ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА ЯПОНІЇ В 50–90-х рр.

Основою японської зовнішньої політики в повоєнний час стала так звана “доктрина Йосіда” (один із засновників та голова Ліберальної партії Японії, прем’єр-міністр країни в 1946-1954 рр.), згідно з якою Японія мала концентруватися на завданнях економічного зростання, не звертаючи серйозну увагу на стратегічну боротьбу між СРСР та США. Навіть уже наприкінці 70-х рр. тодішній міністр закордонних справ С.Окіта зазначав, що 90% усієї дипломатичної роботи ведеться навколо економічних проблем. Основною метою цієї “економічної дипломатії” Японії було зміцнення її економічних позицій поза національними кордонами. Проте ця дипломатія не виключала й досягнення політичних цілей, що, зокрема стосується реальної участі Японії в “стримуванні комунізму” та отримання тих прибутків, що вона одержала завдяки участі в цьому “стриманні”. Тільки на корейській війні японські компанії заробили близько 13 млрд доларів, дещо меншими були їхні прибутки від війни США у В’єтнамі. Таким чином, внесок Японії в боротьбу проти комунізму мав не тільки економічний, а й політичний характер, якщо взяти до уваги підтримку як стратегічного, так і локального антикомунізму.

Вважається, що “доктрина Йосіда” увібрала в себе всі складові класичного варіанта доктрини безпеки: економічний, політичний і військовий. Останній забезпечувався не тільки японо-американським Договором безпеки 1951 р., поновленим у 1960 р. під назвою “Договір про взаємне співробітництво і гарантії безпеки між Японією і Сполученими Штатами Америки”, а й силами самооборони Японії, які почали створюватися в 1954 р., а в 1985 р. чисельність яких становила 272 тис.чол., і наявністю американських військових баз на японській території. У такому класичному варіанті “доктрина Йосіда” діяла до початку 70-х рр.

Три важливі події початку 70-х рр. внесли корективи в зовнішню політику Японії. По-перше, це поразка США у В’єтнамі, по-друге, Японія посіла друге місце у капіталістичному світі за ВНП і, по-третє, почалася розрядка в радянсько-американських відносинах. “Доктрина Йосіда” трансформувалася в класичну доктрину національних інтересів, компоненти якої в японському варіанті виглядали таким чином: загальна безпека, національна безпека, мир і стабільність у всьому світі. На початку 70-х рр. у японських політичних, наукових і ділових колах пролунали заклики до приведення міжнародної ваги країни у відповідність з її економічним потенціалом. Стратегічна мета цієї ідеї випливала із зовнішньополітичного компонента доктрини національних інтересів. Для Азії була сформульована додаткова концепція, яка дістала назву “доктрина Фукуда” (один з видатних лідерів Ліберально-демократичної партії Японії, прем’єр-міністр Японії у 1976-1978 рр.). Складовими цієї доктрини стали наступні положення:

1. Японія схильна до миру і повна рішучості не ставати воєнною державою та, виходячи з цієї позиції, робити внесок у справу миру та процвітання Південно-Східної Азії та усього світу.

2. Японія буде встановлювати відношення щирого товаришування, сердечності та взаємної довіри з усіма країнами Південно-Східної Азії не тільки в політичній та економічній, а і в широкій сфері суспільних та культурних зв’язків.

3. Японія з позиції “рівного партнера” буде активно сприяти згуртованості країн АСЕАН і в той же час намагатися робити внесок в розширення їх зв’язків із країнами Індокитаю, які б базувалися на взаємній довірі.

Майже всі цілі й завдання, що визначалися доктриною національних інтересів зразка 70-х рр., Японія виконала за винятком головного – вона так і не стала великою політичною державою.

На початку 80-х рр. японський прем’єр-міністр М.Охіра проголосив розроблену ще наприкінці 70-х рр. концепцію “Тихоокеанського співтовариства”, яка пропонувала створення в Азійсько-Тихоокеанському регіоні економічної структури, до якої б увійшли регіональні розвинуті країни і країни, що розвиваються. В Тихоокеанському співтоваристві не заперечувалась участь соціалістичних країн, проте передбачалося дотримання його учасниками принципів ринкової економіки. Вважається, що ідея створення Тихоокеанського співтовариства з’явилася як відповідь на потребу транснаціональних компаній США, Японії, Австралії та Канади обгрунтувати ідею вільної торгівлі та лібералізації торгового режиму стосовно молодих національних держав, розташованих головним чином у Східній Азії. Крім того, подібні теорії підігрівалися й військово-стратегічними міркуваннями.

Ця ідея зустріла підтримку з боку Канади, Австралії та Нової Зеландії, хоча була неоднозначно сприйнята Сполученими Штатами Америки. Проте після смерті М.Охіри обговорення цієї концепції в японських політичних, ділових та наукових колах на певний час припинилося, оскільки новий прем’єр-міністр Дж.Судзукі виходив з інших уявлень про зовнішню політику, які теоретично відбились у доктрині “комплексного гарантування національної безпеки”. Саме на цій доктрині грунтувалася практична діяльність Японії на міжнародній арені у 80-х рр. Ця доктрина складалася з трьох частин.

На перший план була винесена політична безпека, специфіка якої полягала в той час не тільки в об’єднанні зусиль “стратегічного трикутника” (США – Європа – Японія), а й у бажанні утворити інший, регіональний “стратегічний трикутник”: США – Японія – Китай. Причина була поважна – антирадянська і пропекінська політика Вашингтона.

Друга складова доктрини “комплексного гарантування національної безпеки” – економічна безпека. Вона базувалась на міркуваннях про необхідність розв’язання суперечностей за лінією Захід – Схід, з одного боку, і Північ – Південь, з іншого.

І, нарешті, третя складова доктрини – воєнна безпека, що передбачала зміцнення військових зв’язків із США, іншими членами НАТО і власних збройних сил. При цьому зона дії останніх розширювалася на 1000 миль від території Японії.

Отже, доктрина “комплексного гарантування національної безпеки” пов’язувала національну безпеку Японії з усім західним світом. У ній особливо наголошувалося на ідеї глобальності та неподільності безпеки всієї ринкової зони перед лицем “загрози” з боку Радянського Союзу. Проте, ця доктрина розвалилася разом із розпадом СРСР.

По закінченні “холодної війни” в Японії знову спалахнули гострі дискусії щодо її майбутньої міжнародної ролі – оскільки ця країна виявилася, мабуть, єдиною серед капіталістичних країн, яка не тільки нічого не виграла від завершення цієї війни, а й дещо втратила. Геостратегічна ситуація навколо Японії ускладнилася, усі попередні загрози зберіглися, і до них стали додаватися нові. Серед останніх – занепокоєність з приводу зменшення військової присутності США в регіоні, майбутньої поведінки Китаю та намірів Японії стати воєнною державою. В офіційних японських документах початку 90-х рр. ці загрози мали такий вигляд: Росія, корейський вузол, Китай, Південно-Східна Азія (раніше малася на увазі нестабільність в Індокитаї, зараз – територіальні суперечки у Південно-Китайському морі).

Таким чином, зовнішня політика Японії 90-х рр. хоча й базувалася на національних інтересах, проте не була теоретично оформлена як офіційна доктрина. Оскільки власної доктрини в Японії не виявилося, її лідери фактично взяли на озброєння концептуальні засади доктрини національних інтересів США. Це означало, що Токіо формулював зовнішньополітичні завдання через концепцію нового світового устрою. У рамках цієї концепції Японія мала на меті, по-перше, гарантувати мир і безпеку; по-друге, поважати свободу й демократію; по-третє, гарантувати безпеку та процвітання у світі в межах системи відкритої ринкової економіки; по-четверте, захищати навколишнє середовище, в якому забезпечуються гуманітарні стандарти життя; по-п’яте, встановити стабільні міжнародні відносини, базовані на діалозі та співробітництві. Ці завдання стали основними складовими виступів японських прем’єр-міністрів та міністрів закордонних справ, які майже не відрізнялися від аналогічних виступів їхніх американських колег.

Головними стовпами зовнішньої політики Японії 90-х рр. були японо-американські відносини як основа всієї зовнішньої політики; зміцнення зв’язків з країнами азійсько-тихоокеанського регіону; участь у розв’язанні глобальних проблем (нерозповсюдження зброї, гуманітарна допомога та інтелектуально-культурна програма). Зовнішня політика Японії базується на “трьох неядерних принципах” (політична доктрина, яка вперше була сформульована в січні 1968 р. прем’єр-міністром Е.Сато і передбачала слідування правилам не виробляти, не ввозити та не зберігати ядерну зброю), положеннях про те, що Японія ніколи не перетвориться на військову державу; що співробітництво загалом має сприяти посиленню взаємозалежності і що співробітництво в азійсько-тихоокеанському регіоні має бути відкритим для позарегіональних акторів.

У цілому можна вважати, що національні інтереси Японії стали у повному розумінні глобальними.

На тлі офіційної позиції уряду в країні не припиняються дискусії щодо вибору шляху, тобто певної нової стратегії зовнішньої політики. Ці дискусії сфокусувалися на таких варіантах: пан’японізм; неоазіанізм (два варіанти – на чолі з Японією або ж двосторонній кондомініум з КНР); спільна глобальна гегемонія (два варіанти – економічний і військово-політичний) та спільна регіональна гегемонія.

Проте, слід зазначити, що за всіх бурхливих дискусій навколо пошуків нової стратегії зовнішньої політики в Японії є реальним один напрям. Цей напрям чітко зорієнтований на США, або ширше – на Захід, де Японія і надалі відіграватиме величезну роль у світовій економіці та прагнутиме посилення власної значущості у розв’язанні проблем безпеки, в тому числі у Східній Азії.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: