Політичні вчення ХІХ-ХХ ст. ст. 2 страница

Види політичної діяльності залежать від конкретної сфери політичного життя, зовнішньої політики і міжнародних відносин, сфери вироблення і реалізації внутрішньої політики держави, участь в житті партій, громадсько-політичних рухів, військової політики. Отже, спектр їх широкий, відображає особливість сфери, де здійснюються політичні дії.

Політична діяльність – наслідок матеріальної і духовної діяльності, її похідна, в той же час володіє значною самостійністю. Політична діяльність покликана прогресивно впливати, мати конструктивний, творчий характер, але й може стримувати суспільний розвиток, дестабілізувати, викликати конфронтацію, руйнування, міжнаціональний розбрат. Таких прикладів багато як з історії нашої країни, так і інших країн світу. Політична діяльність містить цілі, методи і засоби, сам процес дій і результат. Її специфіка полягає в тому, що вибір методів і засобів пов'язаний з визначеними моральними і етичними уявленнями і цінностями, щоб політика в кінцевому рахунку служила людині та людству. Використання руйнівних, екстремістських засобів в сфері політики, економіки, культури, в міжнаціональних відносинах, прийомів політичного шантажу, залякування, обмови, політичні спекуляції призводять до знецінення самих цілей, змісту, наслідків політичної діяльності. Політика – це перед усе мистецтво об'єднувати людей, наука творити, служити соціальному прогресу.

Отже, в політиці важливо досягати оптимального співвідношення між цілями, методами і засобами їх досягнення. Принцип "Всі засоби гарні, якщо вони ведуть до досягнення поставленої мети" або "мета виправдовує засоби" повинен в сучасних умовах бути відкинутим, оскільки він хибний в своїй основі.

Гуманістичне трактування формул про співвідношення мети і засобів містяться в одному й тому ж людському просторі і часі, коли одні й ті ж люди, виступаючі в ролі засобів, є одночасно і цілями, можна говорити про гуманістичну міру їх співвідношення. Тут доречно згадати заповіт відомого німецького філософа і соціолога І.Канта: "Роби так, щоб ти завжди ставився до людства і в своїй особі, і в особі всякого іншого, як до мети і ніколи не ставився би до нього тільки як до засобу" (Кант И.Соч. в 6 томах, т.4, ч.3.- М.,1965, с.270).

Для більш глибокого розуміння політології слід стисло зупинитися на її змісті і структурі як науки по вертикалі. Науковий аналіз політичних явищ спирається на методологію, теорію політики середнього рівня і методику, тобто сукупність конкретно-соціологічних процедур, збір та обробку політичної інформації, розробку рекомендацій з прийняття рішень.

Дослідження методологічних аспектів політики забезпечує виявлення закономірностей становлення, розвитку і зміни політичних систем. Охоплюючи політику у всіх її взаємозв'язках та опосередкуваннях вона несе світоглядне навантаження і є вищим рівнем вивчення політичної реальності, виробляючи найбільш загальні поняття і категорії, відіграє об'єднуючу роль у всій сукупності досліджень в галузі політики.

Для прикладу візьмемо наше суспільство, суспільство "перехідного періоду", в якому з точки зору політології однією з основних закономірностей є зняття відчудження людини від влади, утвердження свободи в процесі демократизації суспільства. В основі цієї закономірності лежить протиріччя між тоталітарною і посттоталітарною спадщиною з одного боку, і демократією – з іншого. В свою чергу пізнання даної закономірності дає можливість побачити цілий комплекс більш вузьких закономірностей і протиріч практично у всіх сферах життя суспільства. Серед політичних закономірностей слід виділити такі, як утвердження самоуправління в суспільстві, перехід від централізації до демократизації, поєднання демократії та професіоналізму, невідповідність між рівнем демократизації і політичної культури суспільства та інші.

Для розуміння конкретних політичних явищ, стану і ситуацій, для вивчення і прогнозування еволюції політичних структур методологічний підхід слід доповнити поглибленим вивченням фактів політичного життя і їх теоретичним узагальненням системою спеціальних категорій і понять. Власне цьому і служить теорія політики середнього рівня, на базі якої відпрацьовуються методи і процедури вивчення політичного життя.

Методами дослідження на цьому рівні є функціональний, системний, структурний і порівняльний аналіз, конкретно-історичний та інші. Всі ці методи виступають ефективними засобами пізнання політики, політичного життя, суттєвим доповненням загальної методології.

Третій – емпіричний рівень вивчення дійсності являє собою сукупність соціологічних методів, які використовуються для накопичення і систематизації емпіричного матеріалу, що дає можливість для синтезу соціологічного, правового, історичного та інших підходів у вивченні політики.

Політична наука розвивається і збагачується тільки на основі єднання теорії і практики, отже необхідно виділити теоретичну та прикладну політологію. Вона пізнає, досліджує об'єктивну реальність, політичне життя суспільства і в той же час ставить перед собою завдання практично використовувати наукові результати в політичній діяльності. Важливим елементом науки про політику виступають і її функції. Функціями є ті напрями, за якими здійснюється вплив науки на вивчення її людьми і її використання в інтересах суспільства.

Функція як поняття походить від латинського "функціо", що в перекладі означає виконання, здійснення. Функцію в політології слід розглядати як визначну роль впливу науки на розвиток суспільної системи.

Оскільки наука про політику торкається різних сфер людської діяльності, то і функції політології різні за змістом і спрямованістю. Таких функцій в політології сім: 1) теоретико-пізнавальна; 2) методологічна; 3) світоглядна; 4) прогностична; 5) аналітична; 6) регулятивна; 7) виховна. Вказані функції відносно самостійні і одночасно вони тісно взаємопов'язані між собою, оскільки мають загальний об'єкт впливу і загальні цілі діяльності.

Перші дві функції, теоретико-пізнавальну і методологічну, ми розкрили стисло раніше. Світоглядна функція допомагає оцінити співвідношення загальнолюдських, державних, класових, групових і особистих інтересів, виділити пріоритет тих або інших інтересів, правильно визначити своє місце в політичному житті суспільства.

Важливе місце в політології займає прогностична функція, функція передбачення. Дана функція дає можливість відповісти на питання: яка буде політична реальність у майбутньому, які процеси та явища можуть відбуватися і т.д. У відповідності з передбаченням, прогнозом держава, партії, організації визначають свою стратегію і тактику політичні діяльності.

Політологія виконує і аналітичну функцію, розглядає причини і наслідки тих або інших політичних явищ. Для реалізації цієї функції необхідна різна інформація, її обробка і аналіз. З цією метою проводяться різні соціологічні дослідження, на підставі яких надається необхідна рекомендація і захід.

Регулятивна функція в політології спрямована на своєчасне вирішення протиріч, конфліктів, на стабілізацію положення в країні, в світі, на цілеспрямоване управління політичними процесами, на встановлення співробітництва і взаєморозуміння між народами, класами, соціальними групами в суспільстві, на удосконалення системи, форм і методів політичного керівництва.

Виховна функція покликана виховувати політичну культуру суспільства, соціальних груп, колективів, особистостей, формувати культуру спілкування і політичного діалогу, ведення дискусій і знаходження політичного консенсусу.

В прикладній політології особливе місце займають методи і принципи політичної діяльності. Під методом мається на увазі сукупність прийомів, способів, правил, які використовуються в практичній діяльності, а принципи – це похідне положення, основні вимоги до організації і проведенню діяльності.

Політичні методи – це засіб переконання, аргументованого доказу, демократичних прийомів, врахування громадської думки, інтересів різних класів, соціальних, національних, соціально-демократичних груп населення. Ці методи, які грунтуються на глибоких наукових опрацюваннях в ході підготовки до прийняття управлінських рішень, відкидають волюнтаризм, некомпетентне втручання в будь-яку з сфер соціальної політики. Найбільш широко в політології застосовується системний метод, порівняльний та емпірико-соціологічний, політичного діалогу, популізм, лобізм, знаходження консенсусу, компромісу і т.д.

Найважливішим методом політичної діяльності є системний, комплексний підхід в процесі підготовки і прийняття управлінських рішень. Він припускає: теоретично-пізнавальну діяльність /тобто вивчення справ в країні, республіці, краї, районі, місті/, поставлення конкретних цілей, організаційно-виконавчу, кадрову роботу, цілеспрямований політичний вплив.

Порівняльний метод дозволяє шляхом протиставлення вичленити особливе в політичних явищах, рівні еволюції і основні тенденції їх розвитку. Основна перешкода у використанні порівняльного методу пов'язана з необхідністю правильно обирати предмет явищ, які протиставляються, які піддаються науковому спостереженню та описанню. Особливістю цього методу є протиставлення двох /або більш/ політичних об'єктів /або їх частин/, які мають риси подібності. Порівняльний метод дозволяє встановити, в чому виявляється ця подібність, або по будь-яким ознакам ці політичні об'єкти /або їх частини/ відрізняються.

Емпірико-соціологічний метод являє собою сукупність прийомів і процедур конкретних соціологічних досліджень, спрямованих на збір і аналіз фактів реального політичного життя. Використовуючи опитування, анкетування, експеримент, статистичний аналіз, математичне моделювання та інше ми можемо зібрати багатий фактичний матеріал і на його основі вивчати політичні прогнози, моделювати розвиток політичної ситуації.

Демократизація громадського життя в нашій країні викликала соціальну активність майже всіх прошарків суспільства. Звідси зросла роль методу політичного діалогу, протиставлення точок зору, різних підходів. Політичний лідер не повинен і не може відмовлятися від спору, полеміки, зобов'язаний аргументовано захищати свою позицію, можливо прийняти іншу точку зору, якщо вона конструктивна, визначити наукову і соціальну цінність рекомендацій і концепцій, які висуваються. Метод політичного діалогу не самоціль, а засіб залучення широких мас трудящих в політичне життя суспільства, колективу, шлях до взаєморозуміння і співробітництва.

В політичній діяльності, управлінні соціальними процесами вельми важливо керуватися такими принципами як об'єктивність, компетентність, ефективність, соціальна справедливість, відповідальність, спільність інтересів, гуманізм, демократизм, гласність. Вміння і здатність політиків використовувати вказані принципи є не що інше як шлях до мистецтва політичного керівництва, шлях до досягнення поставленої мети.

Сучасна епоха характеризується процесами демократизації та гуманізації громадського життя, участю все більш широких мас населення в політичному житті, в управлінні справами суспільства. Політизація життя охопила сьогодні наше суспільство, в якому відбуваються корінні якісні перетворення, перехід від суспільства з тоталітарною системою управління до суспільства демократичного. В цих умовах значно зростає роль і значення політології. Актуальність політології зумовлена наступними факторами: по-перше, загостренням глобальних проблем людства, об'єктивними протиріччями між людиною і природою, базисом і надбудовою, економікою і політикою, свободою і відповідальністю і т.д.; по-друге, сьогодні, як в нашій країні, так і в інших країнах світу, відбуваються реформи політичних систем, створюються нові структури та інститути влади, в створенні приймають участь всі прошарки суспільства; по-третє, в умовах демократизації суспільного життя ускладнюється вся система суспільних відносин на основі політичного плюралізму і гласності; по-четверте, відбувається політизація усіх сфер громадського життя, що стосується інтересів всіх прошарків суспільства; по-п'яте, для вирішення завдань формування демократичного суспільства, становлення правової держави сьогодні необхідна і відповідна політична культура громадян.

Виходячи із значимості політичних проблем в розвитку суспільства, необхідно виділити наступні завдання політології:

1. Виявлення умов, шляхів, принципів консолідації громадсько-політичних сил в суспільстві, стабілізації політичної системи в умовах демократизації і оновлення.

2. В сучасних умовах вельми важливо вивчати і аналізувати міжнародний досвід реалізації прав і свобод громадян і його використання в нашій країні.

3. Вивчення можливостей, шляхів і методів оновлення політичної системи суспільства відповідно до нової Конституції України.

4. Визначення шляхів, форм і методів формування політичної культури громадян, виховання їх в дусі патріотизму і громадської відповідальності.

5. Розкриття і обгрунтування шляхів переходу до демократичної, соціальної, правової держави, громадянського суспільства в Україні.

6. З'ясування оптимального співвідношення загальнолюдських і державних інтересів в міжнародних відносинах, участь у формуванні стабільності і безядерного світу.

В процесі вивчення курсу політології студентам надається можливість оволодіти політичними знаннями, стати політично компетентними, оволодіти методами політичної діяльності. Участь в практичних заняттях сприяє формуванню політичної культури у студентів, вміння застосовувати принципи сучасного політичного мислення при аналізі і оцінці соціально-політичних проблем, виробленню у них активної громадської позиції, здатності ефективно впливати на політичні процеси, брати участь у здійсненні народовладдя, в демократизації суспільного життя.

Отже, політологія – це наука про закономірності функціонування і розвиток політичної системи суспільства, про механізм, форми і методи здійснення влади, про діяльність інститутів і суб'єктів влади. В той же час політологія – це наука про мистецтво управління політичною сферою суспільного життя, про цілеспрямований вплив на суспільство по утвердженню демократії і гуманізму.

Політологія має сукупність функцій і методів впливу на суспільну систему, які спрямовані на об'єднання держав, народів, соціальних груп, окремих громадян з метою утвердження свободи, гуманізму та справедливості.

В сучасних умовах зростає роль і значення політології в стабілізації суспільства в формуванні правової держави, політичної культури громадян. Вивчення політології стало найважливішою потребою, умовою створення демократичної держави в Україні.

ЛІТЕРАТУРА

1. Горлач М.І. Політологія: наука про політику: підр.[для студ.вищ.навч.закл.]/М.І.Горлач, В.І Кремень.- К.: Центр учбової літератури, 2000.- 838 с.

2. Політологія: навч.пос.[для студ.вищ.навч.закл.]/Упоряди. І ред. М.Г.Сазонов.- Х.: Фоліо, 1998.- 736 с.

3. Політологія: підр.[для студ.вищ.навч.закл.]/За ред..О.В.Бабкіної, В.Г.Горбатенка [3-е вид.переробл. і доп.]. – К.: ВЦ «Академія», 2006.- 568 с.

Лекція ІІ. ОСНОВНІ ЕТАПИ РОЗВИТКУ ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ

ТА СТАНОВЛЕННЯ ПОЛІТОЛОГІЇ

2.1 Політичні вчення Античності, епохи Відродження та Нового Часу

План

1. Політичні вчення Стародавнього світу.

2. Теорії про державу та право епохи Відродження.

3. Розвиток європейської та американської політичної думки.

В давнину елементи політології розвивались у рамках філософських та соціальних вчень. Європейська традиція пов'язує перші уявлення про політику, державу та право з Давньою Грецією.

Творчими зусиллями давньогрецьких дослідників було здійснено перехід від міфологічного сприймання оточуючого світу до раціонально-логічного способу його пізнання та пояснення. На цій новій теоретичній основі ними були вперше поставлені та концептуально оформлені фундаментальні проблеми політико-правової тематики.

Сучасний німецький політолог П.Ноак в роботі "Що таке політика? Вступ до науки про неї" відмічає, що антична Греція в У ст. до н.е. була місцем народження не тільки політичної філософії, але і політичної науки взагалі. Особливості ландшафту давали можливість співіснуванню різних форм правління, багаточисельні зв'язки з закордоном створювали плідні стосунки з іншими державами; різноманітність культурних стилів вбирало в себе багатство політичного життя; в багатьох державах громадяни приймали активну участь в управлінні, оскільки легітимність влади перестала бути теократичною, в державах і між державами відбувалась жорстока боротьба за владу.

Для давньогрецьких мислителів було характерним підкорити свої політичні ідеї загальному уявленню про цілісність світу, про взаємовідносини між космосом, суспільством і людиною. У творах Геракліта, Демокріта, Сократа вперше були поставлені питання переходу від міфологічного уявлення про навколишнє середовище до раціонального погляду на світ взагалі, державу і право зокрема.

Так, згідно Демокріту /460-370р.р. до н.е./, виникнення, становлення людини, людського роду, суспільства і політичного життя є складовою частиною природного процесу загального розвитку. Цей процес здійснюється без божественого втручання і має прогресивну спрямованість. Провідна роль належить людині. Розумно створений поліс /місто-держава/ уособлює собою справу всіх вільних громадян і є його опорою. Кожен повинен вносити частку у загальну справу, з тим, щоб таким чином забезпечити досягнення загального добробуту.

Загальний добробут, згідно Демокріту, досягається трьома шляхами: перший – це виховання, навчання та освіта; другий – однодумність як синонім моральної та соціально-політичної солідарності; третій – це вміле управління, як "найвище з мистецтв". Демокріт відпрацьовує вимоги, які пред'являються до управління.

Вершиною філософської та політичної думки епохи Давньої Греції є вчення Платона Афінського /427-347р.р. до Р.х/, який через призму вчення про два світи /"світ ідей та світ явищ"/ підходив до аналізу проблем політики. В творах мислителя "Держава", "Політик", "Апологія Сократа", "Парменід", «Софіст», «Закони»та ін. він дав характеристику ідеальної держави, яка трактується ним як максимально можливе втілення світу ідей у земному громадсько-політичному житті. Зміст ідеальної держави в тому, що, по-перше, існує розподіл праці між громадянами, який заснований на суворій ієрархії основних верств полісу; по-друге, відлагоджена система виховання, яка повинна сприяти підтримці і вихованню ієрархії прошарків; по-третє, аристократична форма правління, яка забезпечує прихід до керівництва державою кращих її представників.

Такій ідеальній формі правління Платон протиставив чотири інші, кожна з яких є ступенню відхилення від ідеалу: тимократію, тобто влада, яка заснована на пануванні шанолюбців; олігархію – пануванню небагатьох /"владарюють багачі, а бідні не приймають участі в управлінні"/; демократію – влада і правління народу, більшості; тиранію – влада в суспільстві одного над усіма.

Згідно Платону, держава стоїть над громадянином і саме так він розумів справедливість, тобто, що добре для держави, те добре для громадянина. Надмірна свобода в державі так само небезпечна, як і надмірне підкорення громадян одному правителю. Перше призводить до анархії, а друге – до тиранії. Згідно Платону, анархія здатна породити тиранію, тому що будь-яка крайність обертається на свою протилежність. Дуже важливо, щоб в державі була єдність, яку Платон розумів потрійно: а) закону підкоряються всі без винятку громадяни; б) не повинно бути контрасту між найбіднішими і найбагатішими; в) не можна допускати суперечностей між тими, хто здійснює управління державою.

Станова /кастова/ структура суспільства найкраще відповідає інтересам держави і громадян, тому що всім гарантує порядок, достаток, безпеку і процвітання. Двом вищим верствам – правителям і воїнам – забороняється мати будь-яку приватну власність, щоб вони всі свої сили і час віддавали служінню державі, яка забезпечує їх всім необхідним. Платон був за повну рівноправність жінок, виступав за суспільне виховання дітей.

Платонівська демократія – це не що інше як анархія. Недоліки олігархії, на які звернув увагу Платон, актуальні в наш час, а найкращі форми правління, згідно Платону, – це монархія і аристократія, а найгірша – це тиранія. Похідними формами правління, з яких вийшли всі інші, є монархія і демократія, елементи яких повинні бути присутні в кожній державі.

Фундатором політичної науки як самостійної галузі знання є Арістотель /384-322 р.р. до Р.х./. Арістотель є засновником аналітичного спрямування, яке спирається на спостереження, а не на інтуїцію. В працях "Політика", "Етика", «Афінська політія» та ін. викладена суть його політичних ідей, де Арістотель, на основі свого методу не займається побудовою нових ідеальних концепцій державного устрою, а намагається дати аналіз реальних форм міст-полісів за допомогою вивчення фактичного матеріалу. Політичне життя індивідів концентрується в полісі. Саме в полісі, як державі-місті, який уособлює дійсне політичне життя, формується людина як істота політична, істота суспільна. Завдання політики як науки про державу є в тому, щоб навчити політичного діяча мистецтву державного управління, показати йому, який державний устрій є найбільш придатним при даному стані суспільства.

Як і Платон, Арістотель всі форми держави розподіляє на правильні і неправильні. Правильними є ті, де дійсна мета держави полягає в загальному добробуті. А до спотворених відносяться такі форми, в яких є користь одних правителів, а не народу.

Державний устрій, згідно Арістотелю, є такий порядок, при якому володарювання належить законно встановленій владі.

До правильних держав він відносить монархію або царство, аристократію або володарювання кращих, і політію або республіку. Кожній правильній формі протиставляється неправильна: тиранія, де мається на меті тільки користь правителя; олігархія, де керують багаті для власної користі; демократія – де володарюють бідні, маючи на увазі тільки самих себе.

Політичний ідеал Арістотель бачить в державі, в якій закон є сила, а найбільш придатною у політичному відношенні виступає змішана форма державного устрою, яка заснована на прагненні об'єднати інтереси бідних і багатих.

Заслуги "батьків політичної науки" – Платона та Арістотеля в тому, що, по-перше, Платон і Арістотель становлять два полюси, між якими до нашого часу рухається політична філософія. Нормативній філософії Платона, який протиставляє дійсності ідеальний образ, протистоїть аналітичний метод Арістотеля; по-друге, Арістотель не тільки дав перший в історії аналіз держави, але також спробував дослідити соціальні фактори за фасадом державних установ. Він може бути названий родоначальником сучасної політичної соціології; по-третє, Арістотель наголошував, що держава не може бути стабільною, якщо вона не виконує бажання громадян. На місце платонівської державної єдності він ставив плюралізм виступаючих в державі прагнень; по-четверте, конституція і закон є вищою інстанцією в системі Арістотеля, тим самим він хотів дати в руки людей об'єктивні критерії управління державою; по-п'яте, Арістотель розглядав людину як соціальну, політичну істоту. Етика і політика, які нерозривно пов'язані у Платона, у нього виступають окремо.

В Стародавньому Римі значний внесок у розвиток політичної думки зробив Марк Туллій Цицерон /106-43 р.р. до Р.х./ в працях "Про державу" та "Про закони".

Особливу увагу він приділяє розробці проблем правової рівності і держави. Згідно Цицерону, держава і право виникають не зі сваволі, а згідно з загальними вимогами природи, які включають в тому числі і веління людської природи. Держава заснована на велінні загального розуму і справедливості, вона також є справою народу і виникає в результаті узгодження з питань права та спільності інтересів. Причиною утворення держави є охорона власності. В основі права лежить справедливість, першою вимогою якої є не шкодити іншим і не порушувати чужу власність.

Цицерон виділяє три форми держави: царську владу, владу оптимістів /аристократії/, народну владу /демократія/. Найкращою формою держави Цицерон вважає змішану форму, найважливішою позитивною якістю якої є міцність держави і правове рівноправ'я її громадян. Важливим у вченні Цицерона є розгляд громадянина як суб'єкта правового спілкування. Він також вперше виділяє "права народів", суттєвим принципом якого є необхідність додержання зобов'язань, які накладаються міжнародними договорами.

В епоху Арістотеля політика була справою всіх громадян, причому суспільство було рабовласницьким. Пізніше, в епоху елінізму, коли духовний вплив Греції був великий, а політичний вплив мізерний, на перший план вийшла монархія, яка звільнила індивідуума від "тягара" особистої відповідальності в політиці. В Римі культ цезарів був пов'язаний з божественним культом. Оскільки громадяни вже не могли більш втручатися в політику, відбувається падіння політичної філософії. Це перша ознака наступної епохи, а друга – сходження християнства. Його розквіт та ідеал, утримуючий в собі гармонічне світобуття, стали наслідком, що політична філософія вже не виступала в якості реального діалогу з дійсністю.

Від Арістотеля до Макіавеллі начебто триває пауза у розвитку політичної думки, хоча два імпульси мали вплив на наступний розвиток політичної теорії. Це ідеї Аврелія Августина /353-430р.р./ який виступав з вченням про приналежність людини двом світам: божественному, в якому вона перебуває між смертю і новим втіленням; і земному, в якому вона проходить спокутування рахунків долі. Та ідеї Фоми Аквінського /1225-1274 р.р./, який показав, що людина, що правда, повинна підкорятися іншій людині, але ранг людини у божественному творінні виключає абсолютний характер такого підкорення. Фома Аквінський також стверджував, що авторитет держави постає не з авторитету церкви, а з творення, з природи. Таким чином, відбувся рішучий поворот до сучасної історії: вперше політичне, тобто держава, отримала особисту вагу.

В епоху Відродження в Західній Європі особливу роль у розвитку політичної думки відіграв Нікколо Макіавеллі /1469-1527 р.р./

В працях "Государ", "Роздуми про першу декаду Тита Лівія", "Історія Флоренції" він розглядає державу як політичний стан суспільства: відносини володарюючих і підвладних, наявність відповідним чином створеної, організованої політичної влади, юстиції, установ, законів. Він вперше в політичній теорії запровадив в науковий обіг сам термін "національна держава", визначений ним "stato". Дав шість форм держави, зміна яких відбувається циклічно: монархія – тиранія – аристократія – олігархія – демократія – охлократія. Зміна форм держави пов'язана не з божественою волею, а з закономірним повторенням визначених ситуацій і співвідношенням сил, які змагаються.

Макіавеллі обгрунтував політичну науку як відносно самостійну галузь суспільного знання. Він називає політику "дослідною наукою", яка роз'яснює минуле, керує сучасним і здатна прогнозувати майбутнє. Макіавеллі вважав, що в основі політичної поведінки лежить користь і сила, а не мораль, якою можна зневажити при наявності благої цілі. Звідси пішли висновки, що в політиці ціль виправдовує засоби /"Існує два засоби дії для досягнення мети: шлях закону і шлях насильства. Перший засіб – засіб людський, другий – диких звірів. Государі повинні вміти користуватися обома засобами"/. Макіавеллі звільнює політику від принципів моралі. В цьому і полягає суть відомого явища, яке отримало назву "макіавеллізм". Політика і право, згідно Макіавеллі, засновуються на практиці і на досвіді, вирішальну роль в яких відіграє сила, а не християнські цінності, не моральні принципи.

Розглядаючи політику стосовно до конкретного суспільства, Макіавеллі відмічає великий вплив на неї боротьби протилежних класів: простого народу та еліти, заможних та незаможних. З співвідношення сил, які борються в суспільстві, він виводить і конкретні форми держави. Він надає перевагу помірній республіці, або "змішану" форму держави, в якій поєднуються демократичний, аристократичний і монархічний елементи влади.

Стисло вчення Макіавеллі зводиться до наступних положень:

1) народ не відіграє ніякої ролі в державі. Государ, господар визначає для народу цілі буття і не потребує узаконення свого правління;

2) це положення Макіавеллі виправдовує тим, що державний розум передує усякій іншій мети держави;

З) Макіавеллі цілком відділяє політику від моралі; він є першим і послідовним представником "нової техніки влади" з її незмінними атрибутами – шпіонажем, ядом, вбивством з-за рогу та віртуозною дипломатією;

4) вперше в історії ним формулюється ідеологія національної держави.

В Новий Час в Європі розвиток політичної думки пов'язаний з іменами таких політичних мислителів як Т.Гоббс, Дж.Локк, Ш.Мон-теск'є, Ж.-Ж.Руссо, І.Кант, Г.-В.-Ф.Гегель та ін.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: