Р. Н. В. Кушакова-Костицька

Конституційний Суд України

ДОНОСНИЦТВО:

ПРАВОВА ТА ЕТИЧНА СТОРОНИ ПРОБЛЕМИ

Тема доносів і доносництва була актуаль­ною в усі часи та залишається болісною і сьо­годні. Донос, як і цензура, є невід’ємним атри­бутом держави як примусового механізму уп-равління соціумом. Примус і донос, мож­ливо, – “дві сто­рони однієї моралі”, вони роз­рахо­вані на те негі­дне, нице, що є в людині, і чим нижчий рівень свідомості окремої людини та суспільства в ці­лому, тим більше процвітає доносництво, плазу­вання, холуйство, що є вті­ленням рабської пси­хології, відшліфованої ро­ками. Але сьогодні, коли вже є деякі ознаки і здобутки розвитку де­мократичних течій, роз­будови інформаційного суспільства, відкрито­сті суспільства, визначеної відкритістю інфо­рмації, з’явилася і надія позбу­тися такого оче­видно негативного явища, як до­носи. Коли є свобода отримання і передачі інфо­рмації, сут­тєво спрощена розвитком новітніх ко­муніка­ційних та інформаційних технологій, коли су­спільство відкрите, доносництво при­речене на вимирання як метод * поширення інформації, го­ловна ознака якого – “таєм­ність”. Звичайно, тут постає ряд цікавих запи­тань стосовно пси­хо­логі­чних, соціальних, пра­вових та інших аспек­тів цього явища.

Зауважимо, що в епоху інформаційного сус­пільства, коли вченими встановлено, що лю­дина є хвильовою, багаторівневою інформа­ційною структурою, взаємозв’язок між об’єк-тами здійс­нюється через посилання і сприй­мання вібрацій певних частот, що несуть ін­формацію про лю­дину і Всесвіт, таке явище, як “агентурне повід­омлення”, чи “донос”, чи “оперативна інформа­ція” втрачає, хоча й дуже повільно, своє зна­чення як на суспільно-дер­жавному, так і на осо­бистісному рівнях.

Отже, питання можна поставити так: чи має право на існування з погляду сучасної моралі та чинного законодавства таке явище, як доно­сниц­тво? Чи його належить сприймати як реа­лізацію права кожного поширювати інформа­цію будь-яким способом, закріпленого ст. 34 Конституції України? Очевидно, що донос – це специфічне по­ширення відомостей, і коли він не є держав­ною таємницею, конфіденцій­ною інформацією, банків­ською, комерційною, службовою таємни­цею та іншим видом інфор­мації, поширення якої обме­жене законом, то воно є цілком законним явищем.

Але чи є тут певні застереження та виня­тки? І взагалі, чи це етично, чи сприятиме роз­витку су­спільної та індивідуальної моралі? Для цього перш за все треба чітко визначитися з терміноло­гією – що таке донос і чим він від­різняється від інших видів поширення таємної інформації.

Під поняттям “донос” у словнику В.Даля ро­зуміється повідомлення керівництва про щось; доведення до відома, звинувачуючи. Староросій­ським варіантом “доносу” було “донесенье”, тобто рапорт керівництву. При­чому донос – “до­вод на кого-то”, а не скарга з приводу себе, тобто заява про які-небудь не­законі вчинки ін­шого [1, с. 468].

Отже, доносити означає доповідати, повід­ом­ляти керівництво усно чи письмово, дово­дити до його відома.

За радянських часів поняття “донос” озна­чало: 1) доводити що-небудь до відома будь-якої особи чи установи; 2) робити донос, зви­нувачу­вати кого-не­будь. Простежуючи етимо­логію слова за останні 200-300 років, можна стверджу­вати, що спочатку вживався термін “донесенье” – усне чи письмове повідомлення яких-небудь офіційних відомостей керівниц­тву, рапорт. Піз­ніше – повідомлення про щось (наприклад, зви­чайний лист про поточні справи), і нарешті – та­ємне повідомлення, що містить звинувачення кого-небудь в яких-не­будь дійсних чи уявних проступках.

Очевидно, що негативна природа цього явища пов’язана з таємністю повідомлення. Тобто “до­несенье” як відкрите повідомлення, наприклад, рапорт чи лист, з часом починає означати “тає­мне повідомлення”, і тепер ми від­чуваємо лише негативне значення цього слова [2, с. 979-981].

Цікава ситуація склалася з етимологією по­няття “донос” як юридичного. В усі часи в усіх народів донос був основним підґрунтям функ­ці­онування правоохоронних органів. Донощи­ків у різні часи називали по-різному: агенти, інфор­ма­тори, особи, що співпрацюють з пра­воохорон­ними органами, розвідники, шпигуни тощо. На їхніх доносах базувалася робота по­ліції, проку­ратури, судових, інших правоохо­ронних органів та державних органів в цілому. Тому термін “до­нос” рідко вживався в офіцій­них документах, хоча був офіційно визнаним джерелом інформа­ції (опе­ративної, службової та ін.) для вищезга­даних влад­них структур. До недавнього часу в Україні було офіційно ви­значено лише поняття “завідомо непра­вдивий донос” суду, прокурору, слідчому або ор­гану дізнання про вчинення зло­чину (ст. 177 Кри­мінального кодексу України 1960 р.) [4].

У ст. 383 нового Кримінального кодексу України 2001 р. термін “донос” замінено на “за­відомо неправдиве повідомлення про вчи­нення злочину”. У цьому і полягає основна відмінність від ст. 177 КК України 1960 р.” [5]. Тут заува­жимо: може змінюватися зна­чення поняття “до­нос”, з часом може змінюва­тися і сам термін, але суть явища залишається незмінною незалежно від сформульованих по-новому норм чинного законо­давства, особли­востей національних тра­дицій та загально­прийнятих у суспільстві етич­них норм.

Ст. 95 Кримінально-процесуального коде­ксу України 1960 р. визначає, що заяви або повідом­лення представників влади, громадсь­кості чи окремих громадян про злочин можуть бути ус­ними або письмовими. Усні заяви зано­сяться до протоколу, який підписують заявник і посадова особа, що прийняла заяву. При цьому заявник попереджується про відповіда­льність за неправ­дивий донос, про що зазнача­ється в протоколі. Письмова заява повинна бути підписана особою, від якої вона пода­ється [6].

Аналіз законодавства призводить до запи­тання: якщо є неправдивий донос, повинен бути і правдивий. Статус “правдивого доносу” (чи письмового / усного повідомлення – в но­вій ре­дакції) ніде законодавчо не визнача­ється. Офі­ційно не визначається відповідаль­ність за “прав­дивий донос”, не визначається також і ставлення до нього, звідки випливає інший логічний висно­вок – “все, що не забо­ронено, дозволено”.

Ст. 306 Кримінального кодексу Росії заві­домо неправдивий донос визначає як злочин проти правосуддя, що полягає у повідомленні завідомо неправдивих відомостей чи про зло­чин, який го­тується, чи про вже вчинений, чи про особу, яка його вчинила [7]. Зауважимо, що Кримінальний кодекс РФ не дає переліку орга­нів, до яких може бути направлений заві­домо неправдивий донос. Передбачається, що це мо­жуть бути тільки ті правоохоронні ор­гани, які мають право порушу­вати кримінальні справи, тобто органи дізнання, досудового слідства, про­куратура і суд.

Однак у теорії кримінального права існує ду­мка, що такими органами можуть бути будь-які органи державної влади та управління, а та­кож громадські організації. При цьому заві­домо не­правдивий донос у такі органи, що не мають права проводити слідчі дії, доціль­ніше розгля­дати як наклеп. Звернемо увагу на те, що деякі правники вважають (і це випливає зі змісту но­рми закону): заявник не може не­сти відповідаль­ність за завідомо неправдивий до­нос, коли він “добросовісно помиляється” щодо достовірності наданих йому відомостей, вважаючи їх правди­вими, чи повідомляє про дійсний факт злочину, надаючи йому неправи­льну юридичну оцінку. Існує також думка, що завідомо неправдивий до­нос слід відрізняти від необґрунтованої скарги, в якій особа поми­лково обвинувачує інших осіб у скоєнні зло­чинів [3, с. 324].

Зауважимо, що сьогодні термін “донос” втра­тив своє колишнє позитивне забарвлення і фак­тично вживається у значенні “таємний на­клеп керівництву”. Характерно, що у різні часи у різ­них народів доносництво мало свої особливо­сті та традиції – яскравим прикладом є період пану­вання інквізиції в Європі. За ча­сів фашист­ської Німеччини та Радянського Союзу доносни­цтво було майже способом життя – з відверто амора­льного вчинку воно перетворилося на “грома­дянський” чи “пар­тійний” обов’язок і на­віть по­двиг (історія з Павликом Морозовим). За постра­дянські часи ставлення до доносів дещо зміни­лося. Гра в демократію передбачає правила, за якими до­нос – це ганебний, негуманний акт, спрямова­ний на порушення прав інших людей, отже, як можливе явище його вилучено з усіх нормати­вних актів України. Сьогоднішнє став­лення в Україні до доносів можна зіставити з си­туа­цією в царській Росії, для якої характерним було те, що “исправникъ донесъ губернатору, а этотъ доносить министру” чи, як казали, “до­нощику пе­рвый кнутъ отъ товарищей, за до­носъ, либо отъ начальства, за неисправ­ность” [1, с. 468].

Ставлення і до терміна, і до явища в сучас­ному українському суспільстві в цілому негати­вне, на відміну від так званих цивілізо­ваних країн західної демократії, де доносниц­тво є нор­мою життя, запорукою громадського спокою та по­рядку. Там є звичайною ситуація, коли особа, помітивши підозрілу людину чи ситуацію в не­безпечному для неї радіусі, від­разу ж телефонує в поліцію. Але “що німцю – благо, росіянину – смерть”. Тому в Україні, враховуючи наші наці­ональні традиції, куль­турний рівень, низьку пра­восвідомість, куль­тивувати “доносительство владі” видається недоцільним. Проте система доносництва на Заході, враховуючи національні традиції та менталітет пересічного громадянина, законо­слухняного і дисциплінованого, – може мати й позитивні сторони. Показовим є те, що там су­спільство офіційно захищає своїх інфор­мато­рів. Наприклад, одним з міжнародних стан­дар­тів забезпечення свободи слова є “Принцип 9. За­хист інформаторів (“свистунів*”): Особи, які передають інформацію про правопорушення (ін­форматори), повинні бути захищені” [10, с. 20]. Суть цього принципу полягає у захисті інформа­торів від будь-яких юридичних, адмі­ністратив­них або інших службових санкцій, пов’язаних з фактами розкриття інформації про правопору­шення. Під терміном “правопо­рушення” тут ро­зуміється вчинення злочину, невиконання юри­дичного обов’язку, судова помилка, корупція чи шахрайство, неналежне управління з боку публі­чного органу, а також істотна загроза здоров’ю, безпеці чи довкіллю, незалежно від того, чи пов’язано це з особис­тим правопорушенням. Ін­форматорам повинен надаватися захист у випа­дку, коли вони діяли добросовісно (!) та на ос­нові обґрунтованого переконання, що надана ними інформація була за своєю суттю викрива­льною і стосувалася доказів про правопору­шення. Такий захист по­винен надаватися навіть у випадку, якщо роз­криття інформації є пору­шенням правового або службового обов’язку. Захист інформато­рів – це запорука сумлінного виконування обов’язку передачі інформації пев­ним особам чи наглядовим органам. Інформато­рам пови­нен надаватися захист і тоді, коли цього вима­гають суспільні інтереси, наприклад, у ви­па­дку передачі інформації іншим особам або на­віть засобам масової інформації. При цьому кри­терієм для визначення наявності “суспіль­них ін­тересів” є ситуація, коли користь від оприлюд­нення має бути більшою за шкоду, а також коли альтернативні засоби розповсю­дження інформа­ції необхідні для захисту ос­новних інтересів.

У нас теж відомі випадки, коли доноси при­носили користь, але це, скоріше, є винятком. На­приклад, справа про поширення відомостей, роз­глянута Конституційним Судом України у 2003 р. За “неправдивий донос” на працівника держа­вної податкової інспекції гр. В. А. Сер­дюк був притягнутий до цивільної відповіда­льності (від­шкодування моральної шкоди у вигляді штрафу) відповідно до ч. 1 ст. 7 Циві­льного кодексу Української РСР.

Конституційний Суд України у цій справі ви­ніс рішення, за яким звернення громадян до пра­воохоронних органів про недодержання зако­нів посадовими або службовими особами не мо­жуть вважатися поширенням відомостей, які по­рочать честь, гідність та ділову репута­цію або завдають шкоди інтересам посадової чи службо­вої особи правоохоронного органу, оскільки по­садові та службові особи не є суб’єктами цивіль­ного права [7, с. 27-30].

Отже, Конституційний Суд України при­йшов до висновку, за яким правдивий донос на поса­дову чи службову особу до відповідного право­охоронного органу не суперечить чин­ному зако­нодавству і не передбачає юридичної відповіда­льності. Очевидно, з цим рішенням цілком мо­жна погодитись, враховуючи рівень корупції та хабарництва в правоохоронних та інших держа­вних органах України.

Зауважимо, що Європейський суд з прав лю­дини у справах, пов’язаних з порушенням ст. 10 Конвенції про захист прав та основних свобод людини, неодноразово підкреслював: межі допу­стимої інформації щодо посадових та службових осіб можуть бути значно шир­шими порівняно з межами такої ж інформації щодо звичайних гро­мадян (див. справи “Янов­ський проти Польщі”, “Нікула проти Фінлян­дії” [9; 10].

Очевидно, що поняття “донос” досить скла­дне в правовому сенсі, його можна розглядати в різних термінологічних площинах. Перший під­хід можна визначити так: мають місце “не­прав­дивий донос – наклеп – необґрунтована скарга”, за які фізична особа повинна нести юридичну відповідальність, і “правдивий до­нос”, за який вона відповідальності не несе.

Інший підхід може визначати так: донос – це надана “достовірна інформація – дезінфор­мація – дифамація”. Таку класифікацією доно­сів тер­мінологічно можна вважати більше вда­лою, але в цілому вона відповідає попередній (правдиве повідомлення – завідомо неправ­диве повідом­лення – наклеп).

Проблема доносництва врешті-решт поля­гає у розв’язанні етичної проблеми надання пріори­тету чи визначення оптимального спів­відно­шення між інтересами донощика, жертви доносу та інтересів суспільства. Тобто є: 1) право кож­ного (ст. 34 Конституції) поширю­вати інформа­цію про іншу особу, в тому числі негативну, суб’єктивну чи об’єктивну; 2) таке поширення інформації може завдати шкоди цій особі; 3) ви­криття незаконних чи негідних дій такої особи може бути корисним для інших членів суспільс­тва. На сучасному етапі розви­тку суспільства розв’язання цієї складної ети­чної і психологічної проблеми полягає в тому, щоб не притягувати до юридичної відповіда­льності людину за правди­вий донос, адже це може допомогти, скажімо, боротьбі з коруп­цією та іншими злочинними і ганебними яви­щами. З іншого боку – пануюча в суспільстві ідеологія та принципи суспільної мо­ралі не по­винні заохочувати та рекламувати до­носни­цтво.

Отже, доносництво має певний позитивний момент: можливий захист суспільних інтере­сів, таких, як захист громадського порядку, повідом­лення про злочин чи його попере­дження, захист здоров’я та моралі – окремих осіб чи суспільства в цілому. У цьому випадку донос можна розгля­дати як поширення інфор­мації.

Негативний момент доносництва має місце тоді, коли суспільного інтересу немає, а є тільки індиві­дуальний: – помста, заздрість тощо. Тобто йдеться лише про вихід негатив­них емоцій до­нощика.

Як співвідносяться ці явища – донос та по­ши­рення негативної інформації? Незалежно від мети (apriori – негативної) у випадку пози­тив­ного результату донос можна розгля­дати як по­ширення суспільно-корисної інфо­рмації, яке не передбачає ніякої юридичної відповідаль­ності. Але незалежно від резуль­татів доносни­цтва та наявності конституційно закріпленого права по­ширювати інформацію такий метод по­ширення інформації був і за­лишається негі­дним.

Отже, на сучасному рівні розвитку суспіль­ної моралі, загальної культури і свідомості до­ці­льно не забороняти, але й не заохочувати донос­ниц­тво. Система виховання та ідеологія в суспі­льс­тві повинні бути спрямовані на нега­тивне став­лення до доносу як явища. Але за­конодавчо, у правозастосовчій та правоохо­ронній практиці треба передбачати таку мож­ливість, враховуючи можливі позитивні нас­лідки, зокрема захист сус­пільних інтересів.

У цілому доносництво як метод поширення відомостей (інформації) є ознакою низького рі­вня культури та свідомості, веде до деграда­ції особистості та падіння суспільної моралі, а за­охочення доносництва призводить до акти­ві­зації прояву низького в людині. Фактично співвідно­шення між доносом і поширенням відомостей ви­значається співвідношенням між нормами права та нормами моралі у суспільс­тві. На ду­мку автора, можливе застосування альтернатив­них доносниц­тву методів, таких, як відкритість у розв’язанні сус­пільних і осо­бистих проблем, іг­норування негатив­них явищ (коли припустити певну ілюзорність іс­ную­чого порядку), обструк­ція тощо.

Розвиток права відбувається у напрямі ство­рення етичних норм і кодексів та переважан­ням їх над законодавчо закріпленими нормами пове­дінки. Чим вищий рівень суспільної мо­ралі, тим менше потреби у юриспруденції як такій. Отже, з розвитком духовності та відкри­тості суспільс­тва, створенням інформаційного суспільства, при пе­реході людства на якісно новий рівень свідомо­сті донос як явище пови­нен відмерти “природ­ним шляхом”. І це буде справжньою ознакою демократичного, відкри­того і духовного суспіль­ства, яким ми обов’яз-ково станемо.

Список літератури

1. Даль В. Толковый словарь. В 4 т. Т. 1: А-З. – М.: Госиздат иностранных и национальных сло­варей, 1956.

2. Словарь современного русского литератур­ного языка. В 17 т. Т. 3: Г-Е. – М., Л.: Изд-во АН СССР, 1954.

3. Российская юридическая энциклопедия / Гл. ред. А. Я. Сухарев. – М.: Ин­фра-М, 1999.

4. Кримінальний кодекс України: Затвердже­ний Законом від 28 грудня 1960 р.: Текст відпо­відає офiц. за станом на 1 квітня 1999 р. – К.: Український iнформаційно-правовий центр, 1999.

5. Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001 року (станом на 20 лютого 2003 року). – К.: Вид. Паливода А. В., 2003.

6. Кримінально-процесуальний кодекс Укра­їни: Офіційний текст із змінами станом на 1 сі­чня 2002 р. / Міністерство юстиції України. – К.: Iн Юре, 2002.

7. Вісник Конституційного Суду України. – 2003. – № 2. – 85 с.

8. Уголовный кодекс РСФСР / Министер­ство юстиции РСФСР. – М.: Юрид. лит., 1986.

9. Справа “Яновський проти Польщі” // Прак­тика Європейського суду з прав людини: Рі­шення. Коментарі. – 2001. – № 1.

10. Рішення палати у справі “Нікула проти Фін­ляндії”. Комюніке Секретаря Суду // Прак­тика Європейського суду з прав людини: Рі­шення. Коментарі. – 2002. – № 2.

11. Міжнародні стандарти забезпечення сво­боди слова: Збірник публікацій міжнародної ор­ганізації “Артикль 19” / Упоряд. та ред. Ла­бора­торії законо­давчих ініціатив. – К.: Міле­ніум, 2003.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: