Форми державного устрою 1 страница

Макс Вебер

Термін "політика" походить від давньогрецького слова "роlis" (місто - держава) та його похідних: "роlitike" (мистецтво управляти державою), "роliteia" (конституція), "роlites" (громадяни), "роlitiса" (державний діяч).

Трактування політики, які є в політичній і науковій літературі, можна згрупувати так:

· політика як процес боротьби за завоювання та утримання влади
(Н. Макіавеллі, Ж.Бюрдо, М, Дюверже, Р. Арон та ін.);

· політика як специфічний вид діяльності соціальних суб'єктів,
пов'язаний з боротьбою за владу, розподілом цінностей,
управлінням державними та суспільними справами (М. Ільїн,
А. Мельвіль, Ю. Федоров та ін.).

Метою політики є забезпечення панування одних суспільних груп над іншими, одних інтересів - над іншими, або узгодження соціальних інтересів, забезпечення оптимального можливого в даному суспільстві та в конкретних умовах здійснення суспільних процесів. Засобами політики є право, сила, мораль. Призначення політики у тому, щоб на основі спільних інтересів об'єднувати усі верстви суспільства і спря­мовувати їх дії на вирішення важливих суспільно-державних завдань. Отже, політика - це "мистецтво жити разом", це діяльність щодо організації спільного життя людей в суспільстві.

Політику як соціальне явище доцільно осмислити за допомогою нижче наведених схем:

Сутність і основні елементи політичної діяльності

Політика, як діяльність щодо організації колективного життя в суспільстві, передбачає:

· регулювання взаємовідносин людей;

· розробку правил функціонування суспільства;

· управління і контроль за соціальними процесами;

· владу політиків і боротьбу за неї між ними.

Основні прояви ускладнень взаємовідносин людей

· з появою приватної власності поглиблюється протилежність інтересів людей;

· посилюється майнове розшарування суспільства;

· виникають різні соціальні групи;

· зростають взаємозв’язки людей і розбіжності між ними;

· виникають окремі конфлікти і тертя між ними.

З розвитком людства відносини між людьми дедалі ускладнюються.

На тлі такого ускладнення суспільного життя і з'явилась необхідність в політиці - особливій соціальній силі, яка, використовуючи інструмент влади, забезпечувала б людське існування.

7. Структура, види і функції політики

За сферою впливу виділяють економічну, соціальну та куль­турну політику. У свою чергу економічна політика поділяєть­ся на промислову, сільськогосподарську, фінансову та ін. Со­ціальну політику можна диференціювати на політику у сфері охорони здоров'я, соціального забезпечення, побутового об­слуговування. Культурна політика включає у себе політику у цапині освіти, науки, культури, мистецтва.

У залежності від масштабів, спрямованості, змісту зав­дань політика поділяється на внутрішню та міжнародну. Внут­рішня політика охоплює основні напрямки діяльності держави щодо регулювання економічних, політичних, соціальних та інших відносин між людьми в середині суспільства. Міжнародна (зовнішня) політика спрямовується на забезпечення безпеки держа­ви, вона покликана створювати сприятливі умови для досягнення основних завдань внутрішньої політики.

8. Основні концепції політики

…Всі людські закони живляться єдиним божественним, яке простягає свою владу, скільки хоче, скільки над усім панує і скільки над усім здобуває гору. Божий закон як джерело людського закону – це все, що визначається в інших випадках як логос, розум, природа.

Геракліт

Найбільш розповсюдженими є теологічні, натуралістичні, соці­альні пояснення суті політики.

Теологічна концепція (формується в І тисячолітті до Р. X.) зводиться до божественного трактування політики. її джерелом і ре­гулятором є Бог, а людина - лише виконавець Божої волі й тому не повинна втручатися у політичний процес. У середині І тисячоліття до Р. X. спостерігається деяка раціоналізація поглядів людей: політика та влада виступають результатом не лише божественних сил, але й людських прагнень. В епоху Середньовіччя політика і влада виступають як результат поєднання невидимих надприродних божественних сил і колективних дій людей.

Натуралістичний підхід до політики ставить у центр природні чинники розвитку політики, а саме природне середовище, геогра­фічне розташування країни, клімат тощо. До натуралістичних теорій політики відносять географічні, біологічні, психологічні концепції політики.

Географічні концепції передбачають, що умови зумовлюють особливості життя людей і, таким чином, визначають доцільність певної форми держави.

Біологічні концепції пояснюють природу політики біологічними даними індивідів. Вони побудовані на синтезі фізіологи, генетики і біології індивідів.

Психологічні концепції передбачають, що основними чинника­ми, які визначають політичний розвиток суспільства, є такі психо­логічні якості людей, як сміливість, мужність, рішучість, агре­сивність та ін.

Соціальні концепції пояснюють походження і розвиток політики:

· визначальним впливом економічних відносин суспільства;

· наявністю правових норм;

· ростом освіти, професіоналізму людей тощо.

Основні парадигми пояснення політики представлені у вигляді схеми:

9. Основні етапи розвитку світової політичної думки

Загальна характеристика світової політичної думки

10. Політична думка в країнах Стародавнього Сходу

Це проявляється у вченнях Конфуція, Мо-Цзи, Шан-Яна, Лао-Цзи, (Китай), Будди (Індія), Заратустри (Персія) та ін.

Конфуцій (551-479 рр. до Р.Х.). Своє вчення виклав в праці "Бе­сіди та висловлювання". Він розвинув патріархальну концепцію дер­жави, яка полягає у погляді на державу як на велику сім'ю та на владу імператора як на своєрідну владу батька в цій сім'ї. Відно­сини правителів і підданих схожі на відносини у сім'ї, де молодші залежні від старших. Існує нерівність людей: "темні" люди (простолюдини) повинні підпорядковуватися "благородним мужам". Конфуцій виступав за аристократичну форму правління.

Лао-Цзи (6-5 ст. до Р.Х.). Заснував школу даосизму. Даосисти виходили з того, що людина - частинка природи, а тому знаходить своє щастя тільки у єдності з природою. Цивілізація є джерелом нещасть, бо людина втрачає спокій. Держави повинні бути маленькі, з нечисельним населенням. Ідея даосизму передбачала створення міні-держав на рівні сіл, общин; правителям рекомендувалося якнай­менше втручатися у природний плин життя.

Шан-Ян (390-338 рр. до Р.Х.). Провідною течією політичної думки Стародавнього Сходу (Китаю, зокрема) є легізм, засновником якого є Шан-Ян. Легісти вважали, що держава повинна ліквідувати розпу­щеність народу, встановлювати певні еталони в думках і діях усіх громадян. Вони виступали за укріплення чиновницького та карального апарату, запровадження жорстких норм, що регулюють усі сфери життя і виконання яких забезпечується під загрозою пока­рання. Легісти були проти нагромадження громадянами приватної власності. Легізм сприяв утвердженню деспотії.

11. Давньогрецька політична думка

Солон (між 640-635 - близько 559 рр. до Р.Х). На його думку, держава потребує таких законів, які поєднали б право і силу. У ре­зультаті проведених ним реформ, політичні права громадян почали залежати не від походження, а від розміру їх власності. Солон вва­жав, що беззаконня та міжусобиці - найбільше зло, а порядок і закон - найбільше добро для держави.

Піфагор (6 ст. до Р.Х). Виступав за правління аристократів - розумової та моральної еліти суспільства. Першим почав теоретичну розробку поняття "рівність". Найбільшим злом вважав анархію. Наголошував, що правителі повинні бути не тільки людьми знаючи­ми, але й гуманними.

Демокріт (близько 470 або 460 рр. до Р.Х. - помер в похилому віці.). Розглядав політику як найважливіше мистецтво, завданням якого - забезпечити інтереси громадян держави. Був прихильником демократії. Вважав, що держава - це спільна справа усіх її громадян. Розглядав закон як примусовий засіб, спрямований проти тих, хто, з огляду на свою розумову та моральну неповноцінність, добровільно не спонукається до доброчесної поведінки.

Сократ (близько 470 - 399 рр. до Р.Х). Першим сформував концепцію договірних відносин між державою та її громадянами. Можливість політичної свободи пов'язав з пануванням мудрих і справедливих законів. Виділив такі форми правління: царство, тиранія, аристократія, плутократія, демократія.

Платон (427-347 рр. до Р.Х.). Розробив концепцію "ідеальної держави ". її суть полягає в тому, що кожен мав "робити своє "і "лише своє ", не роблячи нічого такого, що є обов'язком інших громадян. "Ідеальну" державу характеризує поділ праці та відмінності між моральними якостями громадян; у відповідності з цим держава складається з трьох верств громадян: правителів, воїнів, виробників. Справедливість полягає у тому, щоб кожен працював згідно власних задатків і дотримувався відповідного місця в суспільстві. Передбачалось, що правителі та воїни не могли мати сімей, воїни не мали права на приватну власність. Дітей повинна була виховувати держава, а жінки мали б рівні права з чоловіками. Усе життя громадян в ідеальній державі мало підпорядковуватись інтересам держави.

Доки в державі не будуть царювати філософи, або царі й володарі не стануть ґрунтовно філософувати й не зіллються спільно..., державна влада й філософія й доки не будуть усунуті ті люди — а їх багато,- які рвуться або до влади, або до філософії, до тих пір...держава не позбудеться лиха.

Платон

Аристотель (384 - 322 рр. до Р.Х.). Вважав, що держава виникла природним шляхом для задоволення життєвих потреб громадян, і метою її існування є досягнення блага людей. Він першим назвав людину " істотою політичною", тобто такою, що може жити лише у державі. Першим розділив владу на законодавчу і судову. Розріз­няв правильні і неправильні форми держави: правильні - монархія, аристократія, політея; неправильні - тиранія, олігархія, демократія.

Держава - продукт природного розвитку... Людина за своєю природою - істота політична; хто живе за своєю природою, а не внаслідок випадкових обставин, поза державою, той або надлюдина, або істота нерозвинена в моральному відношенні.

Аристотель

12. Римське право і політика

Давньоримська політична думка розвивалась під впливом давньогрецьких концепцій. Найвизначнішими її представниками були Цицерон та Сенека.

Цицерон (106 - 43 рр. до Р.Х). Визначав державу, як справу надбання усього народу. Наголошував, що "народ - не будь-яке об'єднання людей, зібраних разом якимось чином, а об'єднання людей, пов'язаних між собою згодою в питаннях права та спільністю інтересів". Тобто держава є узгодженим правовим спілкуванням громадян.

Сенека (близько 4 р. до Р.Х. - 65 р. після Р.Х). Відстоював ідею духовної свободи всіх людей незалежно від їх місця в суспільстві. Не заперечував проти рабства, але захищав людську гідність раба, закликав до гуманного ставлення до цієї верстви.

Політичні погляди Цицерона

· визначав державу як справу, надбання на­роду;

· держава є узгодженим правовим спілкуванням народу;

· головна причина походження держави - вроджена потреба людей жити разом та необхідність охорони власності;

· рабство зумовлено природою, рабський стан корисний;

· істинний правитель - мудрий, справедливий, передбачливий, виважений, красномовний, обізнаний з ученням про державу, тямущий в основах права;

· ідеальний громадянин - осягає істину, справед­ливість, добре працює і захищає вітчизну;

· істинне право (природне право) - виникло задовго до держави, без втручання людей, повністю відпо­відає божественним настановам, поширюється на всіх без винятку індивідів, є постійним, вічним і не­змінним;

· сформулював принцип необхідності дотримання зобов'язань зо міжнародними договорами;

· війна - вимушений стан, припустимий тільки у випадку безуспішності переговорів;

· поділив війни на справедливі і несправедливі;

· висунув протоідеї гуманізму, конституціоналізму, правової держави, поділу влад.

13. Політична думка Середньовіччя (V - XVI ст.ст.)

Політичні погляди впродовж цього значного періоду пройшли такі етапи:

1. ранньофеодальний (кінець V - середина XI ст.ст.). На цьому етапі держави спочатку організовуються у великі, але слабо інтегровані монархії, але потім розпадаються на окремі політичні утворення;

2. етап розвитку феодального ладу (середина XI - кінець XV ст.
ст.). Для нього характерні централізовані станово-представницькі монархії;

3. етап пізнього Середньовіччя (кінець XV - початок XVI ст. ст.).
Державність характеризується переважно абсолютними монархіями.

Глибокий відбиток на розвиток політичної думки наклали християнство та римо-католицька церква. Впродовж усієї епохи середньовіччя йшла жорстока боротьба між папством і світськими феодалами, монархами за керівну роль у суспільстві. Центральною проблемою політичної думки було питання про те, яка влада (організація) повинна бути пріоритетною: духовна (церква) чи світська (держава). За домінування церковної влади виступали Аврелій Августж (354 - 430 рр.), Тома Аквінський (1225 - 1274 рр.), а за пріоритет світ­ської – М. Ладуанський, В.Оккам (1285-1292 рр.), А.Данте (1265-1321 рр.).

14. Епоха Відродження як етап у розвитку політичної думки

Термін "Відродження" на початку означав факт відновлення в культурі видатних досягнень античної цивілізації, втрачених у епоху Середньовіччя. Згодом це поняття починає використовуватися на позначення усього комплексу змін, які відбувалися у Європі. Серед цих змін:

· формування національної державності

· криза римо-католицької церкви

· формування гуманістичної системи цінностей

Ця епоха припадає на середину XIV – початок XVII ст. ст. і характеризується постановкою у центр уваги людини з її потребами та поглядами.

Підставою для цього були економічні, духовні та інші чинники, зокрема, зростання авторитету науки, падіння впливу церкви, Рефор­мація, крах схоластичної системи, поширення раціоналізму. Для епохи Відродження характерні:

· гуманізм;

· визнання унікальності кожного індивіда;

· заклик до автономії особистості.

Мислителі Відродження (А. Данте (1265-1321рр.), Ф. Петрар-ка (1304-1374 рр.), Л. Бруні (1370-1444 рр.), Л. Валла (1407-1457рр.)) вважали, що доля людини визначається не її знатним похо­дженням, конфесійним статусом, а виключно її активністю, доблестю, благородством. Головними чеснотами особи стають громадянський обов'язок, безкорисливе служіння загальній справі. Ідеалом вважалася держава з республіканським устроєм, яка опиралася на принцип рівності та справедливості, гарантією яких мало бути прийняття й до­тримання законів, зміст яких гармоніював би із єством людини.

15. Політичні вчення епохи Реформації

«Реформація» - це широкий антифеодальний і антикатолицький рух в першій половині XVI ст., який заклав початок протестантизму. Реформація означала рух за необхідність удосконалювати церкву, світські порядки, правові інститути.

Лідером Реформації був М. Лютер (1483 - 1546 рр.), який виступав не лише проти засилля папської влади, але й за зменшенім влади церкви взагалі.

Провідні ідеї М. Лютера

· необхідність всенародної боротьби з папством під проводом світської влади;

· безумовний послух народу світській владі;

· ідеалом є сильна та стабільна абсолютна монархія;

· світська влада не є ідеальною, а лише стримує явне зло;

· необхідним є законний примус з боку держави;

· монарх, як суб'єкт верховної влади, є вільним від морально-релігійних обме­жень; його дії підзвітні лише "судові розуму" та вищим законам;

· піддані мають право на незалежні переконання, а у випадку переслідуван­ня за них - право на опір.

Другим, крім лютеранства, напрямком Реформації був кальвінізм. Основні його ідеї викладені у праці Ж. Кальвіна (1509-1564 рр.) "Настанови в християнській вірі". На відміну від лютеранства, яке ставило церкву у залежність від держави, кальвінізм зберігав щодо останньої незалежність, Відкрита непокора і повалення правителя-тирана допускається лише тоді, коли використані всі способи пасивної непокори, легальні форми боротьби. Найкращою формою правління Ж. Кальвін вважав олігархічну організацію управління державою. Ідеалом є встановлення теократії (республіки святих).

Ідеологом французького реформаторства був Ж. Боден (1530-1596 рр.). Він виступав на захист віротерпимості, вимагав сильної влади, котра б поважала закон, захищала свободу совісті.

Ж. Боден першим сформулював і обґрунтував поняття сувереніте­ту як ознаки держави.

«Суверенітет – це абсолютна і постійна влада держави… Абсолютна, не пов’язана жодними законами влада над громадянами і підданими».

Ж. Боден

Серед суттєвих ознак суверенітету держави Ж. Боден називав пра­во видавати і скасовувати закони, оголошувати війну і укладати мир, призначати вищих посадових осіб, здійснювати суд в останній інстанції, помилувати.

16. Вчення про політику Н. Макіавеллі

Не може одна і та ж форма залишатися тією самою, якщо матерія політичного тіла стала протилежною.

Н. Макіавеллі

Італійський державний діяч та мислитель Н. Макіавеллі (1469-1527 рр.) увійшов в історію політичної думки творами "Воло­дар", "Міркування на першу декаду Тіта Лівія", "Історія Фло­ренції" та ін. У центрі власного світобачення Н. Макіавеллі поставив людину, яка у своїй діяльності керується приватними інтересами, зу­мовленими прагненням зберегти та примножити власність. Він писав: "Людина швидше пробачить смерть свого батька, ніж втрату майна". Людський егоїзм вимагав створення держави, яка б врегу­лювала поведінку індивідів.

Н. Макіавеллі розглядав державу як певний політичний стан сус­пільства, що характеризувався специфічними відносинами між володарями та підвладними, організованою політичною владою, юстицією, законами. Він виділяв такі конституційні види влади: мо­нархія, аристократія, демократія. Кожен із цих видів був неста­більний; ідеальним є змішаний тип влади, який урівноважував би інтереси різних соціальних груп, багатих і бідних. Н. Макіавеллі ви­ступав з ідеєю контролю та рівноваги: можливість браги участь у уп­равлінні державою надавалося одночасно монарху, знаті та народу. "Тоді ці три сили будуть взаємно контролювати одна одну ".

У праці "Володар" Н. Макіавеллі змалював образ правителя, який нехтував законами моралі та релігії під час боротьби за владу. Головним критерієм оцінки діяння правителя була могутність держави, задля досягнення якої можна використовувати будь-які ме­тоди і засоби.

Заслуги Н. Макіавеллі у розвитку політичної науки полягають у тому, що він:

· відкинув схоластику, замінивши її раціоналізмом та реалізмом;

· заклав основи політичної науки;

· виступив проти феодальної роздробленості, за створення централізованої Італії;

· увів у політичний лексикон поняття «держава» та «республіка» у сучасному їх розумінні.

17. Теорії природного права та суспільного договору

Наприкінці XVI - в першій половині XVII ст. ст. активно розви­ваються теорії природного права та суспільного договору, розроб­никами яких були Г. Гроцій, Т. Гоббс, Б. Спіноза, Дж. Локк та ін.

Г. Гроцій (1538-1645 рр.) є одним із засновників вчення про природне право та родоначальником міжнародного права. На його думку, люди на ранніх етапах були рівними, мали спільну власність. Цей "природний" стан характеризувався відсутністю держави та при­ватної власності. Але згодом принципи справедливості порушилися, виникла ворожнеча, розпочалися війни. З метою подолання нена­висті, створення нормальних умов для співжиття, люди уклали сус­пільний договір і створили державу. У розумінні Г. Гроція, держава - це "досконалий союз вільних людей, укладений заради дотримання права та загальної користі". За своїм соціальним змістом держава у трактуванні Г. Гроція виступає як угода більшості проти меншості, як союз слабких і пригноблених проти сильних і могутніх.

И. Спіноза (1632 - 1677 рр.) вважав, що люди первинно знаходи­лися у природному стані, де сила та могутність окремого індивіда складали сутність його природного права. Перехід до громадянського стану мислитель пов'язував із укладанням суспільного договору, поділом праці, різноманітністю людських потреб, неоднаковими здібностями.

Мислитель обґрунтував ідею про невідчужувані права особи, се­ред яких право на існування та діяльність, свободу совісті та думки, свободу слова. Держава у Б. Спінози виступає носієм природних прав усього населення. Основними її функціями він вважав:

· впорядкування релігійного життя;

· забезпечення недоторканості власності;

· поширення освіти;

· гарантування безперешкодного ведення торгівлі;

· оцінка поведінки кожного;

· покарання злочинців.

· вирішення конфліктів, які виникають між громадянами;

· Здійснення заходів, спрямованих на ведення воєн та їх запобігання.

Б. Спіноза найкращою вважав республікансько-демократичну форму держави, хоча визнавав правомірність існування й інших форм, крім необмеженої влади однієї людини.

Держава – єдина особа, відповідальною за дії якої, зробила шляхом договору між собою велика кількість людей з тим, щоб ця особа могла використовувати силу й засоби всіх їх так, як вважає за необхідне для їхнього миру та спільного захисту. Той, хто є носієм прав цієї особи називається сувереном і про нього кажуть, що він володіє верховною владою, а інший є його підданим.

Томас Гоббс

Т. Гоббс (1588-1679 рр.) вважав, що спочатку усі люди були рівними, але егоїзм сприяє виникненню у суспільстві стану "війни всіх проти всіх". Керуючись інстинктом самозахисту і намагаючись зберегти власне життя в умовах загальної війни, частина людей пого­дилася обрати правителя чи керівний орган, який би завдяки своїй владі над людьми, поклав край загальній війні.

"Суспільний договір", за Т. Гоббсом, полягав у тому, що індиві­ди передавали своє право на самоврядування одній авторитетній, особі, яка б, у свою чергу, брала на себе зобов'язання діяти в ім'я усіх. Для укладення суспільного договору необхідна була згода більшості, а меншість повинна була підкоритися їй. Об'єднана у та­кий спосіб сукупність людей складала державу. Після укладення договору громадяни втрачали усі свої попередні права (крім тих, які суверен вирішує їм залишити); вони не могли змінити встановлену форму правління. Громадяни не мали права на повстання, крім випадків самозахисту, якщо суверен не забезпечував підданим безпечне життя.

Метою закону є не знищення й не обмеження, а збереження і розширення свободи. Адже свобода полягає в тому, щоб не відчувати обмеження й насильства інших; а це може бути здійснене там, де немає закону. Вона являє собою свободу людини користуватися своєю особою, своїми діями… й своєю особистістю.

Джон Локк

Дж. Локк (1632-1704 рр.) вважав, що до виникнення держави люди перебували у природному стані, але він не характеризується як "війна всіх проти всіх". Для природного стану притаманна рівність, право особи розпоряджатися своєю власністю, але у суспільстві були відсутні органи, які б об'єктивно вирішували конфлікти між людьми, карали злочинців, і це спричинило обстановку невпевне­ності, напруги. Для надійного забезпечення природних прав, рівності та свободи, захисту особи й власності люди створили державу.

18. Раціоналістичне трактування політики у працях французьких просвітників

Просвітництво - це широкий суспільний рух, який виник у другій половині XVIII ст. у Франції. Його мета полягала у критиці основ феодальної ідеології, релігійних забобонів, у боротьбі за віро­терпимість, свободу наукової та філософської думки. До про­відних просвітників відносяться Ш.-Л. Монтеск'є, Ж. Ж. Руссо, К. А. Гельвеція та ін.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: