АНГЛОСАКСОНСЬКЕ ЗАВОЮВАННЯ

“Темні віки” (V-VI ст.). Початок англосаксонського завоювання. Другий етап англосаксонської навали. Артурівське питання.

“Темні віки” (V-VІ ст.). Початок англосаксонського завоювання. Нам майже нічого невідомо про історичні події на терені Британії у період з 407 по 597 р. Це спричинено тим, що зруйнування інфраструктури Римської Британії, включаючи осередки адміністрації та освіти, занепад писемності призвели до втрати письмових джерел про цей період. Тому ми отримуємо інформацію опосередковано через дані археології та фольклорні перекази, що були записані пізніше середньовічними англійськими та кельтськими хроністами.

Південно-західна Британія, яка у романтичних кельтських легендах зветься Логрес (Loegres), зберегла, в якійсь мірі, традиції колишнього римського урядування. Можна відчути, що тут була спроба по меншій мірі зберегти більш здатну на зміцнення, на удосконалення суспільну структуру поміж південних племен, згуртованих довкола добробуту колишніх римських осередків, де змішувалися племена добунів, сілурів та корновіїв. Ймовірно саме тут з’явилися початкові ватажки або верховні королі незалежної південної Британії, і звідси походять пізніші кельтські королівства Гвент, Повіс та Гевісс. Валлійська фольклорна традиція, відбита у творах пізнішої середньовічної історіографії нараховує декілька “королів Британії”: Овейн (урядував у 411-425 рр.), Вортіґерн або Віталін (425-466), Вортімер або Наталін (466-471), Амброзій Авреліан (466-496), Вортіґерн (471-480), Артур (496-537), Константин Думнонський (530-ті роки). Реальне існування практично усіх порахованих південнобриттських ватажків може бути обґрунтовано піддано сумнівам, хоча в фольклорі, епічній традиції ми можемо віднайти їх генеалогії, багаті і високохудожні характеристики. Наприклад, “Вортіґерн” може бути іменем, а може й титулом (кельтське “верховний король”, Gwrtheyrn)[22]. Ця традиція була виплекана у валлійському князівстві Гвінед, яке найдовше опиралося навалі англосаксів та експансії Англійської держави. Саме на спадковість від цих “королів Британії” спиралися середньовічні валлійські князі у боротьбі за дотримання самобутності Уельсу.

Після евакуації імперських військ Британія опинилася без якоїсь реальної центральної влади і стала ласим шматком для численних навколишніх варварів, яких раніше стримувала потуга Риму. Напади відбувалися фактично з усіх боків: з заходу – ірландські скотти, з півночі – пікти, зі сходу та півдня – рухливі загони морських розбійників-германців. Згідно середньовічних історичних хронік, спочатку найбільшу загрозу становили пікти. На прохання про допомогу колишньої провінції Рим відповів відмовою, і бриттам, які за спокійних римських часів втратили войовничість, довелося наймати собі вояків на стороні. Останні складалися із представників племен, що мешкали уздовж Північного моря: саксів, англів, ютів та фризів. Від назв цих народів сьогодні збереглися на континенті такі географічні назви як Саксонія (місцевість у Німеччині), Ютландія (півострів, на якому розташована Данія) та Фрісландія (острівна провінція Нідерландів). Це були не перші германці на терені Британії (деякі германські могильники датуються і кін. IV ст.), але зараз їх агресії сприяла зміна історичних умов, викликана кризою Риму.

Фрагмент з праці Тацита “Германія”

Публій Корнелій Тацит (бл.54-120) – римський громадський діяч, письменник та історик, який залишив докладні відомості про життя та побут північних сусідів Римської імперії – германських племен.

VII. Королів вони [германці] обирають за знатністю, а військових ватажків – за доблестю. [Поза тим] у королів немає необмеженої чи свавільної влади, а вожді головують радше прикладом, аніж за правом наказувати: тим, що вони сміливі, … б’ються попереду лави і цим викликають подив. Проте страчувати, ув’язнювати і піддавати тілесному покаранню не дозволяється нікому, крім жерців, та й те не у вигляді покарання і за наказом вождя, але немов би за велінням бога, який, як вони вірять, присутній серед тих, хто б’ється: у битву вони приносять взяті з гаїв священні образи і значки. Але що є особливим збудником їх хоробрості, це те, що їх турми [23] та клини [24] представляють собою не випадкові скупчення людей, а складаються з сімей та родів, а поряд є милі їх серцям істоти, і звідти вони чують галас жінок та плач немовлят; для кожного з них це найсвятіші свідки, найцінніші заохочувачі: свої поранення вони несуть до матерів та дружин, а ті не бояться їх рахувати та оглядати…

ХІ. Про менш значні справи радяться старійшини, про важливіші – усі, при чому ті справи, по яким виносить рішення народ, [попередньо] обговорюються старійшинами. Збираються у певні дні, хіба що вийде щось неочікуване і раптове, а саме за нового та за повного місяця, оскільки германці вірять, що ці дні є найщасливішими для початку справ… Коли натовп здумається, вони всідаються озброєні. Мовчанка запроваджується жерцями, які тоді мають право наказувати. Потім вислуховується король або хто-небудь зі старійшин, відповідно до його віку, знатністю, військовою славою, красномовством…На цих же зборах відбуваються вибори старійшин, які творять суд по округам і селам.

ХІІІ. [Германці] не вирішують жодних справ, ні громадських, ні приватних, інакше, як озброєні. Але в них не за звичаєм, аби хтось почав носити зброю раніше, аніж плем’я визнає його гідним цього. Тоді … вони стали членами держави [племені]. Більша знатність чи видатні заслуги батьків надають звання вождя навіть юнакам…

ХІV. Під час битви вождю ганебно бути перевершеним хоробрістю, дружині ж ганебно не зрівнятися з вождем; повернутися ж живим з бою, в якому пав вождь, - означає на все життя вкрити себе ганьбою і безчестям… Якщо плем’я, в якому вони народилися, скніє у довгому мирі і байдикуванні, то багато зі знатних юнаків рушають до тих племен, які в той час провадять яку-небудь війну, оскільки цьому народові спокій противний, да й легше відзначитися посеред небезпек, а прогодувати більшу дружину можна лише грабунком і війною… Замість жалування для них [дружинників] влаштовуються бенкети, щоправда не вишукані, проте багаті. Кошти для такої щедрості надають грабунок і війна. [Їх] легше впевнити закликати до бою ворога і отримати рани, аніж орати землю і чекати на врожай; навіть більше, - вони вважають лінощами та малодушністю здобувати потом те, що можна добути кров’ю…

XV. … У племен існує звичай, щоби всі добровільно приносили вождям деяку кількість худоби чи земних плодів; це приймається як почесний дар, але водночас служить і для задоволення потреб. [Вожді] особливо радіють дарункам сусідніх племен, що надсилаються не від окремих осіб, а від імені всього племені…Ми [римляни] навчили їх також приймати і гроші.

XVI. Достатньо відомо, що германські народи зовсім не живуть у містах і навіть не виносять, коли їх житла торкаються одне одного; оселяються вони у віддаленні один від іншого і врозбрід, сподобається струмок, чи галявинка, чи ліс…

XXV. … рабами вони користаються не так, як у нас, із розподілом між ними обов’язків як дворовою челяддю: кожний з рабів впорядкує в своїй оселі, в своєму господарстві. Господар лише обкладає його, подібно колону, відомою кількістю хліба, або дрібної худоби, або одягу: лише в цьому виявляється його обов’язок як раба…

XXVI. … Земля займається усіма разом по черзі за числом робітників, і невдовзі вони ділять її за гідністю…

Нам невідомо достеменно про наявність у той час якоїсь єдиної державності на британських теренах, а існуючі в усній кельтській та письмовій латиномовній традиції легенди про могутніх “королів Британії” не надто підкріплюються фактами, даючи хіба що перебільшену, гіперболізовану інтерпретацію певних історичних реалій. Втім, відомо, що на терені Південної Британії у V ст. існувало близько десятка значних бриттських князівств (чи королівств). У середині століття найвпливовішим серед них стало “королівство логрів” у Південно-Західній Англії. Його літописними правителями були вже згадані Вортіґерн, Амброзій Авреліан та Артур.

Для внутрішніх усобиць та відсічі різноманітним нападникам бриттські вожді наймали дружини германців, що полегшувало тим проникнення на острів. Поступово військові експедиції переростали в останніх у справжню колонізацію, - із родами і сім’ями, вже не на зимування чи термін служби, а назавжди. Достовірних відомостей про те, як саме почалося англосаксонське завоювання, немає. Ті звістки, що до нас дійшли, дуже обмежені і мають напівлегендарний характер. Наші джерела - це твір Ґільдаса “ Про руїну Британії” (близько 550 р.), “ Історія бриттів” Неннія (кінець VII ст.), “ Церковна історія народу англів” Беди Вельмишановного (731 р.) та “ Англосаксонська хроніка” (близько 890 р.). Відомості перших двох джерел спірні, а останні два складені набагато пізніше подій, що описуються.

Ґільдас пише, що радники разом з неназваним на ім’я гордим королем “були засліплені; захистом для країни, що стала насправді її погибеллю, побачили вони диких саксів, проклятих і ненависних Богом і людьми, і вирішили запросити їх на острів, як вовків у кошару, щоб вони прогнали північні народи ”. Дружини прибули на трьох кораблях, потім до них приєдналися додаткові загони. Усі вони вимагали платні, грозили насильством, якщо їм не платили, і здійснювали свої погрози. Імен і дат Ґільдас не називає. В «Історії бриттів» Неннія говориться про кохання бриттського короля Вортіґерна (або Ґвортіґірна [25]) до дочки ватажка англів Генґіста і про те, що за її руку Генґісту був відданий Кент (у 449-450 рр.). Подальша збройна суперечка зятя й тестя поклала край мирним стосункам.

Цю інтерпретацію подій підтримує вчений чернець, “батько англійської історії” Беда, додаючи ім’я ще одного вождя германців, - Горси, що діяв разом з Генґістом, і вказуючи, що дружина в них була ютська.

“Англосаксонська хроніка” повідомляє про висадку германських дружин в Ебсфліті, про битви, у результаті яких бритти залишили Кент і з жахом почали тікати до Лондону, і зокрема про битву 473 р., що мала аналогічний невтішний результат.

Поєднавши ці відомості із даними археології, можна стверджувати, що юти дійсно першими почали оселятися на британських теренах, спочатку у відкритих морю Кенті та острові Вайт, і, скориставшись зі служби в кельтських “королів”, почали просуватися далі вглиб країни. Найзручнішими шляхами для колонізації були річки – Мідвей, Гамбер, Уз, Трент, Темза. Дані топоніміки свідчать про переважання германських назв уздовж річок і певне більш тривале збереження кельтських на вододілах. Якщо говорити про ареали та напрями завоювання, то можна стверджувати, що юти, в силу незначної чисельності, переважно обмежилися південно-східним виступом Британії - Кентом. Англи опанували східне узбережжя острову від південної Шотландії майже до гирла Темзи, і, піднімаючись по річках Трент та Уз, подолали Пеннінські гори і вийшли до берегів Ірландського моря. Шляхами саксів були узбережжя Ла-Маншу (“саксонський берег”) та Темза, і врешті вони захопили смугу південної Британії від Корнуолу і Брістольської затоки на заході до Північного моря на сході.

Сьогодні важко стверджувати, чи відбувалося англосаксонське завоювання поступово, чи остаточна перемога над кельтами була здобута в результаті якогось одного великого військового походу. Певним є те, що “інтенсивна” фаза завоювання припинилася в к.VI - на поч. VIІ ст. остаточним здобуттям германцями рівнинних земель й витисненням кельтів з центру країни на захід і північ. Опанування території Британії англосаксами відбувалося із більшими жорсткостями, ніж римська експансія: кельти винищувалися або оберталися на рабів, що спричинило їх масове переселення на землі західної Франції, в Арморіку, яка після цього отримала назву Бретань або Мала Британія. Чисельність населення катастрофічно знизилася, площі орних земель скоротилися, а більшість міст занепала. Етнічна карта Британських островів радикально змінилася: надалі на терені сучасної Англії та південно-східної Шотландії почав домінувати германський етнічний елемент. Кельти залишалися в глибині лісів, у горах та інших важкодоступних місцях. Свідчення пізніших хронік показують повну деморалізацію населення, нажаханого звірствами германців, які сприймалися як кара Божа.

Фрагмент праці Ґільдаса Мудрого “Про руїну Британії”

Ґільдас Мудрий (Gildas Sapiens, бл.490-бл.570) – бриттський чернець, що залишив хронологічно перший опис історичних подій на терені Британії під час англосаксонської навали. Його працю “Про лиха, руїну і завоювання Британії” було створено бл.535-547 рр.

І отак час минав даремно, поки чаша беззаконня цієї країни не переповнилася, як у давніх амореїв. Зібралася рада, щоб вирішити, як краще і безпечніше за все припинити люті і дуже часті набіги згаданих народів [піктів та скоттів]. Усі ті, що зібралися там, включаючи і гордого тирана [Вортігерна], були засліплені; захистом для країни, що стала насправді її погибеллю, побачили вони диких саксів, проклятих і ненависних Богом і людьми, і вирішили запросити їх на острів, як вовків у кошару, щоб вони прогнали північні народи. Доти не случалося на острові нічого більш згубного, нічого більш сумного. Що за повне затьмарення розуму! Що за безнадійні і злісні лінощі думки! Тих, кого під час відсутності їх боялися більше за смерть, вони самі запросили, так би мовити, під свій дах. Як говориться: “збожеволіли князі Таніса, давши немудру раду фараонові”. Так трапилося, що виводок дитинчат з лігвища лютої левиці з'явився на трьох циулах, як це називається їхньою мовою, а по-нашому це бойові кораблі під усіма вітрилами; прихід їх супроводжувався знаменнями і пророцтвами. В одному з пророцтв, якому вони твердо вірили, говорилося, що вони будуть триста років володіти тою країною, куди повернулися носи їхніх кораблів, і сто п'ятдесят років з цього числа будуть усіляко плюндрувати її. Висадившись, вони за вказівкою злощасного тирана спочатку простягли свої жахливі пазурі на східну частину острова, начебто збиралися захищати країну, а не завоювати її. Після цього мати виводка, почувши про успіх перших посланців, послала ще велику зграю їхніх спільників і порідь, що незабаром приєдналися до своїх виродків-співтоваришів. З цього насіння безчестя і коріння гіркоти виросла на нашій землі належна нашим гріхам отруйна рослина з залізними гілками і листям. Прибулі на острів варвари почали вимагати дати їм провізію, як воїнам, готовим, за їхньою помилковою впевненістю, послужити велику службу своїм привітним господарям. Ця провізія на якийсь час заткнула, так би мовити, собачу пащу, але потім вони заявили, що припаси на місяць доставлені їм не цілком, збільшили свої домагання і стали загрожувати, що, якщо їм не дадуть більше постачання, вони порушать договір і спустошать весь острів. Ці слова вони не сповільнили підтвердити справою.

Вогонь праведної помсти за минулі злодіяння палав від моря до моря, запалений руками східних безбожників. Знищивши всі прилеглі міста і землі, він не зупинився, поки мав їжу, але спалив майже весь цей острів і облизував західне море своїми червоними лютими язиками. У цій навалі, яку можна порівняти з натиском ассиріян на Юдею, виповнилося і для нас те, про що ремствував пророк: “Піддали вогню святилище Твоє; зовсім споганили житло імені Твого”. І ще: “Боже! язичники прийшли в спадок Твій, опоганили святий храм Твій” і так далі. Так стіни всіх міст були повалені ударами таранів, їхні мешканці разом із предстоятелями церкви, священики разом з народом валилися додолу, у той час як усюди блискали мечі і тріскотіло полум’я. Сумне видовище! усюди на вулицях, серед каменів повалених веж, стін і святих вівтарів лежали тіла, покриті запеченою червоною кров'ю, немов їх розчавив якійсь дивовижний прес, і не було для них інших гробниць, крім руїн чи будинків, нутрощів диких звірів і птахів небесних. Це говорю я з повагою до їхніх святих душ, тому що багато хто з них воістину були святими, і душі їхні ангели піднесли до небес. І виноградник, колись добрий, так дичавіє, що,засловами пророка, збирачі не можуть побачити там жодного грона, а женці - жодного колоса.

Інші з тих нещасливих, хто залишилися, були загнані в гори і безжалісно вирізані. Інші, виснажені голодом, вийшли і скорилися ворогу, готові прийняти вічне рабство за шмат хліба, якщо тільки їх не убивали на місці, що уподібнювалося найкращій службі. Деякі відправлялися за море, голосно ремствуючи, начебто замість команди веслярам вони співали під роздутими вітром вітрилами: “Ти віддав нас, як овець, на поїдання і розсіяв нас між народами”. Інші залишилися на своїй землі і, охоплені страхом, довірили свої життя високим пагорбам, укріпленим і неприступним, густим лісам і приморським скелям.

Із плином часу жорстокі розбійники повернулися додому. Залишки нещасливих жителів почали збиратися з різних боків, подібно до зграї бджіл, розсіяних бурею, і всім серцем звернулися до Нього, як говориться, “ефір наповнивши благаннями”. Щоб не бути остаточно знищеними, вони взяли зброю і виступили проти своїх переможців під проводом Амброзія Авреліана. Він же був поважним чоловіком, єдиним з народу римлян, що пережили ту бурю, у якій загинули і його батьки, які за правом носили пурпур. І за допомогою Божою їм дісталася перемога.

Відтоді перемагали то бритти, то їхні вороги, щоб Господь по своїй волі міг випробувати цей народ, як новий Ізраїль. Так тривало до року битви біля гори Бадон, де нечестиві полчища були остаточно розбиті. Трапилося це, як мені відомо, сорок чотири роки і один місяць назад [26], і це був також рік мого народження. Але до нинішнього дня міста нашої країни не заселені так, як колись; вони стоять спустілі і зруйновані, оскільки, хоча війни з чужоземцями припинилися, міжусобні війни продовжуються.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: