеології Хун Сюцюаня погляди конфуціанства злились з християнством.

Слід підкреслити, що в його проповідях містився в прихованому вигляді заклик до повалення маньчжурського панування і відтворення китайської держави на засадах стародавніх китайських утопій. Релігійний і моральний кодекс членів «Товариства поклоніння небесному владиці» включав постійне схвалення християнського бога, боротьбу з «єрессю», тобто з поширеними в Китаї буддійською та даоською релігіями, боротьбу з «ідолопоклонінням», тобто знищення буддійських та даоських божеств, засудження і упередження розпутства, синовньої неповаги, вбивств, крадіжки, азартних ігор, пияцтва, куріння опіуму і т.п.

Послідовники Хун Сюцюаня сприйняли дуже багато від старих китайських таємних товариств – сурову конспірацію, аскетичний дух, деякі релігійні обряди.

До кінця 40-х років XIX ст. «Товариство поклоніння небесному владиці» було фактично політизованою релігійною організацією. Активні виступи керівників товариства проти традиційних релігій, що складали одну з найважливіших ідеологічних засад існуючого порядку, не могли не хвилювати місцеву владу. Вже в 1848 р. почались зіткнення між прихильниками Хун Сюцюаня і захисниками цинської влади, загонами сільської міліції.

Основну масу членів «Товариства поклоніння небесному владиці» складали, звичайно, представники селянського стану. При цьому слід врахувати, що до цього стану в Китаї відносились і дрібні селяни-землекористувачі, і орендатори, і орендодавці. До Хун Сюцюаня приєдналися і деякі антиманчжурські настроєні чиновники і торговці.

Серед послідовників Хун Сюцюаня були представники національних меншин, що складали значну частину населення південно-західного Китаю. До кінця 1847 р. визначилось і керівне ядро товариства. Крім Хун Сюцюаня, ідейного ватажка і наставника, слід згадати Ян Сюціна, який в подальшому став політичним і воєнним керманичем руху та також купця Ші Дакая і представника «вченого» стану Вей Чанхуея. Хун Сюцюань та інші керівники товариства вели підготовку збройного повстання. Вей Чанхуей в своїй садибі створив кузню, де вночі кувалась зброя.

Головною метою керівники товариства вважали скасування манчжурської династії і здійснення принципу зрівнювального землекористування.

В 1850 р. Хун Сюцюань вважав ситуацію сприятливою для початку повстання проти Цинів і наказав своїм прихильникам зібратись в районі села Цзінтянь провінції Гуансі. В листопаді 1850 р. в Цзінтяні був створений військовий табір з Ян Сюціном на чолі, в якому нараховувалось 20 тис. повстанців, більшість з яких були селяни. Серед повстанців була встановлена сувора дисципліна і військова організація. Жінки жили в окремих таборах, і спілкування між чоловіками і жінками не дозволялось. Відзнакою учасників повстання була червона пов’язка на голові і довге волосся, не зібране в коси.

Спроби цинських органів влади придушити повстання зазнали невдачі. Після цього 11 січня 1851 р. в Цзінтяні було публічно проголошено повстання проти цинської династії для створення «Небесної держави великого спокою» (Тайпін Тяньго). Незабаром Хун Сюцюаня почали називати Тяньван (Небесний государ).

Твердження, яке має місце в радянській історіографії, що боротьба проти маньчжурської династії з самого початку у тайпінів поєднувалась з боротьбою проти землевласників і колонізаторів, суперечить історичній дійсності.

Аналіз джерел по історії тайпінського руху дає змогу історикам зробити наступні висновки про характер їх гасел. Закликаючи до загальнонаціональної боротьби проти маньчжурів, керівництво тайпінів гнівно звинувачувало також і продажних китайських чиновників. Однак, ніяких споминів про землевласників-експлуататорів, про злидні і страждання селян-орендаторів в документах тайпінів немає. Відсутні в цих документах і заклики проти землевласників-«феодалів». Зазначимо, що в китайській мові взагалі не було слова «поміщик».

Треба зазначити, що орендатори не складали у китайському селі більшість. В умовах нестачі землі можливість оренди була врятуванням від голодної смерті. Це, звичайно, не означає, що в середовищі орендаторів не було задоволення по відношенню до найбільш жорстоких землевласників. Але якщо проти землевласника-деспота користувачі його землею і виступали, то поодинці. Проти ж манчжурів та чиновників-лиходіїв хлібороби повставали усі разом.

Не висували тайпіни і антиколоніальних вимог. Це пояснюється тим, що Хун Сюцюаня вони вважали «братом Христа», і відповідно, європейці були для них «молодшими західними братами, які повинні прийняти Хун Сюцюаня, як прийняли Христа».

Історія тайпінського повстання ділиться на чотири періоди:

1. Початковий період – від перших боїв та Цзінтянського повстання до зайняття Нанкіна і створення там центру Тайпінської держави (1850-1853 рр.).

2. Період боротьби за розширення території Тайпінської держави – від зайняття Нанкіна до розколу в таборі тайпінів (1853-1856 рр.).

3. Період занепаду тайпінського повстання (1856-1860 рр.).

4. Період боротьби тайпінів з блоком маньчжуро-китайських чиновників та іноземних держав, поразка повстання (1860-1864 рр.).

Восени 1851 р. тайпіни зайняли м. Юнань в північній частині провінції Гуансі. Тут було сформоване тайпінське керівництво. П’ять однодумців Хун Сюцюаня одержали титули князів. Ян Сюцін (Східний князь) очолив військове керівництво та урядовий апарат. Інші тайпінські діячі отримали звання та титули відповідно до їх положення в Тайпінській державі.

Великим успіхом було створення могутнього війська з суворою дисципліною. Воїни були зобов’язані старанно виконувати накази командирів, не припускати та не покривати зловживань, діяти об’єднаними силами, не пити вина, не присвоювати загарбаної зброї, золота та срібла, зберігати військову таємницю, завжди тримати зброю в порядку. Тайпіни на початку повстання були озброєні лише піками, луками та дубинами. Спираючись на підтримку народу, тайпінська армія розбила чимало урядових загонів і частково озброїлась за їх рахунок. В подальшому тайпіни організували своє виробництво зброї.

Використовуючи традиції китайського військового мистецтва, тайпіни створили багаточислене та сильне військо. В березні 1853 р. було захоплено Нанкін, стародавню китайську південну столицю, яка була оголошена головним містом тайпінської держави.

В 1853 р. тайпінське керівництво відрядило порівняно невелику армію (30 тис. чол.) на Пекін. Але тяжкі бої та холодна зима фактично знищили її. Місцеве населення не підтримало тайпінів, бо не розуміло мови жителів півдня. Крім того, борючись з «ідолопоклонінням», тайпіни знищили буддійські монастирі та храми, що викликало у населення незадоволення. Не дивлячись на невдалий північний похід, під владою тайпінів знаходилась велика територія у басейні річки Янцзи.

Керівництво небесної держави, яке вело безперервну війну з цинським урядом і не знало жодного дня мирного перепочинку, робило спроби вирішити два головних завдання: по-перше, встановити порядок, який відповідав би інтересам основної маси землеробів; по-друге, забезпечити постачання армії продуктами та поповненням рекрутами. При цьому друге завдання було першочерговим. Це очевидно з тієї програми перебудови суспільства, яку намітили керівники тайпінів. Землю, як планувалось, треба було розподілити поміж їдоками, і селяни були зобов’язані її обробляти. Але хлібороби не ставали рівноправними користувачами своїх ділянок, бо не отримували право розпоряджатися результатами своєї праці. Селянам залишали тільки необхідну для виживання до майбутнього врожаю кількість зерна, а все інше повинно було здаватися до державних сховищ.

Таким чином, земля і всі продукти праці селянина повинні були фактично належати небесному цареві, тобто державі. Тайпіни планували не скасування поміщицького землеволодіння та феодальної експлуатації на користь селянства, як стверджувалось в навчвльній літературі, а хотіли одержавити землю. Найбільш повно ця програма була відображена в документі «Земельна система небесної династії», що був опублікований у 1853 р. і регламентував упорядкування всього життя тайпінської держави на основі принципу військової общини.

Однак слід також підкреслити, що майже всі реформи залишились тільки на папері. Тайпіни не змогли здійснити навіть частковий перерозподіл землі. Але положення селян на території тайпінської держави все ж таки поліпшилось. В деяких районах орендна платня була знижена, в інших селяни взагалі зупинили здійснення виплат землевласникам і взяли зобов’язання передавати податок безпосередньо тайпінській адміністрації.

Серед прогресивних заходів тайпінів потрібно згадати зрівняння жінок в правах з чоловіками. Жінки мали право на отримання земельної частки нарівні з чоловіками, їм дозволялось здавати екзамени на отримання ступенів, власники яких прирівнювались до чиновників. В тайпінському війську були жіночі підрозділи. Були заборонені проституція, купівля і продаж наречених, варварський звичай бинтувати ноги.

Тайпіни скасували тортури, ввели привселюдний суд, рішуче боролися зі злочинністю.

Державний устрій тайпінів був монархічним, створилась нова ієрархічна верхівка суспільства, освячена релігійною ідеологією. Тайпіни не ставили за мету зламати традиційну систему, скоріш намагались відновити її. Священний для Китаю принцип: Імператор – син неба, власник всієї землі та вирішувач долі підлеглих – був доведений ними до абсолюту.

Тяжкі наслідкі для тайпінського руху мала внутрішня боротьба, що привела в 1856 р. до відкритого розколу. Внаслідок змови були вбиті Ян Сюцін та кілька тисяч його прихильників – загартованих бійців, які складали основу адміністрації тайпінів. В цій боротьбі за владу загинули більше 20 тис. чоловік. 100-тисячна армія Ші Дакая залишила столицю. До влади в Нанкіні прийшли родичі Хун Сюцюаня. Верхівка тайпінської держави поступово перетворилась у фактично привілейовану верству, яка надавала перевагу розкоші, що потребувало збільшення податків. Дисципліна в армії настільки впала, що населення боялось тайпінів не менш, ніж маньчжурів.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: