ДИСЦИПЛІНАРНА ТА МАТЕРІАЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ

ДИСЦИПЛІНАРНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ПРАЦІВНИКІВ

Дисципліна праці є необхідною умовою всякої спільної праці. Працівники повинні працювати чесно й сумлінно, до­тримуватись дисципліни праці, своєчасно і точно виконувати розпорядження власника або уповноваженого ним органу, під-^шцгува/ги[продуктивність праці, поліпшувати якість продукції, дотримуватись" технолШІчної~дисщтшііюі, яимог до-охороні праці, техніки безпеки та виробничої санітарії, берегти і примножувати власність.

До окремих несумлінних працівників застосовуються в не­обхідних випадках заходи дисциплінарного і громадського впливу. Дисциплінарна відповідальність працівників як на­слідок невиконання або неналежного виконання ними своїх трудових обов'язків полягає в застосуванні до порушників дисциплінарних стягнень. -Підставою для притягнення пра­цівника до дисциплінарної відповідальності є вчинення ним дисциплінарного проступку. Дисциплінарний проступок — це протиправна дія чи бездіяльність працівника, що порушує

^

255

рішень цих органів;

• дійшли консенсусу щодо процедури розгляду питань,
пов'язаних із порушенням прав людини у різних державах та
визначенням заходів міжнародного реагування на такі
порушення.

Проте у розвитку всесвітнього інституту прав людини досить рельєфно виявляється й інша - зрештою, протилежна -загальна тенденція, а саме: урізноманітнення конкретного змісту і обсягу прав людини залежно від того, в якій країні вони мають реалізовуватись¹.

Диверсифікація змісту прав людини. Ця, друга, тенденція найчастіше знаходить свій прояв у процесі розв'язання (теоретичного і практичного) таких проблем;

• з'ясування сутності (визначення поняття) феномена прав людини та можливостей його однозначного розуміння;

• „дозування" прав людини, тобто законодавчу визначення їх конкретного змісту й обсягу шляхом встановлення певних юридичних обмежень стосовно їх здійснення;

• витлумачування прав людини як неодмінної умови їх реалізації, охорони і захисту та можливість (чи, навпаки, неможливість) його офіційної уніфікації на всесвітньому або навіть на регіональному (континентальному) рівнях.

У цій статті розглянемо лише останню із названих

¹ Дослідженню зазначених тенденцій, діалектики універсальних і конкретно-історичних властивостей прав людини присвячено численні наукові праці (див., напр.: Рабінович П.М. Права людини: концептуальні засади // Права людини і громадянина: проблеми реалізації в Україні — К., 1998. - С13; Заблоцька Л. Виникнення та формування міжнародник стандартів у галузі прав людини // Український часопис прав людини. - 1995. - № 1. - С.38; Мережко О. Культурний релятивізм і природа фундаментальних прав людини // Український часопис прав людини. - 1996. - № 1. - С.55; Добрянський С Застосування Конвенції про захист прав людини та основних свобод як вияв діалектики загального та одиничного у праворозумінні //Право України. -2000. - № 12. - С.37; Апель К.О. Етноетика та універсалістська макроетика: суперечність чи доповнюваність? // Політична думка - 1994. - № 4. - С.85; Габермас Ю. До легітимації через права людини. - К., 1999. - С.53.

проблем¹. При цьому основна увага приділятиметься характеристиці соціальних чинників, що її викликають, та аналізу логіко-герменевтичного механізму ЇЇ розв'язання.

1. Конкретно-історичне походження тих можливостей людини, що становлять її основні права, - навіть на всесвітньому, глобальному рівні - визначає, безперечно, неоднаковість їх конкретного змісту і обсягу в різних умовах та в різні часи існування людства. Вже тому уявлення про реально здійсненні права не можуть бути змістовно (а не номінально) універсальними та незмінними. Інша ж причина „різночитань" у тлумаченні основних прав людини корінитися в тому, що їх розуміння не може не залежати і від своєрідних, специфічних інтересів, різних етносів, народів, націй, класів і численних соціальним утворень. А такі інтереси є вже не загальнолюдські, всесвітні, а особливі, „часткові".

Звідси випливає, що для закріплення і здійснення за
допомогою внутрішньодержавного („національного")

законодавства основних прав людини набувають принципового методологічного значення проблеми розуміння (осмислювання) цих прав відповідними органами держави та іншими суб'єктами даного суспільства. А розв'язання цих проблем має досягатися з урахуванням сучасних положень загальної теорії розуміння (інтерпретації), тобто комплексної галузі знань, яка зветься, за традицією, герменевтикою. Як вже зазначалось, опираючись на цю науку можна, зокрема, пояснювати (та й передбачати), чому законодавство певної держави, яке фіксує пануюче у ній конкретно-історичне розуміння основних прав людини, досить часто не збігається (при чому не стільки термінологічно, скільки саме у соціально змістовному плані) із закріпленими у міжнародних нормативних документах „стандартами" таких

¹ Висвітлення інших див.: Український часопис прав людини. - 1995. - №1; 1997. - №3-4: Вісник Академії правових наук України. - 1995. - №2; 1996. -№6.

прав, а ще більшою мірою - із законами інших держав з цих же питань.

Наслідком такої герменевтико-юридичної ситуації стає те, що цінності, котрі у міжнародних документах декларуються і вважаються загальнолюдськими (зокрема основні, невід'ємні права людини), є такими переважно за їх назвами, найменуваннями, термінами; проте при їх реальному здійсненні, втіленні у життя вони наповнюються цілком конкретним, здебільшого неоднозначним, змістом і обсягом, а отже, насправді функціонують не як загально-, а як окремо-(особливо -) людські. Чого варті загальнолюдські назви прав людини - це виявляється лише тоді, коли вони використовуються для розв'язання реальних життєвих проблем реальних осіб у певних історичних умовах, за конкретних обставин.

Чи не найбільш виразно, рельєфно така ситуація проявляється тоді, коли у процесі державно-правового (юридичного) регулювання неминуче постає проблема меж (обмежування) змісту й обсягу прав людини. Практичне розв'язання цієї проблеми, як засвідчує практика, ніде і ніколи не було універсальним, одноваріантним, уніфікованим. Аналіз проблеми, яка розглядається, має спиратись на певне розуміння таких „параметрів" прав людини, як їх зміст і обсяг.

2. Права людини, як і будь-яке інше явище, характеризуються певними якісними та кількісними показниками. Якісні показники розкриваються насамперед змістом прав людини. Поняття змісту прав людини та поняггя обсягу прав людини зустрічаються, наприклад, у ст.22 Конституції України. Зокрема, ч.З цієї статті встановлює, що при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав людини. Згадане положення є дуже важливим, оскільки у ньому Конституція України торкається проблеми обмеження

прав людини. Адже звуження змісту і скорочення обсягу прав людини якраз і є основним наслідком їх обмеження.

Характеризуючи зміст прав людини, необхідно спиратися на філософську категорію змісту. Як відомо, з філософської точки зору, зміст - це певним чином впорядкована сукупність елементів і процесів, які утворюють предмет чи явище. Структура, внутрішня впорядкованість є необхідним компонентом змісту. Зі зміною структури, організації суттєво змінюється зміст об'єкта, його властивості. Які ж елементи можна виділити у такому явищі, як права людини?

Центральним, стрижневим елементом змісту прав людини є певні можливості людини - можливості діяти певним чином чи утримуватися від певних дій задля задоволення її потреб та інтересів. Як відомо із загальної теорії діяльності, остання характеризується певними складовими, властивостями, рисами. До них належать: мета, предмет (об'єкт) діяльності, умови діяльності, способи (форми) діяльності, засоби діяльності, результати діяльності та інші складові. Найбільш важливими, визначальними серед них є умови та засоби діяльності, оскільки саме ними зумовлюється реальність використання можливостей суб'єкта, тобто їх здійсненність. Тому поняття змісту прав людини можна визначити як умови та засоби, котрі складають можливості людини, необхідні для задоволення потреб її існування та розвитку. Таке розуміння розглядуваного поняття сприятиме дослідженню та оцінці міри (ступеня) реальності прав людини.

Щодо кількісних показників прав людини, то вони можуть відображатися поняттям обсягу прав людини. Кількість - це визначеність предмета, яка характеризує його множинність, величину, інтенсивність і ступінь прояву тієї чи іншої властивості. Обсяг прав людини, як і будь-яка кількість, визначається за допомогою певних одиниць виміру (наприклад, кількість певних можливих варіантів поведінки, кількість часу,

науково обгрунтувати умови, вимоги, напрямки, засоби й наслідки перетворень, яких повинна зазнати перша, аби набути відповідних системоутворюючих параметрів і органічно „вписатись" у системно-правове утворення більш „високого" рівня. Згаданий методологічний підхід - обов'язковий інструмент розробки рекомендацій щодо адаптації правової системи України до пан'європейського правового поля.

У зв'язку з цим, декілька слів про так зване „інтегративне праворозуміння", або, інакше кажучи, „ інтегральний підхід " до праворозуміння. Такі варіації, започатковані ще на початку XX ст. у Росії¹, а через півстоліття розвинуті деякими західними теоретиками, зустрічаються й нині у російській літературі²; вони не виключені і в Україні³.

Названий підхід об'єктивно зумовлений низкою закономірних соціальних процесів - у тому числі й тим, про який щойно йшлося. Однак він не тільки не повинен суперечити вимогам системного підходу, а має бути його своєрідною конкретизацією, інструментом реалізації його вимог. У протилежному випадку "інтеграція" є нічим іншим як еклектизацією, тобто механічним, досить довільним перемішуванням декількох, зазвичай добре відомих, теорій, концепцій, поглядів. І хоча при першому, поверховому, сприйнятті такої „суміші" може виникнути враження новизни, однак якісно нові знання тут навряд чи вдасться здобути. Будь-яке справді інтегральне праворозуміння не може не розбудовуватись навколо певного концептуально-змістовного ядра, певного світоглядно-філософського стрижня. Розшукавши,

1 Див.: Ященко А.С. Синтетические теории права в юридических науках //
Журнал Министерства юстиции. - Январь 1912.

2 Див., напр.: Государство и право на рубеже веков (Материалы
Всероссийской конференции). Проблемы истории и теории. - М., 2001. -
С.107-119.

3 Див., напр.: Пацурківський П.С. Взаємозумовленість цілей та методів
пізнання права//Ерліхівський збірник. Вип.З. -Чернівці, 2002. -СІ8-27.

виявивши (назвавши) це „ядро", ми дістаємо можливість аналізувати фундамент, базис, основу інтегрування, з'ясувати принципи й механізми останнього, а відтак і його обгрунтованість.

Процес глобалізації предмета й метода юридичної науки зумовив також, ясна річ, неабияку актуалізацію порівняльно-правових досліджень. Він призвів до, можна сказати, своєрідного прориву у формуванні вітчизняного порівняльного правознавства як вагомого підрозділу загальнотеоретичної юриспруденції. Накопичення відомостей про колишні і нинішні правові та й державні системи, про їхні угруповання, їх спільні та відмінні риси дозволило й в Україні поступово запроваджувати ці знання у закладах вищої юридичної освіти¹.

Зауважимо, до речі, що об'єктом зазначених досліджень виступають також і національні, а також регіональні наукові школи, течії, напрямки і, відповідно, ті концептуальні парадигми й інструменти, котрі ними використані. Навіть з цієї причини увагу вітчизняних теоретиків права і держави не можуть не привертати суто методологічні дослідження колег, насамперед з Росії (з огляду на значну схожість завдань, які розв'язують наші країни)², а також з „далекого зарубіжжя"³. Тим більше, що фундаментальних праць саме з такої проблематики в Україні обмаль⁴.

' Див., напр.: Скакун О.Ф. Теория государства и права. - X., 2000. - С.558-693; Харитонова О.1., Харитонов Є.О. Порівняльне право Європи: Основи порівняльного правознавства. Європейські традиції. Посібник. - X., 2002; Бахруз X. Введение в сравнительное правоведение. Учебное пособие. -Одесса, 2002; Луць Л.А. Сучасні правові системи світу. Навчальний посібник. - Львів, 2003; Порівняльне правознавство. Підручник / За ред. В.Д. Ткаченка, - X., 2003.

² 3 останніх праць особливий інтерес викликають опубліковані у 2000-2002
рр. монографії С. Алексеева, Ю. Гревцова, Д. Керімова, Г. Мальцева, В.
Нерсесянца, А.Полякова, І. Честнова, а також статті А. Бризгалова, Ю.
Ветютнева, М. Дамірлі, І. Невважая, М. Тарасова, Є. Чичнєвої.

³ Див., напр.: Право XX века: идеи и ценности. - М., 2001.

⁴ Див., зокрема: Селіванов В.М. Право і влада суверенної України.

кількість благ, розмір пільг та ін.). Одиниці виміру „кількості" (обсягу) прав людини не можуть бути універсальними, однозначними, однорідними для всіх і будь-яких прав людини. Характер таких одиниць виміру зумовлюється, насамперед, змістом можливостей, які відображено відповідними правами, а також особливостями носіїв (суб'єктів) прав та специфікою об'єктів цих прав (тобто тих чи інших благ). Наприклад, право на свободу вибору віросповідання може характеризуватися кількістю віровизнань, конфесій, які можуть бути предметом такого вибору. Право здобувати вищу освіту характеризується, зокрема, кількістю вищих навчальних закладів, в яких можна її здобути, а також кількістю спеціальностей, за якими готують фахівців у цих закладах. Право бути обраним Президентом України характеризується кількісними показниками періоду (часового інтервалу), протягом якого можливо його здійснювати.

Отже, зазначені вище одиниці виміру якраз і можуть використовуватися для визначення обсягу відповідних прав людини.

З огляду на викладене розуміння змісту прав людини і обсягу прав людини, а також на щойно наведені приклади, співвідношення цих „параметрів" може відображатися таким положенням; звуження змісту прав людини неодмінно тягне за собою і звуження їх обсягу. Зміни ж в обсязі прав людини, на нашу думку, не завжди (не обов'язково) викликають зміни у змісті права. Поняття змісту прав людини і поняття обсягу (кількісних показників) прав людини не слід ототожнювати із змістом та обсягом поняття про права людини. Останній визначається за правилами формальної логіки.

3. Законодавство стосовно прав людини звичайно осмислюється (інтерпретується, витлумачується) - причому як при його створенні, встановленні, так і при застосуванні, реалізації - у такий спосіб, аби воно могло слугувати реальним

засобом, інструментом для досягнення змістовних цілей тих суб'єктів суспільного життя (соціальних спільнот, їх індивідуальних чи колективних представників - як державних, так і недержавних), котрі є учасниками відносин, що регулюються цим законодавством. А оскільки цілі різних суб'єктів суспільних відносин у багатьох випадках не збігаються та й не залишаються незмінними у процесі соціального розвитку; інтерпретація цими суб'єктами правовик текстів, насамперед нормативних, принципово (засадничо) не може бути однозначною, односмисловою, уніфікованою. Будь-яке тлумачення законів „спрямовується" на поліпшення умов існування та життєдіяльності його суб'єкта (або тих спільнот, угруповань, об'єднань, інтереси яких він - усвідомлено чи неусвідомлено - відображає).

У цьому аспекті особливого значення набуває офіційне (тобто формально обов'язкове для правозастосовників) нормативне тлумачення законодавчих та інших нормативно-правових актів. Таке тлумачення, з огляду на його реальну роль, місію у державно-юридичному регулюванні суспільних відносин, можна позначити такими термінами-синонімами, як, скажімо: „динамічне", „інструментальне", „функціональне", „адаптаційне", „пристосувальне". І, видається, саме останній з цих термінів - як би „радикально" він не звучав - найбільш точно, адекватно позначає поняття про розглядуване тлумачення. Адже соціальне призначення такого тлумачення полягає, у багатьох випадках, саме у пристосуванні державно-юридичного регулювання до тих змін, котрі відбулися у суспільстві, або ж у наданні домінуючого становища у цьому регулюванні саме такій інтерпретації закону, яка об'єктивно здатна якнайкраще задовольнити потреби певної соціальної групи. Відбувається, так би мовити, інструменталізація закону з огляду на досить конкретні соціально змістовні цілі. Чи не найпереконливішим свідченням цього слугує правотлумачна

практика органів конституційного судочинства багатьох країн¹ (і практика Конституційного Суду України, гадаю, не становитиме винятку у цьому відношенні). Зважаючи на це, можна стверджувати, що основна мета діяльності суб'єктів офіційного нормативного (зокрема прецедентного) тлумачення якраз і полягає у забезпеченні певної соціальної доцільності державно-юридичного регулювання суспільних відносин шляхом пристосування (адаптації") обов'язкового варіанта інтерпретації законодавства до оновлених цілей такого регулювання або ж до нових засобів їх досягнення.

Викладені висновки яскраво ілюструє і практика тлумачення Конвенції про захист прав людини і основних свобод 1950 р. (далі - Конвенція) Європейським судом з прав людини (далі - Суд). Так, у рішенні у справі Досадо Кока проти Іспанії", ухваленому 24 лютого 1994 р., Суд постановив, що застосування керівництвом колегії адвокатів дисциплінарних санкцій до адвоката, котрий рекламував власні послуги, не порушує ст.10 Конвенції (право на свободу вираження поглядів). Суд відзначив, що правила, які регулюють використання реклами членами колегії адвокатів, варіюються залежно від країни; більшість держав-учасниць намагається пом'якшити ці правила, посилаючись на розвиток суспільства та посилення ролі засобів масової інформації. Суд зауважив також і те, що керівництво колегії адвокатів та національні суди знаходяться у кращому становищі, ніж міжнародний суд для того, аби визначити, яким на той чи інший час буде оптимальний баланс між вимогами належного відправлення правосуддя, професійною гідністю, правом кожного отримувати інформацію про правову допомогу, з одного боку; і можливістю для адвоката робити рекламу своїх послуг, - з іншого. З огляду на це суд дійшов висновку; що на той час (1982 - 1983 рр.)

¹ Див., напр.: Равное правосудие на основе закона. Верховный Суд в жизни Америки. - М., 1995. - С.57-58, 63-65, 69-74. 78-79.

дисциплінарні санкції не могли розглядатися як такі, що не відповідали поставленій меті.

Ще один приклад. У рішенні, ухваленому в справі ,,Брумареску проти Румунії" 23 січня 2001р. Суд відхилив попереднє заперечення уряду Румунії, за яким заявник нібито не використав усіх національних засобів правового захисту (він не звернувся з новим позовом до суду про повернення належного йому майна, хоча міг це зробити). З цього приводу Суд дійшов висновку, що уряд не міг посилатися на неподання заявником нового позову, оскільки результат такого позову є дуже сумнівним, особливо з огляду на дію принципу гез ^іисіісаіа. Отже, у даній справі Суд відійшов від буквального тлумачення нормативного юридичного тексту; оскільки таке тлумачення (саме у цій ситуації!) не змогло б забезпечити досягнення цілей захисту прав, закріплених у Конвенції. Суд діє згідно із виробленим у його практиці принципом ефективного захисту прав людини, суть котрого полягає у тому, що норму потрібно тлумачити і застосовувати у такий; спосіб, який може забезпечити максимально ефективний, дієвий, реальний захист прав людини саме уданому випадку.

Для реалізації цього принципу Суд не стільки робить спробу відшукати у нормативному юридичному тексті наміри „творця норми", закладені останнім в її текст, скільки пристосовує семантичне значення витлумачуваних нормативних положень до цілей європейської спільноти - забезпечити та захистити права і свободи людини. Семантичне значення тексту стає тут об'єктом цілеспрямованої - „прагматичної" у зазначеному сенсі - інтерпретації, в ході якої системі знаків (а точніше, концептів, 5І§пашт), котра потенційно може бути витлумачена у різний спосіб (мати різні смисли), на основі семантичного значення як продукту так званої, мовної конвенції якраз і присвоюється, „приписується" певний смисл, що відповідає цілям правової політики Ради Європи (стосовно

згаданої Конвенції такі цілі проголошено безпосередньо в її Преамбулі). У такий спосіб Суд реалізує неодноразово проголошений ним фундаментальний постулат, за яким Конвенція є „живим організмом, котрий постійно розвивається".

У розділі другому вже доводилося аргументувати положення про те, ще здатність нормативного юридичного тексту бути потенційним носієм різних смислів (інтерпретаційна здатність тексту юридичних норм) є його об'єктивною, невід'ємною, а отже, неминучою властивістю¹. Корені її потрібно шукати, вочевидь, як у різноманітності соціальних інтересів, так і в особливостях самої мови², а також у закономірностях здійснення комунікативної діяльності. Це положення, яке відображає одну із загальних герменевтичних закономірностей, переконливо підтверджується практикою офіційної інтерпретації юридичних норм саме щодо прав і свобод людини.

У вітчизняній юриспруденції набуло певного поширення положення про те, що поняттям прав людини відображаються необхідні для існування і розвитку людини її можливості, які об'єктивно зумовлюються досягнутим рівнем розвитку суспільства і мають бути загальними та рівними для всіх людей. У такому розумінні розглядуваного феномена реалізовано методологічний підхід, який можна назвати „потребовим"³. Адже зазначені можливості людини покликані використовуватись для задоволення її життєво необхідних потреб і насамперед у цьому полягає їх (можливостей, тобто прав) особистісна значущість, цінність.

Тому-то й згадана вище інструменталізація законодавства

¹ Див., налр.: Правоведение. - 1983. - № 5; Правова держава. - К., 1998. -Вип.9; Вісник Академії правових наук України. - 1999. - № 2.

Див., напр.: Космеда Т. Аксіологічні аспекти прагмалінгвістики: формування і розвиток категорії оцінки. - Львів, 2000.

³ Про потребовий підхід та його евристичні можливості мова йтиме у четвертому розділі.

включає, по-перше, істинне пізнання об'єктивно існуючих можливостей для існування та розвитку всіх людей (а також їх об'єднань і спільнот); а по-друге, „наділення" законодавства - у процесі його інтерпретації - таким смислом (змістом), аби воно могло послугувати засобом, важелем здійснення цих можливостей, тобто інструментом використання відповідних прав (а тим самим - і задоволення певних потреб).

У цьому вбачається конкретно-історична об'єктивна зумовленість „смислотворчої" інтерпретації юридичних норм, які закріплюють права людини та засоби їх реалізації. Така інтерпретація, особливо ж її офіційно-нормативний різновид, з необхідністю включає-гносеологічну складову а отже, дозволяє застосувати до неї категорію об'єктивної істини.

Ідеологічним віддзеркаленням об'єктивної діалектики загального та особливого (а подекуди й одиничного) у правах людини є наявність декількох неоднозначних філософсько-антропологічних її інтерпретацій. Найбільш поширеними серед них є концепції абсолютного універсалізму, поміркованого універсалізму та культурного релятивізму.

Абсолютний універсалізм. Окремі науковці обстоюють можливість застосування у всесвітньому масштабі єдиної, універсальної концепції прав людини. Зокрема, А. Робертсон стверджує, що права людини належать індивіду внаслідок самого факту належності до роду людського і мають бути гарантовані на основі принципу рівності (без жодної дискримінації'). Неприпустимими є будь-які відмінності на основі принципу регіоналізму: африканець або американець повинен мати права, тотожні тим, якими володіють, скажімо, європеєць чи азіат¹. Таку позицію слід, очевидно, кваліфікувати як абсолютний універсалізм, тобто доктрину, яка не визнає існування жодних обставин, які могли б якось впливати на модифікацію реалізації прав людини залежно від конкретних

¹ КоЬегїзоп А.Н. Ншпап Яі&пгз іп іЬе \УогШ. - Ые\у Неауеп, 1972. - Р.14.

часово-просторових умов.

Синонімом терміно-поняття абсолютного універсалізму, яке традиційно' характеризує моральні поняття певного суспільства, слід вважати поняття монізму (останнє використовується нами для характеристики елементів змісту прав людини). Представники цієї течії вважають, що людина як член певного суспільства може не лише може оцінювати моральні системи інших суспільств, але й також встановлювати, яке життя чи життєвий шлях є справжнім людським життям.

Центральною тезою цієї концепції є те, що а) моральність має об'єктивну основу, оскільки людські істоти повинні жити у гармонії з природою та б) людська істота володіє засобами, здатними виявити закономірності людської природи, а відтак набути об'єктивне та загальнозначуще знання про те, яким саме має бути життя людини.

Задля цього слід абстрагуватися від усяких культурних умов і досягти стану трансцендентальної свідомості (чистої раціональності), що, в кінцевому підсумку, і дасть можливість пізнати справжню людську природу.

Об'єктивно існуючий моральний плюралізм різних суспільств моністи пояснюють, посилаючись на такі чинники, як незнання моральних норм, „нерівномірний розподіл" інтелектуальних здібностей, а також вказівкою на регулювання відмінними (за змістом) нормами таких сфер людського життя, які є морально індиферентними, як-от: способи одруження, поховання померлих, виховання дітей. Характерно, що цей напрямок отримав своє продовження у працях деяких класиків лібералізму (Дж. Локк, А. Токвіль, Д. Міль), для яких справжнє людське життя побудоване на принципах автономії, раціонального осмислення, секулярного світогляду, матеріального багатства та технологічного опанування природи¹.

' Тгуеіап Т. Тпе Согциезі оГ Атегіса // ТІїе (Зиезїіоп оГїпе Оіпег. - №\у Уогк:, 1981.-Р.64.

Поміркований універсалізм. Проміжну позицію як щодо монізму (абсолютного універсалізму), так і щодо релятивізму, займає поміркований (мінімальний) універсалізм. Представники цього напряму поділяють постулат про те, що моральне життя може бути організоване декількома різними рівноцінними способами. Іншою тезою їхнього вчення є те, що моральне життя різних людських спільнот повинно будуватися на системі загальновизнаних моральних цінностей¹.

Представники поміркованого універсалізму, з одного боку, поділяють положення моністів щодо існування певної загальної системи цінностей (обмежуючись, проте, визнанням самого факту існування такої системи). Однак їхні розбіжності з моністами полягають у тому, що між різними способами організації суспільного життя немає ієрархічних відносин, а також у тому, що існує певний мінімум, „поріг" моральних цінностей, забезпечуючи дотримання яких суспільство може організовувати своє життя так, як воно цього забажає.

Всередині течії поміркованого універсалізму немає одностайності щодо того, як можна визначити такий мінімум універсальних моральних принципів. Одні автори пропонують звертатися до людської природи, інші - до емпірично підтвердженого міжкультурного консенсусу, треті — до раціонально обгрунтованих принципів гіпотетичного консенсусу за умов незнання своїх специфічних, партикулярних властивостей (Дж. Роулз, Хемшає)². Однак, незважаючи на спосіб, у який пропонується досягнути системи мінімальних загальних (спільних) властивостей, усі автори сходяться на думці про те, що такі властивості все ж існують.

¹ Ріеіег Уап О. А Соттоп Зіапсіагсі оГ Аспіеуетепі. АЬоШ Шіуегзаі Уаіісіігу
апсі ШіГогт Іпіегргеїаііоп оГ Іпіетаїіопаї Нитап КІ£ПІ5 Иогтз // Нитап
Кі^піз: Спіпезе апсі БиІсЬ Регзресііуе. - ТЬе На§ие, К1и\уег Ьа\у Іпіегпаїіопаї,
1996.-Р.72.

² Міпо\у М. К.і§пїз апсі СиІШгаІ ОіЯегепсе // ИеппЧіез, РоШісз апсі К.І£ПІ5, 2000.
-Р.355.

Утім (навіть враховуючи недоліки інших конкуруючих із ним позицій) поміркований універсалізм все ж може бути підданий критиці на підставі таких аргументів:

1)цей напрям грунтується на тому, що загальнозначущі принципи можна вивести із загальної людської природи або ж із універсального чи гіпотетичного консенсусу. Тим не менше залишається дискусійним питання про те, чи можна з'ясувати характеристики людської природи у позакультурному середовищі; людська природа, що її риси, властивості виводяться із культур різних суспільств, виявляється надто багатогранною та суперечливою, щоб на її основі можна було би з'ясувати принципи, придатні для побудови внутрішньо несуперечливої, змістово визначеної системи моральних цінностей;

2) що стосується загального консенсусу щодо принципів, притаманних усім людським культурам, то вони формулюються настільки абстрактно, що втрачають усяке нормативне значення або ж визначаються змістово у такий спосіб, що не можуть бути сприйняті іншими культурами без звинувачення в етноцентризмі. До перших (абстрактно сформульованих) віднесемо, скажімо, принцип захисту життя людини; до других - принцип безумовного захисту права приватної власності чи вільного вибору партнера по шлюбу¹.

Наприклад, упродовж майже всієї історії людства у різних спільнотах нерівність статей вважалася цілком прийнятним явищем. Расизм, дискримінаційне ставлення до іноземців, зневага до бідних - це явища, культивовані багатьма культурами. В історичному аспекті такі риси властиві багатьом суспільствам, однак навряд чи їх можна вважати загальними принципами людських відносин.

Культурний релятивізм. Саме поняття культурного

' ЗоКп Ь. ТЬе Ые\у Іпіегпаїіопаї Ьа%у: Ргоіесііоп оГ іЬе Ш§Ыз оГ Іпсііуісіиаіз ЯаЛег ТЬап Зіаіез // Атегісап Ьа\у К.єуіє\у. - 1982. - Уоі. 32. - № 16. - Р.53.

релятивізму, як його розуміють у межах теорії захисту прав людини, не є суто юридичним, оскільки воно було запозичене з категоріального апарату моральної філософії та антропології.

Культурний релятивізм у контексті теорії прав людини визначено як „точку зору, згідно з якою місцеві культурні традиції (включаючи релігійну, політичну та юридичну практику) детермінують існування громадянських та політичних прав, що ними користуються особистості у певному суспільстві"¹.

Культурний релятивізм вбачає сутність історичного розвитку не у поступовому формуванні єдиної всесвітньої цивілізації, а в ізольованому співіснуванні окремих культур, які є сукупністю систем соціально-культурних цінностей, що не взаємодіють і не збігаються.

Отже, головною тезою цього вчення є заперечення існування будь-яких універсальних юридичних або моральних стандартів прав людини, які можна було б вважати надійним і об'єктивним критерієм, якому має відповідати внутрішня політика кожної* держави.

Розглянемо головні положення концепції релятивізму. Головною його засадою є теза про те, що системи моральних цінностей різних суспільств детерміновані такими явищами, як історія, традиції, географічні обставини та світогляд.

Представники цього напряму стверджують, що, на відміну від наукового пізнання та його наслідків, які ґрунтуються на об'єктивних критеріях, системи моральних вірувань не можуть бути предметом самостійного дослідження чи перевірки на підставі достеменно відомих фактів.

Людина як представник певного суспільства не може оцінювати систему моральних цінностей іншого суспільства, оскільки її розуміння оточуючої дійсності (як у матеріальній,

¹ Регпапсіо К. Іпіегпагіопаї Ншпап Ш^Ьіз агкі СиІШгаІ Кеіаііуізт // Уіт^іпіа Іоигааі оПпІетаїіопаї Ьа\у, - 1985.-УоІ. 12.-№4.-Р.870-871.

так і в нематеріальній формах) сформоване культурою її середовища настільки, що вона неспроможна „чисто" (неспотворено) сприймати інші моральні цінності¹.

Відповідно, релятивісти заперечують можливість дослідження феномена культури крізь призму природи людини, яка, на їхнє переконання, не може існувати у позакультурному (позасоціальному) середовищі.

Застосовуючи порівняльний метод дослідження, звернемо увагу на той факт, що кожна з вищенаведених концепцій (як універсалізму, так і релятивізму) так чи інакше відображає діалектику взаємовідносин індивіда, суспільства, держави.

Видається, що антагонізм розглядуваних позицій зумовлений наголосом, як правило, на одній зі сторін розглядуваних концепцій: а) в одному випадку - на принципових та незмінних характеристиках природи індивіда; б) в ішому ж -на вічно змінних соціальних (у широкому розумінні) умовах.

За такого підходу відбувається механічне роз'єднання діалектично пов'язаних елементів, які не тільки перебувають у постійному зв'язку, але й зберігають, детермінують свої суттєві ознаки лише через та завдяки механізмові такої їх взаємодії.

Права людини можуть бути реальними лише за двох умов: якщо вони виражають, з одного боку, головні цілі усього людства (як сучасної світової спільноти, пов'язаної загальними інтересами, потребами, суперечностями), а з іншого - цілі кожної людини, породжені відносинами, які характеризують її становище, як фактичне, так і юридичне, у кожній державі².

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: