Форми державного устрою 7 страница

Виникнення лібералізму пов'язано з розвитком капіталістичного способу виробництва, буржуазними революціями.

Основні ідеї лібералізму:

· можливості людського розуму є необмежені;

· індивідуальна свобода є найважливішою умовою реалізації твор­чого потенціалу особи;

· рівність усіх громадян перед законом;

· принципи політичного плюралізму;

· розподіл влади на законодавчу, виконавчу, судову;

· приватна власність, конкуренція, вільне підприємництво - най­важливіші рушії суспільного прогресу;

· свобода думок, поглядів, переконань, совісті, слова;

· ліквідація будь-якої регламентації державою економічного жит­тя;

· свобода вибору роду занять;

· запровадження загального виборчого права.

86. Неолібералізм як політична ідеологія

Неолібералізм є новоутвореною формою лібералізму, яка сформувалася на початку XX ст. У цей час у багатьох державах, в основі політики яких була ліберальна ідеологія, відбулася гостра економічна криза, в умовах якої ліберали переглядали деякі теоретичні положення і принципи свого вчення. В основу новоутвореної форми лібералізму - неолібе­ралізму - покладені ідеї економіста Д. Кейнса. Серед неолібералів - Ф. Хайєк, Дж. Гелбрейт, Р. Даль, Ф.Д.Рузвельт.

Фашизм

Фашизм (від італ.fasio - пучок, зв'язка, об'єднання)- ультрареакційна, антидемократична, радикально-екстремістська політична течія, що прагне до встановлення відкритої терористичної диктатури, жорстоке придушення демократичних прав і свобод, будь-якої опозиції і прогресивних рухів.

Факти

Фашизм знаходився при владі в Італії з 1922 по 1943р., в Німеччині з 1933 по 1945 р. і був розгромлений в результаті другої світової війни, яку він розв'язав. У післявоєнний період фашизм був повалений в Португалії (1974), Греції (1974), Іспанії (1975). Неофашистські організації зараз діють у 80 країнах світу - практично у всіх країнах Європи, Америки, у більшості країн Азії, Австралії та країнах Африки. З 70- х рр. ці організації проводять значні зібрання, з'їзди. Штаб - квартира Всесвітнього союзу нацистів знаходиться у США.

89. Порівняльна характеристика основних ідейно-політичних течій

90. Поняття етнонаціональної політики

Етнонаціональна політика - це цілеспрямована діяльність з регулювання відносин між етносами, націями і етнонаціональними групами (народами), що виявляються у свідомому впливі державних і суспільних організацій на розвиток міжнаціональних та міжетнічних взаємин з метою їх нормалізації, стабілізації та гармонізації.

Науково-обгрунтована етнонаціональна політика є необхідною умовою процесу державотворення в усіх багатонаціональних країнах, її ефективність залежить від того, наскільки правильно її принципи відображають стан етнонаціональної ситуації, вміння правлячих кіл враховувати етнонаціональні інтереси і врешті-решт гармонізувати їх.

Етнонаціональна політика тісно зв'язана з економічною, соціальною, демографічною, культурною та іншими видами політики.

Етнонаціональна політика в тій чи іншій державі має враховувати:

· географічні фактори, демографічні процеси, історичні особливості формування певної нації або народності, її національної державності;

· національний склад населення;

· співвідношення корінного і некорінного населення, релігійність, особливості національної психології, національні традиції, звичаї, взаємовідносини певної нації з іншими етносами.

Авторитетна думка

Першочерговим завданням національної теорії політики держави повинна стати підтримка етнічних українців, формування української еліти (духовно-політичної, освітяньсько-наукової, культурно-інтелектуальної). України не буде без українців, без її основи - автократичних мешканців.

О. Майборода, М. Обушний.

Факти

За переписом населення 1989р. етнічні групи в Україні становили: українці - 72,6%, росіяни - 21,6%, євреї - 0,9%, білоруси - 0,8%, молдавани - 0,6%, поляки і болгари - 0,4%. За межами України проживають українців: в Росії - 4,4 млн. (2,9% від усього населення); в Казахстані - 0,9 млн. (5,4% від усього населення); в Молдові - 0,6 млн. (13,8% від усього населення); в Білорусії - 0,3 млн. (2,9% від усього населення). Нині в Україні проживають представники 127 етнічних спільностей.

91. Політичні аспекти етнонаціональних відносин

Вихід етнонаціональностей на політичну арену приводить до ускладнення політичної ситуації: зростає напруженість у їх стосунках, зокрема, у стосунках між етнонаціональною більшістю та етнонаціональною меншістю. За таких умов основним завданням етнонаціональної політики є пошук ефективних шляхів і методів гармонізації.

Доведення етнічних суперечностей до конфлікту є дуже небезпечним, оскільки намагання кожної із сторін конфлікту "перемогти" неминуче наштовхується на протидію протилежної сторони, прикладом чого є події в Таджикистані, Югославії, на Кавказі тощо.

92. Етнонаціональне самовизначення

Народи, що борються за відокремлення і побудову національної держави, можуть розраховувати на міжнародну підтримку за таких умов:

· наявності території компактного проживання;

· здатності до економічного самозабезпечення;

· відсутності територіальних та інших претензій до сусідніх народів;

· гарантування прав національних меншин, які опинилися на території новоутвореної держави, і деяких інших.

Відокремлення не є єдиною формою національного самовизначення. Воно може означати, наприклад, вільну етнонаціональну ідентифікацію особи залежно від її свідомості, національно - територіальну або національно - культурну автономію, гарантоване представництво в органах державної влади, як місцевого так і вищого рівня.

93. Етнонаціональна політика України

"Держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і куль­тури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної само­бутності всіх корінних народів і національних меншин України".

Конституція України, ст.11.

Основними напрямами державної політики в Україні у сфері міжнаціональних відносин є:

· розширення співробітництва із зарубіжними українцями, піклування про їх національно-культурні потреби

· утвердження у міжетнічних відносинах атмосфери толерантності, дружби, взаємної довіри, поваги до мови, культури, традицій, звичаїв і релігій етнічних груп

· зміцнення гарантій, які виключали б прояви екстремізму, дискримінації громадян за національною, релігійною або мовною ознаками

· удосконалення правових основ регулювання міжнаціональних відносин

· забезпечення рівних конституційних прав і свобод громадя­нам усіх національностей

· інтеграція в українське суспільство етнічних груп, що були незаконно депортовані, здійснення заходів щодо їх політичної, правової, соціальної і культурної реабілітації

· розвиток культурної самобутності українського етносу, всебічний розвиток української культури та мови

· створення сприятливих умов для розвитку етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності національних меншин

Національна політика нашої держави спрямована на вирішення комплексу проблем і суперечностей, що виникають у сфері міжнаці­ональних відносин, на створення сприятливих умов для розвитку ук­раїнського етносу та національних меншин.

При розробці і реалізації етнонаціональної політики важливо враховувати:

· тотальну деформацію національної свідомості у значної кількості етнічних українців, формування якої відбувалося в умовах багатолітнього існування марксистсько - ленінської ідеології;

· непридатний, однак існуючий політико - ідеологічний поділ українців на східняків і західників;

· національний песимізм, невпевненість, а іноді й страх, що залишився ще з часів масових репресій, голодомору і депортацій;

· соціально-економічні, політичні та ін. проблеми, пов'язані з рееміграцією українців, кримських татар та інших репресованих і депортованих народів в Україну.

94. Поєднання політики і моралі як теоретична проблема

Проблема взаємодії політики і моралі виникає у період занепаду феодалізму та народження буржуазного ладу. У середньовічній свідомості політика і мораль були єдиними. Вперше політику від моралі відокремив Макіавеллі. У XIX ст. сформувалася грома­дянська вимога поставити політику у залежність від моралі.

Є два основні підходи до вирішення питання про взаємозв'язок політики та моралі.

1. Представники "аристотелівського" напрямку (Аристотель, І.Кант, Е. Фромм, Дж. Хакслі та ін.) вважають, що політика повин­на бути моральною, вона повинна виконувати морально – виховну функцію. Керувати людьми можуть тільки ті, хто має чіткі уявлення про добро, честь, совість. Сьогодні цей підхід є панівним у політичній теорії та практиці.

2. Представники "макіавелістського" напрямку (Я. Макіавеллі, Г. Регель, Ф. Ніцше, Л. Гумплович та ін.) виключають мораль із політики. Правителі, на їх думку, мають керуватися не нормами моралі, а міркуваннями практичної доцільності.

Опорою державної влади є сила, а не право, справедливість. Піддані повинні жити в страху перед загрозою покарання. Війна є закономірна і необхідна, бо тривалий мир призводить до моральної деградації.

95. Співвідношення політики та моралі як регуляторів суспільного життя

Проблеми співвідношення політики і моралі є однією з централь­них проблем політології. Між ними існує як єдність, так і відмінність.

У поглядах на взаємозв'язок політики і моралі можливі дві позиції:

1. т. зв. "моралізація влади", згідно із якою політика повинна
здійснюватися у відповідності з мораллю та правом;

2. чітке розмежування питань влади і питань моралі; визнання того,
що політика є до певної міри "брудною справою".

Ці дві позиції умовно називаються "моралізм" та "реалізм". Головне заперечення проти "моралізму" полягає у його недостатньо­му реалізмі. Ш. -Л. Монтеск'є писав, що непотрібно безпосередньо займатися політикою, щоб переконатися у тому, як сильно її звичаї протирічать моралі та розумові. Слабкістю ж "реалізму" є його відвертий цинізм.

Мораль визначає норми і принципи поведінки соціальних суб'єктів, які спрямовані на забезпечення цілісності суспільства.

Вона покликана забезпечити нормальне функціонування суспільства в глобальних масштабах і на тривалий час. Тому прин­ципи моралі відображають фундаментальні закони функціонування та розвитку суспільства, його загальнолюдські інтереси та принципи.

На відміну від моралі, політика пов'язана із конкретнішим і менш тривалим у цьому розвитку; вона може відображати не тільки інтере­си всього суспільства, але й інтереси певних груп і соціальних суб'єктів. Саме тому чимало дослідників роблять висновок про те, що політика повинна бути підпорядкована моралі і виходити з неї.

Влада визначається, але загалом політична влада для християнина є цінністю нижчого рангу.

Е. Трельч

96. Особливості взаємодії політики та релігії

Політика та релігія - дві сфери соціальної дійсності, у взаємовідносинах яких протягом століть склались певні закономірності. Кожній з них властиві свої специфічні особливості, але вони мають і багато спільного, що, насамперед, проявляється в їх функціях.

· Інтегративна функція при певних історичних обставинах може мати і дезінтегративнийхарактер (як сьогодні в Україні).

· Специфіку має і регулятивна функція: для політики вона є переважно нормативно-регулятивною, а для релігії -морально-регулятивною.

· Релігії притаманна також специфічна компенсаторна функція: вона намагається компенсувати віруючому усі труднощі земного буття.

Факти

Якщо вся історія людської спільноти складає 2,6 млн. років, а держава існує 5 тис. років або близько 2% загальної історії людства, то проблема "релігія та політика" протягом усієї безмежної історії є проблемою співвідношення релігії та контролю.

В ісламі, що зароджувався, пророк Мухаммед як глава общини - Медини та Мекки уособлював духовну та політичну владу, був не тільки пророком, духовним вождем, але й політичним лідером.

У державах Стародавнього Сходу існував тісний зв'язок між "палацом" та "храмом". Владна особа (цар або династія) виступала як представник Бога на Землі, син Бога, втілення Бога.

Пілін, який став у 751р. королем франків, при сходженні на трон для обгрунтування своєї влади прийняв так зване церковне помазання. Цей крок на довгий період (до XVI ст.) змінив взаємини між християнством та державою, на чолі якої відтоді стояв і "помазаник Божий". Приймаючи благословення на владу та підтримку з рук церкви, спираючись на духовну легітимізацію, монарх відмовився від принципу першості світської влади.

В Ірані Аятола Хомейні розробив концепцію "велейте факіра" (влади факіра), що обґрунтовує необхідність ліквідації світської влади в державі з метою надання суспільству дійсно ісламського характеру шляхом створення свого роду мусульманської общини - держави.

97. Політичне життя і Церква в сучасній Україні

Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа від церкви.

Конституція України, ст. 35.

Суспільно - політична ситуація в Україні зумовила формування нового підходу до визначення співвідношень "релігія-політика", "церква-політика". У нас ще донедавна вважалося, що оскільки релігія і церква є відокремленими від держави, то вони не мають ніякого відношення до політики, до суспільно-політичного життя. Але відокремлення церкви від держави ще не є свідченням її відмежування від суспільства і політики. Важливо зрозуміти те, що релігія ніколи не зводиться до віри в Бога чи до відправлення релігійних обрядів. Релігія по-новому пояснює світ, регулює взаємовідносини між людьми.

Соціально-політичні та організаційні питання взаємодії в нашому суспільстві держави та релігійних організацій, їх господарська, бла­годійницька, культурно-просвітницька діяльність відображена в ст.35 Конституції України та Законі України "Про свободу совісті та релігійні організації."

Україна - поліконфесійна держава. Головним її віровченням є ХРИСТИЯНСТВО - одна з найбільш розповсюджених релігійних течій сучасного світу. Сьогодні в Україні функціонують три незалежні православні церкви: Українська Автокефальна Православна Церква (УАПЦ), Українська Православна Церква Київського патріархату (УПЦ-КП), Українська Православна Церква (УПЦ). Окрім цього, в Україні діють також самостійні Греко- і Римо-католицькі церкви (УГКЦ і РКЦ).

Сьогодні церква, як соціальний інститут, у зв'язку з кризою комуністичної ідеології, набула в громадській думці позитивних характеристик, що визначають її рятівну роль в моралі, культурі, політиці і т. д.

Динаміка збільшення кількості релігійних організацій в Україні

Україна є однією з найконфесійніших держав; понад 52.7% ре­лігійних організацій складають православні громади. З них най­більшу кількість релігійних громад мають УПЦ, УПЦ-КП, УАПЦ і УГКЦ. Значну частину релігійних організацій складають Все­українське об'єднання християн-баптистів, Всеукраїнський союз віри євангельської. Діють в Україні протестантські, іудейські, му­сульманські громади та інші.

На початку 90-х рр. активізувалася міжконфесійна боротьба, яка загострила політичний характер релігійного чинника. За активного сприяння української держави Президента України і у зв'язку з на­ближенням двотисячолітнього ювілею християнства останнім часом і пошуки загальноприйнятих компромісів і подолання міжконфесійних суперечностей в українському православ'ї дещо активізувалися. Од­нак процес зближення позицій, а тим більше створення Єдиної Помісної Церкви в Україні залежить від доброї волі усіх, хто в цьому бере участь, від їх бажання піти на компроміс.

Авторитетний погляд

Історичний досвід свідчить про небезпеку ідентифікації політичних партій та їх ідеологій з позиціями церкви, релігії як засобів вираження інтересів народу. Механічне ототожнення політичними партіями своїх ідеологій з позиціями церкви є небезпечним для самої церкви. Часто-густо такий прямий зв'язок церкви з політичними структурами служив основою відчуження значних верств суспільства від церкви.

Л. Ануфрієв, М. Обушний.

Факти

В Україні діє понад 24 тисячі релігійних організацій, понад 17 тис. культових будівель, 250 монастирів, 121 навчальний заклад.

В червні 2001 р. глава держави Ватикан Папа Іван Павло II вперше побував з візитом в Україні, зокрема в Києві і Львові,прикувавши прикувавши до себе і як Понтифік, і як найвидатніший у світі миротворець увагу мільйонів людей.

98. Політика і засоби масової інформації

У політичній системі демократичного суспільства, у його інфор­маційному просторі засоби масової інформації (ЗМІ) відіграють на­стільки важливу роль, що їх навіть метафорично називають "четвертою владою".

Під ЗМІ розуміють ті соціальні інститути і канали комунікації, які забезпечують систематичний збір, обробку і поширення інформації на масову аудиторію.

Інакше кажучи, ЗМІ (перш за все преса, радіо, телебачення) виступають як професійний інформаційний посередник між безперервним потоком подій і широкою громадськістю. Недаремно у світі їх ще називають масмедіа (від лат. massa- брила + mediys - середній, що знаходиться посередині).

ЗМІ

· Тримають громадськість у курсі ПОДІЙ.

· Повідомляють їй різні ТОЧКИ ЗОРУ.

· Забезпечують ГЛАСНІСТЬ і ЗАХИСТ прав людей.

· Сприяють розповсюдженню КУЛЬТУРИ в суспільстві.

· Справляють ВПЛИВ на свідомість і поведінку людей.

Характерні риси ЗМІ

· непостійний характер аудиторії;

· наявність спеціальних технічних засобів;

· публічність (необмежене, неперсоніфіковане коло споживачів);

· непряма, розділена в просторі та часі взаємодія комунікаційних партнерів;

· переважна односпрямованість впливу від комунікатора до реципієнта.

Політика як сфера суспільної діяльності найбільше потребує за­собів масової інформації для встановлення і підтримки постійних зв'язків між її суб'єктами. Політика є неможлива без опосередкова­них форм спілкування і спеціальних засобів зв'язку між різними но­сіями влади, а також між державою та громадянами. Разом з існуючою системою паблік-рілейшнз у сучасному суспільстві ЗМІ все більше виступають не лише необхідною передавальною ланкою у складі механізмів політики, але й її творцем.

ЗМІ забезпечують представникам різних суспільних груп мож­ливість публічно виражати свої думки, знаходити та об'єднувати од­нодумців, чітко формулювати та представляти в громадській думці свої інтереси. Без преси, телебачення, радіомовлення жоден громадя­нин не може правильно зорієнтуватися у політичних процесах, виз­начити свою політичну орієнтацію, приймати відповідальні рішення.

Наявність демократично організованих ЗМІ, здатних об'єктив­но висвітлювати політичні події, - одна із найважливіших гарантій ста­більності демократичної держави. Проте історичний досвід свідчить, що ЗМІ можуть служити різним, не тільки демократичним, політич­ним цілям: як розвивати у людей прагнення до свободи, соціальної справедливості, допомагати їм у компетентній участі в політиці, так і духовно закріпачувати, дезінформувати, залякувати населення, сіяти недовіру і страх, маніпулювати думкою людей.

Факти

В Україні існує понад 10 тис. періодичних видань, 35 інформагентств і близько 500 електронних мас-медіа. 9% друкованих ЗМІ засновано державою. Менше 1% громадян України є користувачами мережі Інтернет. За результатами опитування Української маркетинго­вої групи, ступінь охоплення населення України різними ЗМІ (у %) становить: журнали - 18.9; газети - 46.5; радіо - 52.5; телебачення -93.3

99. Сучасні теорії конфліктів

Конфлікт (від лат. conflictus - зіткнення) - це серйозне непоро­зуміння або гостра суперечка, яка викликає боротьбу інте­ресів, поглядів, прагнень людей.

У науковій думці XX ст. співіснують дві парадигми - функціоналістська і конфліктологічна.Функціоналісти (Е.Дюркгейм, Г. Спенсер, Т. Парсонс, В. Парето та ін.) наголошують на важливості внутрішньої гармонії та упорядкованості суспільства. Для того, щоб суспільство продовжувало існування, усі його спеціалізовані інсти­туції мають гармоніювати одна з одною. Парсонс вважає, що сус­пільство завжди прагне стану "абсолютної рівноваги ", а конфлікти - явище аномальне, своєрідна "хвороба " суспільства.

Прихильники конфліктологічного підходу (Л. Козер, Дж.Рекс, Р. Дарендорф та ін.) розглядають конфлікт як явище цілковито нор­мальне й неминуче у суспільстві, розділеному на класи, які мають неоднакові ресурси. Л. Козер обґрунтовував ідею позитивної функції конфлікту, який є своєрідним страхувальним клапаном системи, котрий дозволяє приводити соціальний організм у відповідність до умов, що змінюються. Конфлікт Л. Козер визначав як "боротьбу за цінності та обмежені ресурси, статус і владу, у якій завданням опонентів виступає нейтралізація, обмеження або знищення свого супротивника". Причини конфлікту, на його думку, полягають в існуючій у суспільстві системі розподілу, і чим більше незаможні групи суспільства сумніваються у законності існуючого розподілу, тим більша ймовірність їхнього бажання викликати конфлікт. Також виникненню конфліктів сприяє можливість у суспільстві вільно вис­ловлювати незадоволення в межах існуючого суспільного ладу.

Р. Дарендорф вважає, що конфлікти є всюдисущими, бо кожне суспільство спирається на примушення одних членів спільноти іншими. Антагонізм викликається відмінністю інтересів, нерівністю соціальних позицій.

Умови і причини конфліктів досить різні і нерідко переплітаються.

Причини конфліктів

· погана інформація і непорозуміння

· недосконалість людської психіки

· соціальна нерівність

· дефіцит життєвих благ

· неспівпадіння цінностей індивідів і суспільства

· егоїстичність людей

· протилежність інтересів людей

· боротьба за кращі позиції в суспільстві

Конфлікти можуть відігравати в суспільстві не лишенегативну, але й позитивну роль.

100. Сутність політичного конфлікту

Політичний конфлікт є одним із різновидів соціального конфлікту, специфіка якого зумовлюється особливостями розвитку політичної дійсності.

В основі політичного конфлікту є змагання учасників політичного процесу за вплив у системі політичних відносин, за доступ до прийнят­тя політичних рішень, розпорядження ресурсами. Для виникнення політичного конфлікту необхідно, щоб дія конфліктуючих сторін була спрямована на досягнення несумісних чи взаємовиключних цілей.

У своєму розвитку політичні конфлікти проходять три основні стадії:

1. передконфліктна ситуація; характеризується загостренням про­тиріч, виникненням у суспільстві політичної напруги;

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: