КОЛИШНІМИ СОЮЗНИКАМИ ФАШИСТСЬКОЇ НІМЕЧЧИНИ

У відповідності до рішень Потсдамської конференції Рада Міністрів закордонних справ почала підготовку мирних договорів з Німеччиною, Японією та їх союзниками. Було узгоджено, що учасниками опрацювання мирного договору з кожною конкретною державою будуть лише ті з великих держав, які офіційно знаходились з нею у стані війни та підписали умови перемир’я. Таким чином, мирний договір з Італією готувався представниками СРСР, США, Великобританії та Франції, з Угорщиною, Румунією і Болгарією – представниками СРСР, США та Великобританії, з Фінляндією – представниками СРСР та Великобританії.

Головною метою при підготовці текстів мирних договорів було здійснення справедливого демократичного мирного врегулювання, яке виключило б можливість виникнення нової агресії з боку колишніх ворожих країн, забезпечило б демократичні умови розвитку країн і народів та міцний мир між ними.

З 11 вересня по 2 жовтня 1945 р. в Лондоні проходила I сесія Ради Міністрів закордонних справ. Її робота була зірвана, тому що учасники не дійшли до єдиної думки з-за глобальних протиріч. Американський та англійський представники намагалися домогтися, щоб у підготовці проектів мирних договорів брали участь усі п’ять великих держав, відмовлялися обговорювати проекти мирних договорів з Болгарією та Румунією, обгрунтовуючи це тим, що там немає урядів, які б відповідали стандартам “західної демократії”. Досягненням цієї сесії можна вважати лише те, що сторони домовились, що в основу мирних договорів будуть покладені угоди про перемир’я. Але пізніше сторони відмовились підписувати протоколи сесії, в яких вже були зафіксовані узгоджені раніше рішення. Тобто робота цієї сесії закінчилась фактично безрезультатно.

З 16 по 26 грудня 1945 р. в Москві відбулася нарада міністрів закордонних справ СРСР, США та Великобританії. Формально вона проходила поза межами Ради Міністрів закордонних справ. Основною її метою було подолання виникших протиріч. З питання про заключення мирних договорів на нараді були підтверджені рішення Потсдамської конференції. Розглядались також питання про політику союзних держав по відношенню до Японії, про Корею, Китай. На нараді було прийняте узгоджене рішення про проведення мирної конференції в Парижі. Також сторони домовились, що участь в роботі мирної конференції будуть брати тільки країни, що брали активну участь у війні проти ворожих держав в Європі своїми суттєвими контингентами, тобто мова йшла про 21 державу.

З 25 квітня по 16 травня та з 15 червня по 12 липня 1946 р. в Парижі проходила II сесія Ради Міністрів закордонних справ, на якій була проведена основна робота з підготовки мирних договорів.

На сесії розгорнулась гостра полеміка з питання про принципіальний підхід до проектів мирних договорів та їх конкретним положенням. Зокрема, гострі дебати викликали такі питання, як:

– вимагання сплати репарацій в доларах;

– про повернення майна іноземним власникам;

– проект “інтернаціоналізації” судноплавства на Дунаї та ін.

Багато уваги було приділено питанню про італо-югославський кордон. Після першої світової війни частина югослав’янських земель із складу Австро-Угорщини була передана Італії як віддячення за її участь у війні на боці Антанти. Після другої світової війни югославський уряд поставив вимогу виправлення цієї несправедливості і возз’єднання Словенського Помор’я та Юлійської Крайни (з портовим містом Трієст, де тоді знаходились англо-американські війська) з Югославією. Кінець кінцем була прийнята пропозиція франузької делегації: Словенське Помор’я та більша частина Юлійської Крайни повинні бути передані Югославії, Трієст з невеликою територією, що прилягала, повинен був стати вільною територією під управлінням Ради Безпеки ООН. Після цього активно обговорювався статус вільної території Трієст та порядок її управління, але згоди з цього питання так і не було досягнуто.

Серйозну дискусію викликало питання про долю колишніх італійських колоній – Лівії, Ерітреї, Сомалі. Але воно також не було вирішене. Сторони домовились повернутися до його розгляду через рік після набуття чинності мирного договору з Італією.

Основне ж завдання сесія виконала – в основному були узгоджені тексти мирних договорів.

Паризька мирна конференція проходила з 29 липня по 15 жовтня 1946 р. В ній взяла участь 21 держава. Окрім п’яти великих держав (СРСР, США, Китай, Великобританія, Франція) в ній брали участь представники Австралії, Білоруської РСР, Бразилії, Бельгії, Греції, Індії, Канади, Нідерландів, Нової Зеландії, Норвегії, Південно-Африканського Союзу, Польщі, Української РСР, Чехословаччини, Ефіопії та Югославії. Також на конференцію були запрошені ще шість держав (Албанія, Єгипет, Ірак, Іран, Куба, Мексика) та держави – колишні союзники Німеччини. На конференції так само, як і на сесіях Ради Міністрів закордонних справ, розгорнулась боротьба з різноманітних питань (10 днів тільки продовжувались суперечки з процесуальних питань, зокрема про прийняття рішень – кваліфікованою більшістю (2/3 голосів), як пропонувала делегація СРСР, або простою більшістю голосів, як пропонували делегації США, Великобританії та Франції).

Конференція проходила в умовах відкритості і гласності, її роботу висвітлювали близько 2 тис. представників засобів масової інформації.

Одне з основних завдань – узгодження спірних статей договорів – конференція так і не виконала. Але великим плюсом в її роботі було те, що вона підтвердила переважну більшість узгоджених раніше в межах Ради Міністрів закордонних справ рішень і тим самим надала поштовху подальшим переговорам великих держав з цього питання.

З 4 листопада по 12 грудня в Нью-Йорку проходила III сесія Ради Міністрів закордонних справ, на якій було продовжене розглядання проектів мирних договорів. Саме на цій сесії було вирішено багато із спірних раніше питань:

– про компенсацію іноземним власникам (вона повинна була скласти 2/3 завданих збитків);

– узгоджений статус вільної території Трієст (за пропозицією західних країн вся повнота влади надавалася губернаторові, відповідальному за свої дії лише перед Організацією Об’єднаних Націй);

– для розглядання питання про судноплавство на Дунаї було прийняте рішення про скликання конференції придунайських країн.

Кінець кінцем 10 лютого 1947 р. в Парижі були підписані мирні договри з Італією, Болгарією, Угорщиною, Румунією та Фінляндією, а 15 вересня того ж року вони набрали чинності.

В преамбулах мирних договорів оголошувалось про припинення стану війни, утримувалось зобов’язання союзників підтримувати звернення цих держав до ООН з проханням про вступ (але прийняті вони були тільки на Х сесії Генеральної Асамблеї ООН 14 грудня 1955 р. в складі групи з 16 країн).

Було анульовано перекроєння карти Європи, яка була здійснена фашистськими загарбниками, відновлювались довоєнні кордони європейських держав з невеликими змінами: на користь Франції (перевал Малий Сен-Бернар, плато Мон-Сені, частини території в районах Мон Табор і Шабертон) та Югославії (східна частина Юлійської Крайни, Комуни Зоря, острова Пелагоза й низки дрібних островів) на кордоні з Італією; на користь Чехословаччини на кордоні з Угорщиною (три села на південному березі Дунаю в районі Братислави); Додеканезькі острови Італією передавались Греції; закріплялося повернення Румунією Радянському Союзу Бесарабії та Північної Буковини, Фінляндією – області Петсамо (Печенга).

В політичних постановах договорів були визначені заходи, які гарантували демократичний розвиток цих країн, забороняли відродження та діяльність в них фашистських організацій.

Окупуючі держави зобов’язувались вивести свої війська з цих країн не пізніше ніж через 90 днів після набуття чинності мирних договорів. Радянському Союзу дозволялось утримувати збройні сили в Угорщині та Румунії для підтримання комунікацій з Австрією, де знаходились окупаційні війська союзників по антигітлерівській коаліції.

Репарації були визначені досить поміркованими і передбачали лише часткове відшкодування збитків. Наприклад, Греція вимагала від Болгарії відшкодування збитків в сумі 985 млн.дол., за мирним же договором Болгарія повинна була сплатити Греції суму в 45 млн.дол. і Югославії – 30 млн.дол. Угорщина зобов’язувалася сплатити Югославії та Чехословаччині репарації на суму 100 млн.дол. Репараційні зобов’язання Італії щодо Югославії були встановлені в сумі 125 млн.дол., щодо Греції – 100 млн.дол., щодо Ефіопії – 25 млн.дол. та щодо Албанії – 5 млн.дол.

Репарації на користь Радянського Союзу були встановлені: з Італії – в сумі 100 млн. дол. із виплатою протягом 7 років за рахунок поставок італійського заводського й інструментального обладнання, інших виробів італійської промисловості, а також за рахунок італійських активів у Румунії, Болгарії та Угорщині; з Румунії – у сумі 300 млн.дол. з виплатою на протязі 8 років, починаючи з 12 вересня 1944 р., за рахунок товарних поставок; з Угорщини – у сумі 200 млн.дол. з виплатою протягом 8 років, починаючи з 20 січня 1945 р., за рахунок товарних поставок; з Фінляндії – у сумі 300 млн.дол. з виплатою протягом 8 років, починаючи з 19 вересня 1944 р., за рахунок товарних поставок.

Репараційні претензії до переможених країн інших держав-переможниць (США, Великобританії, Франції та ін.) мали задовольнятися, по-перше, за рахунок повного вилучення активів колишніх ворожих держав, які перебували до дня набрання чинності мирними договорами на території країн-переможниць; по-друге, за рахунок компенсації переможеними країнами 2/3 збитків, завданих під час війни громадянам країн-переможниць, які перебували на території колишніх ворожих держав і мали там свої капіталовкладення.

Складовою частиною мирного договору з Італією стало визначення статусу вільної території Трієст. Але вона так і залишилась нереалізованою – до жовтня 1954 р. там перебували війська США та Великобританії, поки це питання не було вирішене угодою між Італією та Югославією. За цією угодою, підписаною 5 жовтня 1954 р., західна частина території разом з містом Трієст площею близько 200 кв.км та з населенням чисельністю 220 тис.чол. передавалась під управління Італії, а решта території площею близько 520 кв.км та з населенням чисельністю 70 тис.чол. – під управління Югославії.

Долю італійських колоній пропонувалось вирішити в річний термін після підписання договору з Італією, а при відсутності узгодженого рішення – передати його на розгляд ООН, де воно обговорювалось з вересня 1948 р. IV сесія Генеральної Асамблеї ООН (вересень – грудень 1949 р.) прийняла рішення надати незалежність Лівії не пізніше 1 січня 1952 р. (24 грудня 1951 р. Лівія була оголошена незалежною державою), а Італійське Сомалі було передане під опіку Італії на десятирічний термін. Ерфтрея після проведення в ній референдуму рішенням V сесії Генеральної Асамблеї ООН (вересень – листопад 1951 р.) була приєднана на федеративній основі до Ефіопії, а в 1962 р. стала однією з її провінцій.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: