Політичні вчення ХІХ-ХХ ст. ст. 3 страница

Одним із основоположників теорії суспільного договору є Томас Гоббс /1588-1679р.р./. Основні політичні погляди він виклав в своїй праці "Левіафан, або матерія, форма і влада держави" /1651р./, де він стверджував, що політика та її носій – держава запроваджуються людьми шляхом домовленості між собою, індивіди довіряють єдиній особі, верховній владі над собою. Держава і є особа, яка використовує силу і заходи для людей, вона вважає необхідним для їхнього миру і загального захисту.

Гоббс виступав захисником монархічної влади. Він стверджував, що уклавши суспільний договір та перейшовши в громадянський стан, індивіди втрачають можливість змінити обрану форму правління, звільнитися з-під дії верховної влади. З його точки зору, можуть існувати три форми держави: монархія, демократія та аристократія, які відрізняються не природою і змістом втіленої в них верховної влади, а придатністю до здійснення тієї цілі, для якої вони були встановлені.

В політичній теорії Т.Гоббса є елементи матеріалістичного сприйняття суспільних відносин. Так, він відкидає теорію божественного встановлення держави, формує теорію суспільного договору, а захищаючи абсолютизм, він бачить в ньому не стільки владу монарха-феодала, скільки єдину реальну в тих умовах відкриту диктатуру буржуазії. Права державної влади, згідно Гоббсу, були цілком сумісними з інтересами класів, які здійснили Англійську революцію.

Ідеологом соціального компромісу між верхами дворянства і молодою буржуазією, яким закінчилась Англійська революція в 1688 році, був Джон Локк /1632-1704р.р./. Свої політичні погляди він виклав в праці "Два трактати про державне правління". Держава, згідно Локку, отримує від людей рівно стільки влади, скільки необхідно для досягнення головної мети політичного співтовариства – реалізувати свої громадянські ідеї і, перед усе, право володіти власністю.

В державі ніхто і ніщо не може знаходитися поза підкоренням законом та законності. Локк передбачив ідеї правової держави, тому що власне закон є головним інструментом збереження та розширення свободи, особистості. "Там, де немає законів, там і немає свободи", – говорив Дж.Локк.

Підтримка режиму свободи потребує чіткого розділу публічно-власних уповноважень держави. Законодавчою владою повинен володіти тільки парламент, виконавча і судова влада, з одного боку, повинні бути підкорені йому, а з іншого, – можуть активно впливати на діяльність органів законодавчої влади.

Для Локка важливо, щоб будь-яка форма держави виростала з суспільного договору і добровільної згоди людей, щоб вона охороняла їх природні права і свободу. Локк розвинув вчення про перехід від природного права до громадянського стану суспільства і відповідним йому формам державного управління. Він формує головну мету держави – збереження свободи і власності, відстоює принцип розподілу влад.

Провідне місце серед вчених, які здійснили великий вплив на ідеологію Великої французької революції був Шарль-Луі Монтеск'є /1689-1755р.р./. Його книга "Про дух законів" /1748р./ належить до вершин класичної політичної думки, в якій він зробив реалістичну картину генезису державно-правових явищ, розкрив в основних принципах форми державного правління /доброчесність-демократія, помірність – аристократія, честь – монархія, страх – деспотія/, притаманні визначеному історичному періоду. Монтеск'є був одним із засновників географічного спрямування в політиці, звертаючи особливу увагу в формуванні суспільного устрою на такі фактори, як географічне положення, грунт, клімат і т.і.

Свободу і рівність Монтеск'є розглядав фундаментальними властивостями людської природи і джерелами права, а отже і "державою розуму". Він вважав, що суспільний інтерес задовольняється лише шляхом прямування правильно зрозумілому приватному інтересові. Приймаючи свободу як незалежність, він вважав, що в суспільному житті стикаються окремі свободи, а тому "свобода є право робити те, що дозволяють робити закони", звідси – "дозволено все, що не заборонено законом".

Монтеск'є визначив введення в закон суспільного інтересу та його поєднання з приватним за допомогою компромісу інтересів, що в політичній доктрині виявилось у принципі розподілу влад на законодавчу, виконавчу і судову. Цей принцип вводиться в конституційний принцип держави, в якому відбивається не тільки раціональне управлінської праці, але й співвідношення сил в суспільстві. "Політична свобода може бути знайдена тільки там, де немає зловживання владою. Однак багатолітній досвід підказує нам, що кожна людина, наділена владою, схильна зловживати нею і тримати в своїх руках владу до останньої можливості... Для того, щоб запобігти подібним зловживанням владою, необхідно, як це витікає з природи речей, щоб одна влада стримувала іншу. Коли законодавча і виконавча влади об'єднуються в одному і тому ж органі... не може бути свободи. З іншого боку, не може бути свободи, якщо судова влада не відокремлена від законодавчої і виконавчої. І настає кінець усьому, якщо одна й та ж особа або орган, дворянський або народний за своїм характером почне "здійснювати усі три види влади" – так писав Монтеск'є про принцип розподілу влади у середині ХVШ століття.

Особливе місце в політичній думці посідає ідеолог Великої французької революції Жан-Жак Руссо /1712-1778 р.р./ та його праця "Про суспільний договір, або принципи політичного права". Як і всі просвітителі, Руссо додержувався договірної теорії держави, розглядаючи свободу і рівність як вищий скарб, вважав політику осередком суспільних інтересів. Він обгрунтував принцип єдності прав і обов'язків. Цінність особистості Руссо признавав тільки у співвідношені з державою, а тому свободу розглядав як підкорення закону. На протилежність ліберальній ідеї компромісу інтересів Руссо висуває принцип народного суверенітету як основотворчий принцип республіканського устрою.

Політична думка Західної Європи зробила великий вплив на формування політичної думки США в період боротьби за незалежність, представниками якої були Томас Пейн /1737-1809 р.р./, Томас Джефферсон /1743-1826 р.р./, Александер Гемільтон /1757-1804 р.р./, Джон Адамс /1735-1826 р.р./, Джеймс Медисон /1751-1836 р.р./. Усі вони ввійшли в історію американської держави як "батьки-засновники" американської демократії.

Томас Пейн відноситься до числа найбільш радикальних представників демократичної політичної і правової ідеології періоду боротьби за незалежність США. Так в статті "Серйозна думка" (1775 р.) він ставить питання про відокремлення колоній від Англії і створення незалежної держави. В праці "Здоровий глузд" показав недосконалість державного устрою Англії і запропонував назву держави, яку повинні утворити колоністи - Сполучені Штати Америки. Відстоюючи право народу на революцію та знищення політичного устрою, який не відповідав його інтересам і цілям, він бачив в революції закономірність, без якої неможливий прогрес людського суспільства та просвітництва народу. Політичним ідеалом Пейна була демократична республіка з загальним виборчим правом, широким і рівноправним представництвом. Більшість ідей Пейна відобразились в Декларації незалежності Сполучених Штатів, автором якої був Т.Джефферсон.

Як і інші представники природно-правової теорії, Пейн розподіляв природні і громадянські права людини. Перші притамані їй згідно природи /право на щастя, свобода совісті, свобода слова/; інші виникають з утворенням суспільства і держави, коли люди передають частину своїх природних прав в "загальний фонд".

Держава, згідно Пейну, виникає вслід за об'єднанням людей в суспільство. Вона створюється людьми з суспільного договору – єдиному можливому способі утворення держави. Тому верховна влада в державі повинна належати самому народу. 3 цієї ідеї народного суверенітету Пейн робить висновки про те, що право народу створювати або ліквідувати будь-яку форму правління – про право народу на повстання і революцію.

Політичні погляди Пейна виявляли демократичні і революційні тенденції у визвольному русі колоністів, інтереси найбільш широких прошарків – фермерства і попередників пролетаріату.

Т.Джефферсон увійшов в історію як автор Декларації незалежності Сполучених Штатів Америки.

Основою устрою суспільства Джефферсон вважав суспільний договір, який надає всім його учасникам право конституювати державну владу. Звідси витікала ідея народного суверенітету і рівності громадян в політичних, в тому числі, і виборчих правах.

Якщо ж влада зневажає права народу, останній має право змінити уряд і замінити його таким, який би найкращим чином служив його інтересам.

Ці ідеї лягли в основу Декларації незалежності, яку можна назвати першою декларацією прав людини. В ній рівність, свобода, право на повстання визнаються невідчудженими природними правами народу і не можуть бути у нього відібрані. Декларація незалежності США – перший в історії державний акт, який проголосив ідею народного суверенітету основою державного життя. Серйозній критиці піддав Джефферсон Конституцію США 1787р. за низку її антидемократичних рис: відсутність в ній білля про права, який передбачає право слова, друку і т.і. З ініціативи Джефферсона та інших політичних діячів США були прийняті десять доповнень до тексту Конституції у 1791р.

Александер Гемільтон був одним з тих політичних діячів, теоретичні погляди яких і політична практика здійснила рішучий вплив на Конституцію США 1787р.

А.Гемільтон – представник фінансової і торговельно-промислової буржуазії, плантаторів, які настроєні вельми помірно, а іноді і консервативно. Він виступав за федеральну форму державного устрою США, вважав, що федерація – це бар'єр, який заважає внутрішнім розбратам та народним повстанням.

Гемільтон визнавав можливість республіканського устрою, але обов'язковою умовою цього він вважав створення сильної президентської влади, яка мало чим відрізняється від влади монарха. Президент, на його думку, повинен обиратися довічно і володіти широкими повноваженнями, в тому числі можливістю контролювати представницький орган законодавчої влади, який під тиском виборців може прийняти "вільні рішення". Ця ж ідея була в пропозиції Гемільтона зробити призначених президентом міністрів практично не відповідальними перед парламентом.

Сам парламент мислився ним як двопалатний, який створюється на основі виборчого права з високим майновим цензом. Розподіл людей на багатих і бідних, і як наслідок, на освічених і неосвічених, здатних і нездатних керувати справами суспільства має, згідно твердженню Гемільтона, природне походження і не може бути ліквідоване. Багатим, отже освіченим, по самій природі належить право бути представленими у вищих державних органах. Тільки вони здатні забезпечити стабільність політичного устрою, тому що будь-які його зміни не дадуть їм нічого доброго. Надання ж народу можливості приймати активну участь у державних справах неминуче призведе до помилок та недоліків внаслідок нерозумності і непостійності мас і тим самим послабить державу.

Джеймс Медисон увійшов в історію політичної думки як "батько американської конституції", що пов’язано з його внеском в розробку теорії республіканського правління, концепції рівноваги відокремлених влад /законодавчої, виконавчої та судової/.

У творчості Медисона відобразилися прогресивні ідейні традиції його століття: традиції природного права і суспільного договору, біллів про права і конституційне регулювання урядової влади.

Зміст Конституції США, так само як і опубліковані Гемільтоном, Медисоном та Джеєм пояснення до неї у збірнику "Федераліст", коли обговорювався проект Конституції, свідчили про те, що у сукупності соціальних груп і класів, які змагаються і конфліктують, найбільший зиск від конституційного процесу в США отримали заможні прошарки національної буржуазії за рахунок обмеження інтересів в більшості власників та збереження рабства негрів. Але разом з тим Конституція об’єктивно була прогресивним явищем, тому що вона вперше в історії законодавчо закріпила передовий на той час громадсько-політичний устрій.

Чотири стержні американської демократії, оформлені наприкінці ХVШ століття в США, справили серйозний вплив на всю громадсько-політичну думку на наступні епохи. Це ідея про пріоритет громадського суспільства та індивідуалізму перед державою, яка означає, крім всього, що держава є слугою суспільства, немов би в наймах у нього; це принцип розподілу влади, який доповнюється механізмом їх стримання та противаги; це ідея федералізму, тобто розподіл влади між центральним урядом і суб'єктами федерації /штатами/; це двопартійна система і породжений нею політичний ринок.

Таким чином, вперше в історії ідеї природно-правової доктрини були конкретизовані у конституційних установленнях, закріплені в конституційних документах.

Розвиток громадсько-політичної думки кінця ХVШ – початку XIX століть пов'язаний з такими представниками німецької класичної філософії та політичної думки як Іммануїл Кант /1724-1804р.р./ та Г.-В.-Ф.Гегель /1770-1831р.р./.

Професор Кенігсберзького університету І.Кант продовжує розробляти концепцію лібералізму, відстоюючи принцип автономності особи. Він є прихильником договірних теорій держави, розвиває ідеї правового обмеження державної влади. В політичних працях "До вічного миру", "Метафізичні засади вчення про право" Кант дає обгрунтування внутрішніх моральних джерел свободи людини і ролі права у встановленні меж свавілля. Людина, згідно Канту - це мета, а не засіб. Здатність людини "давати собі закони" і без усякого примусу боротися за здійснення цього закону виражає його моральну автономію. Кант розглядав політику як гармонію мети і засобу.

Вищою формою, яка забезпечує свободу, виступає правопорядок. В праві Кант бачить гарантії невтручання держави в процес індивідуального самовиховання. Кожен у змозі бути хазяїном самому собі... Зміст примусу, згідно Канту, складається з еквівалентності помсти збитку, який завдано потерпілому злочинцем. Право володіє примусовою силою, носієм якої виступає держава. Розглядаючи державу, Кант розрізняє в ній республіканську та деспотичну форму правління. Перша, на його думку, заснована на розподілі законодавчої, виконавчої і судової влади, а друга – на їх злитті. Будучи, подібно багатьом просвітителям, прихильником народовладдя і відстоюючи принцип "верховенства народу" у справах держави, Кант вважає, що воно поєднано виключно з республіканською формою правління. Остання не обов'язково обумовлена демократією, а може мати місце і в умовах самодержавства, оскільки по своїй суті розподілу влади вона не виключає. Сама ж демократія легко може трансформуватись у деспотичну форму правління, тому що при загальній участі в управлінні виникають деякі труднощі в розподілі законодавчої, виконавчої і судової діяльності.

З позицій лібералізму Кант підходить до питань зовнішньої політики. Він висуває прогностичний проект "вічного миру" шляхом створення загальної федерації самостійних, рівноправних держав з республіканською формою правління. Такий космополітичній союз, на його думку - неминучий. До його створення неминуче призведуть економічні та комерційні потреби націй, політика освіти і виховання народів, розсудливість і добра воля правителів.

Іншим німецьким філософом, який зробив великий вплив на розвиток громадсько-політичної думки, був Г.-В.-Ф.Гегель, який узагальнив теоретичні висновки своїх попередників, створив єдину, органічно взаємопов'язану систему громадсько-політичних поглядів, яка заснована на принципах ідеалізму, раціоналізму та діалектики. Свої політичні погляди Гегель в основному розглядав в праці "Філософія права".

На думку Гегеля, на відміну від природи, суспільний розвиток йде не по колу, а по спіралі, і уявні повтори в ньому відрізняються один від одного, несучи в собі нову якість. Виникає своєрідна тріада, в якій кожне явище породжує свою протилежність і відроджується в формі синтезу. Цей процес Гегель ілюструє на прикладі зміни епох: антична демократія заперечується феодальною монархією і в якості синтезу повторюється в новій якості як демократія буржуазна.

Гегель переконаний, що весь суспільно-політичний розвиток – процес взаємопов'язаний і здійснюється у логічній послідовності, будь-яке явище в ньому не випадкове, а завжди необхідне, а отже розумне. Завдання тільки в тому, щоб зрозуміти цю необхідність і розумність. Висновок у формулі: все, що розумне, – дійсне; все, що дійсне, – розумне. З цих позицій він оцінює, зокрема, конституційну монархію у Німеччині як форму державного правління, яка в конкретних історичних умовах здається йому найбільш раціональною. Схід, писав він, знав і знає: один вільний грецький і римський світ знає, що деякі вільні, німецький же світ знає, що вільні всі.

Важливе місце в розвитку теорії політики займає вчення Гегеля про громадянське суспільство і правову державу, які розглядаються ним у взаємозв'язку з соціально-економічною галуззю і політикою. Він створив основи теорії групових інтересів, які розглядаються в якості основи громадянського суспільства. Шляхом групового представництва суб'єктів громадянського суспільства в органах влади /те, що ми називаємо зараз політичним плюралізмом/ держава одержує можливість синтезувати різнорідну мозаїку групових та індивідуальних інтересів в єдине ціле, забезпечуючи тим самим рівне право громадян на захист останніх, право на власність і свободу і отримуючи таким чином, характер правової. При цьому її виникнення Гегель справедливо пов'язує з встановленням буржуазних суспільно-політичних відносин.

Політична філософія Гегеля значно вплинула на майбутню історію громадсько-політичної думки. Вона давала широкий простір для розвитку як консервативних, реакційних, так і критичних, опозиційних поглядів.

Таким чином, основні доктрини політико-правової думки Нового Часу наступні: 1) теорія народного суверенітету, яка виникла і розвивалась у ХVП-ХІХ ст.ст. на базі договірної теорії походження держави. Згідно теорії суспільного договору народ – джерело державної влади та її носій, суверен; 2) теорія правової держави, в основі якої вчення про природні права особистості, які не залежать від державного визнання, вчення про зв'язок держави та її органів законами, правом, яке стоїть над державою; зв'язок з доктриною розподілу влади; 3) теорія розподілу влад, в основі якої лежить положення, що всі три влади – законодавча, виконавча і судова – повинні здійснюватися різними специфічними органами влади, всі галузі державної діяльності повинні діяти тільки в межах закону, в основі формування влади лежать загальнодемократичні принципи: закон приймається тільки представницькою владою, виконавча влада не може змінити закони, суд – незалежний.

На даному етапі історії в процесі розвитку політичної думки відбувалось якісне зростання теоретичних уявлень про сутність суспільно-політичних відносин, причому особлива активізація цього процесу відбулася у другій половині ХVШ – початку XIX ст.ст. А саме в цей період формуються основні напрямки, школи, концепції, які існують й сьогодні, а деякі з них займають провідне місце в системі сучасних політичних процесів.

Якісне зростання суспільно-політичних поглядів в цей період не призвело до створення єдиної системи політичної науки, хоча й набуло необхідні елементи для її формування. Тільки у другій половині XIX ст. в розвитку політичної думки починається новий етап, коли відбувається процес виділення політології та соціології в самостійні науки, на базі яких формуються різні течії політичної думки.

ЛІТЕРАТУРА

1. Історія розвитку політичної думки: курс лекцій.Навч.пос. [ для студ.вищ.навч.закл.]/В.В.Медіссон, Л.І.Ларченко, В.П.Степіко, Л.Я.Діденко. К.: Либідь, 1996. – 176 с.

2. Класики політичної думки від Платона до Макса Вебера [під ред.проф.Є.Причепія]/пер. з нім.- К.: Тандем, 2002. – 584 с.

3. Шляхтун П.П. Політологія: теорія та історія політичної науки: підр.[для студ.вищ.навч.закл.]/П.П.Шляхтун.- К.: Либідь, 2002. – 576 с.

Політичні вчення ХІХ-ХХ ст. ст.

План

1. Ідеї утопічного соціалізму.

2. Марксистська концепція політики.

3. Сучасні західні політичні вчення.

У розвиток політичної думки внесли свій внесок і представники утопічного соціалізму, які дали цілу низку картин ідеальної держави і політичного устрою.

Утопічний соціалізм виник в Англії на початку ХVІ ст. Першим твором утопічного соціалізму була праця Томаса Мора "Золота книга, також корисна, як і забавна, про найкращий устрій держави, та про новий острів Утопія" /скорочено "Утопія" – "місце, якого немає"/ /1516 р./. Томас Мор є родоначальником цієї політичної теорії.

У розвитку утопічного соціалізму виділяється декілька етапів, які відрізняються один від одного різними напрямками розвитку основ існуючого устрою, вирішенням основних проблем устрою майбутнього ідеального суспільства.

Перший етап – ранній утопічний соціалізм ХVІ-ХVІІІ ст.ст.

Представники цього етапу дали цікаві приклади ідеальної держави. Суспільства, які описані Т.Мором /1478-1535р.р./ та Т.Кампанеллою /1568-1639р.р./ – це спільності людей, які принципово рівні й політично, й економічно, але провідна роль належить духовній аристократії. Так, в праці Т.Кампанелли "Місто Сонця" існує народне зібрання /Велика Рада/. Найвищим представницьким органом є Рада, яка складається з незмінних першосвященика /верховного правителя/ і трьох його помічників. Ідеальний політичний устрій вважається Т.Мором та Т.Кампанеллою як поєднання принципу демократії з принципом "правління мудрих".

Англійський мислитель Джерард Уінстенлі /1609-після 1652р.р./ в праці "Закон свободи" дає свій план розбудови вільної республіки, яка відповідає справедливості та "волі божій". Основний принцип нового громадського порядку, який, на думку Дж.Уінстенлі, повинен бути встановлений після скасування королівської влади та королівських законів – це дійсно республіканська свобода, яка полягає у вільному користуванні землею, яка є суспільним надбанням і яка забезпечує людині все, що необхідно для її існування. Основні елементи свободи складають, на думку Уінстенлі, право на землю і право на існування. На цих основах і будує Уінстенлі свій проект справедливого, досконалого суспільного устрою.

Ідеї раннього утопічного соціалізму набувають розвитку в працях утопістів ХVШ ст. – Ж.Мел'є, Г.Маблі, Мореллі, Г.Бабефа. Творчість цих мислителів носить більш раціональний характер. Вони спираються на теорію природного права, положення якої витікають з природи людини і природного стану, як близького до природи одвічного стану людського суспільства.

Суспільний порядок, вважають вони, ні в якому разі не відміняє природних прав людини. Він повинен забезпечувати природні права та благо громадян. У поглядах французьких утопістів ХVШ ст., не зважаючи на всю їх різноманітність, багато спільного. Причиною соціальних поневірянь всі вони вважали приватну власність. Наприклад, у своєму "Кодексі природи" Мореллі пише, що в суспільстві без приватної власності форма правління не має значення. Народ може зберегти демократію, тобто влада батьків сімейства може ввести аристократію, тобто передати владу мудрим; може зробити монархію, тобто для більшої точності і правильності дій політичного організму доручити владу одному. Монархія ніколи не виродиться в тиранію, якщо в суспільстві не буде приватної власності.

Ідеї Мореллі були широко використані у творчості іншого теоретика французького комунізму – Г.Бабефа /1760-1797р.р./. У "Заговорі рівних" Г.Бабеф сформулював ідеї, розраховані на те, щоб підняти народні маси Франції на революційний переворот в ім'я встановлення нового політичного устрою. Основними принципами бабувізму були: 1) природа дала людині рівні права користування усіма благами; 2) мета суспільства – захистити цю рівність; З)виробництво і споживання повинні бути суспільними; 4) в реальному суспільстві не повинно бути не багатих, не бідних; 5) усі повинні працювати; 6) освіта повинна бути загальною для усіх; 7) мета революції – знищити нерівність і відновити загальне щастя.

Другий етап – критичний утопічний соціалізм 1 половини XIX ст. Він пов'язаний з іменами А.Сен-Сімона, Ш.Фур'є, Р.Оуена. В їх працях є здогадки про майбутню соціальну систему, яка заснована на законах природи. Суспільний план робіт, асоціації, перевтілення держави в організатора виробництва, обов'язкова праця, ієрархія здібностей, духовна влада вчених – такі своєрідні риси їх вчень.

Анрі де Сен-Сімон /1760-1825р.р./ – автор "Нарису науки про людину", "Нового християнства", "Листів Женевського мешканця до сучасників", "Про промислову систему" та ін.

"Промислова система" Сен-Сімона – ідеальне суспільство, до якого повинен призвести мирний переворот. Результати встановлення промислової системи будуть благодійні для всього суспільства, але маси повинні зоставатися весь час пасивними, надаючи представництво і захист своїх інтересів підприємцям, як економічно володарюючому класу, здатному впливати на соціальні та політичні процеси.

Вплив економічних відносин на державу та ідеологію розглядав в своїх працях Шарль Фур’є /1772-1837р.р./. Його основні праці "Теорія чотирьох рухів і загальних доль", "Теорія загальної єдності", "Новий господарський та соцієтарний світ" та ін.

Сучасному йому французькому суспільству, де, згідно Фур'є, комерція стала новою політичною владою, яка входить у долю з урядом і навіть, використовуючи економічні засоби, спробує взяти його під свою опіку, він протиставляє надуманий ним соціальний організм – фалангу, де поволі зникає економічна і соціальна нерівність, відпадає необхідність примусу й в його організованій формі – державі.

Роберт Оуен /1771-1858р.р./ в праці "Новий погляд на суспільство" малює ідеальну суспільну систему, засновану на істині, науці, яка ставить собі за мету забезпечення фізичного і морального благополуччя усіх людей. Основний осередок ідеального суспільства, згідно Оуену, – невелика трудова спільнота, в якій різні функції управління розподілені між окремими віковими групами. При такій системі, згідно Оуену, не буде зла виборів і виборчих кампаній. Особливими органами влади в спільнотах Оуена є збори вікових груп. Що стосується центральної влади, то на період організації спільнот, до тієї пори, поки на їх членах не виявляться результати нової системи виховання і нових соціальних умов, Оуен пропонує зберегти за нею певні повноваження. Коли ж спільнота зміцніє, то відпаде необхідність у судах, тюрмах, покараннях. Всі ці засоби насилля необхідні лише там, де не розуміють природи людини, де суспільство збудоване на неосвіченій системі індивідуальної конкуренції. Кінцевий ідеал Оуена – вільна федерація самоправних спільнот.

Третій етап – соціалізм революційних демократів ІІ половини XIX ст. Він представлений в основному російськими революціонерами-демократами: М.Г.Чернишевським /1828-1889р.р./, М.О.Добролюбовим /1836-1861р.р./, В.Г.Бєлінським /1811-1848р.р./, О.І.Герценом /1812-1870р.р./ та ін.

Російські революційні демократи приділяли значну увагу питанню про державу і державний устрій. Вони виходили з того, що держава – продукт історичного розвитку людського суспільства. Поява держави, згідно Герцену, пов'язана з періодом виникнення рабовласницького суспільства. О.І. Герцен визначав державу як орган насильства над людьми.

М.Г.Чернишевський вказував на економічну основу та класову природу держави. Держава, зазначав він, виникла з економічних потреб, а не з далеких від дійсності ідей справедливості, правди і т.п. Вона представляє собою організацію класового панування, зброя в боротьбі економічних пануючих класів.

Розглядаючи державу як історичне явище, російські революційні демократи вважали, що як його виникнення пов'язане визначеним періодом у розвитку людського суспільства, так і перехід до суспільства без держави – закономірний, неминучий процес.

Встановлення справедливого суспільного устрою революціонери-демократи пов'язували з переходом державної влади в руки самого народу. Основою для цього переходу повинна стати селянська спільнота. Фундатором громадського селянського соціалізму в Росії був Герцен. Основною силою суспільних перетворень в Росії він вважав селянина, який володіє землею. Герцен був переконаний, що общинна Росія здійснить ідеал соціального устрою.

На відміну від західних мислителів, російські революційні демократи були на позиціях революційної перебудови суспільства, закликали до боротьби з царською монархією і встановленню демократичної республіки, затвердження народовладдя на базі селянської громади.

Друга половина XIX та початок XX століття характеризуються зміцненням капіталістичних відносин як в Європі, так і на Американському континенті. Питання про владу, форми державного правління набувають важливого значення в політичному житті того часу, що й визначило необхідність формування політології як самостійної науки про політику.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: