Главная | Случайная

КАТЕГОРИИ:






ЯК ПРЕДМЕТ ФІЛОСОФСЬКО-ПРАВОВОГО АНАЛІЗУ


Однією з характерних рис життєдіяльності сучасних розвинутих суспільств є підвищення ролі людської особистості, зростання соціальної значимості всіх проблем, пов’язаних з людиною. Це зумовлено багатьма факторами, включаючи ускладнення форм соціального спілкування. Від­повідно, розв’язувані людиною проблеми стають усе більш багатоступінчастими і більш багато­плановими. Природно, у цих умовах збільшу­ється значення особистого досвіду. Підвищу­ється й особиста відповідальність людини перед оточуючими її людьми і суспільством у цілому.

Проте було б явним перебільшенням концен­трувати увагу тільки на зростанні значення осо­бистісних факторів у житті сучасного суспільс­тва, ігноруючи зростаюче значення самого сус­пільства і його впливу на індивідуальну життєді­яльність, а також ті негативні процеси в суспіль­стві, що зв’язані з антисоціальними формами по­ведінки людей, які у ряді випадків користуються демократичними законами задля того, щоб уни­кнути відповідних покарань за свої протиправні чи аморальні дії. Тому сьогодні особливої гост­роти набувають питання контролю за негатив­ними формами поведінки особистості, які мо­жуть являти серйозну соціальну загрозу.

Дуже характерно, що актуальна проблема, з якою стикається будь-яка теорія особистості, по­лягає в необхідності пояснення причин того, чому деякі люди не в змозі пристосуватися до вимог суспільства й ефективно функціонувати в ньому. Кожен психолог сьогодні приділяє ба­гато уваги питанню про те, чому деякі люди де­мон­струють патологічні чи неадекватні стилі пове­дінки в повсякденному житті. Настільки пи­льний інтерес психологів і психіатрів до даної пробле­матики привів до появи такої дисципліни, яка знаходиться на стику психології та психіат­рії, як етіологія (гр. aitia – причина + гр. logos – слово, вчення; вивчення про ненормальне функ­ціону­вання людської психофізіології), що нині є не­від’ємним компонентом комплексного дослі­дження особистості [5, с. 32].

Необхідність пояснення причин патологічної поведінки призвела до розвитку різних соціоло­гічних, психологічних і психіатричних підходів. Наприклад, теоретики, які дотримуються психо­динамічної орієнтації, переконані, що конфлікти, які не знайшли вирішення у дитинстві, можуть призводити до патологічної поведінки в зрілому віці. Біхевіористи порушують питання ширше, розглядаючи саме поведінку в цілому як про­блему, а не тільки як патологію. Прихильники соціокультурної моделі психічних патологій пе­реконані, що повсякденні людські стреси і конф­лікти можуть викликати і підтримувати патоло­гічні форми поведінки. Як бачимо, необхідність аналізу причин психічних розладів і пошук спо­собів, методів їхнього усунення чи контролю за ними привела за відносно короткий строк до по­яви безлічі різних підходів до вивчення особис­тості [5, с. 51]. Однак нас у даному випадку буде цікавити не психологія поведінки, а філолоф­сько-правові характеристики девіантних вчинків і дій, розцінюваних як правопорушення в рамках визначеної соціальної життєдіяльності. З цієї те­матики опубліковано велику кількість праць су­часних закордонних авторів, таких як С. А. Бєлі­чєв, Я. І. Гилинський, Ж. Є. Іванов, Ю. А. Клей­берг, В. Д. Менде­левич, Р. A. Кловард, Б. Крег, Г. В. Данхем, K. Еріксон, Р. Феріс, Е. T. Херші, Е. M. Лемер, A. Ліска, Р. E. Парк, Ф. Таненбаум, В. I. Томас, С. Г. Трауб, В. Шел­дом та інших), чого не можна сказати про праці українських авторів, за винят­ком публікацій Н. В. Ківенка, І. І. Лановенка, П. В. Мельника, В. Ф. Моргуна, К. В. Сєдих, А. О. Бучака, С. М. Корецького та де­яких інших.

На що потрібно спиратися, вивчаючи особис­тість засобами соціології, психології і філософії? Якою повинна бути методологічна база і відпо­відні їй концептуально-настановні орієнтири?

Відповідаючи на подібні питання, відомий російсько-американський вчений П. А. Сорокін відзначав: якби хто-небудь почав аналіз поведі­нки членів якої-небудь соціальної групи, повні­стю ігноруючи індивідуальні психічні процеси, що мають місце при тому чи іншому вчинку, і, описуючи тільки зовнішні форми поведінки, то все соціальне життя вислизнуло б з поля зору дослідника. У такому випадку суспільство пере­творювалося б у просту суму взаємодіючих один з одним і зовсім знеособлених людей, а самі “акти поведінки” ставали б не більш, аніж “ак­тами руху”. Це означало, що, наприклад, акт убивства злочинцем своєї жертви нічим не відрі­знявся б від невдалої операції хірурга, від дій солдата на полі бою, оскільки з зовнішньої (об’єктивної) сторони подібні акти досить бли­зькі за своєю формою [4, с. 51 ].

Вивчаючи людину, завжди необхідно розріз­няти, з одного боку, психологічний аспект люд­ської поведінки, а з іншого боку, брати до уваги зовнішні форми його прояву. Характер психіч­них переживань визначає характер вчинків. Тому, аналізуючи соціальні явища під кутом зору поведінки особистості, варто завжди врахо­вувати дані аналізу тих психічних переживань, якими супроводжуються ті чи інші поведінкові акти. Цей аналіз дає ключ до розуміння вчинків людини, із сукупності яких і складається її пове­дінка, в тому числі девіантна [4, с. 52].

Поняття “девіантність” (від пізнолат. deviatio – відхилення від лат. de – від + лат. via – дорога; відхилення від нормалі, відхилення від основ­ного шляху руху, від правильної лінії) у терміно­логічному значенні “девіація” використовується у фізиці (наприклад: відхилення магнітної стрі­лки компаса від лінії магнітного меридіана вна­слідок впливу близько розташованих намагніче­них тіл), у радіотехніці (наприклад: девіантні частоти – відхилення (максимальне) від серед­нього значення частоти електричних коливань при частотній модуляції), у інших галузях науко­вого знання. Це поняття широко використову­ється в соціології і психології, в яких під девіан­тною (з відхиленням) поведінкою розуміють по­ведінку, яка порушує загальноприйняті в даному суспільстві норми і правила. Звичайно до катего­рії девіантної поведінки відносять правопору­шення, злочинність, наркоманію, самогубство та ін.

Як констатують сучасні дослідники, нині в соціології і соціальній психології не існує єди­ного підходу до вивчення девіантної поведінки. Так, наприклад, концепція соціалізації, сформу­льована представниками Чикагської школи (А. Коен та ін.) заснована на твердженні, що де­віантна поведінка відтворюється деякими лю­дьми в процесі засвоєння культури відповідних соціальних груп, де переважають і вважаються нормальними цінності, що привертають до деві­ації (відхилення). Індивідууми, соціалізація яких відбувається в основному у такому середовищі, стають носіями норм поведінки, що відхиля­ється. Відповідно до теорії аномії (фр. anomie – відсутність закону, організації), якщо індивіди мають загальні цілі, але узаконені засоби для до­сягнення цих цілей доступні не всім в однаковій мірі чи зовсім недоступні для деяких соціальних груп, то в суспільстві варто очікувати високого рівня поведінки, що відхиляється від нормалі.

Термін “аномія” був уведений Е. Дюркгей­мом, який розглядав аномію як постійний і нор­мальний стан капіталістичного суспільства. Оскільки це суспільство заохочує однакові для всіх цілі і цінності індивідуального успіху, то більшість людей, позбавлених багатства, влади, високого престижу, неминуче вступають у конф­лікт із соціальними нормами чи розцінюють своє життя як таке, що не сталося. Разом з тим аномія, породжуючи систематичні відхилення від соціа­льних норм, є підґрунтям прискорення таких змін у суспільстві, які у перспективі можуть до­зволити звести нині існуючі види аномії до пев­ного мінімуму.

Дюркгейм вважав, що умови соціального здо­ров’я і соціальних хвороб не повинні визнача­тися абстрактно й абсолютно, тому що будь-який соціологічно значимий факт може бути віднесе­ний до патології тільки стосовно даного, конкре­тного суспільства. Так, скажемо, нормальне для дикуна не завжди нормальне для цивілізованої людини, і навпаки [2, с. 106].

Е. Лемберт, Г. Бекер, Е. Гофман – автори конце­пції стигматизації (“таврування”), ствер­джують, що девіація є наслідком негативної со­ціальної реакції, зокрема “наклеювання” на ін­дивідуума ярлика “де­віант”. Основну увагу вони переключають з об’єк-тивних характеристик де­віантної поведінки на со­ціальну реакцію інших людей.

Щодо з’ясування критеріїв визначення “деві­антності”, то історично існують два основні під­ходи. Перший з них пов’язаний із прагненням до досягнення деякого абсолютного визначення і стосується уявлень про існування визначених форм поведінки, що розглядаються як девіантні поза залежністю від контексту, у якому вони спостерігаються. Однак, відшукування подібних зразків поведінки виявляється досить складною справою. Наприклад, такий типово девіантний акт, як убивство людини, у певному суспільстві може цілком узгоджуватися з культурними при­писами. Антропологічні дослідження ескімосів початку ХХ століття показують, що убивство дітей, старих людей і хворих може бути (в умо­вах твердого дефіциту ресурсів виживання) соці­ально прийнятною практикою. Не рятує стано­вище розмежування понять девіантності як такої (девіантності, розглянутої як порушення загаль­но­прийнятих норм) і злочину як порушення за­кону.

Зверненню до другого – релятивістського підходу у визначенні девіантності багато в чому сприяли дослідження статево-рольової соціалі­зації в різних культурах та історичні дослі­дження стереотипів сексуальної поведінки, що висунули важливі питання про існування чи від­сутність універсальних правил людської поведі­нки, щодо яких дії чи вчинки можуть визнача­тися як девіантні.

Релятивістський підхід до девіантності перед­бачає ретельне визначення стандартів, стосовно яких відповідні вчинки і дії визначаються як де­віантні. Можливі два варіанти реалізації даного підходу, у першому з них девіантні дії і вчинки характеризуються як статистично рідкі, а в дру­гому девіантними вважаються дії і вчинки, що йдуть врозріз з нормами суспільства чи соціаль­ної групи. Цінність статистичного підходу дуже обме­жена, тому що занадто велика кількість форм пове­дінки може потрапити в розряд девіа­нтної (напри­клад, з цих позицій девіантом вияв­ляється людина, яка ніколи не кидає сміття повз урну).

Більш прийнятний інший варіант релятивіст­ського підходу до девіантності, хоча його засто­сування оцінюється як досить проблематичне, оскільки потребує наявності відповідей на пи­тання про те, які норми є загальноприйнятими, ким вони підтримуються і звідки вони взагалі походять. Зрозуміло, що деякі норми поведінки сприймаються всім суспільством, проте норми, що керують поведінкою в одній ситуації, можуть виявитися неприйнятними для іншої. З метою прояснення подібного роду труднощів, деякі со­ціологи застосовують поняття “субкультура”. При цьому субкультура розуміється як набір норм поведінки певної суспільної групи, а саме суспільство при цьому може розглядатися як су­купність окремих, але взаємозалежних субкуль­тур. Запропонований погляд на проблему дає можливість розуміння того, що норми різних субкультур можуть суперечити одна одній. Існу­вання подібного роду конфліктів дозволяє про­яснити функціонування механізмів, що призво­дять до визначення деяких людей як девіантів.

Відповідно до сучасної класифікації основних соціологічних теорій девіантності виділяються такі: позитивістська, інтеракціоністська і струк­туралістська [6, с. 5].

Інтеракціоністське трактування девіантності проголошує, що дії і вчинки ідентифікуються як девіантні в процесі визначеної номінації. Даний процес де в чому є змагальним, оскільки імено­вані суб'єкти (суб’єкти які характеризуються за допомогою відповідних термінів) часто чинять опір спробам ідентифікації їх у якості девіантів. Наприклад, відмова підкоритися наказам і поба­жанням вчителів часто призводить до спроб представити учня як хулігана, але ці спроби мо­жуть опротестовуватися як самим учнем, так і його батьками, у результаті чого в ролі девіанта може опинитися сам учитель.

До різновидів позитивістської теорії девіант­ності відносяться соціально-біологічні та соціа­льно-психологічні пояснення даного феномена. У цілому позитивістськими можна вважати тео­рії, які стверджують, що “методи, застосовувані у вивченні фізичного світу, можуть з не меншим успіхом застосовуватися до вивчення соціальної поведінки” [6, с. 12].

Позитивістський аналіз девіантності припус­кає, як правило, ототожнення злочину і девіант­ності. Деякі позитивістські підходи до відхилень від соціальної нормалі як причини девіантної поведінки розглядають біологічні фактори (ана­томічні особливості, наявність чи відсутність певних хромосомних наборів, існування специ­фічних гормональних дисбалансів і ін.).

У пошуках більш широкої соціальної теорії девіантності були висунуті так звані структурні теорії девіантності, до яких належить, зокрема, плюралістична теорія конфліктів. В основі цієї теорії уявлення про те, що з історичним усклад­ненням суспільства люди починають належати до все більшої кількості груп, норми яких мо­жуть не збігатися і навіть суперечити одна одній, що підвищує імовірність виникнення конфліктів у боротьбі за групові інтереси. Групи також конфліктують між собою в зв’язку зі спробами визначення того, що є девіантною поведінкою. З цих поглядів для розуміння девіантності необ­хідно враховувати протиборство між владою, що створює, інтерпретує і нав’язує стандарти добра і зла, і суб’єктами, яким нав’язуються девіантні ідентичності [6, с. 57].

Еглтон приєднується до думки про те, що “єдина” теорія девіантності повинна досліджу­вати: (1) структурні детермінанти девіантності; (2) процеси соціально зумовленої реакції на де­віантність; (3) соціальну психологію втягнення до девіантності. Так, деякі соціально-психологі­чні моменти девіантної поведінки зв’язані з кон­куренцією в суспільстві між ідеологіями роду, етносу, класу і т.д. Зазвичай деякі ідеології домі­нують над іншими. Саме такі ідеології-гегемони впливають на структурування наших уявлень про нормальність і девіантність [6, с. 59].

Адекватне розуміння того, чому люди бе­руть участь у тому, що громадськістю розгля­дається як девіантна активність, повинно брати до уваги не тільки схильність до девіан­тності окремих особистостей, але й інтереси певних соціальних груп, що прагнуть змінити існуючі соціальні від­носини. Затверджуючи колективну ідентичність, зв’язану з поведін­кою, що традиційно розгляда­ється як девіан­тна, деякі соціальні групи, що за­хищають, на­приклад, права сексуальних мен­шин, являють собою реальну противагу тим си­лам, які заці­кавлені в збереженні існуючого по­рядку ре­чей. Крім того, дослідники девіантності не по­винні упускати з полю зору ті аспекти деві­ан­тності, що мають яскраво виражений політич­ний характер, зв’язаний, наприклад, з націона­льно-визвольною боротьбою чи з боротьбою за права національних меншин [3; 1; 7; 8; 9].

Для представників філософії права стано­вить безумовний інтерес феномени націоналі­зму і ет­нізму, що свідчать про конфліктність і напруже­ність у національно-етнічних відно-си­нах тієї чи іншої держави, а отже, це свідчать про девіант­ність як властивість соці­уму, а не тільки окремої людини чи малих со­ціальних груп. Викорис­тання поняття “девіан­тність” до соціологічного аналізу великих со­ціальних груп (етнічних, наці­ональних та ін.) методоло­гічно важливо тим, що надається мо­жливість застосовувати емпіричні та кількісні методи досліджень, а також озброю­ватися ви­значе­ними індексами і показниками для більш-менш точної характеристики явищ і про­цесів, що нас цікавлять.

Майбутні дослідження девіантності повинні враховувати можливість того, що деякі соціа­льні групи обирають девіантні варіанти пове­дінки не тільки як способи опору повсякден­ному гноб­ленню й експлуатації в рамках етні­чно багатоли­кого чи класового капіталістич­ного суспільства, але і по кон’юнктурних по­літичних і економіч­них розуміннях (скажемо, з метою максималіза­ції тих чи інших держав­них пільг, наданих наці­ональним меншостям чи етнічним спільнотам). Ось чому ці дослі­дження покликані будуть пояс­нювати взає­мини між соціальними структурами і тими їх­німи еле­ментами, яким властиве відхи­лення від нормалі, тобто властива девіантність [6, с. 109].

Резюмуючи сказане, необхідно відзначити таке. По-перше, поняття “девіантність” сього­дні набуло широкого соціального звучання, залиши­вши тісні рамки психіатрії, психології і зарезер­вувавши собі місце в словниках філо­софів, соці­ологів, психологів і юристів. У пра-ктиці реаль­ного наукового пізнання відно­в­лення наукового лексикона відбувається аж ніяк не механічно, оскільки справа стосується концептуально обу­мовлених термінів, а не слів повсякденної мови. Стосовно до філософії права це означає, що по­няття “девіантність” підсилює її концептуальний апарат, а також більш виразно орієнтує її на знання емпірич­них методів досліджень, викорис­товуваних психологами і соціологами. По-друге, девіант­ний аналіз зближує філософію права не тільки з психологією і соціологією, але із соціа­льною антропологією під егідою юридичної ан­тропо­логії, оскільки в більшості випадків роз­гляда­ються питання, які мають саме пряме від­но­шення до юридичної практики і її відобра­ження у відповідних теоретичних узагальнен­нях.

На сьогодні не обійтися без філолофсько-пра­вового підходу до оцінки кримінально-де­віант­них дій правопорушників, організованих зло­чинних і терористичних угруповань. Даний під­хід дозволяє установити продуктивний діа­лог між представниками різних наукових дис­циплін з метою комплексного рішення актуа­льних для сучасного світу проблем. Особливу допомогу може надати філософія права, котра вже давно не виглядає абстрактно-умоглядною дисциплі­ною; вона активно контактує з ін­шими галузями наукового знання, завдяки чому збагачує свою понятійну мову і пізнава­льний інструментарій. Це відноситься і до та­кого нового для філософії права поняття, як “девіантність”, охоплюючи його різновиди (“девіація”, “девіантна поведі­нка” і т.п.). Для його поглибленого аналізу вже недостатньо психологічних чи соціологічних ме­тодів. Явно назріла необхідність у виробленні більш уні­версальних критеріїв визначення різно­типних форм девіантної поведінки в контексті фі­ло­лофсько-антропологічного і філолофсько-право-вого осмислення проблем людської осо­би­стості.

Список літератури

1. Мюллерсон Р. А. Соотношение междуна-род­ного и национального права. – М.: Международ­ные отношения, 1982.

2. Осипова Е. В. Социология Эмиля Дюрк­гейма. Критический анализ теоре­тико-методо­ло­гических концепций. – М.: Наука, 1977.

3. Поздняков Э. А. Нация. Национализм. На­цио­нальные интересы. – М.: Изд. группа «Про­гресс» – «Культура», 1994.

4. Сорокин П. А. Человек. Цивилизация. Обще­ство: Пер. с англ. – М.: Полит­издат, 1992.

5. Хьелл Л., Зиглер Д. Теории личности. (Ос­нов­ные положения, исследова­ния и примене­ния) / Пер. с англ. – СПб.: Изд-во «Питер Ком», 1999.

6. Aggleton P. Deviance. – London, New York: Tavistock Publ., 1988.

7. Björklund U. Ethnicity and the weblfare state // International social science journal. – Paris, 1987. – N 1. – P. 19-30.

8. Maclaughlin J. Nationalism as autonomous force: A critique of recent scholarship of ethnonationalism // Canadian review of studies in nationalism. – Char-lottentown, 1987. – Vol. 14. – N 1. – P. 1 – 18.

9. Richmond A. H. Ethnic nationalism: Social science paradigms // International social science journal. – Paris, 1987. – N 1. – P. 3-18.


А. В. Никитин

<== предыдущая лекция | следующая лекция ==>
ФІЛОСОФСЬКІ ЗАСАДИ ДЕВІАНТОЛОГІЇ | Р. Н. В. Кушакова-Костицька
vikidalka.ru - 2015-2017 год. Все права принадлежат их авторам!